🎸 Дуже коротка історія сучасної музики — частина друга (60-ті)

Першу частину історї читайте за посиланням, а якщо коротко, то все почалося з джазу та блюзу. Вони еволюціонували і дали початок всьому тому розсипу жанрів, які ми сьогодні знаємо. І зупинилися ми саме на тому моменті, коли це почало відбуватися. Яскрава, але швидкоплинна ера рок-н-роллу закінчилася, і далі понеслося.

Якщо всю важливу історію популярної музики першої половини XX сторіччя в один матеріал умістити можна, то далі вже так не вийде. Тож тепер кожен наступний пост буде присвячений десятирічці.

Отже, 1960-ті. Be sure to wear the flowers in your head.

Становлення соулу

Якщо джаз з’явився як сплав традиційних культур афроамериканців та їхніх білих поневолювачів, то соул став квінтесенцією нової чорної культури, увібравши в себе риси всіх її течій. У соулі сплелися світські ритм-н-блюз та джаз з релігійним госпелом, і так ми отримали найбільш афроамериканський жанр з усіх.

Моментом народження соулу як окремого жанру вважають вихід пісні Соломона Берка — Cry To Me, яка містить в собі всі характерні риси цього напрямку: фокус на ударних та широке використання духових, а також багато вокалу і типова для госпелу схема побудови тексту «вигук — відповідь».

Як водиться, соул розвивався у різних напрямках. Центрами розвитку різних стилів соулу були міста й лейбли там. Виділяють Детройт, Чикаго, Нью-Йорк, Новий Орлеан та багато інших осередків соул-сцени у ті часи. Проте буде достатньо знати про два ключові лейбли, з якими пов’язано становлення жанру — Atlantic Records та Motown Records.

Atlantic Records

Цей лейбл був заснований ще у 1947 році та спеціалізувався на джазі та R&B. Зокрема, саме там записувався і піонер рок-н-роллу Біг Джо Тернер і Рей Чарльз, про яких ми розповідали раніше. На початку 60-х саме до «Атлантік» прийшов Соломон Берк, аби записати Cry To Me та багато майбутніх своїх хітів.

У 1966 році до Atlantic Records прийшла молода, перспективна, але невдоволена афроамериканська співачка. У неї щойно завершився контракт з Columbia Records, і обидві сторони були розчаровані цією співпрацею. Артистку не влаштовувало те, що лейбл позиціонував її як джазову співачку, а лейбл очікував значно більше прибутку з продажів записів артистки. Тож близький друг дівчини, один із отців-засновників соулу Сем Кук, запропонував їй перейти до іншого лейблу.

Так Atlantic Records отримав 24-річну Арету Франклін. На відміну від «Коламбії», в «Атлантік» розуміли, що Ареті потрібно було повернутися до її коріння (а вийшла вона з госпелу) і вже за кілька років до переходу вона була названа «Королевою соулу» (що, як ми вже знаємо, походить з госпелу) під час виступу у Чикаго. Тож лейбл дозволив співачці розвиватися у бажаному напрямку і змінив її маркетингове позиціонування.

Врешті решт, саме з Atlantic Records Арета записала свої головні хіти — Respect, Chain of Fools, (You Make Me Feel Like) A Natural Woman та інші культові пісні. А сам лейбл став одним із найбільш поважних соул-лейблів того часу.

Хоча Respect була піснею іншого соул-співака, Отіса Реддінга, Арета виконала композицію так, що фактично присвоїла її. Саме у виконанні пані Франклін Respect стала гімном емансипації та свободи для мільйонів людей.

У 1968 році Арета Франклін співала на похороні Доктора Мартіна Лютера Кінга, з яким на момент убивства дружила майже десятиліття. У 1987 стала першою жінкою у «Залі слави рок-н-роллу». У 2010 році вона очолила рейтинг «100 найкращих співаків в історії» авторитетного журналу Rolling Stone, а у 2019 отримала Пулітцерівську премію за «невитравний внесок у американську музику та культуру протягом п’яти десятиліть», посмертно.

Арета Франклін виступала з концертами до останніх років свого життя. Її творчість вплинула на цілі покоління артистів різних жанрів і продовжує надихати молодих музикантів по всьому світу.

Motown Records

У 1960 році в Детройті з’являється лейбл «Мотаун», який від самого початку спеціалізується на соул-музиці, але робить її більш доступною для широкої аудиторії. У стінах «Мотауну» соул зазнає впливу поп-музики, що дозволяє зробити жанр популярним не лише серед чорних слухачів, але й серед білої аудиторії. Врешті решт, фірмовий звук артистів лейблу дасть початок та ім’я окремому і вкрай впливовому стилю в соул-музиці.

Що значить Motown Records для світової музики, легко побачити по списку артистів, які тут починали.

Те, що потім називали «звучанням мотаун», фактично створив Марвін Ґей — соул-музикант, який допоміг вивести соул в мейнстрім, а також глибоко вплинув на артистів з усього спектру жанрів: від реперів-важковаговиків Тупака Шакура і Nas до коміка Едді Мерфі, який копіював його стиль одягу, та сучасного поп-співака й продюсера Чарлі Пута.

Найбільшим комерційним успіхом лейблу Motown Records був гурт The Supremes. Саме вони в першу чергу пробили шлях до мейнстріму всім соул-артистам. Група складалася спочатку з чотирьох, а потім трьох дівчат. Їхня популярність була настільки великою, що вони сперечалися за звання найбільшого гурту планети з The Beatles.

До складу гурту входила Дайана Росс, яка потім запустила вкрай успішну сольну кар’єру і згодом перемкнулася на диско.

The Jackson 5 — ще одна успішна група лейблу, що складалася повністю з братів Джексонів. Заснований у 1964 році, гурт за історію свого існування продав понад 100 мільйонів записів і остаточно розпався лише у 1989.

У 1971 році 13-річний Майкл Джексон залишає гурт та розпочинає сольну кар’єру, яка у наступних десятиліттях зробить його глобальним феноменом, але про це пізніше.

Серед інших артистів Motown — Стіві Вандер, Лайонелл Річі і Boyz II Men, але про останніх і прощальний акорд Motown Records ми теж поговоримо в наступних матеріалах.

Загалом, Motown Records допоміг зробити прорив афроамериканської музики у мейнстрім, а також глибоко вплинув на становлення диско і всю майбутню поп-музику загалом.

Будівля Brill

За адресою 1619 Бродвей в Нью-Йорку й досі знаходиться «Будівля Брілл». Так вийшло, що невисокий, як на Мангеттен, 11-поверховий будинок у стилі артдеко став місцем, де заново народилася американська поп-індустрія.

Ще з епохи «великих бендів» у 30-х та 40-х у «Будівлі Брілл» почали базуватися офіси музичних лейблів та студії. Проте, з приходом рок-н-роллу вплив професіоналів від музичної індустрії послабшав — на перший план вийшли харизматичні артисти, за якими лейбли полювали і були змушені давати їм повну креативну свободу, аби мати прибутки.

На короткий період у шістдесятих ситуація змінилася.

Почати треба здалеку — а саме стану тогочасного суспільства. Важко уявити, але такого прошарку населення як «тінейджери» до шістдесятих ніхто не виділяв. Розкіш бути безтурботним підлітком була не по гаманцю для багатьох мешканців західних країн. Одразу після школи більшості з них доводилося починати працювати (або, за тогочасними нормами, виходити заміж у випадку з дівчатами).

Разом зі зростанням добробуту, а також збільшенням доступності вищої освіти з’явився новий суспільний прошарок зі своїми потребами та здатністю споживати — підлітки, які жили на батьківські гроші і не мали інших занять, окрім як вчитися. Ця аудиторія була комерційно привабливою.

Саме у цей момент «Будівля Брілл» отримує друге життя як центр нової поп-музики.

Нова поп-музика увібрала в себе всі тенденції «диких жанрів», що домінували до 50-х років, але тепер була створена професіоналами, які працювали як конвеєр. На 1962 рік в будинку базувалося вже більш як 165 офісів компаній, так чи інакше пов’язаних з музикою. Якщо музикант хотів розпочати кар’єру, він міг зробити це просто не виходячи з будівлі: знайти лейбл, отримати текст та аранжування, записати пісню та надрукувати обкладинку для альбому.

В «Будівлі Брілл» вперше з’явилося таке явище як таргетування музики під певну аудиторію — першою такою стали саме тінейджери.

Артисти «Будівлі Брілл» — це дівчачі гурти або симпатичні молоді чоловіки, які в своїх піснях романтизують стосунки, а також співають про різні інші проблеми, що з ними стикалися тогочасні підлітки.

The Shangri-Las були яскравим прикладом саме такого гурту. Їхній хіт Remember (Walking in the Sand) досі залишається актуальним і нещодавно став вірусним у TikTok.

У певний момент музика, що виходила з «Будівлі Брілл» або була натхненна фірмовим стилем стала звучати однаково. Резиденти будівлі згадують, як вони у своїй студії могли писати якусь пісню, а з сусідньої кімнати доносилася б настільки схожа мелодія, що її складно було відрізнити від їхньої, хоча це була зовсім інша команда композиторів та зовсім інша пісня.

Врешті решт, саме це стало однієї з причин швидкого занепаду цього легендарного місця. Та бріллівський «музичний конвеєр» залишив багатий спадок по собі. Все ж він не був позбавлений таланту та креативності. Про це яскраво свідчить той факт, що багато з пісень тієї епохи залишаються культовими до сьогодні.

Не буде великим перебільшенням сказати: навіть The Beatles могли бути зовсім іншими, якби не «Будівля Brill» — і саме про них ми поговоримо зараз.

Британське вторгнення

Коли американський рок-н-ролл захопив світ, молоде покоління по всій планеті намагалося копіювати стиль американських музикантів-бунтарів. Виходило, вочевидь, не дуже.

Особливих масштабів це явище набуло у Великій Британії, хоча до The Beatles особливих успіхів ніхто не досяг. У тому складі, про який знають всі — Джон Леннон, Пол Маккартні, Джордж Гаррісон та Рінґо Старр — гурт сформувався до середини 60-го року. Проте, наступні два роки виступав лише наживо.

Перший альбом Please, Please Me «бітлам» вдалося записати лише у 1963 році, лише за один підхід. Після релізу він практично одразу захопив всю Британію та породив «Бітломанію» — гурт обожнювали буквально всі. В подальшому всі одинадцять платівок The Beatles досягали першого рядка у британському чарті.

Цікавий момент. Якщо послухати Please, Please Me уважно, можна почути, що він звучить точно так само як ледь не будь-який інший альбом, записаний у «Будівлі Brill» — місцями навіть голос Джона Леннона важко відрізнити від вокалу Боббі Ві, однієї з зірок «бріллівської» епохи.

Втім, саме The Beatles за сумною іронією і вбили «Будівлю Брілл», розпочавши так зване «британське вторгнення».

Одразу після шаленого успіху на батьківщині, «бітлів» помітили і у США. Взимку 1964 гурт відправився у свій перший візит за Атлантику, спричинив там фуррор та проклав стежку на захід всім іншим англійським музикантам.

Протягом наступних кількох років британська музика домінувала в американських чартах та по всьому світу. Саме на цей період припадає пік популярності The Rolling Stones, яких з «бітлами» часто представляють як суперників. Якщо The Beatles були більш схожими на американську поп-музику, то гурт Міка Джаґґера черпав натхнення з класичних блюзу та рок-н-роллу, був значно більш «брудним» та агресивним.

Варто згадати й інших англійських бенефіціарів, яким вдалося завоювати американський ринок, завдяки «бітломанії».

Зокрема, The Animals, які стали популярними по обидва боки Атлантики, завдяки своїй версії старої блюз-пісні The House of Rising Sun, авторство якої загублено.

Загалом, кількадесят гуртів та артистів увірвалися на американську та глобальну сцену у другій половині 60-х, повністю змінили її ландшафт та запропонували американцям нове прочитання їхніх рідних жанрів.

Британське вторгнення відбулося не лише в музиці, але й і в інших культурних сферах: від кіно до моди. Хоча «англофілія» швидко зійшла нанівець, їй вдалося вбити кілька неперспективних жанрів та міцно закріпити місце Британії на світовій музичній мапі. З того часу Сполучене Королівство залишається одним із головних культурних експортерів по всій планеті.

Джимі Гендрікс

Поки Британія завойовувала Америку, зворотнє робив молодий афроамериканський хлопчина, який разом зі своєю новоспеченою групою Jimi Hendrix Experience, прибув до Лондона у 1966 році, щоб нарешті зробити перші записи своєї музики.

У листопаді гурт зіграв в лондонському нічному клубі, де серед публіки були Джон Леннон, Пол Маккартні, Мік Джаґґер та інші видатні музиканти того часу. Всі вони були шоковані тим, що продемонстрував Гендрікс. Цей виступ допоміг гуртові підписатися з британським лейблом Polydor і записати перший сингл Hey Joe.

За свою недовгу кар’єру Гендріксу вдалося досягти звання найвіртуознішого гітариста в історії музики та повністю змінити ставлення до електрогітари як до інструменту. Всі його альбоми досі продаються більшими накладами, ніж за його життя.

У 1970 році Джимі у Нью-Йорку відкрив власну студію під назвою Electric Lady, яка будувалася спеціально під його потреби. Наступного дня після відкриття студії Гендрікс зробив там свій останній запис, потім полетів до Лондона і за кілька тижнів там помер.

Студія існує досі, і там записувалися десятки легендарних музикантів: від Стіві Вандера та Девіда Бові до Daft Punk, Адель і Jay-Z.

Рок-музика і епоха загальної любові 

Червоною ниткою крізь все десятиріччя пройшли масова боротьба за права людини, зростаюча популярність руху гіппі, сексуальна революція та багато інших соціальних явищ, які не могли позначитися на музиці.

Рок-музика відірвалася від коріння і під впливом суспільних змін отримала десятки нових напрямів. Серед молоді того часу був популярний фольк. Набрав популярність Боб Ділан, сьогодні визнаний як найвеличніший сонґрайтер всіх часів.

Акустичний дует Пола Саймона та Арта Ґарфанкела також був серед найбільш популярних гуртів епохи. Перший, до речі, також був одним із авторів у «Будівлі Брілл», але ховався під псевдонімом, щоб не асоціюватися серед фанів як комерційний артист.

У другій половині шістдесятих на фоні масового захоплення марихуаною, галюциногенними грибами і LSD, з’являється психоделічний рок. Під впливом Джимі Гендрікса більше гітаристів стало експериментувати з електрогітарами, і дісторшн, фідбек та інші ефекти стали характерними рисами психоделік-року.

Також жанр привніс до західної музики індійські етнічні мотиви та східні інструменти, інкорпорував в себе джазові імпровізації і багато експериментував з абстрактними текстами, розширивши межі тематик, про які можна співати.

Обійти стороною цей рух не змогли навіть The Beatles, випустивши один із найвідоміших пізніх своїх альбомів під назвою Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band. Він вийшов напередодні «Літа любові» — події у 1967 році, коли понад 100 000 людей зібралося в одному з районів Сан-Франциско, щоб слухати музику, вживати наркотики та займатися коханням.

Психоделік-рок гурти згодом пішли у відрив та почали змішувати жанри, інструменти та прийоми взагалі без обмежень, перетворивши це все на інший піджанр — проґрок. Одним із ключових альбомів жанру став In the Court of the Crimson King гурту King Crimson. Популярність проґроку сягне піку у середині сімдесятих, після чого зійде нанівець, але сам жанр розмаже свій вплив товстим шаром на всій музичній індустрії.

Кульмінація шістдесятництва

Завершенням епохи шістдесятих, напевно, можна вважати Вудсток — масштабний фестиваль в Америці влітку 1969 року, що зібрав понад 400 тисяч людей, та багатьох найважливіших артистів тієї ери. Фестиваль став останнім гучним аккордом шістдесятництва.

9 серпня 1969 року Чарльз Менсон та його послідовники з дивного культу під назвою «Сім’я» жорстоко вбивають у власному домі Шарон Тейт — відому акторку та дружину режисера Романа Полянскі. «Сім’я» вірила у те, що незабаром розпочнеться міжрасова війна під назвою Helter Skelter — як трек на дев’ятому альбомі The Beatles, також відомому як «Білий Альбом». За переконанням Менсона, платівка була певною інструкцією до тієї самої війни.

Звірство, з яким було скоєно вбивство, а також чутки і реальні злочини, скоєні наслідувачами та послідовниками Менсона, поклали край мрії гіппі про світ загальної любові, а разом з тим — всій культурі «покоління Вудстоку». Як свідчать сучасники, для людей тієї епохи, що звикли залишати двері незамкненими та довіряти незнайомцям, це було глибоким потрясінням.

Того ж літа The Beatles востаннє попрацюють разом у студії, а вже взимку після цього Пол Маккартні фактично підтвердить, що гурт розпався.

Останнім на потяг шістдесятих встиг застрибнути молодий Девід Бові зі своїєю вічною космічно-романтичною баладою Space Oddity, яка, втім залишає гіркий післясмак, адже її герой Майор Том швидше воліє назавжди залишитися у холодній безмовності космосу, аніж повертатися на Землю.

Сімдесяті

Black Sabbath як похоронна команда ери гіппі, становлення панк-року, перша електроніка, лихоманка суботнього вечора і нова реінкарнація поп-музики — все це в наступному матеріалі про десятиліття сімдесятих.