💻 Ігри, в які я не хотів грати

Коли у 2019-му році я вийшов з прем’єри “Джокера” у вже неіснуючому харківському кінотеатрі “8 1/2”, хлопці, що йшли поруч, обурювались тим, що замість екшна від DC їм показали якусь сопливу драму. У них були певні очікування. У мене не було. Я був у захваті.

Але чому я почав із цього? Як і будь-який текст, який би я не писав, цей наче про ігри, але це завжди лише предмет, через який зазираєш у себе і описуєш щось світоглядне, більше, ніж окреме явище масової культури. Як і будь-що, що дозволяє тобі стати кимось, окрім себе, втікаючи від реальності, вхопити фантомні почуття, яких тобі бракує у власному житті. Бути сміливішим ніж ти є, жахливішим, ніж ти є. Щиро закохатися в ту саму NPC або мати вигаданих друзів, – коли для тебе, 13-річного, вони раптом виявляються ближче твоєї власної родини, – бо взаємодіють з тією, “кращою” версією тебе. І ти вдячний їм за це навіть через десятки років, коли у тебе вже давно є своя сім’я і діти, але уже ані новіші ігри, ані комп’ютери давно не схожі на спогади твого дитинства з батьковим IBM 486 і WarCraft II на борту.

Власне, я не хотів, аби у когось були очікування від дідового брюжжання, тому ще є час скіпнути цей досвід до розчарування від втраченного часу (enjoy your stay!).

unsplash.com

В роки мого дорослішання ще переважали одиночні ігри, і для мене ця активність була радше інтимна — гра як пошук себе, якщо не сказати як сеанс психоаналізу. Я завжди обирав усамітнення, і початок епохи швидкісного інтернету з соціалізацією ігор я застав болюче. На той момент це здавалось непотрібним — втікати від реальних людей, аби зустріти їх аватари в “ліпшому” світі? Лол, ні. Мені були ближчі сотні моїх, власних проведених годин у Baldur’s Gate і Neverwinter Nights.

Реальність виявилася більш зухвалою. Lineage II та World Of Warcraft уже захоплювали серця мого кола родичів і друзів шаленими темпами.

Першим дзвіночком було те, як наш басист пропустив кілька репетицій, сухо зазначивши в СМС – “у мене осада замка”.

— Хочеш теж?

Я не хотів.

Я хотів власний синтезатор і влаштувався на першу роботу, де побачив, як інші хлопці втрачали її та ламали сім’ї через ММОРПГ. Цей мем я зберіг для однокурсника з тих часів — він не оцінив, бо було занадто правдиво:

Я не знаю, що мене тоді врятувало, чи то платний помегабайтний інтернет, чи те, що я вже мав підробіток і просто не встигав випалювати свій вільний час. Але тотальне захоплення WoW було важко переоцінити. Якось на батьківщині я ще встиг востаннє побачитись зі своїми двоюрідними братами, що захопилися “варіком” як діти Ейфорією у фільмі “Траса 60”. Вони не їли і практично не спали, грали добу, дві, інколи більше — коли батьки були по роботі на якійсь вахті. Врешті приїжджала бабуся і виганяла нас із квартир — і всі йшли у комп’ютерний клуб, де або знов логінились у WoW, або грали у щось мережеве, а я, як задрот, грав у вже тричі пройдену компанію Heroes III, що як для гри в клубі вважалося ідіотським марнуванням часу.

Там же мене потягнули на зустріч гравців офлайн — абсолютно анекдотичне поєднання світу богів і людей у закапелках міського парку, де були присутні чоловіки всіх віків і соціальних статків, від 10-річних дітей до пенсіонерів, від шпани до мажорів у спортивному, які приїжджали на лендкрузерах, аби за пивом Kristall спілкуватися невідомими мені пташиними вигуками типу мема про “іммолейт імпрувед”. Це був не жарт. Я розумів бодай деякі слова. Десятки людей тиснули мені руку, представляючись нікнеймами та дивуючись, як це “я не граю”, “це ти брат кого, — а, Девіл Дємона? Хочеш до нас на сервер?”

Я не хотів.

Тепер я розумію, що правда була не в тому, що не тягнув комп’ютер, чи інтернет був занадто дорогий. Це я лишався закомплексованим ботаном, не бажаючи конкурувати своїм простором з кимось онлайн.

Якось ми налаштували в шкільному кабінеті інформатики Half Life, аби грати в мультиплеєр через локальну мережу замість уроків. Це здавалось веселіше, ніж CS, але я не хотів у це грати, мені вистачало однокласників у реальному житті. Або дитячі комплекси давалися взнаки, або прогресуюча невпевненість у собі, та я не планував ділиться своїм внутрішнім світом. Так я спочатку повністю провалив епоху соціалізації ігор, потім повз мене пройшли всі хіти за кілька років, і зрештою, череда переїздів із міста в місто після неможливості повернутися в Луганськ — я лишився з тонким лептопом, який уже не тягнув жодної сучасної РПГ. На якийсь час я змирився з тим, що я уже скучна доросла людина, що втратила в собі хист до нових ігрових досвідів…

…Ішов 2019-й рік. Моя дружина була у декретній відпустці. На якийсь час ми домовилися ділити особистий час погодинно, аби бути з дитиною по черзі. Мені здавалося, шо це дуже складно — звісно, якби порівняти з великою війною, з сьогоденної оптики це були найщасливіші години, які лише можна уявити.

Але для тих проміжків часу, що я мав для себе, я сів шукати гру, яка б відповідала моїм критеріям: це мало бути щось, що потягне мій легкий лептоп — і звісно, щось ціннісне, що відповідає моєму світогляду, або хоча б буде здатне мене зацікавити. Через новини про польських дітей, які вивчатимуть ігри у шкільній програмі, я дістався This War Of Mine.

source: This War of Mine Wiki – Fandom

Про події в Боснії початку 90-х та зокрема про облогу Сараєва я читав ще за епохи ЖЖ з фундаментальним розумінням, що це щось таке, чого вже немає, не буває і в цивілізованій Європі не може бути в принципі. Речі, описані у щоденниках очевидців тих подій були настільки жахливі, що мозок виважено відмовлявся зазирати глибше, ніж дозволяла моя захисна реакція. Згодом аналогічні подробиці подій уже на моїй батьківщині вріжуться у пам’ять назавжди.

Я не спав кілька ночей, проходив гру заново після чергових провалів і шукав кращі способи, аби мої герої вижили і ніхто не загинув від голоду чи випадкової кулі. Врешті, здавалося, я знайшов якийсь крихкий баланс, у зручний момент вкравши пакунок з їжею у якихось нещасних (потім з’ясується, що це були якісь немічні, ще більш нужденні люди). Зранку герой, якого я змусив піти на це, наклав на себе руки… Хотілося курити (я не курю).

Так я стикнувся з жорстокою глибиною рішень, якими This War Of Mine карає тебе за моральні вибори, що ти робиш щодня. Чи то повзеш під прицілом снайпера за ліками для дитини, чи то приймаєш рішення пустити до себе в дім ще один голодний рот, чи цинічно виставляєш його на смерть, бо не виживеш сам.

Я не хотів грати в цю гру (у звичному розумінні цих слів), але вона мене повністю захопила. Я лише приблизно уявляв, скільки днів і ночей я так маю протриматись у знищеному війною місті, і уже наприкінці відчув, що я ніколи не зможу пройти чи просто пограти знов у неї. Нетому, що мені не сподобалось, — цей епітет взагалі не відображав стосунків, які у мене склалися з цим маленьким світом. Я не хотів грати в цю гру, бо вона лишила на мені настільки глибокий відбиток, що я буквально не міг “видихнути” після неї. Не було когось, хто поплескав би по плечу, сказавши що все позаду, друже, ми вижили, а у місті уже не стріляють, — до речі, вдень можна буде вийти надвір.

Це велика гра.

У мене не вистачить слів аби описати, наскільки вражаюче дізнаватися, як склалася доля персонажів (я завжди хочу написати “людей”!), які застали завершення бойових дій. Які вижили завдяки тобі і твоїм жорстоким виборам. З наслідками яких далі жити уже тобі.

Я пригадую свої почуття від моменту, коли ти дізнаєшся, що війна скінчилася. Ти не готовий до цього.

Але я не опишу це і не поділюся цим ні з ким, це щось приховане та особисто моє.