Юрій Самусенко
Другий випуск щоденників вміщує арт-хаусний мюзикл та одразу дві спортивні драми про трагедію в Україні.
«Аннет»
Новий фільм француза Леоса Каракса відкривав Каннський кінофестиваль і цілком справедливо забрав звідти нагороди за сценарій та саундтрек. Для режисера це ще одне особисте висловлювання на тему самотності. Цього разу у вигляді мюзиклу та без Дені Лавана, але з Адамом Драйвером та Маріон Котіяр. Актори грають пару коміка та оперної співачки, які закохуються один в одного та поволі втрачають цінність близькості. З народженням доньки Аннет їхній конфлікт загострюється ще більше.
«Аннет» з тої породи фільмів, які легко звинуватити у претензійності. Занадто проста фабула загорнута у складну пісенну форму. Але за кожною провокацією ховається блискуча можливість: для Адама Драйвері – зіграти тілом, для Sparks – знайти новий вимір у своїй творчості, а для Каракса – пробувати нові форми. Нічого не лишається для Маріон Котіяр. Шкода, що вона залишається у фільмі лише функцією для сюжету. Але менше з тим, це кіно про помилки, тому без помилок обійтися і не може.
«Із зав’язаними очима»
На рівні синопсису дебют Тараса Дроня чудово працює із зацікавленням глядача. Учасниця боїв без правил Юля втратила хлопця на війні. Все і всі навколо хочуть, щоб вона жила у скорботі за ним і не дають рухатися далі. І навіть поява нового бойфренди на горизонті не сприяє звільненню. Є звістка про те, що солдат не помер, а чекає операції у Донецьку.
Акторка Марина Кошкіна тренувалася по шість днів на тиждень протягом півроку і складає враження єдиної міцності у цьому хиткому проєкті. Бліде зображення, нечіткий сценарій та мізансцени роблять «Із зав’язаними очима» кіном, яке швидко забувається. І від цього стає шкода, бо у фільму начебто був хороший потенціал стати психологічною драмою зі спортивним тлом. Але натомість «Пульс» успішніше працює в цьому жанрі.
«Ольга»
2013 рік. Спортсменка Ольга переїжджає до Швейцарії, щоб виступати за національну збірну. У Києві починається Євромайдан і повідомлення від її друзів та мами стають тривожнішими. Дівчина мусить вибрати: чи продовжувати спортивну кар’єру, чи повернутися додому.
Еллі Ґраппе побачив в недавній історії України те, чого не зміг розгледіти жоден український режисер – якісний внутрішній конфлікт, що тісно пов’язаний з національною приналежністю у спорті. Звісно, у фільмі є трохи недоліків: від непрофесійної гри акторів до слова Kiev у титрах. Але вони здаються мізерними порівняно з тим, якою сильною вийшла історія. В «Ользі» є потужна монтажна склейка, коли стрибок головної героїні перетворюється на швидкий пробіг Майданом. І так гарно Київ ще точно ніхто не знімав.