Анна Савчинська
— Ідея створення вашого проекту — як вона виникла, і скільки часу та ресурсів пішло на запуск?
Science Ukraine — це приклад не стартапу, але бізнес-проекту, який виріс із хобі. Спочатку було написання бізнес-плану, а потім запуск і оцінка показників, динаміки й так далі. У 2014 році це була лише велика ідея про наукпоп. Тоді я повернувся із Севастополя й у мене було дуже велике бажання писати науково-популярні матеріали. Але не російською мовою, як це робив раніше у якості хобі, а саме українською. І ця ідея виявилася такою системоутворюючою. Тобто я не один такий виявився. Я бачив багато прикладів таких проектів, які з якихось причин з’являлися, а потім зникали. На деякий час ця ідея законсервовувалася. Був зареєстрований домен, якісь певні міркування з’явилися.
Потім були обговорення з різними людьми у Facebook — із тими, хто вже писав такі портали. Що цікаво, доходили до такої думки, що це неприбутково. Це — дуже гарна, потрібна ідея, є попит на це в Україні. Але оскільки це неприбутково — то ми не займаємося цим більше. Я з цим не погодився. І на власних амбіціях, на цікавості, яка ніколи не пропадала в принципі, я підтримував ідею блогу.
Перші рік-два це був просто блог. Якщо казати про показники, — звичайний блог, який рекламується, розвивається у Facebook. Тоді це були показники в декілька тисяч переглядів на місяць. Це не було ЗМІ у принципі. Я розумів, що для трансформації у повноцінне медіа був потрібен досвід. Людям, які зі мною працювали, також був потрібен досвід. І з часом з’явилися можливості для цього. Зокрема, наприклад, я був учасником Creative Enterprise Британської Ради. Дивився західні курси по медіа і вирішив десь півтора роки тому, що треба серйозніший підхід — перетворювати ініціативу й хобі на бізнес, яким він має бути.
— Тобто Ви почали цей проект зі своїми друзями, однодумцями, з тими, з ким власне спільні інтереси вас і об’єднували…
Фактично так. Я писав російською мовою, оскільки був тоді ще студентом у іншому регіоні, де російська найчастіше вживалася. Але коли переїхав, вирішив творчість продовжувати вже українською мовою. На той момент вже був суспільний запит. Суспільство було готове до сприйняття такого контенту українською мовою. І я знайшов однодумця. А потім почав формувати команду на основі академічної спільноти. Тобто взяли ми не просто журналістів, у яких амбіції були увійти в наукпоп, а саме аспірантів різних вишів, науковців-емігрантів з України, які проживали в Німеччині, США та інших країнах. Вони на хвилі патріотичного піднесення прагнули допомогти країні й піднімати освіченість суспільства за допомогою ресурсу, який писав би про наукпоп.
— Згадаємо: український National Geographic припинив існування, попри високий рівень контенту і якості видання. Чи не було лячно запускати подібний проект, враховуючи цей бекграунд із тим, що все-таки гіганти виходили, а потім зникали?
Взагалі, цікаво, що ви згадали про журнали. Насправді це був не фактор переконання, що не треба починати справу. Я сам був читачем цих журналів, залюбки купував його в кіосках, хоч National Geographic був досить дорогим журналом на той час (2012–2013 роки — прим. ред.). Ще купував «Популярну Механіку» та інші з сусідньої країни, які були доступні студенту на стипендію. І коли вони пішли, я навпаки побачив скоріше можливість у цьому, аніж невдачу. Тому що пішов не український журнал, який залишив по собі якусь потужну редакцію, яка могла би продовжити працювати онлайн і відмовитися від видавництва. Пішли іноземні ініціативи, які зі своїми ресурсами не побачили доцільності. Можливо, спрацювала підприємницька жилка. Але це був очевидний сигнал. Просто сформувалося розуміння того, що ніша цих медіа як така залишилася незаповненою. Якщо мені не вистачає грошей купити журнал і насолодитися, почитати матеріал, то очевидно ще було чимало молоді, багато українців, які хотіли б отримувати контент, читати наукпоп українською мовою. Тож ні на хвилину не сумнівався, що на це буде попит і це буде цікаво людям.
— Як змінилися показники аудиторії з моменту запуску до зараз?
Блог із його відвідуваністю, якщо порівнювати із теперішнім станом видання, зріс у сотні разів. І збільшилася аудиторія. Ми почали застосовувати більш дорослі підходи, позиціонувати себе як ЗМІ, працювати, спілкуватися з людьми, займатися піаром.
— Які у Вас плани до кінця 2017 року? Можливо, є певні точкові моменти, які важливо втілити?
Так, у нас є проектний план, бізнес-план. Він полягає в тому, щоби вийти на номінальні розрахунки по бізнес-моделі, якщо з фінансової точки зору. Але загалом ми хочемо збільшити об’єми — вийти на певний рівень кількості матеріалів. Плануємо запустити до кінця 2017 року власне виробництво медійного контенту. Це будуть матеріали не лише з інфографікою, наприклад, але й відеопродакшн. Він потрібен, аби створювати відео-інфографіку власного виробництва. Це дасть змогу інтегрувати інтерактивний матеріал в наявну нашу картину. Щоби люди могли бачити, сприймати матеріал і насолоджуватися відео. Адже відеоконтент зараз набуває все більшої популярності.
— Особливо у Facebook чи Instagram — там це окремий механізм взагалі
Так, абсолютно. І я думаю вам також відомо, що відеопродакшн — це не менш складна справа, котра потребує чимало людських ресурсів. Зараз ми розуміємо, що талановитий відеодизайнер, відеомонтажер обере не надто суспільно важливий чи соціальний проект, але комерційно успішний і з великим гонораром. Ми поки що таких гонорарів не пропонуємо.
— Ми вже згадали про Facebook. Які 3 головних тренди в онлайн-медіа, які стосуються науково-популярної тематики, Ви спостерігаєте зараз?
Почнемо з теми — що цікавить читачів, людей, які мають бекграунд або просто цікавість до наукових тем. Як і в інших сферах, людьми рухає страх перед змінами. І науково-популярна тематика має в принципі вирішувати цю проблему. Наукпоп має підготувати людину за рахунок доступних пояснень до змін у суспільстві. Це важливо, адже ці зміни викликані науково-технічним прогресом. Із цього випливає декілька питань, які стовідсотково хвилюють тих, хто читає наукпоп. Зокрема, наприклад, штучний інтелект. Це — річ, яка входить у сферу IT, але є предметом також і ґрунтовних наукових досліджень. Тому що штучний інтелект розвивається дуже швидко, прогресує — у будь-який момент можуть з’явитися наслідки, які змінять життя багатьох людей.
Людей будь-якого віку хвилює власна доля. Тому недивно, що вони цікавляться тим, що станеться, коли з’явиться штучний інтелект, як він вплине на суспільне життя, на особисте життя. І тому наукпоп, який пояснює ризики в подібних сферах, користується попитом.
Друга тема — це медичні аспекти дослідження продовження життя. Окрім штучного інтелекту, значна увага зараз до досліджень, які стосуються ДНК, до CRISPR-технологій редагування генів, до дослідження мозку. Днями якраз опублікували матеріал про те, що концентрація стовбурових клітин у мозку регулює довжину життя, стимулює клітини до відновлення. І якщо подивитися на аудиторію, яка ділиться й лайкає такі матеріали, то це досить широке коло людей, читачів. Тому я можу з упевненістю казати, що «безсмертя» реальне в недалекій перспективі. І люди сподіваються розібратися що їм робити, якщо станеться такий прорив.
Також була новина, що в США модифікували
Гени людини вперше модифікували людський геном. Починається більше застосування технологій CRISPR уже на людських ембріонах. Можна об’єднати цю тему продовження життя людини й покращення генетичних особливостей людей ще до народження навіть.
І ще важлива тема — це кліматичні зміни
Паризька угода про клімат — чому про це всі говорять. На фоні того, що наприклад у Штатах зростає скептичне ставлення до наукових досліджень самих американців (при тому що саме американські вчені перебувають у авангарді досліджень), такі організації як NOAA, NASA. Тим не менш у США політика ведеться така, що ці дослідження відкидаються або піддаються критиці. Але люди все одно цікавляться, тому що загроза реальна. Ми можемо не помічати одразу глобальних змін (на кшталт глобального потепління). Але тим не менш є локальні критичні явища, такі як хвилі тепла, які час від часу стоять над половиною України.
— Ви згадали про інфографіку. А які ще форми подачі інформації приваблюють ваших читачів?
У читачів будь-якого видання завжди не вистачає часу. І в науково-популярній журналістиці із цим ще важче. Складно пояснити у двох словах в одному абзаці, що сталося внаслідок дослідження штучного інтелекту чи відкриття у медицині. Тому завдання зокрема нашого медіа — використовувати такі формати, які максимально дозволяють скоротити час на сприйняття матеріалу. І тут допомагають такі речі, як відео-інфографіка, уже досить довго популярна. Також ми намагаємося комбінувати анімаційні відео, використовувати певні розважальні складові у створенні матеріалів.
— Чим складна робота журналіста, який пише про науку? І як ці складнощі взагалі подолати?
У мене немає профільної освіти в журналістиці, але я знаю, що в людей, які працюють у журналістиці інших сфер, є проблема донесення самого факту, аргументу, істини, правди, які треба передати читачу. У науково-популярній журналістиці факти у першоджерелі виглядать дуже сухо і непривабливо. У гонитві за тим, щоби зробити матеріал цікавим для читача, можна зайти досить далеко. Це — не політика, але тим не менш приклади дають дуже багато.
Я читаю видання англомовні, наприклад, Washington Post. Там якщо беруть якесь складне дослідження з наукової сфери — то іноді тлумачення самого факту того, що сталося, відрізняється настільки, що воно вже не відповідає дійсності. Очевидно, що науково-популярному журналісту досить легко не пояснити суть самого, що сталося, але описати все так, щоби воно було цікаво. Треба зуміти зберегти вихідний код того, що було зроблено й подати це цікаво, професійно як журналіст.
Інша проблема, якщо переходити до журналіста в Україні — доступ до такої інформації. Досить легко написати матеріал по прес-релізу MIT про їхні дослідження, які приходять тобі гарячими прямо на скриньку. І складніше написати про роботу, яка можливо за 2 роки потрапить під Нобелівську премію, але зараз ми просто про неї не знаємо.
Більшість досліджень, які дійсно виконуються в Україні, або вчених з України, які працюють за кордоном, дійсно роблять неймовірні речі. І хоча вони не стають Нобелівськими лауреатами, їхня робота стає основою вже для тих людей, які отримують премії. Це здебільшого пояснюється тим, що ґрунтовна робота проводиться вже там, де є гроші, фінансування, лабораторії. Саме тому прізвища українців є в статтях тих праць, які отримують Нобелівську премію. В Україні ж складно вчасно дізнатися про подібні напрацювання.
За наш час роботи у нас був досвід співпраці хіба що зі прес-службою Національної академії наук у тих небагатьох випадках, коли ми дійсно публікували матеріали на основі досліджень українських вчених. Але це не той режим, коли можна працювати як регулярні медіа. Це — поодинокі випадки, коли дійсно виходить матеріал із конкретним науковцем. В Україні все ускладнюється відсутністю налагодженої співпраці між прес-службами різних інститутів, університетів, відділень академії наук і ЗМІ.
— Як Ви думаєте, ця ситуація зміниться і за яких умов?
Тут два аспекти. Перше — те, що наукові інститути й ті, хто зацікавлені в отриманні фінансування від громадськості та держави, зацікавлені в цьому, але ще не настільки, щоби приділяти багато уваги та ресурсів співпраці з медіа. Треба перерозподілити бюджет, створити відділ і укомплектувати не одним прес-секретарем, а командою із 5-7 людей.
Всі також чомусь забувають, що це — непрямий обов’язок дослідників НАНУ займатися популяризаторською діяльністю й доводити громадськості та політикам, що їм необхідна увага та фінансування. Гадаю, мають бути створені інструменти впливу на цю ситуацію. Ми як представники ЗМі також маємо якось впливати на цю ситуацію. Можливо, варто використати IT-можливості для оперативного відслідковування результатів дослідження. Тому що зараз, наприклад, редакції Science Ukraine невідомо, що коїться в Дніпропетровському технічному університеті або у Львівській політехніці.
— Чого найбільше бракує українській журналістиці, щоби власне текстів на наукову тематику було більше?
Якщо говорити про наші ЗМІ, які мають великі ресурси національного рівня, вони можуть собі дозволити огляд чи короткі матеріали про науку. Рерайт або подача матеріалу із англомовних видань — це не проблема. Але в них очевидно головними темами є політика — адже суспільство активніше реагує саме на гострі суспільні питання, аніж на якісь наукові дослідження.
На мою думку, не вистачає загалом конкуренції у цьому питанні. Наприклад, якби в Україні вже існувала успішна бізнес-модель медіа, яке займається виключно науково-популярною тематикою (як це роблять National Geographic або інші закордонні видання), то був би конкретний ринковий приклад того, що науково-популярний формат може бути основою для медіа. Тоді би національні ЗМІ вели активніше колонки на цю тему.
У нас поки що немає конкуренції, яка би стимулювала саме розвиток й інших видань, і журналістів, які навчаються, також вибирають свій профіль. Я впевнений, що якби я зараз був студентом-журналістом і мене цікавив науковий напрямок, то в мене було би набагато більше стимулів, якби я знав, що матиму фахове майбутнє саме у науково-популярному виданні.
— Які Ви особисто читаєте онлайн-видання по дорозі в офіс чи під час дозвілля?
Оскільки ми журналісти, то нам усе одно доводиться читати прес-релізи. Західні прес-релізи досить цікаві, їх можна публікувати майже як статтю на шпальті видань. Але можу сказати, що не читаю російських видань, наприклад. Це позбавлене сенсу апріорі, оскільки російські видання мають опосередковане відношення до головних трендів і того, що коїться у світовій науці. Є досить масивні джерела науково-популярних матеріалів, які фокусуються саме на подачі великої кількості оглядів — Phys.org, Tech Explorer і Nature. Це — періодика, але в більш популярному форматі.
А ще другий аспект — це те, що зараз не тільки американські видання можна читати, Science Alive, Futurism чи подібні. Також можна читати те, що пише наукова спільнота КНР. За пропорціями наукових досягнень вони вже займають одну із провідних позицій. Вони намагаються посунути Штати й Європу за обсягами досліджень, за їхньою серйозністю, фінансуванням, інструментарієм. Якщо брати генетику, наприклад, першими в людський геном втрутилися саме китайці. Вони не стали чекати затвердження етичних дозволів від міністерств чи комісій, на відміну від американців.
У нас бракує свого роду «наукового патріотизму». Якщо в Китаї медіа мають держзамовлення на висвітлення досягнень їхньої країни, вони хочуть пишатися всім, чого досягли, — то в Україні в нас досить скептичне ставлення. У нас є частина громадянського суспільства, яке буде в коментарях радіти й підтримувати, якщо буде коротка замітка про українця, який чогось досягнув, опублікувався й отримав визнання, отримав нагороду. В нас, можливо, не вистачає суспільного цього поштовху для ЗМІ, щоби вони серйозніше виносили такі речі на загал.
— Три речі, яких Ви навчилися, розвиваючи власний проект
Перша річ — треба вчитися на помилках інших. Якщо ви хочете займатися цією сферою, потрібно аналізувати що не так, чому там не працює, чому не вдається.
Друга річ — це висновок, який я зробив за 2 роки роботи над проектом — що не треба ставитися до науково-популярної журналістики як лише для хобі. Це — серйозна галузь, не менш серйозна, ніж будь-яка інша журналістика (політична чи економічна, наприклад).
І третє — треба бути всім (включно з науковими журналістами й популяризаторами науки) бути більш агресивними в хорошому розумінні. Треба боротися за те, що роблять представники наукпоп-журналістики і всіляко демонструвати те, що це — престижно. Наукпоп, як такий, в Україні і взагалі наукова діяльність має бути популяризована. І треба подавати це не як це подається, коли виходять спікери й кажуть, що в нас є проблеми й нам треба працювати з наукою в Україні, висвітлювати її. Нам треба просто бути агресивними підприємцями. Потрібно пропагувати. Слід повертати престиж. Тоді починаються дійсно зміни, буде зовсім інше сприйняття.
— Які поради Ви могли би дати тим, хто хоче писати про науку?
Вся нука транслюється та висвітлюється у світі англійською мовою. Треба мати гарні навички володіння не просто розмовною англійською, але й читати академічні видання.
І друга річ важлива — це просто писати. Можна вибрати декількох людей і вчитися в них, вивчати їхній стиль подачі матеріалів, як вони пишуть. У кожного із журналістів закордонних видань є Twitter, Facebook. Слід підписатися на таких людей у соцмережах, у блогосфері. Дивитися, як про науку пишуть вони, — і відточувати власні навички.
Окрім відслідковування закордонних науковців, варто не боятися спілкування з українськими науковцями. В нас панує стереотип, що всі кандидати наук, доктори вони зарозумілі, серйозні і надто критично налаштовані. Для журналіста, по-перше, це не головне, головне — отримати експертну думку. А по-друге, треба відкрити завісу і визнати, що всі науковці чекають, поки до них звернуться. Вони насправді прагнуть уваги — аби їх питали, їхню думку знали, щоби вони рецензували статті. Працювати з експертами треба постійно і формувати із ними коло знайомств та регулярного спілкування.