Андрій Сірко
Стаття написана в рамках конкурсу «Моя найпам’ятніша ігрова пригода» організована медіаплатформою Na Chasi та Xbox
***
Із заголовка вже відомо, про що зараз ви прочитаєте. Проте, є результат, а є шлях до нього. Тому, приготуйтеся до лонгріду.
Віртуальний футбол та перший комп’ютер
Скільки я себе пам’ятаю, то обожнюю футбол. З раннього дитинства та шкільних років, життя без цього активного виду спорту було не можливо вважати повноцінним. Для хлопчика з села, це було найцікавішою та найдоступнішою розвагою, бо альтернатив фігурувало малувато. І якщо пригадати, як саме мені вдалося познайомитися з футболом я не можу, адже просто не пам’ятаю цього, то зустріч з його віртуальною стороною закарбувалася до кінця життя.
Я в родині не єдина дитина, але наймолодша. В мене є сестричка що старша на п’ять років. Пам’ятаю, як ми з нею разом з батьками були в гостях у рідних, побачили в них персональний комп’ютер й були в захваті від цієї на той час «штукенції». Тоді нам запустили GTA: San Andreas і ми були шоковані від того, що в цій грі можна робити речі, подібні реальному життю (звісно, окрім кримінальних вчинків). Коли я сів вперше, то CJ потрапивши під моє диригування просто бігав та врізався в стіни (бо я тільки розумів як працюють стрілочки на клавіатурі). Вже потім мені допомогли сісти в авто й насолодитися краєвидами Лос-Сантоса (але відсутність вміння керувати камерою, не змогла відокремити мене від вдаряння в ті ж самі стіни, а вкінці свого 15-и хвилинного забігу я взагалі потрапив під потяг та побачив надпис «Потрачено»). Чесно, я нічого не зрозумів з того, що відбулося, але точно запам’ятав ту емоцію: «хочу зіграти в це ще раз!».
З відеоіграми ми вже були знайомі, адже в нас була славетна «Денді», якою володіли багато дітлахів, що в результаті дозволило нам в той час створити своє геймерське ком’юніті (тоді, цих слів навіть й близько ніхто не знав). Ігор завжди було для нас мало, тому ми й проводили безліч взаємовигідних угод, в яких брали в оренду картриджі з добірками до 9999 ігор, або більш скромними числами, серед яких ми якось потрапили на футбол. Побачити гру на приставці, яку ми граємо в реальності – було чимось неймовірним.
Ось я та моя (неповна) маленька колекція картриджів для Денді.
На своєму тоді юному досвіді, я мав можливість зіграти у два футбольних симулятори на піратській приставці: перший – SOCCER, в якому був вид з боку, а футболісти бігали як хворі на гіподинамічний синдром (інакше кажучи – «тормози»), й другий – World Cup Soccer, де кут огляду був перпендикулярний полю, а динаміка вже була на рівні АІМа праймової заруби в CS:GO (тоді, це здавалося саме так).
Звісно, більше мені подобалася друга з вищезазначених гра, адже там доводилося вже розігрувати комбінації, відточувати дриблінг, а також вміти грати в обороні, бо ШІ помилок просто так не пробачав. І все-таки найбільшого задоволення я отримував, коли спамив по кнопкі підкату на супернику, бо в результаті з моїх гравців формувався «підкатний дощ» та вся моя команда просто збивала з ніг всі модельки футболістів ШІ – реготав від цього аж до болю в «смішечнику».
Скріншоти футбольних ігор, в які колись довелося грати (зліва – SOCCER, а справа – World Cup Soccer).
Наближався 2007 рік. Ейфорія від першого контакту з ПК у нас нікуди не зникла, тому сестричка запропонувала мені докласти суспільних зусиль та здійснити нашу загальну мрію – купити собі комп’ютер. Це була пропозиція, від якої я не міг відмовитися. Наближалися «зимові жнива», й це для нас сигналізувало що час піднімати грошики, аби придбати власний ПК. Фінансова кампанія супроводжувалася походами з вечерею до хрещених, рейдами з колядуванням та щедруванням, а між ними й трохи посіванням. На додачу, бонусом був мій день народження на початку Зими, тому з такою тенденцією наша мрія ставала реальністю.
В кінці зимового сезону, нам вдалося назбирати чималу суму, але її було не достатньо, тому наші батьки вирішили нам допомогти, й привезли наш перший, власний комп’ютер. Взявши цей таймлайн, відбувалося дуже багато цікавих подій, але зупинюся на потрібному для теми векторі.
Лише пригадаю кумедний випадок – ми з сестрою забули, що по шорткату (комп'ютерному ярлику) потрібно клацати двічі, щоб запустити улюблену гру, тому така проблема довела нас до сліз (мене взагалі вдвічі, бо сестра вважала, що це я щось зламав і зробила винним).
З наявністю ПК, почало зароджуватися нове ком’юніті тільки вже на оновленій платформі. Звісно, ми перенесли свою бартерську діяльність й в це середовище, що дозволяло нам охоплювати більшу кількість відеоігор. В результаті, до нас в руки потрапили два диски за допомогою яких можна було інсталювати гру FIFA 08.
На жаль, конкретне зображення того диску мені не вдалося віднайти, але майже так він виглядав для Windows.
Як зараз пам’ятаю, на ньому були зображені троє футболістів:
- Роналдінью (вже тоді трохи впізнавав зірок);
- Гільєрмо Очоа (це зараз я знаю хто він, а тоді то був просто кучерявий воротар);
- Шон Райт-Філліпс (лише тепер, коли писав текст, зміг ідентифікувати його – і те, така інфа точна лише на 99%).
Той, трьох вимірний футбол зміг мене закохати в справжній професійний. Усі ті ліцензійні ліги та клуби, офіційність проведення матчів, геймплей що захоплював, та найголовніше – можливість грати за збірну України (адже, де тоді можна було зустріти мені ще її в іграх).
Вже через рік, на наступні зимові свята до наших батьків приходили їхні хрещені дітлахи. Серед них був мій дружбан, який 24/7 жив футболом та дуже добре грав сам в реальності. Ми всі сіли гратися за комп’ютером, і почав я саме з презентації «FIFA 08». Якщо я був у захваті від гри, коли побачив її вперше, то кореш просто був на «сьомому небі» від щастя.
Але, настав найсумніший час цього епізоду. Звісно, потрібно було повернути диски з грою, і думається «що тут такого», проте було одне але – грати можна було лише з диском в оптичному приводі. Це було боляче усвідомити. Ми вже звикли, що встановлюєш собі гру та знаєш, що вона є в тебе поки ти її не деінсталюєш. Моя сестра (не знаю звідки вона цього навчилась), просто взяла й перезаписала ці два диски на два пусті, й тим самим просто скопіювала гру нам. На той момент, такі махінації вважалися «дивними дивами»! В результаті – моя віртуальна футбольна пригода продовжилась.
Застій в серії FIFA та її відродження
Зображення на обложці гри «FIFA 14» від Electronic Arts, що вийшла 27 вересня 2013 року.
Час йшов, а разом з ним кожного року конвеєр від Electronic Arts випускав оновлену гру, в якій покращували графіку й механіки, додавали ліги та команди, оновлювали гравців тощо. Я звісно ж, не пропускав їх та ставав свідком, як моя улюблена гра стає все кращою. Проте, у всього є своя межа.
Моя безперервна серія тривала аж до FIFA 14 включно. Ось вже двадцять друга за порядком ітерація цієї футбольної лінійки базувалася на ігровому рушії Ignite, а це несло мені звістку, що системні вимоги не підсилу моєму ПК. Тому, стара традиція пішла в небуття.
Згодом, пріоритети змінилися, а я закінчив школу. Почалося вже навчання у ВНЗ (вступив до Одеської національні академії зв’язку ім. О.С. Попова – ця локація є ключем історії), де відповідно, в мене стартувало нове життя. Час розвагам я приділяв набагато менше, попросту через те, що гаджетів у мене ніяких не було, а головним завданням було адаптуватися до нових викликів та вижити в середовищі спіткане різними студентськими труднощами. В середині першого семестру, мені купили ноутбук, який дозволяв вже продуктивніше навчатися та відпочивати при наявному для того часу (тоді вперше заскочив до FIFA 15, але на віртуальну кар’єру в футболі часу було мало). З відносним успіхом закінчив перший семестр (й Слава Богу), а от початок другого подарував мені незабутній спогад та історію, до якої було це все немаленьке підведення.
Це був лютий 2016 року. Моє цифрове існування в соціумі було лише на російському сайті «ВКонтакті» (так, я ним користувався як й всі мої знайомі до його офіційної заборони в травні 2017 року). Смартфона в мене не було, а отже всі мемчики та листування я проводив через комп’ютер та іноді за допомогою допотопної за сьогоднішніми рамками Nokia Asha 311. Звісно, бувши студентом, ми підписалися на пабліки свого ВНЗ та моніторили новини або івенти. Серед оголошень, чи то я натрапив, чи мені друзі надіслали (вже й не пам’ятаю) був пост про довгоочікуваний «Кубок Профкому ОНАЗ» по кіберспорту. Робили голосування з вибором дисципліни, в якій проведуть турнір, і, як відомо, переможцем вийшов саме футбол, хоч й близько до нього підкрався файтинг Mortal Kombat.
Колаж зі знімків екрана соцмережі, в якій опублікувалося оголошення про турнір.
Сумнівів, які спонукали відмовитись від участі в мене не було ні крихти (вони з’явились пізніше), адже я грав у футбол більшу частину свого життя, його тематика та концепт давав мені змогу закрити ґештальт по новій FIFA 16 якої в мене не було, а також, як виявилося після – додати приємні та цінні ігрові спогади до власної «скарбнички». Чому я так хотів пограти в FIFA 16? З ряду причин:
- Там з’явилися нові коментатори, які серйозно оживляли матчі та давали відчуття реального перегляду футболу, адже варіація реплік була величезна (в той час, ігровий ринок та світ був іншим ніж зараз, тому доводилося грати російською мовою, бо з іноземних розумів лише німецьку, але грати на ній – ну таке);
- Було додано жінок та жіночі збірні до гри. Завжди цікаві новинки інтегровані до улюбленої гри, й саме ця мені теж дуже сподобалася (а де ще можна було пограти за жінок в спортивних симуляторах?);
- Змагання відбувалися на приставці «Xbox 360». Це була чудова змога вперше доторкнутися до ігрових консолей такого класу, а її я бачив лише на картинках в інтернеті або в ТВ-програмі «Ігронавти».
- Витрати становили всього лише 40 грн. Для мене це був джекпот, бо за таку суму я міг пограти в гру, яку хотів, та ще й позмагатися з іншими людьми на справжній ігровій приставці (звісно, це не штани😁, але гроші були теж того варті).
В пості з реєстрацією, я вказав свої ініціали, тим самим поповнивши кошик учасників. Згодом, група опублікувала пост, в якому вказала дату та час проведення турніру, а в коментарях підказали куди саме прийти, щоб потрапити до місця проведення змагань.
Оголошення про час початку турніру та місце проведення.
В день змагань, мої друзі та одногрупники побажали успіху мені, за що я їм був вдачний та вирушив до стін своєї академії. Головний корпус був великим за територією, тому я скористався послугою «дзвінок товаришу», щоб знайти аудиторію та приєднатися до інших учасників турніру.
Турнір «всього життя»!
Я потрапив до підвальної аудиторії, котра була в непоганому стані, а її основне призначення була підготовка до виступів та тренувань хореографічних гуртків. Всі учасники привіталися один з одним та з організаторами турніру. Тоді я й вперше побачив консоль від майкрософт, та відчував що на мене очікують класні емоції після взаємодії з нею (це як ніби вперше самому поїхати за кермом авто). Тим часом хлопці налаштовували для нас робоче місце: то була пара крісел-мішків, настроєний проєктор та підключена до нього приставка й звісно ж, акустична система, щоб додати офіційно-змагального вайбу. Кожен зробив свій благодійний внесок та долучився вже на організаційну частину.
Саме так виглядала наша заруба за звання чемпіона ОНАЗ з FIFA 16.
Учасників зібралося рівно 16 чоловік, що давало змогу здійснення ідеального жеребкування за кілкістю гравців у групах. Наші імена записали на папірці, та кинули в кошик з якого проводили жеребкування. Вже точно й не пам’ятаю, але я ніби потрапив до першої групи. Під час жеребкування, нам повідомили про реєстрування футбольних команд за які будемо грати, а головною умовою було лише можливість керувати конкретно клубом, а не збірною. І тут почався типовий заміс на право грати за «Барсу», «Реал» та «Баварію». Зрозуміло, що не могли всі грати тими самими командами, тому ліміт на однаковість команд складав не більше 2-х. Мій інтерес до експлуатації цих команд був мінімальний, адже вважав це сильно заїждженою темою. З часом, серед клубів-учасниць фігурували: дві «Барселони», два «Реали Мадрид», «ПСЖ», «Ліверпуль», «Мілан», «Манчестер Юнайтед» та «Баварія» (клуби які я точно пам’ятаю в турнірі).
Тема з піком команди застала мене вже при відповідному етапі. Я знав що не буду грати за більшість команд, які виборювали собі хлопці. Я обирав між двома своїми улюбленими клубами з Європи: «Манчестер Сіті» або «Боруссія Дортмунд». Проте, питання вибору я закрив миттєво. Вже тоді Хосеп Гвардіола став тренером «Ман Сіті», а гравці тієї команди були на високому класі (по ньому й був мій критерій вибору). Я розумів, що в атаці мені достатньо мобільного Агуеро, в центрі Давіда Сільви та мого улюбленого Яя Туре, а також непоганого Джо Гарта на стрічці воріт. Багатьох мій вибір здивував, адже вони не вважали мою команду топовою. Коли всі визначили команди, а результат жеребкування вже був відомий – почався довгоочікуваний кіберспортивний турнір.
Дошка, на якій висіли наші групи після жеребкування.
Коли ми готувалися до перших ігор, то я побачив біля підвісного екрана блакитну футболку з логотипом моєї академії. Вона мені дуже сподобалася. Я інтуїтивно відчував, що вона тут не просто так. Не знав напевно, чи дістанеться вона переможцю, але подумав собі: Було б круто її виграти!
Шкода, що ми багато забуваємо деталей зі своїх спогадів. Точно не скажу, але ніби я грав найпершу гру турніру. Ми розмістилися на зручні мішечки, взяли до рук геймпади (тоді додатковою місією було звикнути тримати його в руках та вивчити розкладку кнопок), обрали свої команди та почали матч.
Першим моїм суперником була «Барселона». Матч був напружений. Я не міг довго знайти себе в грі, бо мозок відволікався на розкладку кнопок, через що, гра часто йшла не за планом. Я пропустив першим гол, та засмутився. Врешті решт зміг зрівняти рахунок й завершити матч в нічию. Радів, що не втратив очки, та за цей час трохи звик до керування на геймпаді, але наступна гра анігілювала всі мої втішання.
Приблизно так виглядав мій склад «Ман Сіті» на турнірі.
На новому колі я продовжив боротьбу з іспанськими грандами – очікував суперник з «Реалом Мадрид». Початок був не поганим, але на середині першого тайму, я пропустив від суперника, а потім й в другому. Грати взагалі не вдавалося, а ще сердило те, що противник якось дуже легко зі мною розібрався. Другий матч був програний, а до мене прийшли ті сумніви, які знецінювали мене як конкурента поміж всіх учасників. Було внутрішнє розчарування в собі, ніби я усвідомив що в мене «синдром самозванця» й мої очікування не відповідають реальності. Проте, в мене ще була остання гра, яка давала той останній шанс.
Третє коло взагалі не пам’ятаю, але знаю його результат. Я виграв той матч, та нарешті відчув себе у своїй тарілці. Я показав першочергово собі, що здатен на це, бо не може просто так піти в нікуди той досвід, який накопичувався все життя. Ця перемога заспокоїла мене на всі 100%, попросту через те, що я вийшов з групового етапу на стадію чвертьфіналу. Вже не можна було так просто себе назвати невдахою.
Поки ми концентрували всю увагу на матчах, організатори зробили світлину нашого івенту та показали як проходить турнір.
Інтригу всім підживляли матчі плей-офф. Більшість тих хто вибув, обирали собі учасників, за яких вболівали. Особисто на собі, не відчувалася підтримка (якщо з тими, хто не вийшов з нашої групи все зрозуміло, то іншим певно було цікавіше вболівати за той же «Реал» чи «Баварію», або вони просто були хейтерами «Ман Сіті». Головне, що це мене не хвилювало.
Чвертьфінал промайнув швидко. Мені потрапив «ПСЖ», який вдалося обіграти з рахунком 2:1. Ця перемога сигналізувала мені, що я стрибнув вище голови, й вже не було соромно за свою участь в турнірі. Я в четвірці кращих. Далі просто дотримувався награних тактик і поклався на “що буде, те буде”.
Почалася стадія півфіналу. До четвірки кращих потрапив мій «Ман Сіті», два «Реали Мадрид» та «Баварія». Знову доля звела мене з мадридським клубом, але того разу був не мій кривдник в груповому етапі, а інший хлопчина. В результаті, вдалося пройтися по ньому майже впевненим катком з рахунком 3:1 (пропущений гол був випадковим, але як для гола престижу, я був не проти). А в паралельному матчі була цікавіша розв’язка.
На при кінці матчу, гравець «Баварії» травмувався на своїй половині поля, та залишився лежати на газоні. Суддя гру не зупинив, через що, майже успішна тотальна атака мюнхенців провалилася, а раптова контратака мадридців закінчилася м’ячем у сітці німецького кіпера. Травмований гравець лежав на газоні, що дозволило унеможливити офсайд при пасі на гравця мадридців (внутрішньо ігрова підстава). Відбувся вихід віч-на-віч та очікуване завершення атаки разом з матчем. Таким чином, я знову грав на турнірі проти «Реалу», та ще й проти того, хто мене обіграв. Всі були насторожені від фінального поєдинку, адже пам’ятали нашу попередню зустріч. Більша частина присутніх авансом давали перемогу «Реалу», на що я у своїх думках не погоджувався зовсім. Для мене сформувалася принципова мета виграти цю гру, бо мені хотілося довести зворотне не лише собі, а й оточенню.
І ось, довгоочікуваний фінал. На годиннику показувало шосту вечора, адже матчів було багато, що й забрало багато часу. Почався матч всього турніру, який через додатковий бекґраунд робив його типу «дербі всіх часів». Цього разу «Реал» грав проти іншої команди. іншого «Ман Сіті», який навчився на своїх помилках та не переймався стосовно незручної розкладки кнопок чи стіків (то вже було продовження кисті). Протягом всього матчу відсотків 90% було за мадридську команду, адже на їх думку «Ман Сіті» команда так собі, а в цьому турнірі взагалі натуральні андердоги. Матчу йшов, рахунок вдалося відкрити вже мені. Потім пропустив м’яч, але він мене тоді не злякав. Було відчуття, що це супернику дають шанс, а не мені. А далі відбувся найяскравіший момент всього турніру. М’яч отримав Яя Туре в центрі поля, трохи просунув його по полю та зарядив свою потужну гармату прямо за комірець воротарю. Дистанція була десь метрів 30-40. Не пам’ятаю точно, з якою впевненістю я приймав таке рішення, але з лонгшотами в фіфі у мене не було все так погано. Того разу я миттєво склав приблизну формулу [Яя Туре + центр поля + потужний та точний удар = гол з високою ймовірністю]. І все! М’яч в сітці, а овації аудиторії зашкалювали. Суперник вже не нав’язував ініціативи, адже я добре грав в обороні (більшість грали за типом «стандартний захист» – коли гравець забирає м’яч за допомогою ШІ, а я давно форсував нововведення «тактичний захист» – коли повністю сам контролюєш корпус гравця та його відбори). Третій мій гол забив останній цвях в цій зустрічі, а свисток після нього повідомив нас про завершення кіберспортивного кубка.
Пост з результатами турніру та фото звітом.
Я нічого до того моменту не вигравав в індивідуальному плані, але той день компенсував емоційно все ймовірно втрачене. Закінчувався турнір взагалі по іншому, як він починався. А перемога в принциповому матчі була кращою за всі інші сутички. Це було ніби за клішованим голлівудським сценарієм, в якому головний герой в кінці відроджується мов фенікс. Всі мене привітали, а з фіналістом ми потиснули руки та подякували один одному за видовищну гру.
Прийшов час підбивати підсумки. Організатори подякували всім учасникам грамотами, а призери отримали свої цінні призи:
- Третє місце – відповідна медаль, грамота та блокнот з логотипом профкому ОНАЗ;
- Друге місце – теж саме, але тільки отримав чашку з тим самим брендом;
- Перше місце – “золоту” медаль та кубок (насправді не золоті, а позолочені 😅) а також іменну футболку (вийшло як й хотілося);
- Найкращий гравець/бомбардир – це була статуетка, яку взяв хлопець що посів третє місце. Він наколотив 15 голів, а в мене статистика була 13-ть (прикинув собі, що плюс два голи та й можна було і її забрати, але був задоволений вже здобутими нагородами – гадаю, то в мені намагалася прорватись жадність, але її місце було не доречне).
Під час вручення ми сфотографувалися. Коли дійшла черга до мене то я без емоцій позував на камеру (не дуже звик робити світлини). Нам повідомили, що за цей івент вдалося зібрати 640 грн на благодійні внески. Вийшло, що мої 40 грн перетворилися в грамоти, кубок, медаль, футболку та чудові спогади та емоції – найкраща інвестиція 40 грн, мабуть у світі.
В пабліку, коли викладали результати, то неправильно вказали моє прізвище, через що довелося виправляти їх, щоб вони виправили вже себе. Мене це не те щоб образило, як просто хотілося, щоб запам’ятали моє прізвище правильно. Бо Стірко Андрія знайти гадаю важче ніж Сірко Андрія.
Коментар з корекцією прізвища.
На вечір, я прийшов до гуртожитку та відразу пішов показатися друзям, адже мені хотілося розділити емоції разом з ними та почути підтримку саме від них. Вони мене тепло привітали, й також вирішили зробити декілька світлин, де я вже не приховував посмішку.
Пізніше зателефонував мамі, та поділився з нею цією новиною. Навіть довелось пояснювати, що це ми грали на приставці (бо вона не могла зрозуміти, як це ми грали в справжні футбол лише 1 на 1). А на ніч виклав собі в соцмережу на стінку досягнення та отримав вітання ще від моїх знайомих, яких не було поруч.
Світлини в гуртожитку з друзями та нагородами.
Всі трофеї досі в мене є. Вони знаходяться дома на поличці у вітальній, а футболку я іноді ношу, але дуже рідко. То вже сакральна річ, яка буде нагадувати мені про ту подію й час.
***
НАСТАВ ЧАС ЗАКІНЧУВАТИ.
Мабуть, гадаєте, що нарешті!!!)
Цей конкурс дав нам усім змогу поділитися власним незабутнім досвідом. І у кожного він різний, проте не менш цікавий. Коли я побачив оголошення про конкурс на цю тематику, то не вагався в бажанні поділитися власною історією. Відразу почав пригадувати різні історії, та почав обирати фаворита серед них. І обрав! Це була зовсім не та історія, про яку йшлося, ні.
Не буду приховувати: початковий задум базувався навколо гри Bully: Scholarship Edition, яка виграла конкуренцію в крутезної The Elder Scrolls IV: Oblivion. Тільки но я створив чернетку та написав заголовок, як в той момент, мене мов Ньютона вдарила яблуком думка про кіберспортивну історію. В наслідку, я відразу поставив питання собі: «Як можна було про неї забути?». Тому, моя стаття могла бути зовсім іншою, як й результат того турніру.
На кінець скажу: Не соромтесь своїх спогадів, а краще знайдіть влучну годинку та поділіться ними з оточуючими... а ще – вірте в себе до останнього!😊
ФОТО: Google Images, власний архів, знімки з екрана соцмережі.