☕ Етична кава: спроба побачити людей, які виробляють каву 

У видавництві Лабораторія вийшов український переклад книжки Огастіна Седжвіка «Каваленд. Хто, як і навіщо винайшов наш улюблений напій». Це погляд на розвиток кавової індустрії через призму соціальних та економічних перетворень у світі. Публікуємо уривок з книжки.

Люди, котрі виробляють каву, невидимі для тих, хто її п’є. У США принаймні протягом століття робітників, які вирощують каву, показували в новинах, рекламі й популярній культурі, іноді спеціально, щоб підкреслити, як їхнє життя відрізняється від життя любителів кави. Життя цих робітників ставало предметом занепокоєння на найвищому політичному й міжнародному рівні. Проте глибше питання — що змушує людей працювати — ніхто не ставив, і споживачі сприймали робітників так, як цього хотіли плантатори. Ніби вирощувати каву — їхнє призначення, ніби вони справді «робочі люди» і максимум, на що вони можуть сподіватися, — більша зарплата.

«Сертифікована етична» кава — головний продукт справедливої торгівлі — нічим тут не допомогла. Концепція справедливої торгівлі, сформульована після Другої світової війни місіонером менонітам, який хотів допомогти бідним жінкам у Пуерто-Рико продавати домашні вироби, стала у 1980-ті роки магістральним напрямом у торгівлі центральноамериканською кавою. Під час таємної війни із сандіністами адміністрація Рейгана наклала на Нікарагуа ембарго, заблокувавши торгівлю зі США, зокрема й торгівлю кавою. Імпортери, які симпатизували сандіністам, знайшли лазівку: каву з Нікарагуа, обсмажену в іншій країні, можна було ввозити легально. Собівартість виходила надто високою для звичайних продавців, але церковні групи і спеціалізовані крамниці, зокрема «Іквел ексчейндж» у Кембриджі, штат Массачусетс, продавали «Кафé Нікá», обсмажену в Амстердамі, по 7 доларів за фунт — майже вдвічі дорожче, ніж середня роздрібна ціна в той час. У 1987-му, за перший повний рік діяльності, «Іквел ексчейндж» продав 20 000 фунтів, і попит на цьому не закінчився.

Наступного року етичні принципи, які визначали діяльність перших «альтернативних торговельних організацій», кодифікувала голландська комерційна група, що продавала каву під маркою «Макс Гавелар» (від назви роману Мультатулі 1860 року про голод на Яві). Це була перша «справедлива» торгова марка. Сертифікат «Макс Гавелар» гарантував, що кава походить із господарств, яким заплатили більше, ніж ринкова ціна; ідея полягала в тому, що так і робітники більше зароблять. У 1987 році «Макс Гавелар» та інші «справедливі» торговці у Європі і США сформулювали спільні нормативи щодо цін, платні, певних соціальних та екологічних умов. У 1999 році США імпортували близько 2 мільйонів фунтів «справедливої» кави. Нині «справедливий» імпорт майже у сто разів більший — близько 5 % споживчого ринку. Справедлива торгівля суттєво вплинула на культуру споживання, питання глобальної економічної етики перетворилося на свідому позицію половини американських домогосподарств.

У справедливої торгівлі багато критиків. Дехто вважає, що «справедливість», визначена багатими в інтересах бідних, надто пов’язана з ринковою ціною, щоб якось зарадити «колосальній нерівності» за тривалістю життя, освітою і здоров’ям, що розділяє тих, хто каву виробляє, і тих, хто її п’є. Інші доводять, що ставка на дрібних фермерів ніяк не допомагає найбіднішим верствам населення — робітникам на великих плантаціях, а модель гарантованої ціни ніяк не пов’язана з якістю кави. Хтось ставить під сумнів вигідність цієї формули для виробників «справедливої кави», адже вони отримують лише одну десяту від роздрібної ціни своєї кави, а цього навряд чи достатньо, щоб розірвати порочне коло бідності. Тимчасом гігантські багатонаціональні корпорації прикриваються сертифікатами справедливої торгівлі, ніби вони шляхетні доброчинці.

Утім, реальна критика «справедливої торгівлі» мусить полягати в тому, що переклад етичних принципів мовою цін (тобто ідея, що міра справедливості — це гроші) затуманює набагато фундаментальніше питання. І не тільки від споживачів кави, а й від тих, хто працює в цій галузі. Рік Пейсер кільканадцять років прослужив у керівництві фірми «Грін маунтін кофі» (один із найбільших імпортерів «справедливої кави») і в раді директорів «Фейртрейд інтернешнл» (найбільший сертифікатор «справедливої торгівлі»). Як же він здивувався, коли почав інспектувати реальні плантації, щоб знайти найкращі джерела найкращої кави. Виявилося, що люди, які виробляють імпортовану ним каву, хронічно недоїдають цілий рік, а між кінцем одного сезону і початком іншого попросту голодують (вони називають цей період «худими місяцями» — los meses f lacos).

Донедавна споживачі не звертали особливої уваги на зв’язок між виробництвом кави і голодом. Наймасштабніше дослідження «продовольчих ризиків» у кавових регіонах світу, завершене 2005 року, стосувалося Сальвадору, Гватемали, Нікарагуа і Мексики (зазвичай їх уважають заможнішими, ніж відповідні регіони в Африці й Азії). Дослідження охопило 500 домогосподарств, майже дві третини з них ледь зводили кінці з кінцями. Ще одне дослідження, проведене в кавових регіонах західного Сальвадору, з’ясувало, що 97 % домогосподарств хронічно недоїдають.

Проблему голоду часто вважають неймовірно складною, мовляв, тут діють історичні, ринкові й екологічні чинники, набагато масштабніші за домогосподарство, плантацію чи навіть державу. Та водночас це дуже проста проблема. Люди, які виробляють каву, голодні, тому далеко за ідеями не ходять. Коли їжі мало, їдять менше. Коли мало грошей, купують дешевші продукти в меншій кількості. Коли гроші закінчуються, влазять у борги, щоб щось поїсти. Коли кредит вичерпано, їм не залишається нічого, крім як працювати. У їхньому випадку жити означає працювати на пропонованих умовах. Проблема не в тому, що на плантаціях немає роботи, щоб пережити лихі місяці. Проблема в тому, що немає інших варіантів — тільки працювати на плантаціях. І коли з’ясувалося, що умови роботи на «справедливо сертифікованих» плантаціях відрізняються в гірший бік від обіцяних, у робітників було просте пояснення: «Не заробиш на їжу — сидітимеш голодний». Це засадничий принцип сучасного світоустрою, і щоб його утвердити, знадобилася війна. Цей світ створили плантатори.

Люди, які жили на лінії дотику між роботою і голодом, часто шукали кращого життя деінде. Так само як Джеймс Гіл 1889 року. Як сальвадорці після земельної реформи кінця ХІХ століття, під час буму бурбону в 1920-х, після різанини 1932 року, під час громадянської війни 1980–1990-х. Так само як багато нинішніх біженців, які покидають рідний дім через насильство або зміну довкілля. Сто років тому індустрія кави почала бурхливо розвиватися, і перед багатьма людьми в Сальвадорі постав вибір — плантація, міграція або революція. Інакше кажучи, голод, тяжка праця, переїзд або боротьба.

З іншого боку, існує інший погляд на майбутнє. Історію кави можна писати в протилежному напрямі — повернути продовольство у світ, який монопольно опанувала кава. Щоб покінчити з «голодом у каваленді», Американська асоціація кави особливих сортів пропонує перестати практикувати монокультуру, для затінення кавових дерев садити фруктові, садити між деревами кукурудзу і квасолю. Водночас бідні й голодні люди по всьому світу виступають за рішучіші заходи в галузі продовольчої безпеки і продовольчої незалежності. Продовольча безпека, за означенням ООН, полягає в тому, що «всі люди в будь-який час мають фізичний, соціальний та економічний доступ до задовільної кількості безпечної й поживної їжі, яка відповідає їхнім харчовим потребам і смакам та дає змогу вести активне і здорове життя». Концепція продовольчої незалежності, сформульована малими фермерами, йде ще далі і передбачає не тільки те, що людям доступна здорова й різноманітна їжа в достатній кількості, а й те, що виробництвом і розподілом продовольства в локальному масштабі керують люди, які його споживають. Обидва принципи почали враховувати в сертифікаційному процесі. Від виробників «справедливої кави» чекають, що вони віддаватимуть належне основним потребам людини, а не експлуатуватимуть їх, зроблять адекватне харчування передумовою, а не гіпотетичним наслідком роботи.

Існує два підходи до продовольчої незалежності. В одному варіанті це прямий докір основам сучасного світопорядку, спосіб підкопатися під історію глобалізації, вирвати коріння глобальної економіки кави, зруйнувати механізм зв’язків між людьми, які виробляють каву, і людьми, які її п’ють. Другий варіант, наповнений більшою емпатією, — мислити продовольчу незалежність як запоруку миру: збирати дикорослі фрукти, доглядати за томатами і ягодами, вирощувати кукурудзу і квасолю, тримати курей, полювати і рибалити, готувати разом із сім’єю, виховувати дітей, ділитися із сусідами, приймати друзів, їсти, коли хочеш, брати додаткову порцію, якщо хочеш…