Bohdan Frolov
Довго відтягував написання оповідання. Аж до кінця, здавалося, конкурсу, якби незабаром не виявив, що його продовжено до кінця місяця.
Практично весь цей час думав над тим, з якою грою пов’язати цей текст. Спочатку подумував про Counter-Strike, Dota 2 тощо, що забрало у мене практично весь підлітковий етап життя. Хоча, якщо дивитися правді у вічі, більшу частину дитинства і до самого університету.
Але зв’язок зміг знайти виключно з The Last of Us. Бо я один із тих, хто поглянув і взагалі свідомо про неї дізнався лише після її виходу на ПК. Приставок я не мав, ігровими новинами, релізами не цікавився. Хоча, можна сказати, періодично TLOU все ж таки спливала в чатах, де я це помічав, але доцільної уваги не приділяв.
До того ж увесь цей час я сидів за старим комп’ютером, спочатку за монітором з діагоналлю 18 або 21, невдовзі – за квадратною, допотопною бактерією, що бачила динозаврів. Все змінилося від 2022 року, вже в період повномасштабної війни, влітку, коли я придбав щось хоч трохи схоже на ПК з відеокартою 1070.
Весь цей час, сидячи мало не за «калькулятором», я мріяв про те, що як тільки з’явиться можливість, я пройду всі ігрові шедеври, пропущені не з моєї вини… однак доросле життя, тобі вже 23, зараз 24 – час займають відносини, робота. На ігри не залишається жодного бажання, нічого. Тому за рік вдалося пройти лише Detroit: Become Human і, власне, The Last of Us.
Перша гра здивувала, але те, що зі мною зробили Джоель із Еллі… м’яко кажучи, це можна порівняти з переглядом «Зеленої милі». Ти не знаєш, що це таке, але тобі чомусь дуже боляче та страшно.
Момент усвідомлення того, що ти граєш у шедевр, прийшов до мене тоді, коли в навушниках зазвучала композиція The Choice Густаво. Те, що тоді сталося, знайшло якийсь відгук і в моїй життєвій ситуації. Але у кожного має бути загадка, тому ця таємниця залишиться зі мною до кінця.
Саме з середини гри автори закидають нас у тяжку драму, яка змінила байдужість двох… спочатку незнайомців.
Щоб повністю злитися з персонажами, з історією, із самою грою, я грав виключно вночі. Бо тоді ні в квартирі, ні десь на вулиці не було шумів і голосів, які відволікали від нашого коннекту. У кімнаті панувала темрява, що проблискувалася виключно монітором. Особливо важливо «смакувати», витратити кілька тижнів, можливо місяців, щоб не проковтнути все за мить і нічого не усвідомити. Я, навушники, комп’ютер та головне меню. З нього все починається. Музика, яка звучить ще до того, як ти увійдеш до кампанії, допомагає швидше знайти потрібний настрій. Вистачає буквально 5-10 хвилин і ти стаєш «головним героєм». Сміх змінює горе, горе змінює катастрофу. Причому, як я вже повторювався, у другій половині проходження все відбувається, можливо, надто швидко. Ти спочатку побачив одну трагедію, невдовзі іншу, потім третю.
А титри перетікають у зовнішню мовчанку та внутрішній потік питань. І ти начебто пройшов гру, а ніби виявився бездомним, пройшовши ціле життя. І тепер ти нікому не потрібний. Точніше – потрібний. Другій частині, яка тебе обов’язково доб’є. Але коли? Тебе залишають наодинці з часом і цього часу може бути занадто багато, від чого закипить голова і все довкола втратить будь-який сенс.