Олександр Мельник
З метаболізму до статевого потягу — гормони присутні скрізь. Навіть крихітна доза їх здатна спричинити потужний вплив на організм. Однак досить часто звичайні люди вважають гормони впливовим фактором під іншим впливом — стереотипів та міфів. Тож Ренді Хаттер Епстайн, лікарка та дослідниця медицини, вирішила поговорити відверто про стереотипи та правду щодо гормонів. Результатом є її книга «Aroused: The History of Hormones and How They Control Just About Everything».
Нова «стара» концепція
Хоча сьогодні ми живемо у світі, де гормони визначають абсолютно усе — від стосунків до хвороб, насправді концепція «гормонального» життя не існувала до початку XX століття. Трохи більше 100 років тому люди вперше дізналися, що їхні залози виділяють певні речовини, через які ми легше закохуємося, частіше нервуємо, піддаємося спокусам чи приймаємо певні моделі поведінки.
Епстайн зауважує: поняття «гормон» відкрили лише у 1905 році. Та люди й раніше замислювалися над тим, що визначає наше самопочуття, поведінку та певні прояви змін настрою чи стану здоров’я. Першим періодом подібних досліджень у Північній Америці Епстайн називає кінець 1800-х. Тоді лікарі активно досліджували так званих «циркових виродків»: людей із рідкісними фізіологічними аномаліями, у яких були особливі можливості або яскраво виражені нетипові прояви у зовнішності — як наприклад, жінки-велетні вагою в сотні кілограмів чи «бородаті леді» (люди із проявами гермафродитизму чи надлишковою кількістю тестостерону). З одного боку, їх показували у мандрівних цирках на розвагу публіці. З іншого — лікарі наголошували, що причиною появи подібних людей могли бути складні гормональні розлади. Щоправда, тоді їх називали зовсім інакше і не пов’язували часто із роботою якихось окремих залоз.
Цирки сплачували не за лікування подібних людей, а за дослідження їх на предмет «справжності»: що «бородата жінка» дійсно має бороду, що росте, а не приклеює її на обличчя щоночі; а «карлиця» дійсно є дорослою людиною дуже малого зросту, а не просто вдало маскуєт свій справжній вік. Проте в завдання медичних дослідників у ті часи не входило дослідження причин цих аномалій чи їхнього лікування. Медики знали про надниркові чи щитовидну залози, гіпофіз — але не розуміли, як насправді вони працюють та впливають на організм людини, каже дослідниця. До початку 1900-х, за її словами, медики вважали, що всі речовини рухаються вздовж нервової системи та кровеносних судин, тож діють вони скрізь і рухаються скрізь, де є нервові закінчення чи судин:
Вплив науки та технологічних досягнень на «відкриття» гормонів
Величезний технологічний стрибок у вивченні гормонів стався наприкінці 1950-х років і досягло піку у 1960-х — на початку 1970-х. Вперше гормони вдалося визначити та виміряти з точністю до мільярдної частки грама. Уявить, що у вас з’явилася здатність виміряти, як на океан впливає 1 грам солі, вкинутий у хвилі цього океану. Приблизно такою значимістю володіло відкриття до дослідження гормонів. Технологія, що дала змогу це зробити, називається RIA (radioimmunoassay). Вона дала змогу вимірювати речовини, які були у дуже малій кількості в організмі. До речі, без цієї технології важко було би знайти ВІЛ у людській крові та відслідковувати маркери онкологічних захворювань. Епстайн розповідає:
— Інша частина історії, яку я люблю про цю технологію, полягає в тому, що наукова працівниця Розалін Ялов закінчила свій перший курс фізики, але була призначена секретаркою вченого в Колумбії, і тільки в кінцевому підсумку потрапила до програми доктора філософії в Університеті штату Іллінойс через появу вакансій — а все через те, що чоловіки вирушили на Другу Світову війну. Як вона згодом сказала біографові: «Мені довелося отримати всесвітню війну, щоби отримати диплом». Ця жінка революціонізувала сучасну медицину, здобула Нобелівську премію і дуже підтримувала інших жінок, що стали науковцями.
За словами Епстайн, гормони мають величезний вплив — але при цьому мова йде про мікроскопічні дози: «Коли кажемо, що бракує одного гормону чи надміру є іншого, то не говоримо про кілограми, а про нанограми речовини». Крім того, слід пам’ятати, що переважна більшість гормонів не працюють самостійно. Є ланцюжок гормонів, допоміжних речовин та зв’язків між ними.
Чому досі ми виявляємо нові й нові гормони
У 1990-х науковці виявили лептин, який є гормоном апетиту. Дослідники, за словами Епстайн, виявили, що цей гормон виділяється з жирових клітин, що було шокуючим, тому що більшість людей думають, що жирові клітини — лише краплі жиру, які можна видалити. Ми до цих пір вивчаємо структуру та причини формування відчуття голоду й апетиту, а також новий фактор росту інсуліну в організмі. Крім того, гормони можуть діяти доволі несподіваним чином у різних ситуаціях.
За словами дослідниці, у 1920-х «судом століття» була справа про те, як двоє багатих дітей, які вбили ще одну багату дитину — і захисники підсудних намагалися наполягати на тому, що вбивство сталося під впливом певних речовин всередині організму, які ми тепер знаємо як гормони. Чи можуть гормони слугувати виправданням чи фактором, який слід враховувати у розслідуванні кримінальних злочинів? Як вважає Епстайн, від 1920-х ми не надто далеко просунулися у тому, щоби запобігати злочинам завдяки знанням про баланс та вплив гормонів на нащу поведінку.
З іншого боку, завжди є загроза створити «нову євгеніку», говорить науковиця. Навіть говорячи про те, що любов — це здебільшого окситоцин, ми надто спрощуємо саме явище любові та закоханості. Можливо, цей гормон визначає виникнення прив’язаності, однак навряд чи колись настане час, коли ми зможемо просто побризкати спреєм з окситоцином — і викликати почуття закоханості. Є певні ознаки того, що окситоцин може підсилити не лише любов, але й ненависть. Немає також і позитивних результатів щодо застосування певних гормонів для профілактики розладів аутичного спектру серед дітей — тож дослідження триватимуть, а жоден гормон поки не є панацеєю. Розгадати вплив гормонів — це ще попереду у дослідників.