Реклама

😎 Щоденник ОМКФ 2021: «Стоп-Земля», «Національний музей», «Пам'ять»

Čytaty latynkoju
😎 Щоденник ОМКФ 2021: «Стоп-Земля», «Національний музей», «Пам'ять»

«Стоп-Земля»

Дебютний повний метр Катерини Горностай зірвав поки що найбільші овації серед всіх конкурсних фільмів кінофестивалю в Одесі. Воно і зрозуміло, адже його чекали довго, він отримав «Кришталевого ведмедя» на цьогорічному Берлінале. Та й сама Горностай вже зарекомендувала себе блискучим тютором серед своїх студентів і зробила для фільму щось радикально нове для українського кіно у роботі з акторами.

Події відбуваються у школі з кількома старшокласниками. Вони закохуються, займаються спортом, танцюють та в цілому розважаються. Але головна героїня не почувається впевнено через своє майбутнє та намагається довідатися, хто ховається під таємним прихильником в Instagram. Режисерка провела два місяці з акторами у спеціальній лабораторії, в якій вони вивчали різноманітні мистецтва, техніки та звикали один до одного і до камери. Результат виявився достатньо переконливим, щоб повірити у те, що багато епізодів здаються документальними. Не вірте, це ігрове кіно, натхненне шкільним життям.

«Національний музей»

Прем’єра «Національного музею» мала би відбутися ще минулого року, але пандемічні застороги не дозволили вийти фільму на великому екрані. Тепер все сталося, як треба, адже кіно Андрія Загданського конче потребує масштабу. У фільмі можна розгледіти експонати музею, познайомитися з виставками та інсталяціями за кілька останніх років, а також зрозуміти, як працює реставрація об’єктів мистецтва.

«Національний музей» складає враження пізньої фільмографії Фредеріка Вайзмена – американського режисера, який терпеливо фільмує державні інституції. Щоправда, стрічка Загданського коротша на відміну від вайзменівських експериментів. Зазвичай Вайзмен монтує на три або чотири години, але у випадку Нацмузею півтори години цілком достатньо, щоб зрозуміти правила, норми та дизайн цієї будівлі та всього, що знаходиться всередині і ззовні. Дивитися тим, хто любить повільну споглядальну документалістику.

«Пам’ять»

Якщо говорити про медитативне кіно, зазвичай згадують трьох режисерів: Беллу Тарра, Лава Діаса та Апічатпонга Вірасетакула. Останній дебютував англійською та зняв у головній ролі зірку європейського та й світового кіно Тільдву Свінтон. Вона грає шотландку Джессіку, яка приїздить у Колумбію, бо її сестрі стало погано. Вночі вона чує гучний звук, який її будить, і поступово чує його частіше. Вона намагається знайти його джерело та зрозуміти природу явища. Її знахідка виявиться несподіваною як для неї, так і глядача.

«Пам’ять» вийде в український прокат і це одна з найбільших перемог авторського кіно, хоча і ризикована. Вірасетакул не з тих режисерів, для яких потрібен настрій. Він вміє цей настрій створювати. Так, на прем’єрному показі в Одесі з кінозалу вийшло чимало людей, але ще більше тих, хто міг це зробити, залишився. Із синопсису заявлено, що це кіно про колективну пам’ять та трагедію, але натомість режисер переосмислює жанр. Який? Дізнаєтесь з перегляду.