Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Любити платити — ще раз про авторське право

Ljubyty platyty — šče raz pro avtorśke pravo

Минулий тиждень завершився скандальним епізодом, який вкотре нагадав нам, чому українська аудиторія споживачів якісного контенту досі змушена сплачувати за книги та фільми в основному закордонним сервісам та видавцям. Причина — не у технологічній відсталості населення чи видавців по цей бік Карпат. Потрібно чесно визнати: чимала частка наших співвітчизників, в яких вистачає грошей на смартфон, айпад та телевізор, та не вистачає на електронну копію книги — це банальні крадії
Mynulyj tyždeń zaveršyvsja skandaľnym epizodom, jakyj vkotre nagadav nam, čomu ukraїnśka audytorija spožyvačiv jakisnogo kontentu dosi zmušena splačuvaty za knygy ta fiľmy v osnovnomu zakordonnym servisam ta vydavcjam. Pryčyna — ne u tehnologičnij vidstalosti naselennja čy vydavciv po cej bik Karpat. Potribno česno vyznaty: čymala častka našyh spivvitčyznykiv, v jakyh vystačaje grošej na smartfon, ajpad ta televizor, ta ne vystačaje na elektronnu kopiju knygy — ce banaľni kradiї
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  Мабуть, більшість наших читачів пригадує пісню Андрія Кузьменка, у якій він радив «любити платити, щоби потім цінити». А навіть якщо й ні, 1 грудня у активних користувачів Facebook та Telegram був привід пригадати цю просту тезу. Прості тези зазвичай найкраще сприймаються і запамятовуються — на цьому й побудовано політичні системи, поп-культуру, шоу-бізнес та мас-маркет літератури усього світу. Проте лише в українців чомусь досі виникає бажання подискутувати про те, «чия земля» — і чи варто платити за книжки. Ще до ситуації з книгами «Нашого Формату» через щось подібне проходив український Pocketbook. Років 5 тому вони теж спробували створити систему продажів електронних книжок, привязавши її до власних пристроїв для читання. Та українська реальність не була готова до власного Amazon. Основним конкурентом стали піратські сайти із сусідньої федеративної країни. Будь-яку книжку, видану в перекладі, можна було знайти там і тамтешньою мовою, не сплачуючи нічого, окрім абонплати за інтернет. «Наш Формат», «КСД», ще декілька видавців в Україні вперто намагаються довести, що за електронним відповідальним споживанням контенту — майбутнє. Що платити — це нормально. Що ви — не дикуни, адже платите за каву в кавярні, за обід у ресторані чи вечерю із друзями (і навіть за бургер у Макдо). Платите — а не хапаєте тарілку і з криками «ось вам, капіталістичні свині!» кидаєтеся в грудневий присмерок київських чи львівських (тернопільських, рівненських, вінницьких — необхідне підставити) вулиць, а душа ваша горить від радісного відчуття, як ви вправно усіх «намахали». Кожного разу, коли в соцмережах спалахує дискусія довкола необхідності сплачувати за контент, пригадуються тези знаних популістів, які постійно розповідають про «зубожіння» населення, «злочинну владу» та інші речі, наявність яких не можна заперечити — але й не варто використовувати в якості аргументу на виправдання крадіжок інтелектуальної власності. Купуючи автівку, ви якось збираєтеся розраховуватися за пальне. Купуючи квартиру (навіть на виплат чи в іпотеку) — думаєте про комірне та тарифи. А от купуючи смартфон чи ноутбук, чомусь перестаєте думати про програмне забезпечення. Про музику. Про книжки. Про якісні новини й аналітику. Про все те, що створюється за рахунок часу, компетенцій та інтелектуальних зусиль інших людей. Вартість пляшки якісного алкоголю дорівнює (а нерідко — перевищує) вартість паперової чи електронної книги в українському перекладі. Та український супергерой «Зубожіння-мен» продовжує наполягати на своєму праві пити, палити, брати машину в кредит — але тільки не платити за журнали та книги. Незламна логіка «тут вам не Штати, аби всі платили» нагадує про інше. В Штатах свого часу теж були «не-Штати». Газетярі крали одне в одного сюжети чи новини. Підпільні студії переписували контрафактні копії фільмів чи касет. Піратство сягнуло апогею в цифрові часи на початку «нульових», коли зявився Napster. Індустрію кінематографу ледве на вклало нокдауном від The Pirate Bay. Однак мало хто згадає про ці часи тамтешнього тотального піратства зараз, у епоху домінування Netflix, iTunes, Google Music та Amazon. Так, дійсно — тут нам не Штати: тут, в Україні немає жорстких стягнень із провайдерів та окремих споживачів за використання торентів, на виплату яких потрібні були би сотні тисяч доларів. Тут не дають роки тюрми за піратство, відбуваючись у випадку із кінопродукцією лише помірними штрафами (а коли востаннє покарали користувача за піратство щодо книжок та музики, годі й пригадати). Тут досі скаржаться на «дефіцит коштів» студенти, які отримують стипендії, що у 8-10 разів більші за виплати їхнім одноліткам 10 років тому в українських вишах. Тут стоять пусті бібліотечні зали та порожні читальні зали книгарень (навіть у час знижок та розпродажів) — натомість щопятниці не проштовхнутися у нічних клубах, де середня порція алкоголю коштує як 2 книжки українською. «Тут» нам і справді не Америка. Бо це там модно купувати рідери Amazon та абонементи у Barnes & Noble. Це там The New York Times генерує більше виручки від цифрової реклами та онлайн-підписки, аніж від друкованої передплати. Зате «тут» є аншлаги на концерти колишніх КВН-ників, які вже 10 років несмішно жартують про 4 політиків, — і беруть за це 500 грн за квиток. Цікаво, скільки серед глядачів у провінційних залах та будинках культури тих самих «незаможних студентів», які залюбки поширюють піратські книги. Порівняння між «тут» і «там» не будуть на користь нам, якщо ми хочемо лише порівнювати. Одночасно тут, у нас, працює чимало талановитих, сучасних та розумних людей, котрі прекрасно розуміють, що головною мотивацією красти контент є лише звичка, і нічого більше. Насправді, уся ситуація із Telegram-каналом піратів та їхнім подальшим обуренням, що їх піддали публічному шельмуванню та викриттю, демонструє кричущий брак знань з економіки. Соціалістичні міфи про авторське право, «все належить всім», копілефт та «капіталістів, які наживаються на бідних студентах», щедро приправлені іконічними фігурами на кшталт Ассанжа та Сноудена та їхніми почасти анархістськими поглядами, продовжують панування у головах вже не старшого покоління наших співвітчизників, а й частини тих, кому немає навіть 30 років (і про соціалізм та «рівність і братерство» вони хіба що читали у тих-таки спірачених книжках). Можна безкінечно списувати цей стан речей на юнацький максималізм, брак елементарної логіки, погане виховання чи «кухонну філософію» про «бариг при владі». А можна побачити у подібних ситуаціях докорінну відмінність в гірший бік української освіти, якщо порівняти її зі школами та університетами у ЄС та США. Майже цілковита відсутність тінейджерських програм та YouTube-каналів чи сайтів про стартапи, бізнес, підприємництво, економіку для широкого кола тих, кому зараз від 14 до 18 років, спричиняє вакуум у головах. І тоді 16-20-річним споживачам чужих книжок, програм, фільмів, серіалів, музики стає «незрозумілим», навіщо потрібно платити за продукт інтелектуальної чи фізичної праці інших людей. Працювати над питанням поваги до інтелектуальної власності перестають у школі — коли дозволяють «відксерити» 1 підручник на 20 учнів (замість придбати 20 копій електронного підручника). В університеті — коли дозволяють скористатися сайтом північно-східного «сусіда», аби знайти там книжку, яка коштує 100 грн, тому простіше знайти її мовою країни-окупанта, зате безкоштовно. Навчати не красти — ось чому треба вчити дітей, перш ніж давати їм підручники з історії чи правопису. Досить того, що покоління їхніх батьків було виховане у країні безкоштовної медицини, 50-копійчаного хліба (при собівартості борошна втричі вищій за цю ціну) та безоплатного проїзду в громадському транспорті для пенсіонерів. Тепер поколінню дітей слід — хай і переступаючи через власну лінь та звичку бути соромязливими злодюжками — зясувати для себе, що будь-яка праця має оплачуватися. А якщо у вас бракує коштів на нову книжку «Нового Формату», то слід не скаржитися про це у соцмережах і красти чужий продукт праці, — а спробувати на цю книжку заробити. Зрештою, саме праця зробила людину Людиною. А любити щось — означає підтримувати. В тому числі й гривнею.   Матеріал відображає авторську точку зору і може не збігатися з офіційною позицією редакції.

Мабуть, більшість наших читачів пригадує пісню Андрія Кузьменка, у якій він радив «любити платити, щоби потім цінити». А навіть якщо й ні, 1 грудня у активних користувачів Facebook та Telegram був привід пригадати цю просту тезу. Прості тези зазвичай найкраще сприймаються і запам’ятовуються — на цьому й побудовано політичні системи, поп-культуру, шоу-бізнес та мас-маркет літератури усього світу. Проте лише в українців чомусь досі виникає бажання подискутувати про те, «чия земля» — і чи варто платити за книжки.

Тернистий шлях «українського Amazon'у»

Ще до ситуації з книгами «Нашого Формату» через щось подібне проходив український Pocketbook. Років 5 тому вони теж спробували створити систему продажів електронних книжок, прив’язавши її до власних пристроїв для читання. Та українська реальність не була готова до власного Amazon. Основним конкурентом стали піратські сайти із сусідньої федеративної країни. Будь-яку книжку, видану в перекладі, можна було знайти там і тамтешньою мовою, не сплачуючи нічого, окрім абонплати за інтернет.

«Наш Формат», «КСД», ще декілька видавців в Україні вперто намагаються довести, що за електронним відповідальним споживанням контенту — майбутнє. Що платити — це нормально. Що ви — не дикуни, адже платите за каву в кав’ярні, за обід у ресторані чи вечерю із друзями (і навіть за бургер у Макдо). Платите — а не хапаєте тарілку і з криками «ось вам, капіталістичні свині!» кидаєтеся в грудневий присмерок київських чи львівських (тернопільських, рівненських, вінницьких — необхідне підставити) вулиць, а душа ваша горить від радісного відчуття, як ви вправно усіх «намахали».

«Тут вам не Америка», або Зубожіння-мени

Кожного разу, коли в соцмережах спалахує дискусія довкола необхідності сплачувати за контент, пригадуються тези знаних популістів, які постійно розповідають про «зубожіння» населення, «злочинну владу» та інші речі, наявність яких не можна заперечити — але й не варто використовувати в якості аргументу на виправдання крадіжок інтелектуальної власності. Купуючи автівку, ви якось збираєтеся розраховуватися за пальне. Купуючи квартиру (навіть на виплат чи в іпотеку) — думаєте про комірне та тарифи. А от купуючи смартфон чи ноутбук, чомусь перестаєте думати про програмне забезпечення. Про музику. Про книжки. Про якісні новини й аналітику. Про все те, що створюється за рахунок часу, компетенцій та інтелектуальних зусиль інших людей.

Вартість пляшки якісного алкоголю дорівнює (а нерідко — перевищує) вартість паперової чи електронної книги в українському перекладі. Та український супергерой «Зубожіння-мен» продовжує наполягати на своєму праві пити, палити, брати машину в кредит — але тільки не платити за журнали та книги. Незламна логіка «тут вам не Штати, аби всі платили» нагадує про інше. В Штатах свого часу теж були «не-Штати». Газетярі крали одне в одного сюжети чи новини. Підпільні студії переписували контрафактні копії фільмів чи касет. Піратство сягнуло апогею в цифрові часи на початку «нульових», коли з’явився Napster. Індустрію кінематографу ледве на вклало нокдауном від The Pirate Bay. Однак мало хто згадає про ці часи тамтешнього тотального піратства зараз, у епоху домінування Netflix, iTunes, Google Music та Amazon.

Читайте також: Відоме українське видавництво надало книги у 52 бібліотеки

Так, дійсно — тут нам не Штати: тут, в Україні немає жорстких стягнень із провайдерів та окремих споживачів за використання торентів, на виплату яких потрібні були би сотні тисяч доларів. Тут не дають роки тюрми за піратство, відбуваючись у випадку із кінопродукцією лише помірними штрафами (а коли востаннє покарали користувача за піратство щодо книжок та музики, годі й пригадати). Тут досі скаржаться на «дефіцит коштів» студенти, які отримують стипендії, що у 8-10 разів більші за виплати їхнім одноліткам 10 років тому в українських вишах. Тут стоять пусті бібліотечні зали та порожні читальні зали книгарень (навіть у час знижок та розпродажів) — натомість щоп’ятниці не проштовхнутися у нічних клубах, де середня порція алкоголю коштує як 2 книжки українською. «Тут» нам і справді не Америка. Бо це там модно купувати рідери Amazon та абонементи у Barnes & Noble. Це там The New York Times генерує більше виручки від цифрової реклами та онлайн-підписки, аніж від друкованої передплати. Зате «тут» є аншлаги на концерти колишніх КВН-ників, які вже 10 років несмішно жартують про 4 політиків, — і беруть за це 500 грн за квиток. Цікаво, скільки серед глядачів у провінційних залах та будинках культури тих самих «незаможних студентів», які залюбки поширюють піратські книги.

Порівняння між «тут» і «там» не будуть на користь нам, якщо ми хочемо лише порівнювати. Одночасно тут, у нас, працює чимало талановитих, сучасних та розумних людей, котрі прекрасно розуміють, що головною мотивацією красти контент є лише звичка, і нічого більше.

Якщо ми хочемо почати жити як «там», слід вимагати чесності та послідовності не лише від тих, кому ми делегуємо свої виборчі, економічні, соціальні чи культурні уподобання та погляди, — але й від самих себе. Інакше українським супергероєм так і залишиться Зубожіння-мен

«Якби ви вчились так, як треба»

Насправді, уся ситуація із Telegram-каналом піратів та їхнім подальшим обуренням, що їх піддали публічному шельмуванню та викриттю, демонструє кричущий брак знань з економіки. Соціалістичні міфи про авторське право, «все належить всім», копілефт та «капіталістів, які наживаються на бідних студентах», щедро приправлені іконічними фігурами на кшталт Ассанжа та Сноудена та їхніми почасти анархістськими поглядами, продовжують панування у головах вже не старшого покоління наших співвітчизників, а й частини тих, кому немає навіть 30 років (і про соціалізм та «рівність і братерство» вони хіба що читали у тих-таки спірачених книжках).

Можна безкінечно списувати цей стан речей на юнацький максималізм, брак елементарної логіки, погане виховання чи «кухонну філософію» про «бариг при владі». А можна побачити у подібних ситуаціях докорінну відмінність в гірший бік української освіти, якщо порівняти її зі школами та університетами у ЄС та США. Майже цілковита відсутність тінейджерських програм та YouTube-каналів чи сайтів про стартапи, бізнес, підприємництво, економіку для широкого кола тих, кому зараз від 14 до 18 років, спричиняє вакуум у головах. І тоді 16-20-річним споживачам чужих книжок, програм, фільмів, серіалів, музики стає «незрозумілим», навіщо потрібно платити за продукт інтелектуальної чи фізичної праці інших людей. Працювати над питанням поваги до інтелектуальної власності перестають у школі — коли дозволяють «відксерити» 1 підручник на 20 учнів (замість придбати 20 копій електронного підручника). В університеті — коли дозволяють скористатися сайтом північно-східного «сусіда», аби знайти там книжку, яка коштує 100 грн, тому простіше знайти її мовою країни-окупанта, зате безкоштовно. Навчати не красти — ось чому треба вчити дітей, перш ніж давати їм підручники з історії чи правопису.

Досить того, що покоління їхніх батьків було виховане у країні безкоштовної медицини, 50-копійчаного хліба (при собівартості борошна втричі вищій за цю ціну) та безоплатного проїзду в громадському транспорті для пенсіонерів. Тепер поколінню дітей слід — хай і переступаючи через власну лінь та звичку бути сором’язливими злодюжками — з’ясувати для себе, що будь-яка праця має оплачуватися. А якщо у вас бракує коштів на нову книжку «Нового Формату», то слід не скаржитися про це у соцмережах і красти чужий продукт праці, — а спробувати на цю книжку заробити. Зрештою, саме праця зробила людину Людиною. А любити щось — означає підтримувати. В тому числі й гривнею.

 

Матеріал відображає авторську точку зору і може не збігатися з офіційною позицією редакції.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: