<p>1940-і роки позначені для суспільства Другою світовою війною та післявоєнною відбудовою. Ми всі розуміємо, що мистецтво так чи інакше було травмоване. Але серед суворих форм соцреалізму, з’являються легендарні Тетяна Яблонська та Катерина Білокур.



[color_title title="Мистецтво як агітація"]

Тенденція пафосного мистецтва, яке існує як вид агітації, триватиме аж до смерті Сталіна. На цих майже однакових картинах часто зображується велике скупчення людей на урочистостях, серед яких завжди присутній «вождь народів» чи то на портреті, чи то серед пролетарів та селян. Саме цей образ домінував у мистецтві цієї доби.

Інший великий пласт мистецтва 40-х років — це картини, які створені на матеріалах фронтових спогадів. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен. Таким художником-фронтовиком був <b>Віктор Пузирков,</b> класик українського мистецтва, який, безумовно, мав вплив на всю наступну українську живописну школу. Без військової тематики в цей період не обходився жоден топовий художник. Але, все ж, це було мистецтво, яке перебувало в заручниках цієї системи. Якщо створювати роботи про війну — то про героїзм, перемогу, але рідко про звичайних людей, які не мали змогу поїхати в евакуацію та жили в окупації.

[caption id="attachment_39293" align="aligncenter" width="800"]<img class="wp-image-39293 size-full" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-1.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="800" height="513"> Віктор Пузирков[/caption]

Зараз усі ці пафосні полотна переосмислюються сучасним мистецтвом. Наприклад, полотно<b> Леоніда Мучника</b> «Посталі потьомкінці виносять тіло убитого Вакуленчука на берег», яке експонується в Одеському художньому музеї. Воно стало класикою сучасного українського мистецтва. В 90-х роках художники-неоавангардисти почали робити кураторські проекти в Одесі. На одному з них з’ясувалося, що з музейного приміщення цю картину винести ніяк не реально, тому що вона не влізе у жодні двері. Точилася дискусія, як із цим бути. І, зрештою, художник Олександр Ройтбурд використав її в частині своєї інсталяції. Він використовував проекції на цю роботу, а згодом почав створювати відео-арт, де поєднував кадри з пропагандистських фільмів та свою зйомку сучасної Одеси.

[caption id="attachment_39294" align="aligncenter" width="653"]<img class="size-full wp-image-39294" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-2.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="653" height="417"> Леонід Мучник «Повстанці»[/caption]

[color_title title="Тетяна Яблонська та тематика повернення"]

Окрім засилля образу Сталіна та пафосу перемоги, цей період характеризується великим сплеском тематики повернення до мирного життя, до нормального існування після війни. Дуже цікавим елементом і пластом мистецтва періоду Другої світової війни були агітаційні плакати і взагалі матеріали, які використовувалися для ідеологічної боротьби з фашизмом. Після війни доступ до сучасного європейського мистецтва стає ще більш обмеженим, можна сказати, що він узагалі відсутній. Все, що оточує молодих художників — сталінізм та агітаційні матеріали. Для Тетяни Яблонської, легендарної української художниці, Розстріляне відродження та авангардисти були абсолютно іншими поколіннями. Вона була вихована на патріотизмі військових років. У неї не було травми переживання краху попереднього утопічного проекту, репресій. Але Яблонська — художниця, яка буде відігравати протягом багатьох десятиліть принципову роль у розвитку всієї української образотворчої традиції.

[caption id="attachment_39296" align="aligncenter" width="700"]<img class="size-full wp-image-39296" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-4.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="700" height="375"> Тетяна Яблонська «Хліб»[/caption]

До війни вона навчалася у майстерні Федора Кричевського і у 1941 році тільки закінчила академію. В евакуації у Саратовській області вона пізнає робітниче життя: працює у колгоспі. Можливо, це й допомагає їй згодом створити свій «хіт» — картину «Хліб». Яблонська написала її у 1949 році, коли країна вже відновлювалася від післявоєнного голоду. Заготівля зерна дає впевненість у завтрашньому дні. Вона дійсно випромінює композиційну та кольорову енергетику, нову віру в щось дійсно справжнє, чого давно не було в радянському мистецтві, яке звикло слугувати ідеологічним апаратом. Картина стала дійсно хітом, не тільки тому що вона отримала сталінську премію. «Хліб» друкували на календарях, плакатах та журналах, тож вона опинилась ледь не в кожній радянській домівці. Зараз картина перебуває у Третяковській галереї.

[caption id="attachment_39297" align="aligncenter" width="906"]<img class="size-full wp-image-39297" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-5.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="822"> Тетяна Яблонська «Юність»[/caption]

До речі, у 1947 році, коли вийшла її картина «Перед стартом» — Яблонську звинуватили у схильності до імпресіонізму. Так, саме звинуватили, адже все що відступало від прописаних правил соцреалізму, — вважалося ворожим. Та у 60-х вона все-таки відступить від непохитного соцреалізму: народне мистецтво та знайомство з Марією Приймаченко надихне художницю на яскраві кольори та композиції. Тоді, ми вже не впізнаємо Тетяну Яблонську: картину «Юність» 1969 року можна було б сплутати з художниками «Паризької комуни» 1990-х. Хоча про її ставлення до сучасного мистецтва ходить легенда, нібито вона навіть знепритомніла від сміливих робіт художників на одній із виставок.

[color_title title="Квіти Катерини Білокур"]

Ми знову повертаємося до наїву (про який ми згадували у попередньому матеріалі в образі Марії Примаченко — прим.авт.), який не давав задихнутись від соцреалізму всьому мистецькому середовищу. Яскраві кольори та відсутність пропаганди сходила з рук художникам тільки тому, що вони були селяни та самоучки, а поблажливе ставлення держави створювало ілюзію «доброї влади». Взагалі дуже важко розділяти історію мистецтва ХХ сторіччя на наївне і не наївне мистецтво, і при цьому не заплутатись. Тому що дуже багато європейських митців не отримували жодної професійної освіти. Тому традиційне розділення на художників, які отримали освіту і не отримали в сучасному мистецтві втрачає актуальність. Тим більше, що Катерина Білокур — це художниця, якій вдалося самостійно досягти високих рівнів майстерності і екзистенційної напруги своїх робіт. Це художниця, яка не мала ні академічної освіти, ні навіть шкільної освіти. Вона жодного дня не ходила до школи, хоча жила в 100 кілометрах від Києва. Насправді, вона намагалась вступати до художніх училищ, але все закінчувалась на тому, що у Білокур не було документа про закінчення семирічки.

[caption id="attachment_39298" align="aligncenter" width="906"]<img class="size-full wp-image-39298" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-6.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="664"> Катерина Білокур[/caption]

У Києві про неї дізналися випадково. Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні співачки Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці разом з малюнком калини на шматочку полотна. Петрусенко розповіла про неї митцям, після чого до неї приїхали з Полтави, де згодом вперше відбулась виставка Білокур. У 1954 році її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Кажуть, що там їх побачив Пабло Пікассо і був в захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

[caption id="attachment_39299" align="aligncenter" width="741"]<img class="size-full wp-image-39299" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-7.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="741" height="1000"> Катерина Білокур «Цар-колос»[/caption]

Смерть Сталіна у 1953 році змінила у суспільстві та мистецтві майже все. До влади прийшов Микита Хрущов і почалась «відлига»: культ Сталіна розвінчувався, а із заходу України повіяв свіжий вітер — здавалось, там не було ніякого соцреалізму і досі панував модернізм. Детальніше про 1950–60-ті роки розкажемо у наступному матеріалі «100 років українського мистецтва за 100 хвилин».
</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути </strong><a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&utm_medium=article&utm_campaign=nachasi"><strong>повний цикл лекцій</strong></a></h4>
<i>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна</i>
<p class="p1">[background_substrate_simple color="#00c4ac"]</p>
<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p>
<p class="p1">[/background_substrate_simple]</p>
<p class="p1">[wp_quiz_pro id="129750"]</p>

<p>1940-і роки позначені для суспільства Другою світовою війною та післявоєнною відбудовою. Ми всі розуміємо, що мистецтво так чи інакше було травмоване. Але серед суворих форм соцреалізму, з’являються легендарні Тетяна Яблонська та Катерина Білокур.</p><p></p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Мистецтво як агітація		</span>	</h3><p>Тенденція пафосного мистецтва, яке існує як вид агітації, триватиме аж до смерті Сталіна. На цих майже однакових картинах часто зображується велике скупчення людей на урочистостях, серед яких завжди присутній «вождь народів» чи то на портреті, чи то серед пролетарів та селян. Саме цей образ домінував у мистецтві цієї доби.</p><p>Інший великий пласт мистецтва 40-х років — це картини, які створені на матеріалах фронтових спогадів. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен. Таким художником-фронтовиком був <b>Віктор Пузирков,</b> класик українського мистецтва, який, безумовно, мав вплив на всю наступну українську живописну школу. Без військової тематики в цей період не обходився жоден топовий художник. Але, все ж, це було мистецтво, яке перебувало в заручниках цієї системи. Якщо створювати роботи про війну — то про героїзм, перемогу, але рідко про звичайних людей, які не мали змогу поїхати в евакуацію та жили в окупації.</p><div id="attachment_39293" style="width: 810px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39293" loading="lazy" class="wp-image-39293 size-full" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-1.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="800" height="513" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-1.jpg 800w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-1-300x192.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-1-768x492.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-1-650x417.jpg 650w" sizes="(max-width: 800px) 100vw, 800px" /><p id="caption-attachment-39293" class="wp-caption-text">Віктор Пузирков</p></div><p>Зараз усі ці пафосні полотна переосмислюються сучасним мистецтвом. Наприклад, полотно<b> Леоніда Мучника</b> «Посталі потьомкінці виносять тіло убитого Вакуленчука на берег», яке експонується в Одеському художньому музеї. Воно стало класикою сучасного українського мистецтва. В 90-х роках художники-неоавангардисти почали робити кураторські проекти в Одесі. На одному з них з’ясувалося, що з музейного приміщення цю картину винести ніяк не реально, тому що вона не влізе у жодні двері. Точилася дискусія, як із цим бути. І, зрештою, художник Олександр Ройтбурд використав її в частині своєї інсталяції. Він використовував проекції на цю роботу, а згодом почав створювати відео-арт, де поєднував кадри з пропагандистських фільмів та свою зйомку сучасної Одеси.</p><div id="attachment_39294" style="width: 663px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39294" loading="lazy" class="size-full wp-image-39294" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-2.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="653" height="417" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-2.jpg 653w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-2-300x192.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-2-650x415.jpg 650w" sizes="(max-width: 653px) 100vw, 653px" /><p id="caption-attachment-39294" class="wp-caption-text">Леонід Мучник «Повстанці»</p></div>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Тетяна Яблонська та тематика повернення		</span>	</h3><p>Окрім засилля образу Сталіна та пафосу перемоги, цей період характеризується великим сплеском тематики повернення до мирного життя, до нормального існування після війни. Дуже цікавим елементом і пластом мистецтва періоду Другої світової війни були агітаційні плакати і взагалі матеріали, які використовувалися для ідеологічної боротьби з фашизмом. Після війни доступ до сучасного європейського мистецтва стає ще більш обмеженим, можна сказати, що він узагалі відсутній. Все, що оточує молодих художників — сталінізм та агітаційні матеріали. Для Тетяни Яблонської, легендарної української художниці, Розстріляне відродження та авангардисти були абсолютно іншими поколіннями. Вона була вихована на патріотизмі військових років. У неї не було травми переживання краху попереднього утопічного проекту, репресій. Але Яблонська — художниця, яка буде відігравати протягом багатьох десятиліть принципову роль у розвитку всієї української образотворчої традиції.</p><div id="attachment_39296" style="width: 710px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39296" loading="lazy" class="size-full wp-image-39296" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-4.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="700" height="375" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-4.jpg 700w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-4-300x161.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-4-650x348.jpg 650w" sizes="(max-width: 700px) 100vw, 700px" /><p id="caption-attachment-39296" class="wp-caption-text">Тетяна Яблонська «Хліб»</p></div><p>До війни вона навчалася у майстерні Федора Кричевського і у 1941 році тільки закінчила академію. В евакуації у Саратовській області вона пізнає робітниче життя: працює у колгоспі. Можливо, це й допомагає їй згодом створити свій «хіт» — картину «Хліб». Яблонська написала її у 1949 році, коли країна вже відновлювалася від післявоєнного голоду. Заготівля зерна дає впевненість у завтрашньому дні. Вона дійсно випромінює композиційну та кольорову енергетику, нову віру в щось дійсно справжнє, чого давно не було в радянському мистецтві, яке звикло слугувати ідеологічним апаратом. Картина стала дійсно хітом, не тільки тому що вона отримала сталінську премію. «Хліб» друкували на календарях, плакатах та журналах, тож вона опинилась ледь не в кожній радянській домівці. Зараз картина перебуває у Третяковській галереї.</p><div id="attachment_39297" style="width: 916px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39297" loading="lazy" class="size-full wp-image-39297" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-5.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="822" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-5.jpg 906w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-300x272.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-768x697.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-650x590.jpg 650w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-816x740.jpg 816w" sizes="(max-width: 906px) 100vw, 906px" /><p id="caption-attachment-39297" class="wp-caption-text">Тетяна Яблонська «Юність»</p></div><p>До речі, у 1947 році, коли вийшла її картина «Перед стартом» — Яблонську звинуватили у схильності до імпресіонізму. Так, саме звинуватили, адже все що відступало від прописаних правил соцреалізму, — вважалося ворожим. Та у 60-х вона все-таки відступить від непохитного соцреалізму: народне мистецтво та знайомство з Марією Приймаченко надихне художницю на яскраві кольори та композиції. Тоді, ми вже не впізнаємо Тетяну Яблонську: картину «Юність» 1969 року можна було б сплутати з художниками «Паризької комуни» 1990-х. Хоча про її ставлення до сучасного мистецтва ходить легенда, нібито вона навіть знепритомніла від сміливих робіт художників на одній із виставок.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Квіти Катерини Білокур		</span>	</h3><p>Ми знову повертаємося до наїву (про який ми згадували у попередньому матеріалі в образі Марії Примаченко — прим.авт.), який не давав задихнутись від соцреалізму всьому мистецькому середовищу. Яскраві кольори та відсутність пропаганди сходила з рук художникам тільки тому, що вони були селяни та самоучки, а поблажливе ставлення держави створювало ілюзію «доброї влади». Взагалі дуже важко розділяти історію мистецтва ХХ сторіччя на наївне і не наївне мистецтво, і при цьому не заплутатись. Тому що дуже багато європейських митців не отримували жодної професійної освіти. Тому традиційне розділення на художників, які отримали освіту і не отримали в сучасному мистецтві втрачає актуальність. Тим більше, що Катерина Білокур — це художниця, якій вдалося самостійно досягти високих рівнів майстерності і екзистенційної напруги своїх робіт. Це художниця, яка не мала ні академічної освіти, ні навіть шкільної освіти. Вона жодного дня не ходила до школи, хоча жила в 100 кілометрах від Києва. Насправді, вона намагалась вступати до художніх училищ, але все закінчувалась на тому, що у Білокур не було документа про закінчення семирічки.</p><div id="attachment_39298" style="width: 916px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39298" loading="lazy" class="size-full wp-image-39298" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-6.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="664" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-6.jpg 906w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-6-300x220.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-6-768x563.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-6-650x476.jpg 650w" sizes="(max-width: 906px) 100vw, 906px" /><p id="caption-attachment-39298" class="wp-caption-text">Катерина Білокур</p></div><p>У Києві про неї дізналися випадково. Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні співачки Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці разом з малюнком калини на шматочку полотна. Петрусенко розповіла про неї митцям, після чого до неї приїхали з Полтави, де згодом вперше відбулась виставка Білокур. У 1954 році її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Кажуть, що там їх побачив Пабло Пікассо і був в захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»</p><div id="attachment_39299" style="width: 751px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39299" loading="lazy" class="size-full wp-image-39299" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-7.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="741" height="1000" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-7.jpg 741w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-7-222x300.jpg 222w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-7-482x650.jpg 482w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-7-548x740.jpg 548w" sizes="(max-width: 741px) 100vw, 741px" /><p id="caption-attachment-39299" class="wp-caption-text">Катерина Білокур «Цар-колос»</p></div><p>Смерть Сталіна у 1953 році змінила у суспільстві та мистецтві майже все. До влади прийшов Микита Хрущов і почалась «відлига»: культ Сталіна розвінчувався, а із заходу України повіяв свіжий вітер — здавалось, там не було ніякого соцреалізму і досі панував модернізм. Детальніше про 1950–60-ті роки розкажемо у наступному матеріалі «100 років українського мистецтва за 100 хвилин».</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути </strong><a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&#038;utm_medium=article&#038;utm_campaign=nachasi"><strong>повний цикл лекцій</strong></a></h4><p><i>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна</i></p><p class="p1">	<div class="note"  style="background-color:#00c4ac">		<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p><p class="p1">		<div class="corner"></div>	</div></p><p class="p1"><iframe src="https://api.nachasi.com/v2/shortcode/wp_quiz_pro/?id=129750" sandbox="allow-same-origin allow-scripts allow-popups allow-forms allow-presentation" onload="this.style.height=(this.contentWindow.document.body.scrollHeight+20)+'px';"></iframe></p>

У цій рубриці зібрані всі великі та цікаві матеріали користувачів та редакції Na chasi.

Історії

Попереднє <a href="https://nachasi.com/2018/06/07/bojchukizm/">десятиліття</a> затвердило соцреалізм у всьому мистецтві, а культурними героями ставали лауреати сталінської премії. Панування офіційного мистецтва буде продовжуватись аж до періоду «відлиги»

1940-і роки позначені для суспільства Другою світовою війною та післявоєнною відбудовою. Ми всі розуміємо, що мистецтво так чи інакше було травмоване. Але серед суворих форм соцреалізму, з’являються легендарні Тетяна Яблонська та Катерина Білокур.



[color_title title="Мистецтво як агітація"]

Тенденція пафосного мистецтва, яке існує як вид агітації, триватиме аж до смерті Сталіна. На цих майже однакових картинах часто зображується велике скупчення людей на урочистостях, серед яких завжди присутній «вождь народів» чи то на портреті, чи то серед пролетарів та селян. Саме цей образ домінував у мистецтві цієї доби.

Інший великий пласт мистецтва 40-х років — це картини, які створені на матеріалах фронтових спогадів. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен. Таким художником-фронтовиком був <b>Віктор Пузирков,</b> класик українського мистецтва, який, безумовно, мав вплив на всю наступну українську живописну школу. Без військової тематики в цей період не обходився жоден топовий художник. Але, все ж, це було мистецтво, яке перебувало в заручниках цієї системи. Якщо створювати роботи про війну — то про героїзм, перемогу, але рідко про звичайних людей, які не мали змогу поїхати в евакуацію та жили в окупації.

[caption id="attachment_39293" align="aligncenter" width="800"]<img class="wp-image-39293 size-full" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-1.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="800" height="513" /> Віктор Пузирков[/caption]

Зараз усі ці пафосні полотна переосмислюються сучасним мистецтвом. Наприклад, полотно<b> Леоніда Мучника</b> «Посталі потьомкінці виносять тіло убитого Вакуленчука на берег», яке експонується в Одеському художньому музеї. Воно стало класикою сучасного українського мистецтва. В 90-х роках художники-неоавангардисти почали робити кураторські проекти в Одесі. На одному з них з’ясувалося, що з музейного приміщення цю картину винести ніяк не реально, тому що вона не влізе у жодні двері. Точилася дискусія, як із цим бути. І, зрештою, художник Олександр Ройтбурд використав її в частині своєї інсталяції. Він використовував проекції на цю роботу, а згодом почав створювати відео-арт, де поєднував кадри з пропагандистських фільмів та свою зйомку сучасної Одеси.

[caption id="attachment_39294" align="aligncenter" width="653"]<img class="size-full wp-image-39294" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-2.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="653" height="417" /> Леонід Мучник «Повстанці»[/caption]

[color_title title="Тетяна Яблонська та тематика повернення"]

Окрім засилля образу Сталіна та пафосу перемоги, цей період характеризується великим сплеском тематики повернення до мирного життя, до нормального існування після війни. Дуже цікавим елементом і пластом мистецтва періоду Другої світової війни були агітаційні плакати і взагалі матеріали, які використовувалися для ідеологічної боротьби з фашизмом. Після війни доступ до сучасного європейського мистецтва стає ще більш обмеженим, можна сказати, що він узагалі відсутній. Все, що оточує молодих художників — сталінізм та агітаційні матеріали. Для Тетяни Яблонської, легендарної української художниці, Розстріляне відродження та авангардисти були абсолютно іншими поколіннями. Вона була вихована на патріотизмі військових років. У неї не було травми переживання краху попереднього утопічного проекту, репресій. Але Яблонська — художниця, яка буде відігравати протягом багатьох десятиліть принципову роль у розвитку всієї української образотворчої традиції.

[caption id="attachment_39296" align="aligncenter" width="700"]<img class="size-full wp-image-39296" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-4.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="700" height="375" /> Тетяна Яблонська «Хліб»[/caption]

До війни вона навчалася у майстерні Федора Кричевського і у 1941 році тільки закінчила академію. В евакуації у Саратовській області вона пізнає робітниче життя: працює у колгоспі. Можливо, це й допомагає їй згодом створити свій «хіт» — картину «Хліб». Яблонська написала її у 1949 році, коли країна вже відновлювалася від післявоєнного голоду. Заготівля зерна дає впевненість у завтрашньому дні. Вона дійсно випромінює композиційну та кольорову енергетику, нову віру в щось дійсно справжнє, чого давно не було в радянському мистецтві, яке звикло слугувати ідеологічним апаратом. Картина стала дійсно хітом, не тільки тому що вона отримала сталінську премію. «Хліб» друкували на календарях, плакатах та журналах, тож вона опинилась ледь не в кожній радянській домівці. Зараз картина перебуває у Третяковській галереї.

[caption id="attachment_39297" align="aligncenter" width="906"]<img class="size-full wp-image-39297" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-5.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="822" /> Тетяна Яблонська «Юність»[/caption]

До речі, у 1947 році, коли вийшла її картина «Перед стартом» — Яблонську звинуватили у схильності до імпресіонізму. Так, саме звинуватили, адже все що відступало від прописаних правил соцреалізму, — вважалося ворожим. Та у 60-х вона все-таки відступить від непохитного соцреалізму: народне мистецтво та знайомство з Марією Приймаченко надихне художницю на яскраві кольори та композиції. Тоді, ми вже не впізнаємо Тетяну Яблонську: картину «Юність» 1969 року можна було б сплутати з художниками «Паризької комуни» 1990-х. Хоча про її ставлення до сучасного мистецтва ходить легенда, нібито вона навіть знепритомніла від сміливих робіт художників на одній із виставок.

[color_title title="Квіти Катерини Білокур"]

Ми знову повертаємося до наїву (про який ми згадували у попередньому матеріалі в образі Марії Примаченко — прим.авт.), який не давав задихнутись від соцреалізму всьому мистецькому середовищу. Яскраві кольори та відсутність пропаганди сходила з рук художникам тільки тому, що вони були селяни та самоучки, а поблажливе ставлення держави створювало ілюзію «доброї влади». Взагалі дуже важко розділяти історію мистецтва ХХ сторіччя на наївне і не наївне мистецтво, і при цьому не заплутатись. Тому що дуже багато європейських митців не отримували жодної професійної освіти. Тому традиційне розділення на художників, які отримали освіту і не отримали в сучасному мистецтві втрачає актуальність. Тим більше, що Катерина Білокур — це художниця, якій вдалося самостійно досягти високих рівнів майстерності і екзистенційної напруги своїх робіт. Це художниця, яка не мала ні академічної освіти, ні навіть шкільної освіти. Вона жодного дня не ходила до школи, хоча жила в 100 кілометрах від Києва. Насправді, вона намагалась вступати до художніх училищ, але все закінчувалась на тому, що у Білокур не було документа про закінчення семирічки.

[caption id="attachment_39298" align="aligncenter" width="906"]<img class="size-full wp-image-39298" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-6.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="664" /> Катерина Білокур[/caption]

У Києві про неї дізналися випадково. Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні співачки Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці разом з малюнком калини на шматочку полотна. Петрусенко розповіла про неї митцям, після чого до неї приїхали з Полтави, де згодом вперше відбулась виставка Білокур. У 1954 році її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Кажуть, що там їх побачив Пабло Пікассо і був в захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

[caption id="attachment_39299" align="aligncenter" width="741"]<img class="size-full wp-image-39299" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/agitky-7.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="741" height="1000" /> Катерина Білокур «Цар-колос»[/caption]

Смерть Сталіна у 1953 році змінила у суспільстві та мистецтві майже все. До влади прийшов Микита Хрущов і почалась «відлига»: культ Сталіна розвінчувався, а із заходу України повіяв свіжий вітер — здавалось, там не було ніякого соцреалізму і досі панував модернізм. Детальніше про 1950–60-ті роки розкажемо у наступному матеріалі «100 років українського мистецтва за 100 хвилин».
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути </strong><a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&amp;utm_medium=article&amp;utm_campaign=nachasi"><strong>повний цикл лекцій</strong></a></h4>
<i>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна</i>
<p class="p1">[background_substrate_simple color="#00c4ac"]</p>
<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p>
<p class="p1">[/background_substrate_simple]</p>
<p class="p1">[wp_quiz_pro id="129750"]</p>

<p>1940-і роки позначені для суспільства Другою світовою війною та післявоєнною відбудовою. Ми всі розуміємо, що мистецтво так чи інакше було травмоване. Але серед суворих форм соцреалізму, з’являються легендарні Тетяна Яблонська та Катерина Білокур.</p><p></p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Мистецтво як агітація		</span>	</h3><p>Тенденція пафосного мистецтва, яке існує як вид агітації, триватиме аж до смерті Сталіна. На цих майже однакових картинах часто зображується велике скупчення людей на урочистостях, серед яких завжди присутній «вождь народів» чи то на портреті, чи то серед пролетарів та селян. Саме цей образ домінував у мистецтві цієї доби.</p><p>Інший великий пласт мистецтва 40-х років — це картини, які створені на матеріалах фронтових спогадів. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен. Таким художником-фронтовиком був <b>Віктор Пузирков,</b> класик українського мистецтва, який, безумовно, мав вплив на всю наступну українську живописну школу. Без військової тематики в цей період не обходився жоден топовий художник. Але, все ж, це було мистецтво, яке перебувало в заручниках цієї системи. Якщо створювати роботи про війну — то про героїзм, перемогу, але рідко про звичайних людей, які не мали змогу поїхати в евакуацію та жили в окупації.</p><div id="attachment_39293" style="width: 810px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39293" loading="lazy" class="wp-image-39293 size-full" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-1.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="800" height="513" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-1.jpg 800w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-1-300x192.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-1-768x492.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-1-650x417.jpg 650w" sizes="(max-width: 800px) 100vw, 800px" /><p id="caption-attachment-39293" class="wp-caption-text">Віктор Пузирков</p></div><p>Зараз усі ці пафосні полотна переосмислюються сучасним мистецтвом. Наприклад, полотно<b> Леоніда Мучника</b> «Посталі потьомкінці виносять тіло убитого Вакуленчука на берег», яке експонується в Одеському художньому музеї. Воно стало класикою сучасного українського мистецтва. В 90-х роках художники-неоавангардисти почали робити кураторські проекти в Одесі. На одному з них з’ясувалося, що з музейного приміщення цю картину винести ніяк не реально, тому що вона не влізе у жодні двері. Точилася дискусія, як із цим бути. І, зрештою, художник Олександр Ройтбурд використав її в частині своєї інсталяції. Він використовував проекції на цю роботу, а згодом почав створювати відео-арт, де поєднував кадри з пропагандистських фільмів та свою зйомку сучасної Одеси.</p><div id="attachment_39294" style="width: 663px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39294" loading="lazy" class="size-full wp-image-39294" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-2.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="653" height="417" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-2.jpg 653w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-2-300x192.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-2-650x415.jpg 650w" sizes="(max-width: 653px) 100vw, 653px" /><p id="caption-attachment-39294" class="wp-caption-text">Леонід Мучник «Повстанці»</p></div>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Тетяна Яблонська та тематика повернення		</span>	</h3><p>Окрім засилля образу Сталіна та пафосу перемоги, цей період характеризується великим сплеском тематики повернення до мирного життя, до нормального існування після війни. Дуже цікавим елементом і пластом мистецтва періоду Другої світової війни були агітаційні плакати і взагалі матеріали, які використовувалися для ідеологічної боротьби з фашизмом. Після війни доступ до сучасного європейського мистецтва стає ще більш обмеженим, можна сказати, що він узагалі відсутній. Все, що оточує молодих художників — сталінізм та агітаційні матеріали. Для Тетяни Яблонської, легендарної української художниці, Розстріляне відродження та авангардисти були абсолютно іншими поколіннями. Вона була вихована на патріотизмі військових років. У неї не було травми переживання краху попереднього утопічного проекту, репресій. Але Яблонська — художниця, яка буде відігравати протягом багатьох десятиліть принципову роль у розвитку всієї української образотворчої традиції.</p><div id="attachment_39296" style="width: 710px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39296" loading="lazy" class="size-full wp-image-39296" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-4.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="700" height="375" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-4.jpg 700w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-4-300x161.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-4-650x348.jpg 650w" sizes="(max-width: 700px) 100vw, 700px" /><p id="caption-attachment-39296" class="wp-caption-text">Тетяна Яблонська «Хліб»</p></div><p>До війни вона навчалася у майстерні Федора Кричевського і у 1941 році тільки закінчила академію. В евакуації у Саратовській області вона пізнає робітниче життя: працює у колгоспі. Можливо, це й допомагає їй згодом створити свій «хіт» — картину «Хліб». Яблонська написала її у 1949 році, коли країна вже відновлювалася від післявоєнного голоду. Заготівля зерна дає впевненість у завтрашньому дні. Вона дійсно випромінює композиційну та кольорову енергетику, нову віру в щось дійсно справжнє, чого давно не було в радянському мистецтві, яке звикло слугувати ідеологічним апаратом. Картина стала дійсно хітом, не тільки тому що вона отримала сталінську премію. «Хліб» друкували на календарях, плакатах та журналах, тож вона опинилась ледь не в кожній радянській домівці. Зараз картина перебуває у Третяковській галереї.</p><div id="attachment_39297" style="width: 916px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39297" loading="lazy" class="size-full wp-image-39297" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-5.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="822" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-5.jpg 906w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-300x272.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-768x697.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-650x590.jpg 650w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-5-816x740.jpg 816w" sizes="(max-width: 906px) 100vw, 906px" /><p id="caption-attachment-39297" class="wp-caption-text">Тетяна Яблонська «Юність»</p></div><p>До речі, у 1947 році, коли вийшла її картина «Перед стартом» — Яблонську звинуватили у схильності до імпресіонізму. Так, саме звинуватили, адже все що відступало від прописаних правил соцреалізму, — вважалося ворожим. Та у 60-х вона все-таки відступить від непохитного соцреалізму: народне мистецтво та знайомство з Марією Приймаченко надихне художницю на яскраві кольори та композиції. Тоді, ми вже не впізнаємо Тетяну Яблонську: картину «Юність» 1969 року можна було б сплутати з художниками «Паризької комуни» 1990-х. Хоча про її ставлення до сучасного мистецтва ходить легенда, нібито вона навіть знепритомніла від сміливих робіт художників на одній із виставок.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Квіти Катерини Білокур		</span>	</h3><p>Ми знову повертаємося до наїву (про який ми згадували у попередньому матеріалі в образі Марії Примаченко — прим.авт.), який не давав задихнутись від соцреалізму всьому мистецькому середовищу. Яскраві кольори та відсутність пропаганди сходила з рук художникам тільки тому, що вони були селяни та самоучки, а поблажливе ставлення держави створювало ілюзію «доброї влади». Взагалі дуже важко розділяти історію мистецтва ХХ сторіччя на наївне і не наївне мистецтво, і при цьому не заплутатись. Тому що дуже багато європейських митців не отримували жодної професійної освіти. Тому традиційне розділення на художників, які отримали освіту і не отримали в сучасному мистецтві втрачає актуальність. Тим більше, що Катерина Білокур — це художниця, якій вдалося самостійно досягти високих рівнів майстерності і екзистенційної напруги своїх робіт. Це художниця, яка не мала ні академічної освіти, ні навіть шкільної освіти. Вона жодного дня не ходила до школи, хоча жила в 100 кілометрах від Києва. Насправді, вона намагалась вступати до художніх училищ, але все закінчувалась на тому, що у Білокур не було документа про закінчення семирічки.</p><div id="attachment_39298" style="width: 916px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39298" loading="lazy" class="size-full wp-image-39298" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-6.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="906" height="664" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-6.jpg 906w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-6-300x220.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-6-768x563.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-6-650x476.jpg 650w" sizes="(max-width: 906px) 100vw, 906px" /><p id="caption-attachment-39298" class="wp-caption-text">Катерина Білокур</p></div><p>У Києві про неї дізналися випадково. Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні співачки Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці разом з малюнком калини на шматочку полотна. Петрусенко розповіла про неї митцям, після чого до неї приїхали з Полтави, де згодом вперше відбулась виставка Білокур. У 1954 році її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Кажуть, що там їх побачив Пабло Пікассо і був в захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»</p><div id="attachment_39299" style="width: 751px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-39299" loading="lazy" class="size-full wp-image-39299" src="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-7.jpg" alt="Агітки, Яблонська та самобутність Білокур: чим цікаве українське мистецтво 40-х." width="741" height="1000" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/agitky-7.jpg 741w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-7-222x300.jpg 222w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-7-482x650.jpg 482w, /wp-content/uploads/2018/06/agitky-7-548x740.jpg 548w" sizes="(max-width: 741px) 100vw, 741px" /><p id="caption-attachment-39299" class="wp-caption-text">Катерина Білокур «Цар-колос»</p></div><p>Смерть Сталіна у 1953 році змінила у суспільстві та мистецтві майже все. До влади прийшов Микита Хрущов і почалась «відлига»: культ Сталіна розвінчувався, а із заходу України повіяв свіжий вітер — здавалось, там не було ніякого соцреалізму і досі панував модернізм. Детальніше про 1950–60-ті роки розкажемо у наступному матеріалі «100 років українського мистецтва за 100 хвилин».</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути </strong><a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&amp;utm_medium=article&amp;utm_campaign=nachasi"><strong>повний цикл лекцій</strong></a></h4><p><i>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна</i></p><p class="p1">	<div class="note"  style="background-color:#00c4ac">		<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p><p class="p1">		<div class="corner"></div>	</div></p><p class="p1"><iframe src="https://api.nachasi.com/v2/shortcode/wp_quiz_pro/?id=129750" sandbox="allow-same-origin allow-scripts allow-popups allow-forms allow-presentation" onload="this.style.height=(this.contentWindow.document.body.scrollHeight+20)+'px';"></iframe></p>

Агітки, Яблонська та феномен Білокур: чим цікаве українське мистецтво 1940-х

<p>Після <a href="https://nachasi.com/2018/05/15/avangard/" target="_blank" rel="noopener" class=" with_hint_js">попередньої статті<span class="hint-box"><img src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/a._petrickiy._portret_m._semenka._1929.papir__akvarel-1-300x200.jpg" />Авангардисти та життя — головне про українське мистецтво 1920-х</span></a> в читачів мав би лишитись натхненний настрій: мистецтво авангарду виходить на вулиці, між художниками починається дискурс та діалог, а революція вселяє тільки надію. Але вже в наступному десятилітті офіційно проголошується доктрина соціального реалізму, не лише починаються репресії авангардистів, але й з'являється парадокс наївного мистецтва. Про це ми й розкажемо в нашій <strong>четвертій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».</strong>

[color_title title="Бойчукізм: монументалізм на полотні"]

Уявіть собі групу художників, які разом працюють у великій майстерні. Вони самостійно змішують фарби, роблять підрамники, готують пензлі та полотна. Їх надихають лінії та кольори мозаїк Київської Русі та Візантії. Уявили? Ні, ми не помилилися темою статті, бо саме так <b>бойчукісти </b>працювали з 1910 по 1930 роки.

Цю мистецьку школу французи назвали Renovation Byzantine (<em>«візантійські реновації» – прим. ред.</em>). Її заснував Михайло Бойчук під час навчання у Парижі. Тоді ж і утворилась група “бойчукістів”: Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене та Софія Налепинська. Вони працювали за принципом артільності – художніх майстерень часів Відродження: коли вчитель працює разом з учнями, а замість індивідуальної творчості звеличується колективна.

<strong>Михайло Бойчук</strong> у своїх роботах багато звертається до мистецтва Візантії та Київської Русі. Йому вдається синтезувати їх із дискурсом новоствореної комуністичної держави і створити нову естетику. Бойчук поєднує впізнавані елементи давнього церковного мистецтва і творчість сучасних художників — наприклад, мексиканця Дієго Рівери.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-2.jpg" align="left"]

Загалом, існують <strong>2 основних стереотипи про бойчукізм</strong>. Перший полягає в тому, що бойчукізм – це тільки монументальний стиль. Насправді ж художники багато працювали і з живописом, але дійсно надихалися мозаїками, де композиція була виваженою і без зайвих елементів. Другий же стереотип полягає в тому, що бойчукізм – це комуністична пропаганда. Але як візантійська естетика та філософія Сковороди, яку любили бойчукісти, можуть дорівнювати агіткам?

На жаль, творів бойчукістів лишилося дуже мало. У 1930-х роках у їхніх роботах на тему повсякденного сільського життя влада почала вбачати «буржуазний націоналізм». Їхні роботи знищувалися та спалювались як «антирадянська і націоналістична пропаганда», а самих художників розстріляли у 1937 році.

[color_title title="Федір Кричевський: учень Густава Клімта"]

Іноді здається, що не мати хоч якоїсь таємниці чи легенди, якщо ти український митець, – просто соромно. Ось і <strong>Федір Кричевський</strong> має непідтверджену (але й не спростовану) легенду, нібито він навчався у Відні у Густава Клімта.

[caption id="attachment_37793" align="aligncenter" width="650"]<img class="size-full wp-image-37793" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3.png" alt="Федір Кричевський. Автопортрет" width="650" height="435"> Федір Кричевський. Автопортрет[/caption]

Навчався він, чи ні, але у творах Кричевського можна помітити вплив Клімта. Наприклад,  його знаменитий триптих «Життя», створений у 1920-ті роки, можна порівняти з творами Клімта «Поцілунок», «Життя та смерть» та «Три періоди жінки» .

[caption id="attachment_37799" align="aligncenter" width="800"]<img class="size-full wp-image-37799" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7.jpg" alt="" width="800" height="724"> Густав Клімт. «Життя та смерть»[/caption]

Перша частина – це «Любов». Друга – «Сім'я», а третя – «Повернення». Цей триптих — обігравання травми, яку зазнало все суспільство після воєн та революції. Мистецтвознавці зазначають, що солдат, який тут зображений, виконаний в традиціях віденської школи, але у стилі Еґона Шіле. При цьому, твори Федора Кричевського не втрачають національного колориту. Через це російська критика відзначала, що він «виявил слабкість любити все рідне». Триптих «Життя» експонувався на Венеційській бієнале і, за словами мистецтвознавців, «став справжньою сенсацією».
</p>
<table style="width: 100%; border-collapse: collapse;" border="0" cellspacing="10"><tbody><tr style="height: 24px;">
<td style="width: 269px; height: 24px;"><img class="aligncenter size-full wp-image-37796" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="600" height="1258"></td>
<td style="width: 268px; height: 24px;">

[caption id="attachment_37797" align="aligncenter" width="533"]<img class="size-full wp-image-37797" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="533" height="600"> Федір Кричевський. Триптих «Життя»[/caption]</td>
<td style="width: 268px; height: 24px;"><img class="aligncenter size-full wp-image-37798" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="445" height="900"></td>
</tr></tbody></table>
Федір Кричевський відомий також як перший ректор Української Академії мистецтва (1917). Але ректором він пробув лише рік: коли більшовики в січні 1918 року захопили Київ, вони закрили Академію. Після цього він купує невеличку хату в селі і оселяється там. В селі Шишаки художник зібрав велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису. На жаль, усе це згоріло разом з будинком.

Ще одна таємниця, про яку рідко згадують – це життя художника під час Другої Світової війни. Достеменно відомо, що він відмовився від евакуації до Уфи, і що його схопив радянський «смерш» на території Калінінграду. Тяжко хворий, у 1946 році Кричевський звернувся з листом до комуністичного уряду з проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Дозвіл він отримав, але повертатися було нікуди: квартира в Києві і будинок у селі були зруйновані. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським винайняти житло в Ірпені.

Після «смершу» художник остаточно міг забути і про викладацьку кар'єру і про виставки. Микита Хрущов обіцяв Федорові Кричевському помилування, якщо він намалює портрет Сталіна. Однак митець відмовився.  Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.

[color_title title="Сталінські премії та парадокс народного мистецтва"]

Саме в цей період, 1934 року, з'являється і затверджується офіційна <strong>доктрина соцреалізму</strong>, яка була вперше озвучена письменником Максимом Горьким.

Але процес цензури та мистецтва «за чітко написаними правилами» почався ще задовго до сталінського терору. Наприклад, ця цитата Володимира Ульянова про його ставлення до сучасного мистецтва, ніби резюме культурної ситуації, яка існувала з середини 1930-х років:

[blockquote_with_author content="Мистецтво належить народу. Воно повинне походити своїм корінням у глибину широких трудящих мас. Мистецтво повинне бути зрозумілим цим масам, і ці маси повинні любити це мистецтво. Воно повинне об’єднувати почуття, волю та думку цих мас, піднімати їх. Мистецтво повинне пробуджувати у них художників і розвивати їх. Чи повинні ми підносити невеликій меншості солодкі витончені бісквіти, тоді як робітники та селяни потерпають від нестачі чорного хліба."]

Протягом наступних десятиліть «культурним героєм», стає лауреат сталінської премії. Сталінська премія у той час означає мандат довіри художнику: мовляв, він йде правильною дорогою і створює абсолютно придатний для агітаційних потреб держави продукт.

Водночас, коли в країні формується формат, який вимагає від митця слідування дуже великій кількості канонічних настанов, з'являється парадокс народного мистецтва.

Без перебільшення 1930-ті – це період, коли митця могли відправити у концтабір за неправильно зображену доярку. Про експерименти можна забути, а хто не розстріляний, той ховається десь у підвалах. І в цей же час в 1936-37-х роках на художній сцені з'являється Марія Примаченко.

[caption id="attachment_37800" align="aligncenter" width="820"]<img class="size-full wp-image-37800" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8.jpg" alt="" width="820" height="461"> Марія Примаченко[/caption]

Ми звикли до її образу спокійної жінки в хустині, і вона дійсно яскраво вирізняється у чоловікоцентричному світі мистецтва соціалістичного реалізму. Всі ці герої сталінських премій – це зазвичай чоловіки, суворі та безкомпромісні у своєму колабораціонізмові. А вона – проста жінка з українського села. Проте не така проста, як здається.

У 1936 році Марію Примаченко запросили до Києва. Там вона перебуває в потужному мистецькому полі спілкування, відвідує музеї та робить там замальовки. Тож її роботи — це не лише простонародна традиція космізму, а ще й діалог із образотворчою традицією.

[caption id="attachment_37801" align="aligncenter" width="600"]<img class="size-full wp-image-37801" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9.jpg" alt="Марія Приймаченко. «Звір гуляє»" width="600" height="418"> Марія Примаченко. «Звір гуляє»[/caption]

Для того, щоб обговорювати феномен Марії Примаченко та її творчість, потрібна окрема стаття. Немає сумніву в її таланті. Але зараз очевидно, чому комуністична влада була такою лояльною і навіть підтримувала наївне мистецтво. Це створювало образ лагідної соціалістичної держави, де місце під сонцем належить і пролетарю, і селянину. Перед художниками, літераторами, театралами постає дилема: або підкоритися соцреалізму і оспівувати комуністичну владу, — або, у кращому випадку, жити у підпіллі.

[blockquote_with_author content="Досі точно не відомі дані щодо кількості українських інтелігентів, котрі постраждали в часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. За деякими даними їхня кількість сягала 30 тис осіб"]

Наступне десятиліття, звісно, позначилося Другою Світовою війною. Вона стала головною і чи не єдиною темою у мистецтві та літературі.
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/">повний цикл лекцій</a></strong></h4>
<p style="text-align: right;"><i>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</i></p>

<p>Після <a href="/2018/05/15/avangard/" target="_blank" rel="noopener" class=" with_hint_js">попередньої статті<span class="hint-box"><img src="/wp-content/uploads/2018/05/a._petrickiy._portret_m._semenka._1929.papir__akvarel-1-300x200.jpg" />Авангардисти та життя — головне про українське мистецтво 1920-х</span></a> в читачів мав би лишитись натхненний настрій: мистецтво авангарду виходить на вулиці, між художниками починається дискурс та діалог, а революція вселяє тільки надію. Але вже в наступному десятилітті офіційно проголошується доктрина соціального реалізму, не лише починаються репресії авангардистів, але й з&#8217;являється парадокс наївного мистецтва. Про це ми й розкажемо в нашій <strong>четвертій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».</strong></p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Бойчукізм: монументалізм на полотні		</span>	</h3><p>Уявіть собі групу художників, які разом працюють у великій майстерні. Вони самостійно змішують фарби, роблять підрамники, готують пензлі та полотна. Їх надихають лінії та кольори мозаїк Київської Русі та Візантії. Уявили? Ні, ми не помилилися темою статті, бо саме так <b>бойчукісти </b>працювали з 1910 по 1930 роки.</p><p>Цю мистецьку школу французи назвали Renovation Byzantine (<em>«візантійські реновації» – прим. ред.</em>). Її заснував Михайло Бойчук під час навчання у Парижі. Тоді ж і утворилась група “бойчукістів”: Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене та Софія Налепинська. Вони працювали за принципом артільності – художніх майстерень часів Відродження: коли вчитель працює разом з учнями, а замість індивідуальної творчості звеличується колективна.</p><p><strong>Михайло Бойчук</strong> у своїх роботах багато звертається до мистецтва Візантії та Київської Русі. Йому вдається синтезувати їх із дискурсом новоствореної комуністичної держави і створити нову естетику. Бойчук поєднує впізнавані елементи давнього церковного мистецтва і творчість сучасних художників — наприклад, мексиканця Дієго Рівери.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignleft animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-2.jpg" alt="">			</figure><p>Загалом, існують <strong>2 основних стереотипи про бойчукізм</strong>. Перший полягає в тому, що бойчукізм – це тільки монументальний стиль. Насправді ж художники багато працювали і з живописом, але дійсно надихалися мозаїками, де композиція була виваженою і без зайвих елементів. Другий же стереотип полягає в тому, що бойчукізм – це комуністична пропаганда. Але як візантійська естетика та філософія Сковороди, яку любили бойчукісти, можуть дорівнювати агіткам?</p><p>На жаль, творів бойчукістів лишилося дуже мало. У 1930-х роках у їхніх роботах на тему повсякденного сільського життя влада почала вбачати «буржуазний націоналізм». Їхні роботи знищувалися та спалювались як «антирадянська і націоналістична пропаганда», а самих художників розстріляли у 1937 році.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Федір Кричевський: учень Густава Клімта		</span>	</h3><p>Іноді здається, що не мати хоч якоїсь таємниці чи легенди, якщо ти український митець, – просто соромно. Ось і <strong>Федір Кричевський</strong> має непідтверджену (але й не спростовану) легенду, нібито він навчався у Відні у Густава Клімта.</p><div id="attachment_37793" style="width: 660px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37793" loading="lazy" class="size-full wp-image-37793" src="/wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3.png" alt="Федір Кричевський. Автопортрет" width="650" height="435" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3.png 650w, /wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3-300x200.png 300w" sizes="(max-width: 650px) 100vw, 650px" /><p id="caption-attachment-37793" class="wp-caption-text">Федір Кричевський. Автопортрет</p></div><p>Навчався він, чи ні, але у творах Кричевського можна помітити вплив Клімта. Наприклад,  його знаменитий триптих «Життя», створений у 1920-ті роки, можна порівняти з творами Клімта «Поцілунок», «Життя та смерть» та «Три періоди жінки» .</p><div id="attachment_37799" style="width: 810px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37799" loading="lazy" class="size-full wp-image-37799" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7.jpg" alt="" width="800" height="724" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7.jpg 800w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7-300x272.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7-768x695.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7-650x588.jpg 650w" sizes="(max-width: 800px) 100vw, 800px" /><p id="caption-attachment-37799" class="wp-caption-text">Густав Клімт. «Життя та смерть»</p></div><p>Перша частина – це «Любов». Друга – «Сім&#8217;я», а третя – «Повернення». Цей триптих — обігравання травми, яку зазнало все суспільство після воєн та революції. Мистецтвознавці зазначають, що солдат, який тут зображений, виконаний в традиціях віденської школи, але у стилі Еґона Шіле. При цьому, твори Федора Кричевського не втрачають національного колориту. Через це російська критика відзначала, що він «виявил слабкість любити все рідне». Триптих «Життя» експонувався на Венеційській бієнале і, за словами мистецтвознавців, «став справжньою сенсацією».</p><table style="width: 100%; border-collapse: collapse;" border="0" cellspacing="10"><tbody><tr style="height: 24px;"><td style="width: 269px; height: 24px;"><img loading="lazy" class="aligncenter size-full wp-image-37796" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="600" height="1258" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4.jpg 600w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-143x300.jpg 143w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-488x1024.jpg 488w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-310x650.jpg 310w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-353x740.jpg 353w" sizes="(max-width: 600px) 100vw, 600px" /></td><td style="width: 268px; height: 24px;"><p><div id="attachment_37797" style="width: 543px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37797" loading="lazy" class="size-full wp-image-37797" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="533" height="600" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5.jpg 533w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5-267x300.jpg 267w" sizes="(max-width: 533px) 100vw, 533px" /><p id="caption-attachment-37797" class="wp-caption-text">Федір Кричевський. Триптих «Життя»</p></div></td><td style="width: 268px; height: 24px;"><img loading="lazy" class="aligncenter size-full wp-image-37798" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="445" height="900" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6.jpg 445w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6-148x300.jpg 148w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6-321x650.jpg 321w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6-366x740.jpg 366w" sizes="(max-width: 445px) 100vw, 445px" /></td></tr></tbody></table><p>Федір Кричевський відомий також як перший ректор Української Академії мистецтва (1917). Але ректором він пробув лише рік: коли більшовики в січні 1918 року захопили Київ, вони закрили Академію. Після цього він купує невеличку хату в селі і оселяється там. В селі Шишаки художник зібрав велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису. На жаль, усе це згоріло разом з будинком.</p><p>Ще одна таємниця, про яку рідко згадують – це життя художника під час Другої Світової війни. Достеменно відомо, що він відмовився від евакуації до Уфи, і що його схопив радянський «смерш» на території Калінінграду. Тяжко хворий, у 1946 році Кричевський звернувся з листом до комуністичного уряду з проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Дозвіл він отримав, але повертатися було нікуди: квартира в Києві і будинок у селі були зруйновані. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським винайняти житло в Ірпені.</p><p>Після «смершу» художник остаточно міг забути і про викладацьку кар&#8217;єру і про виставки. Микита Хрущов обіцяв Федорові Кричевському помилування, якщо він намалює портрет Сталіна. Однак митець відмовився.  Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Сталінські премії та парадокс народного мистецтва		</span>	</h3><p>Саме в цей період, 1934 року, з&#8217;являється і затверджується офіційна <strong>доктрина соцреалізму</strong>, яка була вперше озвучена письменником Максимом Горьким.</p><p>Але процес цензури та мистецтва «за чітко написаними правилами» почався ще задовго до сталінського терору. Наприклад, ця цитата Володимира Ульянова про його ставлення до сучасного мистецтва, ніби резюме культурної ситуації, яка існувала з середини 1930-х років:</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Мистецтво належить народу. Воно повинне походити своїм корінням у глибину широких трудящих мас. Мистецтво повинне бути зрозумілим цим масам, і ці маси повинні любити це мистецтво. Воно повинне об’єднувати почуття, волю та думку цих мас, піднімати їх. Мистецтво повинне пробуджувати у них художників і розвивати їх. Чи повинні ми підносити невеликій меншості солодкі витончені бісквіти, тоді як робітники та селяни потерпають від нестачі чорного хліба.</p>			</blockquote><p>Протягом наступних десятиліть «культурним героєм», стає лауреат сталінської премії. Сталінська премія у той час означає мандат довіри художнику: мовляв, він йде правильною дорогою і створює абсолютно придатний для агітаційних потреб держави продукт.</p><p>Водночас, коли в країні формується формат, який вимагає від митця слідування дуже великій кількості канонічних настанов, з&#8217;являється парадокс народного мистецтва.</p><p>Без перебільшення 1930-ті – це період, коли митця могли відправити у концтабір за неправильно зображену доярку. Про експерименти можна забути, а хто не розстріляний, той ховається десь у підвалах. І в цей же час в 1936-37-х роках на художній сцені з&#8217;являється Марія Примаченко.</p><div id="attachment_37800" style="width: 830px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37800" loading="lazy" class="size-full wp-image-37800" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8.jpg" alt="" width="820" height="461" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8.jpg 820w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8-300x169.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8-768x432.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8-650x365.jpg 650w" sizes="(max-width: 820px) 100vw, 820px" /><p id="caption-attachment-37800" class="wp-caption-text">Марія Примаченко</p></div><p>Ми звикли до її образу спокійної жінки в хустині, і вона дійсно яскраво вирізняється у чоловікоцентричному світі мистецтва соціалістичного реалізму. Всі ці герої сталінських премій – це зазвичай чоловіки, суворі та безкомпромісні у своєму колабораціонізмові. А вона – проста жінка з українського села. Проте не така проста, як здається.</p><p>У 1936 році Марію Примаченко запросили до Києва. Там вона перебуває в потужному мистецькому полі спілкування, відвідує музеї та робить там замальовки. Тож її роботи — це не лише простонародна традиція космізму, а ще й діалог із образотворчою традицією.</p><div id="attachment_37801" style="width: 610px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37801" loading="lazy" class="size-full wp-image-37801" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9.jpg" alt="Марія Приймаченко. «Звір гуляє»" width="600" height="418" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9.jpg 600w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9-300x209.jpg 300w" sizes="(max-width: 600px) 100vw, 600px" /><p id="caption-attachment-37801" class="wp-caption-text">Марія Примаченко. «Звір гуляє»</p></div><p>Для того, щоб обговорювати феномен Марії Примаченко та її творчість, потрібна окрема стаття. Немає сумніву в її таланті. Але зараз очевидно, чому комуністична влада була такою лояльною і навіть підтримувала наївне мистецтво. Це створювало образ лагідної соціалістичної держави, де місце під сонцем належить і пролетарю, і селянину. Перед художниками, літераторами, театралами постає дилема: або підкоритися соцреалізму і оспівувати комуністичну владу, — або, у кращому випадку, жити у підпіллі.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Досі точно не відомі дані щодо кількості українських інтелігентів, котрі постраждали в часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. За деякими даними їхня кількість сягала 30 тис осіб</p>			</blockquote><p>Наступне десятиліття, звісно, позначилося Другою Світовою війною. Вона стала головною і чи не єдиною темою у мистецтві та літературі.</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/">повний цикл лекцій</a></strong></h4><p style="text-align: right;"><i>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</i></p>

1930-ті – це час, коли дружба між новоствореною радянською державою і мистецьким авангардом добігає кінця, і починаються репресії. Цей період більш відомий як Розстріляне Відродження

Після <a href="https://nachasi.com/2018/05/15/avangard/" target="_blank" rel="noopener">попередньої статті</a> в читачів мав би лишитись натхненний настрій: мистецтво авангарду виходить на вулиці, між художниками починається дискурс та діалог, а революція вселяє тільки надію. Але вже в наступному десятилітті офіційно проголошується доктрина соціального реалізму, не лише починаються репресії авангардистів, але й з'являється парадокс наївного мистецтва. Про це ми й розкажемо в нашій <strong>четвертій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».</strong>

[color_title title="Бойчукізм: монументалізм на полотні"]

Уявіть собі групу художників, які разом працюють у великій майстерні. Вони самостійно змішують фарби, роблять підрамники, готують пензлі та полотна. Їх надихають лінії та кольори мозаїк Київської Русі та Візантії. Уявили? Ні, ми не помилилися темою статті, бо саме так <b>бойчукісти </b>працювали з 1910 по 1930 роки.

Цю мистецьку школу французи назвали Renovation Byzantine (<em>«візантійські реновації» – прим. ред.</em>). Її заснував Михайло Бойчук під час навчання у Парижі. Тоді ж і утворилась група “бойчукістів”: Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене та Софія Налепинська. Вони працювали за принципом артільності – художніх майстерень часів Відродження: коли вчитель працює разом з учнями, а замість індивідуальної творчості звеличується колективна.

<strong>Михайло Бойчук</strong> у своїх роботах багато звертається до мистецтва Візантії та Київської Русі. Йому вдається синтезувати їх із дискурсом новоствореної комуністичної держави і створити нову естетику. Бойчук поєднує впізнавані елементи давнього церковного мистецтва і творчість сучасних художників — наприклад, мексиканця Дієго Рівери.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-2.jpg" align="left"]

Загалом, існують <strong>2 основних стереотипи про бойчукізм</strong>. Перший полягає в тому, що бойчукізм – це тільки монументальний стиль. Насправді ж художники багато працювали і з живописом, але дійсно надихалися мозаїками, де композиція була виваженою і без зайвих елементів. Другий же стереотип полягає в тому, що бойчукізм – це комуністична пропаганда. Але як візантійська естетика та філософія Сковороди, яку любили бойчукісти, можуть дорівнювати агіткам?

На жаль, творів бойчукістів лишилося дуже мало. У 1930-х роках у їхніх роботах на тему повсякденного сільського життя влада почала вбачати «буржуазний націоналізм». Їхні роботи знищувалися та спалювались як «антирадянська і націоналістична пропаганда», а самих художників розстріляли у 1937 році.

[color_title title="Федір Кричевський: учень Густава Клімта"]

Іноді здається, що не мати хоч якоїсь таємниці чи легенди, якщо ти український митець, – просто соромно. Ось і <strong>Федір Кричевський</strong> має непідтверджену (але й не спростовану) легенду, нібито він навчався у Відні у Густава Клімта.

[caption id="attachment_37793" align="aligncenter" width="650"]<img class="size-full wp-image-37793" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3.png" alt="Федір Кричевський. Автопортрет" width="650" height="435" /> Федір Кричевський. Автопортрет[/caption]

Навчався він, чи ні, але у творах Кричевського можна помітити вплив Клімта. Наприклад,  його знаменитий триптих «Життя», створений у 1920-ті роки, можна порівняти з творами Клімта «Поцілунок», «Життя та смерть» та «Три періоди жінки» .

[caption id="attachment_37799" align="aligncenter" width="800"]<img class="size-full wp-image-37799" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7.jpg" alt="" width="800" height="724" /> Густав Клімт. «Життя та смерть»[/caption]

Перша частина – це «Любов». Друга – «Сім'я», а третя – «Повернення». Цей триптих — обігравання травми, яку зазнало все суспільство після воєн та революції. Мистецтвознавці зазначають, що солдат, який тут зображений, виконаний в традиціях віденської школи, але у стилі Еґона Шіле. При цьому, твори Федора Кричевського не втрачають національного колориту. Через це російська критика відзначала, що він «виявил слабкість любити все рідне». Триптих «Життя» експонувався на Венеційській бієнале і, за словами мистецтвознавців, «став справжньою сенсацією».
<table style="width: 100%; border-collapse: collapse;" border="0" cellspacing="10">
<tbody>
<tr style="height: 24px;">
<td style="width: 269px; height: 24px;"><img class="aligncenter size-full wp-image-37796" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="600" height="1258" /></td>
<td style="width: 268px; height: 24px;">

[caption id="attachment_37797" align="aligncenter" width="533"]<img class="size-full wp-image-37797" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="533" height="600" /> Федір Кричевський. Триптих «Життя»[/caption]</td>
<td style="width: 268px; height: 24px;"><img class="aligncenter size-full wp-image-37798" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="445" height="900" /></td>
</tr>
</tbody>
</table>
Федір Кричевський відомий також як перший ректор Української Академії мистецтва (1917). Але ректором він пробув лише рік: коли більшовики в січні 1918 року захопили Київ, вони закрили Академію. Після цього він купує невеличку хату в селі і оселяється там. В селі Шишаки художник зібрав велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису. На жаль, усе це згоріло разом з будинком.

Ще одна таємниця, про яку рідко згадують – це життя художника під час Другої Світової війни. Достеменно відомо, що він відмовився від евакуації до Уфи, і що його схопив радянський «смерш» на території Калінінграду. Тяжко хворий, у 1946 році Кричевський звернувся з листом до комуністичного уряду з проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Дозвіл він отримав, але повертатися було нікуди: квартира в Києві і будинок у селі були зруйновані. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським винайняти житло в Ірпені.

Після «смершу» художник остаточно міг забути і про викладацьку кар'єру і про виставки. Микита Хрущов обіцяв Федорові Кричевському помилування, якщо він намалює портрет Сталіна. Однак митець відмовився.  Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.

[color_title title="Сталінські премії та парадокс народного мистецтва"]

Саме в цей період, 1934 року, з'являється і затверджується офіційна <strong>доктрина соцреалізму</strong>, яка була вперше озвучена письменником Максимом Горьким.

Але процес цензури та мистецтва «за чітко написаними правилами» почався ще задовго до сталінського терору. Наприклад, ця цитата Володимира Ульянова про його ставлення до сучасного мистецтва, ніби резюме культурної ситуації, яка існувала з середини 1930-х років:

[blockquote_with_author content="Мистецтво належить народу. Воно повинне походити своїм корінням у глибину широких трудящих мас. Мистецтво повинне бути зрозумілим цим масам, і ці маси повинні любити це мистецтво. Воно повинне об’єднувати почуття, волю та думку цих мас, піднімати їх. Мистецтво повинне пробуджувати у них художників і розвивати їх. Чи повинні ми підносити невеликій меншості солодкі витончені бісквіти, тоді як робітники та селяни потерпають від нестачі чорного хліба."]

Протягом наступних десятиліть «культурним героєм», стає лауреат сталінської премії. Сталінська премія у той час означає мандат довіри художнику: мовляв, він йде правильною дорогою і створює абсолютно придатний для агітаційних потреб держави продукт.

Водночас, коли в країні формується формат, який вимагає від митця слідування дуже великій кількості канонічних настанов, з'являється парадокс народного мистецтва.

Без перебільшення 1930-ті – це період, коли митця могли відправити у концтабір за неправильно зображену доярку. Про експерименти можна забути, а хто не розстріляний, той ховається десь у підвалах. І в цей же час в 1936-37-х роках на художній сцені з'являється Марія Примаченко.

[caption id="attachment_37800" align="aligncenter" width="820"]<img class="size-full wp-image-37800" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8.jpg" alt="" width="820" height="461" /> Марія Примаченко[/caption]

Ми звикли до її образу спокійної жінки в хустині, і вона дійсно яскраво вирізняється у чоловікоцентричному світі мистецтва соціалістичного реалізму. Всі ці герої сталінських премій – це зазвичай чоловіки, суворі та безкомпромісні у своєму колабораціонізмові. А вона – проста жінка з українського села. Проте не така проста, як здається.

У 1936 році Марію Примаченко запросили до Києва. Там вона перебуває в потужному мистецькому полі спілкування, відвідує музеї та робить там замальовки. Тож її роботи — це не лише простонародна традиція космізму, а ще й діалог із образотворчою традицією.

[caption id="attachment_37801" align="aligncenter" width="600"]<img class="size-full wp-image-37801" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9.jpg" alt="Марія Приймаченко. «Звір гуляє»" width="600" height="418" /> Марія Примаченко. «Звір гуляє»[/caption]

Для того, щоб обговорювати феномен Марії Примаченко та її творчість, потрібна окрема стаття. Немає сумніву в її таланті. Але зараз очевидно, чому комуністична влада була такою лояльною і навіть підтримувала наївне мистецтво. Це створювало образ лагідної соціалістичної держави, де місце під сонцем належить і пролетарю, і селянину. Перед художниками, літераторами, театралами постає дилема: або підкоритися соцреалізму і оспівувати комуністичну владу, — або, у кращому випадку, жити у підпіллі.

[blockquote_with_author content="Досі точно не відомі дані щодо кількості українських інтелігентів, котрі постраждали в часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. За деякими даними їхня кількість сягала 30 тис осіб"]

Наступне десятиліття, звісно, позначилося Другою Світовою війною. Вона стала головною і чи не єдиною темою у мистецтві та літературі.
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/">повний цикл лекцій</a></strong></h4>
<p style="text-align: right;"><i>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</i></p>

<p>Після <a href="/2018/05/15/avangard/" target="_blank" rel="noopener">попередньої статті</a> в читачів мав би лишитись натхненний настрій: мистецтво авангарду виходить на вулиці, між художниками починається дискурс та діалог, а революція вселяє тільки надію. Але вже в наступному десятилітті офіційно проголошується доктрина соціального реалізму, не лише починаються репресії авангардистів, але й з&#8217;являється парадокс наївного мистецтва. Про це ми й розкажемо в нашій <strong>четвертій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».</strong></p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Бойчукізм: монументалізм на полотні		</span>	</h3><p>Уявіть собі групу художників, які разом працюють у великій майстерні. Вони самостійно змішують фарби, роблять підрамники, готують пензлі та полотна. Їх надихають лінії та кольори мозаїк Київської Русі та Візантії. Уявили? Ні, ми не помилилися темою статті, бо саме так <b>бойчукісти </b>працювали з 1910 по 1930 роки.</p><p>Цю мистецьку школу французи назвали Renovation Byzantine (<em>«візантійські реновації» – прим. ред.</em>). Її заснував Михайло Бойчук під час навчання у Парижі. Тоді ж і утворилась група “бойчукістів”: Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене та Софія Налепинська. Вони працювали за принципом артільності – художніх майстерень часів Відродження: коли вчитель працює разом з учнями, а замість індивідуальної творчості звеличується колективна.</p><p><strong>Михайло Бойчук</strong> у своїх роботах багато звертається до мистецтва Візантії та Київської Русі. Йому вдається синтезувати їх із дискурсом новоствореної комуністичної держави і створити нову естетику. Бойчук поєднує впізнавані елементи давнього церковного мистецтва і творчість сучасних художників — наприклад, мексиканця Дієго Рівери.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignleft animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-2.jpg" alt="">			</figure><p>Загалом, існують <strong>2 основних стереотипи про бойчукізм</strong>. Перший полягає в тому, що бойчукізм – це тільки монументальний стиль. Насправді ж художники багато працювали і з живописом, але дійсно надихалися мозаїками, де композиція була виваженою і без зайвих елементів. Другий же стереотип полягає в тому, що бойчукізм – це комуністична пропаганда. Але як візантійська естетика та філософія Сковороди, яку любили бойчукісти, можуть дорівнювати агіткам?</p><p>На жаль, творів бойчукістів лишилося дуже мало. У 1930-х роках у їхніх роботах на тему повсякденного сільського життя влада почала вбачати «буржуазний націоналізм». Їхні роботи знищувалися та спалювались як «антирадянська і націоналістична пропаганда», а самих художників розстріляли у 1937 році.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Федір Кричевський: учень Густава Клімта		</span>	</h3><p>Іноді здається, що не мати хоч якоїсь таємниці чи легенди, якщо ти український митець, – просто соромно. Ось і <strong>Федір Кричевський</strong> має непідтверджену (але й не спростовану) легенду, нібито він навчався у Відні у Густава Клімта.</p><div id="attachment_37793" style="width: 660px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37793" loading="lazy" class="size-full wp-image-37793" src="/wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3.png" alt="Федір Кричевський. Автопортрет" width="650" height="435" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3.png 650w, /wp-content/uploads/2018/06/bojchukizm-3-300x200.png 300w" sizes="(max-width: 650px) 100vw, 650px" /><p id="caption-attachment-37793" class="wp-caption-text">Федір Кричевський. Автопортрет</p></div><p>Навчався він, чи ні, але у творах Кричевського можна помітити вплив Клімта. Наприклад,  його знаменитий триптих «Життя», створений у 1920-ті роки, можна порівняти з творами Клімта «Поцілунок», «Життя та смерть» та «Три періоди жінки» .</p><div id="attachment_37799" style="width: 810px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37799" loading="lazy" class="size-full wp-image-37799" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7.jpg" alt="" width="800" height="724" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7.jpg 800w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7-300x272.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7-768x695.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-7-650x588.jpg 650w" sizes="(max-width: 800px) 100vw, 800px" /><p id="caption-attachment-37799" class="wp-caption-text">Густав Клімт. «Життя та смерть»</p></div><p>Перша частина – це «Любов». Друга – «Сім&#8217;я», а третя – «Повернення». Цей триптих — обігравання травми, яку зазнало все суспільство після воєн та революції. Мистецтвознавці зазначають, що солдат, який тут зображений, виконаний в традиціях віденської школи, але у стилі Еґона Шіле. При цьому, твори Федора Кричевського не втрачають національного колориту. Через це російська критика відзначала, що він «виявил слабкість любити все рідне». Триптих «Життя» експонувався на Венеційській бієнале і, за словами мистецтвознавців, «став справжньою сенсацією».</p><table style="width: 100%; border-collapse: collapse;" border="0" cellspacing="10"><tbody><tr style="height: 24px;"><td style="width: 269px; height: 24px;"><img loading="lazy" class="aligncenter size-full wp-image-37796" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="600" height="1258" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4.jpg 600w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-143x300.jpg 143w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-488x1024.jpg 488w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-310x650.jpg 310w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-4-353x740.jpg 353w" sizes="(max-width: 600px) 100vw, 600px" /></td><td style="width: 268px; height: 24px;"><p><div id="attachment_37797" style="width: 543px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37797" loading="lazy" class="size-full wp-image-37797" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="533" height="600" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5.jpg 533w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-5-267x300.jpg 267w" sizes="(max-width: 533px) 100vw, 533px" /><p id="caption-attachment-37797" class="wp-caption-text">Федір Кричевський. Триптих «Життя»</p></div></td><td style="width: 268px; height: 24px;"><img loading="lazy" class="aligncenter size-full wp-image-37798" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6.jpg" alt="Федір Кричевський. Триптих «Життя»" width="445" height="900" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6.jpg 445w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6-148x300.jpg 148w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6-321x650.jpg 321w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-6-366x740.jpg 366w" sizes="(max-width: 445px) 100vw, 445px" /></td></tr></tbody></table><p>Федір Кричевський відомий також як перший ректор Української Академії мистецтва (1917). Але ректором він пробув лише рік: коли більшовики в січні 1918 року захопили Київ, вони закрили Академію. Після цього він купує невеличку хату в селі і оселяється там. В селі Шишаки художник зібрав велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису. На жаль, усе це згоріло разом з будинком.</p><p>Ще одна таємниця, про яку рідко згадують – це життя художника під час Другої Світової війни. Достеменно відомо, що він відмовився від евакуації до Уфи, і що його схопив радянський «смерш» на території Калінінграду. Тяжко хворий, у 1946 році Кричевський звернувся з листом до комуністичного уряду з проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Дозвіл він отримав, але повертатися було нікуди: квартира в Києві і будинок у селі були зруйновані. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським винайняти житло в Ірпені.</p><p>Після «смершу» художник остаточно міг забути і про викладацьку кар&#8217;єру і про виставки. Микита Хрущов обіцяв Федорові Кричевському помилування, якщо він намалює портрет Сталіна. Однак митець відмовився.  Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Сталінські премії та парадокс народного мистецтва		</span>	</h3><p>Саме в цей період, 1934 року, з&#8217;являється і затверджується офіційна <strong>доктрина соцреалізму</strong>, яка була вперше озвучена письменником Максимом Горьким.</p><p>Але процес цензури та мистецтва «за чітко написаними правилами» почався ще задовго до сталінського терору. Наприклад, ця цитата Володимира Ульянова про його ставлення до сучасного мистецтва, ніби резюме культурної ситуації, яка існувала з середини 1930-х років:</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Мистецтво належить народу. Воно повинне походити своїм корінням у глибину широких трудящих мас. Мистецтво повинне бути зрозумілим цим масам, і ці маси повинні любити це мистецтво. Воно повинне об’єднувати почуття, волю та думку цих мас, піднімати їх. Мистецтво повинне пробуджувати у них художників і розвивати їх. Чи повинні ми підносити невеликій меншості солодкі витончені бісквіти, тоді як робітники та селяни потерпають від нестачі чорного хліба.</p>			</blockquote><p>Протягом наступних десятиліть «культурним героєм», стає лауреат сталінської премії. Сталінська премія у той час означає мандат довіри художнику: мовляв, він йде правильною дорогою і створює абсолютно придатний для агітаційних потреб держави продукт.</p><p>Водночас, коли в країні формується формат, який вимагає від митця слідування дуже великій кількості канонічних настанов, з&#8217;являється парадокс народного мистецтва.</p><p>Без перебільшення 1930-ті – це період, коли митця могли відправити у концтабір за неправильно зображену доярку. Про експерименти можна забути, а хто не розстріляний, той ховається десь у підвалах. І в цей же час в 1936-37-х роках на художній сцені з&#8217;являється Марія Примаченко.</p><div id="attachment_37800" style="width: 830px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37800" loading="lazy" class="size-full wp-image-37800" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8.jpg" alt="" width="820" height="461" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8.jpg 820w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8-300x169.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8-768x432.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-8-650x365.jpg 650w" sizes="(max-width: 820px) 100vw, 820px" /><p id="caption-attachment-37800" class="wp-caption-text">Марія Примаченко</p></div><p>Ми звикли до її образу спокійної жінки в хустині, і вона дійсно яскраво вирізняється у чоловікоцентричному світі мистецтва соціалістичного реалізму. Всі ці герої сталінських премій – це зазвичай чоловіки, суворі та безкомпромісні у своєму колабораціонізмові. А вона – проста жінка з українського села. Проте не така проста, як здається.</p><p>У 1936 році Марію Примаченко запросили до Києва. Там вона перебуває в потужному мистецькому полі спілкування, відвідує музеї та робить там замальовки. Тож її роботи — це не лише простонародна традиція космізму, а ще й діалог із образотворчою традицією.</p><div id="attachment_37801" style="width: 610px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-37801" loading="lazy" class="size-full wp-image-37801" src="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9.jpg" alt="Марія Приймаченко. «Звір гуляє»" width="600" height="418" srcset="/wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9.jpg 600w, /wp-content/uploads/2018/06/boychukizm-9-300x209.jpg 300w" sizes="(max-width: 600px) 100vw, 600px" /><p id="caption-attachment-37801" class="wp-caption-text">Марія Примаченко. «Звір гуляє»</p></div><p>Для того, щоб обговорювати феномен Марії Примаченко та її творчість, потрібна окрема стаття. Немає сумніву в її таланті. Але зараз очевидно, чому комуністична влада була такою лояльною і навіть підтримувала наївне мистецтво. Це створювало образ лагідної соціалістичної держави, де місце під сонцем належить і пролетарю, і селянину. Перед художниками, літераторами, театралами постає дилема: або підкоритися соцреалізму і оспівувати комуністичну владу, — або, у кращому випадку, жити у підпіллі.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Досі точно не відомі дані щодо кількості українських інтелігентів, котрі постраждали в часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. За деякими даними їхня кількість сягала 30 тис осіб</p>			</blockquote><p>Наступне десятиліття, звісно, позначилося Другою Світовою війною. Вона стала головною і чи не єдиною темою у мистецтві та літературі.</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/">повний цикл лекцій</a></strong></h4><p style="text-align: right;"><i>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</i></p>

Бойчукізм, репресії та наїв: чим жило українське мистецтво 1930-х

<p>У <a href="https://nachasi.com/2018/04/16/vid-malevycha-i-dali/" target="_blank" rel="noopener" class=" with_hint_js">попередній статті<span class="hint-box"><img src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/04/andrian-valeanu-82531-unsplash-300x200.jpg" />Від Малевича й надалі — що на часі знати про українське мистецтво 1910-х</span></a> ми розповідали про мистецтво авангарду, яке ніби передчувало новий період в історії. Цього разу розповімо про те, як відбувалося символічне «весілля» між революційними ідеалами та ідеалами авангарду.

Після Жовтневої революції авангардисти намагаються <strong>зруйнувати все, що було «до» і зробити мистецтво утилітарним</strong>. Живопис чи театр більше не були розкішшю чи декором, а «виходили» на вулиці. Митці оформлювали афіші, товари, посуд і мали свою філософію в архітектурі.  Про це ми і розкажемо в нашій третій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».

[color_title title="Конструктивізм в українських містах"]

Отже, авангард почав заповнювати вулиці. І якщо афіші чи плакати ще потрібно розгледіти, то величні будівлі не помітити важко. Уявіть, що ви живете в Харкові в 1926 році. Їздите на возах, конях, ходите в лляній сорочці і не знаєте грамоти. А на головній площі міста починається будівництво хмарочоса висотою в 13 поверхів, та ще й без звичних колон та ліпнини.

Будинок Держпрому, який будували з 1926 по 1928 роки, досі лишається символом Харкова і найвідомішим прикладом конструктивізму в Україні. У Києві прикладів конструктивізму небагато — це Центральний вокзал, ЦУМ, дім-літак на вулиці Мазепи 3, Музичний театр на Подолі.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/38.jpg" bold="Будинок Держпрому, м. Харків" align="left"]

Існує поширена думка, що конструктивізм — це радянський стиль. Але насправді, він з'явився набагато раніше у Німеччині — разом із відомою <strong>школою Баухаузу</strong>. Філософія школи Баухаузу, а отже і конструктивізму така: функціональність важливіша за форму, а мистецтво має бути доступним усім.

[blockquote_with_author content="Конструктивізм, як течія авангарду, найбільш яскравого проявила себе в архітектурі. Для стилю характерні прості геометричні форми, відсутність декору, суворість та монолітність зовнішнього вигляду."]

[caption id="attachment_35939" align="aligncenter" width="1200"]<img class="size-full wp-image-35939" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01.jpg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1200" height="900"> ЦУМ на Хрещатику[/caption]

[color_title title="Василь Єрмілов та промисловий дизайн"]

Однією з головних ідеєю Баухаузу  було те, що промисловий дизайн та образотворче мистецтво — рівні. Українські художники того часу також активно підтримували цю концепцію. Наприклад, <strong>Василь Єрмілов</strong>, харківський художник, найбільше працював у промисловій графіці: розробляв і створював ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, марок. Створив новий шрифт і малював обкладинки для книжок і журналів.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/24kartina2.jpg" align="left"]

Його роботи часто не позбавлені ідеологічного звучання (наприклад, пачки цигарок з назвою «Ленін» або «Ілліч»), але зараз ми розглядаємо Єрмілова, як дизайнера і художника, і навіть не помічаємо цього забарвлення.

Василь Єрмілов був чи не єдиною ниточкою, яка сполучала авангард 1920-х років і  вже новий авангардний пошук у Харкові, який відбувся після повалення культу Сталіна, у середині 1950-х. Спочатку, авангардисти були раді революції, але згодом, першими постраждали від неї. Єрмілову вдалось уникнути репресій, але жив він у справжньому підпіллі і був реабілітований лише в 1960 році.

[color_title title="Олександр Богомазов: авангард та колористика"]

Але не думайте, що всі українські художники того часу займались промдизайном або оспівували утопічні ідеї революції. <strong>Олександр Богомазов</strong>, український художник та теоретик авангарду,  у своїй творчості пройшов декілька творчих періодів. Найвідоміші — це кубофутуризм та спектралізм. Його творчість — це своєрідний експеримент з ритмічними системами. Лінії живопису і графіки напружені і динамічні, а різні геометричні фігури в постійному русі: скачуть, обертаються, переплітаються. Фактично, він об’єднав творчі пошуки італійських футуристів і символістів. Як і футуристи він зображував ритм та рух, але як символіст прагнув висловити «космічний», тотальний ритм. На його думку, головним завданням нового мистецтва було знайти втрачену гармонію, яку він бачив у мистецтві древніх художників.

<img class="aligncenter size-full wp-image-35942" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/302387-1.jpeg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1113" height="1000">

Наприклад, картина «Правка пил» — робота, яка відображає, з одного боку, авангардний пошук, з іншого боку, колористику, притаманну українському мистецтву.

Майже одразу після смерті ім'я та творчий доробок Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час «відлиги» його ім'я та творчість були перевідкриті мистецтвознавцями.

[color_title title="Анатоль Петрицький: авангард у театрі, реалізм на полотні"]

Ще одна фігура цього періоду – це <strong>Анатоль Петрицький</strong>, який був одним з провідних діячів українського театрального авангарду. 1929-го в Харкові вийшов альбом «Театральні строї Петрицького». Цей альбом  мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо. А Олександра Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.

Його знаменита робота «Інваліди», яка експонується в Національному художньому музеї, відтворює епоху депресії і пошуку після Першої Світової війни, Жовтневого перевороту та визвольних змагань проти більшовиків під час 1920-х років, котрі спустошили в тому числі й Україну. Перша Світова війна для естетики та мистецтва свого часу була неймовірним стресом і шоком. Це була перша війна, де була застосована техніка масового знищення, де людина відчула свою мізерність перед машинами, що здатні вбивати.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/1329556515.jpg" bold="«Інваліди»" align="right"]

«Інваліди» успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося, але імя Петрицього знову починає звучати на міжнародних виставках. Зокрема, на виставці «Кращі сценографи світу ХХ сторіччя» (1986) у Німеччині Петрицькому надали почесне місце.

[color_title title="Війна спілок"]

1920-ті роки для мистецтва є доволі вільним часом: одні митці присвячують себе промдизайну, інші продовжують створювати нові ідеали мистецтва. Соцреалізмом та сталінськими преміями ще навіть не пахне, влада не вказує, що й як малювати. Але напруга у мистецькому середовищі зростає: художники, умовно кажучи, сперечаються, хто є більш революційним і  прогресивним.

[blockquote_with_author content="Звична риса будь-якого художнього середовища — це безкінечні сварки. Але наприкінці ХХ сторіччя художники розбиваються на партії і починається серйозне протистояння."]

Наприклад, найбільшими спілками були так звані <strong>АХЧУ та АРМУ</strong>. АХЧУ — це Асоціація художників червоної України, на чолі якої стояв видатний український художник і педагог Федір Кричевський. АРМУ — це Асоціація революційного мистецтва України, до якої входили Татлін, Бойчук, Седляр, Меллер, тобто авангардисти. Між ними точилась безкінечна суперечка, безкінечний теоретичний пінг-понг.

<em>Поки авангард полонить вулиці, театр, кіно та побут, наступає наступне десятиліття. Це — 1930-ті, які ми знаємо як жорстокі роки репресій та Розстріляного Відродження.</em>
</p>
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4>
<p style="text-align: right;"><em>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</em></p>

<p>У <a href="/2018/04/16/vid-malevycha-i-dali/" target="_blank" rel="noopener" class=" with_hint_js">попередній статті<span class="hint-box"><img src="/wp-content/uploads/2018/04/andrian-valeanu-82531-unsplash-300x200.jpg" />Від Малевича й надалі — що на часі знати про українське мистецтво 1910-х</span></a> ми розповідали про мистецтво авангарду, яке ніби передчувало новий період в історії. Цього разу розповімо про те, як відбувалося символічне «весілля» між революційними ідеалами та ідеалами авангарду.</p><p>Після Жовтневої революції авангардисти намагаються <strong>зруйнувати все, що було «до» і зробити мистецтво утилітарним</strong>. Живопис чи театр більше не були розкішшю чи декором, а «виходили» на вулиці. Митці оформлювали афіші, товари, посуд і мали свою філософію в архітектурі.  Про це ми і розкажемо в нашій третій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Конструктивізм в українських містах		</span>	</h3><p>Отже, авангард почав заповнювати вулиці. І якщо афіші чи плакати ще потрібно розгледіти, то величні будівлі не помітити важко. Уявіть, що ви живете в Харкові в 1926 році. Їздите на возах, конях, ходите в лляній сорочці і не знаєте грамоти. А на головній площі міста починається будівництво хмарочоса висотою в 13 поверхів, та ще й без звичних колон та ліпнини.</p><p>Будинок Держпрому, який будували з 1926 по 1928 роки, досі лишається символом Харкова і найвідомішим прикладом конструктивізму в Україні. У Києві прикладів конструктивізму небагато — це Центральний вокзал, ЦУМ, дім-літак на вулиці Мазепи 3, Музичний театр на Подолі.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignleft animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/05/38.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Будинок Держпрому, м. Харків</strong> 			</figcaption>			</figure><p>Існує поширена думка, що конструктивізм — це радянський стиль. Але насправді, він з&#8217;явився набагато раніше у Німеччині — разом із відомою <strong>школою Баухаузу</strong>. Філософія школи Баухаузу, а отже і конструктивізму така: функціональність важливіша за форму, а мистецтво має бути доступним усім.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Конструктивізм, як течія авангарду, найбільш яскравого проявила себе в архітектурі. Для стилю характерні прості геометричні форми, відсутність декору, суворість та монолітність зовнішнього вигляду.</p>			</blockquote><div id="attachment_35939" style="width: 1210px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-35939" loading="lazy" class="size-full wp-image-35939" src="/wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01.jpg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1200" height="900" srcset="/wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01.jpg 1200w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-300x225.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-768x576.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-1024x768.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-650x488.jpg 650w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-987x740.jpg 987w" sizes="(max-width: 1200px) 100vw, 1200px" /><p id="caption-attachment-35939" class="wp-caption-text">ЦУМ на Хрещатику</p></div>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Василь Єрмілов та промисловий дизайн		</span>	</h3><p>Однією з головних ідеєю Баухаузу  було те, що промисловий дизайн та образотворче мистецтво — рівні. Українські художники того часу також активно підтримували цю концепцію. Наприклад, <strong>Василь Єрмілов</strong>, харківський художник, найбільше працював у промисловій графіці: розробляв і створював ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, марок. Створив новий шрифт і малював обкладинки для книжок і журналів.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignleft animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/05/24kartina2.jpg" alt="">			</figure><p>Його роботи часто не позбавлені ідеологічного звучання (наприклад, пачки цигарок з назвою «Ленін» або «Ілліч»), але зараз ми розглядаємо Єрмілова, як дизайнера і художника, і навіть не помічаємо цього забарвлення.</p><p>Василь Єрмілов був чи не єдиною ниточкою, яка сполучала авангард 1920-х років і  вже новий авангардний пошук у Харкові, який відбувся після повалення культу Сталіна, у середині 1950-х. Спочатку, авангардисти були раді революції, але згодом, першими постраждали від неї. Єрмілову вдалось уникнути репресій, але жив він у справжньому підпіллі і був реабілітований лише в 1960 році.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Олександр Богомазов: авангард та колористика		</span>	</h3><p>Але не думайте, що всі українські художники того часу займались промдизайном або оспівували утопічні ідеї революції. <strong>Олександр Богомазов</strong>, український художник та теоретик авангарду,  у своїй творчості пройшов декілька творчих періодів. Найвідоміші — це кубофутуризм та спектралізм. Його творчість — це своєрідний експеримент з ритмічними системами. Лінії живопису і графіки напружені і динамічні, а різні геометричні фігури в постійному русі: скачуть, обертаються, переплітаються. Фактично, він об’єднав творчі пошуки італійських футуристів і символістів. Як і футуристи він зображував ритм та рух, але як символіст прагнув висловити «космічний», тотальний ритм. На його думку, головним завданням нового мистецтва було знайти втрачену гармонію, яку він бачив у мистецтві древніх художників.</p><p><img loading="lazy" class="aligncenter size-full wp-image-35942" src="/wp-content/uploads/2018/05/302387-1.jpeg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1113" height="1000" srcset="/wp-content/uploads/2018/05/302387-1.jpeg 1113w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-300x270.jpeg 300w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-768x690.jpeg 768w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-1024x920.jpeg 1024w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-650x584.jpeg 650w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-824x740.jpeg 824w" sizes="(max-width: 1113px) 100vw, 1113px" /></p><p>Наприклад, картина «Правка пил» — робота, яка відображає, з одного боку, авангардний пошук, з іншого боку, колористику, притаманну українському мистецтву.</p><p>Майже одразу після смерті ім&#8217;я та творчий доробок Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час «відлиги» його ім&#8217;я та творчість були перевідкриті мистецтвознавцями.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Анатоль Петрицький: авангард у театрі, реалізм на полотні		</span>	</h3><p>Ще одна фігура цього періоду – це <strong>Анатоль Петрицький</strong>, який був одним з провідних діячів українського театрального авангарду. 1929-го в Харкові вийшов альбом «Театральні строї Петрицького». Цей альбом  мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо. А Олександра Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.</p><p>Його знаменита робота «Інваліди», яка експонується в Національному художньому музеї, відтворює епоху депресії і пошуку після Першої Світової війни, Жовтневого перевороту та визвольних змагань проти більшовиків під час 1920-х років, котрі спустошили в тому числі й Україну. Перша Світова війна для естетики та мистецтва свого часу була неймовірним стресом і шоком. Це була перша війна, де була застосована техніка масового знищення, де людина відчула свою мізерність перед машинами, що здатні вбивати.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/05/1329556515.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>«Інваліди»</strong> 			</figcaption>			</figure><p>«Інваліди» успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося, але імя Петрицього знову починає звучати на міжнародних виставках. Зокрема, на виставці «Кращі сценографи світу ХХ сторіччя» (1986) у Німеччині Петрицькому надали почесне місце.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Війна спілок		</span>	</h3><p>1920-ті роки для мистецтва є доволі вільним часом: одні митці присвячують себе промдизайну, інші продовжують створювати нові ідеали мистецтва. Соцреалізмом та сталінськими преміями ще навіть не пахне, влада не вказує, що й як малювати. Але напруга у мистецькому середовищі зростає: художники, умовно кажучи, сперечаються, хто є більш революційним і  прогресивним.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Звична риса будь-якого художнього середовища — це безкінечні сварки. Але наприкінці ХХ сторіччя художники розбиваються на партії і починається серйозне протистояння.</p>			</blockquote><p>Наприклад, найбільшими спілками були так звані <strong>АХЧУ та АРМУ</strong>. АХЧУ — це Асоціація художників червоної України, на чолі якої стояв видатний український художник і педагог Федір Кричевський. АРМУ — це Асоціація революційного мистецтва України, до якої входили Татлін, Бойчук, Седляр, Меллер, тобто авангардисти. Між ними точилась безкінечна суперечка, безкінечний теоретичний пінг-понг.</p><p><em>Поки авангард полонить вулиці, театр, кіно та побут, наступає наступне десятиліття. Це — 1930-ті, які ми знаємо як жорстокі роки репресій та Розстріляного Відродження.</em></p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4><p style="text-align: right;"><em>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</em></p>

1920-ті роки — це час, коли суспільство тільки починає оговтуватися після Жовтневого перевороту, Першої Світової війни та постійної зміни влади. На сцену виходять авангардисти

У <a href="https://nachasi.com/2018/04/16/vid-malevycha-i-dali/" target="_blank" rel="noopener">попередній статті</a> ми розповідали про мистецтво авангарду, яке ніби передчувало новий період в історії. Цього разу розповімо про те, як відбувалося символічне «весілля» між революційними ідеалами та ідеалами авангарду.

Після Жовтневої революції авангардисти намагаються <strong>зруйнувати все, що було «до» і зробити мистецтво утилітарним</strong>. Живопис чи театр більше не були розкішшю чи декором, а «виходили» на вулиці. Митці оформлювали афіші, товари, посуд і мали свою філософію в архітектурі.  Про це ми і розкажемо в нашій третій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».

[color_title title="Конструктивізм в українських містах"]

Отже, авангард почав заповнювати вулиці. І якщо афіші чи плакати ще потрібно розгледіти, то величні будівлі не помітити важко. Уявіть, що ви живете в Харкові в 1926 році. Їздите на возах, конях, ходите в лляній сорочці і не знаєте грамоти. А на головній площі міста починається будівництво хмарочоса висотою в 13 поверхів, та ще й без звичних колон та ліпнини.

Будинок Держпрому, який будували з 1926 по 1928 роки, досі лишається символом Харкова і найвідомішим прикладом конструктивізму в Україні. У Києві прикладів конструктивізму небагато — це Центральний вокзал, ЦУМ, дім-літак на вулиці Мазепи 3, Музичний театр на Подолі.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/38.jpg" bold="Будинок Держпрому, м. Харків" align="left"]

Існує поширена думка, що конструктивізм — це радянський стиль. Але насправді, він з'явився набагато раніше у Німеччині — разом із відомою <strong>школою Баухаузу</strong>. Філософія школи Баухаузу, а отже і конструктивізму така: функціональність важливіша за форму, а мистецтво має бути доступним усім.

[blockquote_with_author content="Конструктивізм, як течія авангарду, найбільш яскравого проявила себе в архітектурі. Для стилю характерні прості геометричні форми, відсутність декору, суворість та монолітність зовнішнього вигляду."]

[caption id="attachment_35939" align="aligncenter" width="1200"]<img class="size-full wp-image-35939" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01.jpg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1200" height="900" /> ЦУМ на Хрещатику[/caption]

[color_title title="Василь Єрмілов та промисловий дизайн"]

Однією з головних ідеєю Баухаузу  було те, що промисловий дизайн та образотворче мистецтво — рівні. Українські художники того часу також активно підтримували цю концепцію. Наприклад, <strong>Василь Єрмілов</strong>, харківський художник, найбільше працював у промисловій графіці: розробляв і створював ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, марок. Створив новий шрифт і малював обкладинки для книжок і журналів.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/24kartina2.jpg" align="left"]

Його роботи часто не позбавлені ідеологічного звучання (наприклад, пачки цигарок з назвою «Ленін» або «Ілліч»), але зараз ми розглядаємо Єрмілова, як дизайнера і художника, і навіть не помічаємо цього забарвлення.

Василь Єрмілов був чи не єдиною ниточкою, яка сполучала авангард 1920-х років і  вже новий авангардний пошук у Харкові, який відбувся після повалення культу Сталіна, у середині 1950-х. Спочатку, авангардисти були раді революції, але згодом, першими постраждали від неї. Єрмілову вдалось уникнути репресій, але жив він у справжньому підпіллі і був реабілітований лише в 1960 році.

[color_title title="Олександр Богомазов: авангард та колористика"]

Але не думайте, що всі українські художники того часу займались промдизайном або оспівували утопічні ідеї революції. <strong>Олександр Богомазов</strong>, український художник та теоретик авангарду,  у своїй творчості пройшов декілька творчих періодів. Найвідоміші — це кубофутуризм та спектралізм. Його творчість — це своєрідний експеримент з ритмічними системами. Лінії живопису і графіки напружені і динамічні, а різні геометричні фігури в постійному русі: скачуть, обертаються, переплітаються. Фактично, він об’єднав творчі пошуки італійських футуристів і символістів. Як і футуристи він зображував ритм та рух, але як символіст прагнув висловити «космічний», тотальний ритм. На його думку, головним завданням нового мистецтва було знайти втрачену гармонію, яку він бачив у мистецтві древніх художників.

<img class="aligncenter size-full wp-image-35942" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/302387-1.jpeg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1113" height="1000" />

Наприклад, картина «Правка пил» — робота, яка відображає, з одного боку, авангардний пошук, з іншого боку, колористику, притаманну українському мистецтву.

Майже одразу після смерті ім'я та творчий доробок Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час «відлиги» його ім'я та творчість були перевідкриті мистецтвознавцями.

[color_title title="Анатоль Петрицький: авангард у театрі, реалізм на полотні"]

Ще одна фігура цього періоду – це <strong>Анатоль Петрицький</strong>, який був одним з провідних діячів українського театрального авангарду. 1929-го в Харкові вийшов альбом «Театральні строї Петрицького». Цей альбом  мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо. А Олександра Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.

Його знаменита робота «Інваліди», яка експонується в Національному художньому музеї, відтворює епоху депресії і пошуку після Першої Світової війни, Жовтневого перевороту та визвольних змагань проти більшовиків під час 1920-х років, котрі спустошили в тому числі й Україну. Перша Світова війна для естетики та мистецтва свого часу була неймовірним стресом і шоком. Це була перша війна, де була застосована техніка масового знищення, де людина відчула свою мізерність перед машинами, що здатні вбивати.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/05/1329556515.jpg" bold="«Інваліди»" align="right"]

«Інваліди» успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося, але імя Петрицього знову починає звучати на міжнародних виставках. Зокрема, на виставці «Кращі сценографи світу ХХ сторіччя» (1986) у Німеччині Петрицькому надали почесне місце.

[color_title title="Війна спілок"]

1920-ті роки для мистецтва є доволі вільним часом: одні митці присвячують себе промдизайну, інші продовжують створювати нові ідеали мистецтва. Соцреалізмом та сталінськими преміями ще навіть не пахне, влада не вказує, що й як малювати. Але напруга у мистецькому середовищі зростає: художники, умовно кажучи, сперечаються, хто є більш революційним і  прогресивним.

[blockquote_with_author content="Звична риса будь-якого художнього середовища — це безкінечні сварки. Але наприкінці ХХ сторіччя художники розбиваються на партії і починається серйозне протистояння."]

Наприклад, найбільшими спілками були так звані <strong>АХЧУ та АРМУ</strong>. АХЧУ — це Асоціація художників червоної України, на чолі якої стояв видатний український художник і педагог Федір Кричевський. АРМУ — це Асоціація революційного мистецтва України, до якої входили Татлін, Бойчук, Седляр, Меллер, тобто авангардисти. Між ними точилась безкінечна суперечка, безкінечний теоретичний пінг-понг.

<em>Поки авангард полонить вулиці, театр, кіно та побут, наступає наступне десятиліття. Це — 1930-ті, які ми знаємо як жорстокі роки репресій та Розстріляного Відродження.</em>
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4>
<p style="text-align: right;"><em>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</em></p>

<p>У <a href="/2018/04/16/vid-malevycha-i-dali/" target="_blank" rel="noopener">попередній статті</a> ми розповідали про мистецтво авангарду, яке ніби передчувало новий період в історії. Цього разу розповімо про те, як відбувалося символічне «весілля» між революційними ідеалами та ідеалами авангарду.</p><p>Після Жовтневої революції авангардисти намагаються <strong>зруйнувати все, що було «до» і зробити мистецтво утилітарним</strong>. Живопис чи театр більше не були розкішшю чи декором, а «виходили» на вулиці. Митці оформлювали афіші, товари, посуд і мали свою філософію в архітектурі.  Про це ми і розкажемо в нашій третій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Конструктивізм в українських містах		</span>	</h3><p>Отже, авангард почав заповнювати вулиці. І якщо афіші чи плакати ще потрібно розгледіти, то величні будівлі не помітити важко. Уявіть, що ви живете в Харкові в 1926 році. Їздите на возах, конях, ходите в лляній сорочці і не знаєте грамоти. А на головній площі міста починається будівництво хмарочоса висотою в 13 поверхів, та ще й без звичних колон та ліпнини.</p><p>Будинок Держпрому, який будували з 1926 по 1928 роки, досі лишається символом Харкова і найвідомішим прикладом конструктивізму в Україні. У Києві прикладів конструктивізму небагато — це Центральний вокзал, ЦУМ, дім-літак на вулиці Мазепи 3, Музичний театр на Подолі.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignleft animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/05/38.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Будинок Держпрому, м. Харків</strong> 			</figcaption>			</figure><p>Існує поширена думка, що конструктивізм — це радянський стиль. Але насправді, він з&#8217;явився набагато раніше у Німеччині — разом із відомою <strong>школою Баухаузу</strong>. Філософія школи Баухаузу, а отже і конструктивізму така: функціональність важливіша за форму, а мистецтво має бути доступним усім.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Конструктивізм, як течія авангарду, найбільш яскравого проявила себе в архітектурі. Для стилю характерні прості геометричні форми, відсутність декору, суворість та монолітність зовнішнього вигляду.</p>			</blockquote><div id="attachment_35939" style="width: 1210px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-35939" loading="lazy" class="size-full wp-image-35939" src="/wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01.jpg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1200" height="900" srcset="/wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01.jpg 1200w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-300x225.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-768x576.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-1024x768.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-650x488.jpg 650w, /wp-content/uploads/2018/05/Kreshhatyk_38-2_-_TSUM_01-987x740.jpg 987w" sizes="(max-width: 1200px) 100vw, 1200px" /><p id="caption-attachment-35939" class="wp-caption-text">ЦУМ на Хрещатику</p></div>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Василь Єрмілов та промисловий дизайн		</span>	</h3><p>Однією з головних ідеєю Баухаузу  було те, що промисловий дизайн та образотворче мистецтво — рівні. Українські художники того часу також активно підтримували цю концепцію. Наприклад, <strong>Василь Єрмілов</strong>, харківський художник, найбільше працював у промисловій графіці: розробляв і створював ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, марок. Створив новий шрифт і малював обкладинки для книжок і журналів.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignleft animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/05/24kartina2.jpg" alt="">			</figure><p>Його роботи часто не позбавлені ідеологічного звучання (наприклад, пачки цигарок з назвою «Ленін» або «Ілліч»), але зараз ми розглядаємо Єрмілова, як дизайнера і художника, і навіть не помічаємо цього забарвлення.</p><p>Василь Єрмілов був чи не єдиною ниточкою, яка сполучала авангард 1920-х років і  вже новий авангардний пошук у Харкові, який відбувся після повалення культу Сталіна, у середині 1950-х. Спочатку, авангардисти були раді революції, але згодом, першими постраждали від неї. Єрмілову вдалось уникнути репресій, але жив він у справжньому підпіллі і був реабілітований лише в 1960 році.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Олександр Богомазов: авангард та колористика		</span>	</h3><p>Але не думайте, що всі українські художники того часу займались промдизайном або оспівували утопічні ідеї революції. <strong>Олександр Богомазов</strong>, український художник та теоретик авангарду,  у своїй творчості пройшов декілька творчих періодів. Найвідоміші — це кубофутуризм та спектралізм. Його творчість — це своєрідний експеримент з ритмічними системами. Лінії живопису і графіки напружені і динамічні, а різні геометричні фігури в постійному русі: скачуть, обертаються, переплітаються. Фактично, він об’єднав творчі пошуки італійських футуристів і символістів. Як і футуристи він зображував ритм та рух, але як символіст прагнув висловити «космічний», тотальний ритм. На його думку, головним завданням нового мистецтва було знайти втрачену гармонію, яку він бачив у мистецтві древніх художників.</p><p><img loading="lazy" class="aligncenter size-full wp-image-35942" src="/wp-content/uploads/2018/05/302387-1.jpeg" alt="Авангард в промисловості та побуті — головне про українське мистецтво 1920-х" width="1113" height="1000" srcset="/wp-content/uploads/2018/05/302387-1.jpeg 1113w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-300x270.jpeg 300w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-768x690.jpeg 768w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-1024x920.jpeg 1024w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-650x584.jpeg 650w, /wp-content/uploads/2018/05/302387-1-824x740.jpeg 824w" sizes="(max-width: 1113px) 100vw, 1113px" /></p><p>Наприклад, картина «Правка пил» — робота, яка відображає, з одного боку, авангардний пошук, з іншого боку, колористику, притаманну українському мистецтву.</p><p>Майже одразу після смерті ім&#8217;я та творчий доробок Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час «відлиги» його ім&#8217;я та творчість були перевідкриті мистецтвознавцями.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Анатоль Петрицький: авангард у театрі, реалізм на полотні		</span>	</h3><p>Ще одна фігура цього періоду – це <strong>Анатоль Петрицький</strong>, який був одним з провідних діячів українського театрального авангарду. 1929-го в Харкові вийшов альбом «Театральні строї Петрицького». Цей альбом  мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо. А Олександра Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.</p><p>Його знаменита робота «Інваліди», яка експонується в Національному художньому музеї, відтворює епоху депресії і пошуку після Першої Світової війни, Жовтневого перевороту та визвольних змагань проти більшовиків під час 1920-х років, котрі спустошили в тому числі й Україну. Перша Світова війна для естетики та мистецтва свого часу була неймовірним стресом і шоком. Це була перша війна, де була застосована техніка масового знищення, де людина відчула свою мізерність перед машинами, що здатні вбивати.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/05/1329556515.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>«Інваліди»</strong> 			</figcaption>			</figure><p>«Інваліди» успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося, але імя Петрицього знову починає звучати на міжнародних виставках. Зокрема, на виставці «Кращі сценографи світу ХХ сторіччя» (1986) у Німеччині Петрицькому надали почесне місце.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Війна спілок		</span>	</h3><p>1920-ті роки для мистецтва є доволі вільним часом: одні митці присвячують себе промдизайну, інші продовжують створювати нові ідеали мистецтва. Соцреалізмом та сталінськими преміями ще навіть не пахне, влада не вказує, що й як малювати. Але напруга у мистецькому середовищі зростає: художники, умовно кажучи, сперечаються, хто є більш революційним і  прогресивним.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Звична риса будь-якого художнього середовища — це безкінечні сварки. Але наприкінці ХХ сторіччя художники розбиваються на партії і починається серйозне протистояння.</p>			</blockquote><p>Наприклад, найбільшими спілками були так звані <strong>АХЧУ та АРМУ</strong>. АХЧУ — це Асоціація художників червоної України, на чолі якої стояв видатний український художник і педагог Федір Кричевський. АРМУ — це Асоціація революційного мистецтва України, до якої входили Татлін, Бойчук, Седляр, Меллер, тобто авангардисти. Між ними точилась безкінечна суперечка, безкінечний теоретичний пінг-понг.</p><p><em>Поки авангард полонить вулиці, театр, кіно та побут, наступає наступне десятиліття. Це — 1930-ті, які ми знаємо як жорстокі роки репресій та Розстріляного Відродження.</em></p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4><p style="text-align: right;"><em>Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної</em></p>

Авангардисти та життя — головне про українське мистецтво 1920-х

У <a href="https://nachasi.com/2018/03/27/ur-art-in-centuries/" target="_blank" rel="noopener">першій статті </a>ми розповідали про передвижників, український модерн та детективну історію вбивства Олександра Мурашка.  Сьогодні перенесемося в 1910-ті роки

Від Малевича й надалі — що на часі знати про українське мистецтво 1910-х

<p>У першій статі розповідаємо про мистецькі процеси на зламі XIX та XX сторіччя, появу модерну не тільки в живописі, а й в архітектурі, та трагічні долі художників-новаторів періоду 1900-1910 років. Що на часі знати про мистецтво того періоду?

[color_title title="Початок століття — як виглядала українська культура"]

Початок XX сторіччя був тісно пов’язаний з процесами минулої епохи, адже слід розуміти, що будь-які історичні та мистецькі періоди не починаються календарно.  Для українського мистецтва того часу характерним було домінування <strong>пізнього академізму* та модерну*.</strong>

Всередині ідеї академізму лежить дотримання суворих форм, поєднання течій класицизму й романтизму. У своїй «пізній» формі, яка домінувала наприкінці XIX сторіччя, український академізм запозичив багато з передвижницького руху. Передвижники — це художнє товариство, члени якого зображали «селянські» мотиви та сцени побутового життя не в грубому реалізмі, а в академічному стилі.

Власне «передвижниками» їх назвали через пересувні виставки, які вони влаштовували на території тодішньої царської імперії, намагаючись через близьку до «народництва» тему, популяризувати академічне мистецтво. Одним з українських художників тієї доби та представником передвижницького руху був <strong>Микола Пимоненко (1862-1912).</strong>

[caption id="attachment_32323" align="aligncenter" width="1024"]<img class="size-full wp-image-32323" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod.jpg" alt='Микола Пимоненко "Брід"' width="1024" height="638"> Микола Пимоненко «Брід»[/caption]

Його живопис, як і робити інших передвижників, романтизували сільську тематику, ідеалізували тему народництва та відображали соціально-критичні переконання авторів. Теми просвітництва та робочої естетики «простого люду» складали значний ідеологічний бекграунд для художників, але на початку XX сторіччя все більше ставали анахронізмом. В той час вже почалась індустріалізація, модернізація, розвивались буржуазні відносини у суспільстві, з'являлися великі підприємства, залізні дороги та інші інфраструктурні об’єкти «нового часу».

В такому контексті, творчість Пимоненка — це досить романтизований погляд на тогочасну Україну, але від цього не менш важливий для подальшого мистецького розвитку. Микола Пимоненко був одним із засновників національної реалістичної школи: його творчість справила сильне враження на наступні покоління українських художників, які перейняли елементи колориту та настрою. Знаний він був і за межами України — роботи художника свого часу придбав Лувр та одна з Мюнхенських галерей.

[color_title title="Український модерн"]

Одночасно з передвижниками існують цілком протилежні до соціально-критичної лінії настрої. Такою символічною протилежністю є мистецтво модерну, яке виникло у Європі між 1880-90-ми роками й мало чітко окреслені локальні особливості. Наприклад, в деяких країнах було більш характерним <strong>арт-нуво*, в деяких сецесія*. </strong>В Україні, так само як і в Австрії, більш тяжіли до сецесії: мистецькі діячі модерну навмисно використовували мінливі форми, лінії, принципи асиметрії та вільного планування, постійно шукали нові технічні та конструктивні засоби.

[blockquote_with_author content="Мистецтво модерну відмовилось від критичної позиції, але натомість звело красу до абсолюту. В цьому мистецькому напрямку мало гострих кутів, прямих ліній, натомість дуже багато морфології, яка нагадує рослинний світ."]

У світовому мистецтві модерн представляли, наприклад, будинки Антоніо Гауді в Барселоні, живопис Густава Клімта, який став однією з вершин сецесії. В українському мистецтві модерн яскраво відобразився в архітектурі: <strong>Дім з химерами Владислава Городецького</strong> (1863-1930), <strong>проект Василя Кричевського</strong> (1873-1952) — будинок Полтавського земства.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/house_with_himeras_1.jpg" bold="Дім з химерами Владислава Городецького" align="right"]

Одним з художників цього покоління є й <strong>Олександр Мурашко</strong> (1875-1919). Він сформувався між Києвом, Парижем, Мюнхеном і привів в Україну неймовірну енергетику <strong>імпресіонізму*</strong> та модерну. Картина «Карусель» принесла автору світове визнання: представлена на Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Після цього художник отримував безліч запрошень з європейських міст — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції. Але, на жаль, у 1919 році Олександр Мурашко трагічно загинув за незрозумілих обставин — його знайшли недалеко від власного дому на Лук’янівці, застреленим у потилицю. Найбільш вірогідною є версія вбивства радянською міліцією, але у тодішній пресі, що іронічно, тоді написали «був пограбований і забитий бандитами».

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/Olexandr_murashko_Zhinka_z_kvitamy.jpg" bold="Олександр Мурашко «Жінка з квітами»" align="right"]

[color_title title="Український декаданс"]

<strong>Кінець сторіччя — це завжди й час тривоги.</strong> Мистецтво починає «нервувати» перед умовною, але все ж таки важливою, датою. Наприкінці XIX та на початку XX століття екзистенційні мистецькі тривоги вилилися в <strong>декаданс*</strong>. В Україні його уособлює Всеволод Максимович (1894-1914), роботи якого створені у певному діалозі із творами Врубеля, який, як відомо, багато часу провів в Києві під час роботи над ескізами до оформлення Володимирського собору. А от картина «Поцілунок» відсилає до однойменної роботи Клімта.

Роботи Максимовича стали одними з найяскравіших у стилі сецесії, але шлях до визнання за часи життя обірвав сам автор. У 20 років Всеволод Максимович покінчив життя самогубством, чи то після тривалої депресії, чи то від нещасливого кохання, чи від алкогольних та наркотичних експериментів — а може й все разом. За своє коротке життя він встиг знятись у футуристичному фільмі «Драма в кабаре футуристів» та залишити багато робіт, частина з яких знаходиться в колекції НХМУ.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/V.Maksymovych_Potsilunok-polotno-oliya-1.jpg" bold="Всеволод Максимович «Поцілунок»" align="right"]

У 2007 році в Нью-Йорку відбулася виставка «Перехрестя. Модернізм в Україні, 1910-1930», яка й відкрила для широкого мистецького світу роботи Максимовича й автор нарешті отримав заслужену увагу публіки та критиків.

У наступне десятиріччя Європа, а разом з нею й Україна, вибухають безліччю мистецьких течій та напрямків — цю добу можна назвати епохою розпаду імпресіонізму* на інші «-ізми».
</p><p style="text-align: center;"><strong>У наступному матеріалі розкажемо про ці напрямки, український авангард та відповімо на головне питання: чому ж «Чорний квадрат» Малевича — це шедевр.</strong></p>
[color_title title="Словник мистецтвознавця"]
<h4><strong>Академізм</strong></h4>
Використання вже знайденої раніше форми витворів мистецтва, схильність традиціям.
<h4><strong>Арт-нуво</strong></h4>
Стилістичний напрям у європейському мистецтві кінця ХІХ – початку XX ст., що виник як реакція на мляве копіювання історичних стилів минулого (у Великобританії його називали стилем модерн, в Іспанії — модернізмом).
<h4><strong>Декаданс</strong></h4>
Загальна назва кризових явищ у мистецтві та культурі кінця ХІХ — початку XX століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс, як художній напрям, заперечував позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/1200px-Vsevolod_Maximovich_selfportrait.jpg" bold="Всеволод Максимович «Автопортрет»" align="right"]
<h4><strong>Імпресіонізм</strong></h4>
Мистецька течія у живописі, котра виникла в 1860-х роках. Представниками імпресіонізму в живописі є Клод Моне, Едуард Мане, Каміль Піссарро. Художній напрям імпресіонізму базується на фіксації вражень, спостережень та співпереживань.
<h4><strong>Сецесія</strong></h4>
Термін для позначення перехідного етапу в мистецтві, найактивніше використовується в контексті передмодернізму. У значенні мистецького стилю термін «сецесія» ввела в ужиток група австрійських митців, очолюваних Густавом Клімтом. Декларуючи відмову від історизму, стиль не відмовлявся від попередньої історії, давньогрецьких міфів, біблійних сюжетів, алегорій, активно додав до них запозичення гнучких природних форм і образів мистецтва Далекого Сходу — Китаю, Японії.
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&utm_medium=article&utm_campaign=nachasi" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4>
<p style="text-align: right;"><em>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна | Текстова адаптація: Оксана Семенік, Олександра Малевич</em></p>
<p class="p1">[background_substrate_simple color="#00c4ac"]</p>
<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p>
<p class="p1">[/background_substrate_simple]</p>
<p class="p1">[wp_quiz_pro id="129750"]</p>

<p>У першій статі розповідаємо про мистецькі процеси на зламі XIX та XX сторіччя, появу модерну не тільки в живописі, а й в архітектурі, та трагічні долі художників-новаторів періоду 1900-1910 років. Що на часі знати про мистецтво того періоду?</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Початок століття — як виглядала українська культура		</span>	</h3><p>Початок XX сторіччя був тісно пов’язаний з процесами минулої епохи, адже слід розуміти, що будь-які історичні та мистецькі періоди не починаються календарно.  Для українського мистецтва того часу характерним було домінування <strong>пізнього академізму* та модерну*.</strong></p><p>Всередині ідеї академізму лежить дотримання суворих форм, поєднання течій класицизму й романтизму. У своїй «пізній» формі, яка домінувала наприкінці XIX сторіччя, український академізм запозичив багато з передвижницького руху. Передвижники — це художнє товариство, члени якого зображали «селянські» мотиви та сцени побутового життя не в грубому реалізмі, а в академічному стилі.</p><p>Власне «передвижниками» їх назвали через пересувні виставки, які вони влаштовували на території тодішньої царської імперії, намагаючись через близьку до «народництва» тему, популяризувати академічне мистецтво. Одним з українських художників тієї доби та представником передвижницького руху був <strong>Микола Пимоненко (1862-1912).</strong></p><div id="attachment_32323" style="width: 1034px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-32323" loading="lazy" class="size-full wp-image-32323" src="/wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod.jpg" alt='Микола Пимоненко "Брід"' width="1024" height="638" srcset="/wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod-300x187.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod-768x479.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod-650x405.jpg 650w" sizes="(max-width: 1024px) 100vw, 1024px" /><p id="caption-attachment-32323" class="wp-caption-text">Микола Пимоненко «Брід»</p></div><p>Його живопис, як і робити інших передвижників, романтизували сільську тематику, ідеалізували тему народництва та відображали соціально-критичні переконання авторів. Теми просвітництва та робочої естетики «простого люду» складали значний ідеологічний бекграунд для художників, але на початку XX сторіччя все більше ставали анахронізмом. В той час вже почалась індустріалізація, модернізація, розвивались буржуазні відносини у суспільстві, з&#8217;являлися великі підприємства, залізні дороги та інші інфраструктурні об’єкти «нового часу».</p><p>В такому контексті, творчість Пимоненка — це досить романтизований погляд на тогочасну Україну, але від цього не менш важливий для подальшого мистецького розвитку. Микола Пимоненко був одним із засновників національної реалістичної школи: його творчість справила сильне враження на наступні покоління українських художників, які перейняли елементи колориту та настрою. Знаний він був і за межами України — роботи художника свого часу придбав Лувр та одна з Мюнхенських галерей.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Український модерн		</span>	</h3><p>Одночасно з передвижниками існують цілком протилежні до соціально-критичної лінії настрої. Такою символічною протилежністю є мистецтво модерну, яке виникло у Європі між 1880-90-ми роками й мало чітко окреслені локальні особливості. Наприклад, в деяких країнах було більш характерним <strong>арт-нуво*, в деяких сецесія*. </strong>В Україні, так само як і в Австрії, більш тяжіли до сецесії: мистецькі діячі модерну навмисно використовували мінливі форми, лінії, принципи асиметрії та вільного планування, постійно шукали нові технічні та конструктивні засоби.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Мистецтво модерну відмовилось від критичної позиції, але натомість звело красу до абсолюту. В цьому мистецькому напрямку мало гострих кутів, прямих ліній, натомість дуже багато морфології, яка нагадує рослинний світ.</p>			</blockquote><p>У світовому мистецтві модерн представляли, наприклад, будинки Антоніо Гауді в Барселоні, живопис Густава Клімта, який став однією з вершин сецесії. В українському мистецтві модерн яскраво відобразився в архітектурі: <strong>Дім з химерами Владислава Городецького</strong> (1863-1930), <strong>проект Василя Кричевського</strong> (1873-1952) — будинок Полтавського земства.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/house_with_himeras_1.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Дім з химерами Владислава Городецького</strong> 			</figcaption>			</figure><p>Одним з художників цього покоління є й <strong>Олександр Мурашко</strong> (1875-1919). Він сформувався між Києвом, Парижем, Мюнхеном і привів в Україну неймовірну енергетику <strong>імпресіонізму*</strong> та модерну. Картина «Карусель» принесла автору світове визнання: представлена на Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Після цього художник отримував безліч запрошень з європейських міст — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції. Але, на жаль, у 1919 році Олександр Мурашко трагічно загинув за незрозумілих обставин — його знайшли недалеко від власного дому на Лук’янівці, застреленим у потилицю. Найбільш вірогідною є версія вбивства радянською міліцією, але у тодішній пресі, що іронічно, тоді написали «був пограбований і забитий бандитами».</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/Olexandr_murashko_Zhinka_z_kvitamy.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Олександр Мурашко «Жінка з квітами»</strong> 			</figcaption>			</figure>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Український декаданс		</span>	</h3><p><strong>Кінець сторіччя — це завжди й час тривоги.</strong> Мистецтво починає «нервувати» перед умовною, але все ж таки важливою, датою. Наприкінці XIX та на початку XX століття екзистенційні мистецькі тривоги вилилися в <strong>декаданс*</strong>. В Україні його уособлює Всеволод Максимович (1894-1914), роботи якого створені у певному діалозі із творами Врубеля, який, як відомо, багато часу провів в Києві під час роботи над ескізами до оформлення Володимирського собору. А от картина «Поцілунок» відсилає до однойменної роботи Клімта.</p><p>Роботи Максимовича стали одними з найяскравіших у стилі сецесії, але шлях до визнання за часи життя обірвав сам автор. У 20 років Всеволод Максимович покінчив життя самогубством, чи то після тривалої депресії, чи то від нещасливого кохання, чи від алкогольних та наркотичних експериментів — а може й все разом. За своє коротке життя він встиг знятись у футуристичному фільмі «Драма в кабаре футуристів» та залишити багато робіт, частина з яких знаходиться в колекції НХМУ.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/V.Maksymovych_Potsilunok-polotno-oliya-1.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Всеволод Максимович «Поцілунок»</strong> 			</figcaption>			</figure><p>У 2007 році в Нью-Йорку відбулася виставка «Перехрестя. Модернізм в Україні, 1910-1930», яка й відкрила для широкого мистецького світу роботи Максимовича й автор нарешті отримав заслужену увагу публіки та критиків.</p><p>У наступне десятиріччя Європа, а разом з нею й Україна, вибухають безліччю мистецьких течій та напрямків — цю добу можна назвати епохою розпаду імпресіонізму* на інші «-ізми».</p><p style="text-align: center;"><strong>У наступному матеріалі розкажемо про ці напрямки, український авангард та відповімо на головне питання: чому ж «Чорний квадрат» Малевича — це шедевр.</strong></p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Словник мистецтвознавця		</span>	</h3><h4><strong>Академізм</strong></h4><p>Використання вже знайденої раніше форми витворів мистецтва, схильність традиціям.</p><h4><strong>Арт-нуво</strong></h4><p>Стилістичний напрям у європейському мистецтві кінця ХІХ – початку XX ст., що виник як реакція на мляве копіювання історичних стилів минулого (у Великобританії його називали стилем модерн, в Іспанії — модернізмом).</p><h4><strong>Декаданс</strong></h4><p>Загальна назва кризових явищ у мистецтві та культурі кінця ХІХ — початку XX століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс, як художній напрям, заперечував позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/1200px-Vsevolod_Maximovich_selfportrait.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Всеволод Максимович «Автопортрет»</strong> 			</figcaption>			</figure><h4><strong>Імпресіонізм</strong></h4><p>Мистецька течія у живописі, котра виникла в 1860-х роках. Представниками імпресіонізму в живописі є Клод Моне, Едуард Мане, Каміль Піссарро. Художній напрям імпресіонізму базується на фіксації вражень, спостережень та співпереживань.</p><h4><strong>Сецесія</strong></h4><p>Термін для позначення перехідного етапу в мистецтві, найактивніше використовується в контексті передмодернізму. У значенні мистецького стилю термін «сецесія» ввела в ужиток група австрійських митців, очолюваних Густавом Клімтом. Декларуючи відмову від історизму, стиль не відмовлявся від попередньої історії, давньогрецьких міфів, біблійних сюжетів, алегорій, активно додав до них запозичення гнучких природних форм і образів мистецтва Далекого Сходу — Китаю, Японії.</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&#038;utm_medium=article&#038;utm_campaign=nachasi" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4><p style="text-align: right;"><em>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна | Текстова адаптація: Оксана Семенік, Олександра Малевич</em></p><p class="p1">	<div class="note"  style="background-color:#00c4ac">		<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p><p class="p1">		<div class="corner"></div>	</div></p><p class="p1"><iframe src="https://api.nachasi.com/v2/shortcode/wp_quiz_pro/?id=129750" sandbox="allow-same-origin allow-scripts allow-popups allow-forms allow-presentation" onload="this.style.height=(this.contentWindow.document.body.scrollHeight+20)+'px';"></iframe></p>

Разом з культурним відеолекторієм <a href="https://wisecow.com.ua/?utm_source=site&amp;utm_medium=article&amp;utm_campaign=nachasi" target="_blank" rel="noopener">WiseCow</a> розпочинаємо новий спецпроект — серію матеріалів «100 років українського мистецтва»

У першій статі розповідаємо про мистецькі процеси на зламі XIX та XX сторіччя, появу модерну не тільки в живописі, а й в архітектурі, та трагічні долі художників-новаторів періоду 1900-1910 років. Що на часі знати про мистецтво того періоду?

[color_title title="Початок століття — як виглядала українська культура"]

Початок XX сторіччя був тісно пов’язаний з процесами минулої епохи, адже слід розуміти, що будь-які історичні та мистецькі періоди не починаються календарно.  Для українського мистецтва того часу характерним було домінування <strong>пізнього академізму* та модерну*.</strong>

Всередині ідеї академізму лежить дотримання суворих форм, поєднання течій класицизму й романтизму. У своїй «пізній» формі, яка домінувала наприкінці XIX сторіччя, український академізм запозичив багато з передвижницького руху. Передвижники — це художнє товариство, члени якого зображали «селянські» мотиви та сцени побутового життя не в грубому реалізмі, а в академічному стилі.

Власне «передвижниками» їх назвали через пересувні виставки, які вони влаштовували на території тодішньої царської імперії, намагаючись через близьку до «народництва» тему, популяризувати академічне мистецтво. Одним з українських художників тієї доби та представником передвижницького руху був <strong>Микола Пимоненко (1862-1912).</strong>

[caption id="attachment_32323" align="aligncenter" width="1024"]<img class="size-full wp-image-32323" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod.jpg" alt="Микола Пимоненко &quot;Брід&quot;" width="1024" height="638" /> Микола Пимоненко «Брід»[/caption]

Його живопис, як і робити інших передвижників, романтизували сільську тематику, ідеалізували тему народництва та відображали соціально-критичні переконання авторів. Теми просвітництва та робочої естетики «простого люду» складали значний ідеологічний бекграунд для художників, але на початку XX сторіччя все більше ставали анахронізмом. В той час вже почалась індустріалізація, модернізація, розвивались буржуазні відносини у суспільстві, з'являлися великі підприємства, залізні дороги та інші інфраструктурні об’єкти «нового часу».

В такому контексті, творчість Пимоненка — це досить романтизований погляд на тогочасну Україну, але від цього не менш важливий для подальшого мистецького розвитку. Микола Пимоненко був одним із засновників національної реалістичної школи: його творчість справила сильне враження на наступні покоління українських художників, які перейняли елементи колориту та настрою. Знаний він був і за межами України — роботи художника свого часу придбав Лувр та одна з Мюнхенських галерей.

[color_title title="Український модерн"]

Одночасно з передвижниками існують цілком протилежні до соціально-критичної лінії настрої. Такою символічною протилежністю є мистецтво модерну, яке виникло у Європі між 1880-90-ми роками й мало чітко окреслені локальні особливості. Наприклад, в деяких країнах було більш характерним <strong>арт-нуво*, в деяких сецесія*. </strong>В Україні, так само як і в Австрії, більш тяжіли до сецесії: мистецькі діячі модерну навмисно використовували мінливі форми, лінії, принципи асиметрії та вільного планування, постійно шукали нові технічні та конструктивні засоби.

[blockquote_with_author content="Мистецтво модерну відмовилось від критичної позиції, але натомість звело красу до абсолюту. В цьому мистецькому напрямку мало гострих кутів, прямих ліній, натомість дуже багато морфології, яка нагадує рослинний світ."]

У світовому мистецтві модерн представляли, наприклад, будинки Антоніо Гауді в Барселоні, живопис Густава Клімта, який став однією з вершин сецесії. В українському мистецтві модерн яскраво відобразився в архітектурі: <strong>Дім з химерами Владислава Городецького</strong> (1863-1930), <strong>проект Василя Кричевського</strong> (1873-1952) — будинок Полтавського земства.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/house_with_himeras_1.jpg" bold="Дім з химерами Владислава Городецького" align="right"]

Одним з художників цього покоління є й <strong>Олександр Мурашко</strong> (1875-1919). Він сформувався між Києвом, Парижем, Мюнхеном і привів в Україну неймовірну енергетику <strong>імпресіонізму*</strong> та модерну. Картина «Карусель» принесла автору світове визнання: представлена на Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Після цього художник отримував безліч запрошень з європейських міст — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції. Але, на жаль, у 1919 році Олександр Мурашко трагічно загинув за незрозумілих обставин — його знайшли недалеко від власного дому на Лук’янівці, застреленим у потилицю. Найбільш вірогідною є версія вбивства радянською міліцією, але у тодішній пресі, що іронічно, тоді написали «був пограбований і забитий бандитами».

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/Olexandr_murashko_Zhinka_z_kvitamy.jpg" bold="Олександр Мурашко «Жінка з квітами»" align="right"]

[color_title title="Український декаданс"]

<strong>Кінець сторіччя — це завжди й час тривоги.</strong> Мистецтво починає «нервувати» перед умовною, але все ж таки важливою, датою. Наприкінці XIX та на початку XX століття екзистенційні мистецькі тривоги вилилися в <strong>декаданс*</strong>. В Україні його уособлює Всеволод Максимович (1894-1914), роботи якого створені у певному діалозі із творами Врубеля, який, як відомо, багато часу провів в Києві під час роботи над ескізами до оформлення Володимирського собору. А от картина «Поцілунок» відсилає до однойменної роботи Клімта.

Роботи Максимовича стали одними з найяскравіших у стилі сецесії, але шлях до визнання за часи життя обірвав сам автор. У 20 років Всеволод Максимович покінчив життя самогубством, чи то після тривалої депресії, чи то від нещасливого кохання, чи від алкогольних та наркотичних експериментів — а може й все разом. За своє коротке життя він встиг знятись у футуристичному фільмі «Драма в кабаре футуристів» та залишити багато робіт, частина з яких знаходиться в колекції НХМУ.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/V.Maksymovych_Potsilunok-polotno-oliya-1.jpg" bold="Всеволод Максимович «Поцілунок»" align="right"]

У 2007 році в Нью-Йорку відбулася виставка «Перехрестя. Модернізм в Україні, 1910-1930», яка й відкрила для широкого мистецького світу роботи Максимовича й автор нарешті отримав заслужену увагу публіки та критиків.

У наступне десятиріччя Європа, а разом з нею й Україна, вибухають безліччю мистецьких течій та напрямків — цю добу можна назвати епохою розпаду імпресіонізму* на інші «-ізми».
<p style="text-align: center;"><strong>У наступному матеріалі розкажемо про ці напрямки, український авангард та відповімо на головне питання: чому ж «Чорний квадрат» Малевича — це шедевр.</strong></p>
[color_title title="Словник мистецтвознавця"]
<h4><strong>Академізм</strong></h4>
Використання вже знайденої раніше форми витворів мистецтва, схильність традиціям.
<h4><strong>Арт-нуво</strong></h4>
Стилістичний напрям у європейському мистецтві кінця ХІХ – початку XX ст., що виник як реакція на мляве копіювання історичних стилів минулого (у Великобританії його називали стилем модерн, в Іспанії — модернізмом).
<h4><strong>Декаданс</strong></h4>
Загальна назва кризових явищ у мистецтві та культурі кінця ХІХ — початку XX століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс, як художній напрям, заперечував позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм.

[cut_in_image img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2018/03/1200px-Vsevolod_Maximovich_selfportrait.jpg" bold="Всеволод Максимович «Автопортрет»" align="right"]
<h4><strong>Імпресіонізм</strong></h4>
Мистецька течія у живописі, котра виникла в 1860-х роках. Представниками імпресіонізму в живописі є Клод Моне, Едуард Мане, Каміль Піссарро. Художній напрям імпресіонізму базується на фіксації вражень, спостережень та співпереживань.
<h4><strong>Сецесія</strong></h4>
Термін для позначення перехідного етапу в мистецтві, найактивніше використовується в контексті передмодернізму. У значенні мистецького стилю термін «сецесія» ввела в ужиток група австрійських митців, очолюваних Густавом Клімтом. Декларуючи відмову від історизму, стиль не відмовлявся від попередньої історії, давньогрецьких міфів, біблійних сюжетів, алегорій, активно додав до них запозичення гнучких природних форм і образів мистецтва Далекого Сходу — Китаю, Японії.
<h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&amp;utm_medium=article&amp;utm_campaign=nachasi" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4>
<p style="text-align: right;"><em>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна | Текстова адаптація: Оксана Семенік, Олександра Малевич</em></p>
<p class="p1">[background_substrate_simple color="#00c4ac"]</p>
<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p>
<p class="p1">[/background_substrate_simple]</p>
<p class="p1">[wp_quiz_pro id="129750"]</p>

<p>У першій статі розповідаємо про мистецькі процеси на зламі XIX та XX сторіччя, появу модерну не тільки в живописі, а й в архітектурі, та трагічні долі художників-новаторів періоду 1900-1910 років. Що на часі знати про мистецтво того періоду?</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Початок століття — як виглядала українська культура		</span>	</h3><p>Початок XX сторіччя був тісно пов’язаний з процесами минулої епохи, адже слід розуміти, що будь-які історичні та мистецькі періоди не починаються календарно.  Для українського мистецтва того часу характерним було домінування <strong>пізнього академізму* та модерну*.</strong></p><p>Всередині ідеї академізму лежить дотримання суворих форм, поєднання течій класицизму й романтизму. У своїй «пізній» формі, яка домінувала наприкінці XIX сторіччя, український академізм запозичив багато з передвижницького руху. Передвижники — це художнє товариство, члени якого зображали «селянські» мотиви та сцени побутового життя не в грубому реалізмі, а в академічному стилі.</p><p>Власне «передвижниками» їх назвали через пересувні виставки, які вони влаштовували на території тодішньої царської імперії, намагаючись через близьку до «народництва» тему, популяризувати академічне мистецтво. Одним з українських художників тієї доби та представником передвижницького руху був <strong>Микола Пимоненко (1862-1912).</strong></p><div id="attachment_32323" style="width: 1034px" class="wp-caption aligncenter"><img aria-describedby="caption-attachment-32323" loading="lazy" class="size-full wp-image-32323" src="/wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod.jpg" alt="Микола Пимоненко &quot;Брід&quot;" width="1024" height="638" srcset="/wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod-300x187.jpg 300w, /wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod-768x479.jpg 768w, /wp-content/uploads/2018/03/1024px-Mykola_Pymonenko-Brod-650x405.jpg 650w" sizes="(max-width: 1024px) 100vw, 1024px" /><p id="caption-attachment-32323" class="wp-caption-text">Микола Пимоненко «Брід»</p></div><p>Його живопис, як і робити інших передвижників, романтизували сільську тематику, ідеалізували тему народництва та відображали соціально-критичні переконання авторів. Теми просвітництва та робочої естетики «простого люду» складали значний ідеологічний бекграунд для художників, але на початку XX сторіччя все більше ставали анахронізмом. В той час вже почалась індустріалізація, модернізація, розвивались буржуазні відносини у суспільстві, з&#8217;являлися великі підприємства, залізні дороги та інші інфраструктурні об’єкти «нового часу».</p><p>В такому контексті, творчість Пимоненка — це досить романтизований погляд на тогочасну Україну, але від цього не менш важливий для подальшого мистецького розвитку. Микола Пимоненко був одним із засновників національної реалістичної школи: його творчість справила сильне враження на наступні покоління українських художників, які перейняли елементи колориту та настрою. Знаний він був і за межами України — роботи художника свого часу придбав Лувр та одна з Мюнхенських галерей.</p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Український модерн		</span>	</h3><p>Одночасно з передвижниками існують цілком протилежні до соціально-критичної лінії настрої. Такою символічною протилежністю є мистецтво модерну, яке виникло у Європі між 1880-90-ми роками й мало чітко окреслені локальні особливості. Наприклад, в деяких країнах було більш характерним <strong>арт-нуво*, в деяких сецесія*. </strong>В Україні, так само як і в Австрії, більш тяжіли до сецесії: мистецькі діячі модерну навмисно використовували мінливі форми, лінії, принципи асиметрії та вільного планування, постійно шукали нові технічні та конструктивні засоби.</p>	<blockquote class="shortcode-blockquote">		<p>Мистецтво модерну відмовилось від критичної позиції, але натомість звело красу до абсолюту. В цьому мистецькому напрямку мало гострих кутів, прямих ліній, натомість дуже багато морфології, яка нагадує рослинний світ.</p>			</blockquote><p>У світовому мистецтві модерн представляли, наприклад, будинки Антоніо Гауді в Барселоні, живопис Густава Клімта, який став однією з вершин сецесії. В українському мистецтві модерн яскраво відобразився в архітектурі: <strong>Дім з химерами Владислава Городецького</strong> (1863-1930), <strong>проект Василя Кричевського</strong> (1873-1952) — будинок Полтавського земства.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/house_with_himeras_1.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Дім з химерами Владислава Городецького</strong> 			</figcaption>			</figure><p>Одним з художників цього покоління є й <strong>Олександр Мурашко</strong> (1875-1919). Він сформувався між Києвом, Парижем, Мюнхеном і привів в Україну неймовірну енергетику <strong>імпресіонізму*</strong> та модерну. Картина «Карусель» принесла автору світове визнання: представлена на Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Після цього художник отримував безліч запрошень з європейських міст — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції. Але, на жаль, у 1919 році Олександр Мурашко трагічно загинув за незрозумілих обставин — його знайшли недалеко від власного дому на Лук’янівці, застреленим у потилицю. Найбільш вірогідною є версія вбивства радянською міліцією, але у тодішній пресі, що іронічно, тоді написали «був пограбований і забитий бандитами».</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/Olexandr_murashko_Zhinka_z_kvitamy.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Олександр Мурашко «Жінка з квітами»</strong> 			</figcaption>			</figure>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Український декаданс		</span>	</h3><p><strong>Кінець сторіччя — це завжди й час тривоги.</strong> Мистецтво починає «нервувати» перед умовною, але все ж таки важливою, датою. Наприкінці XIX та на початку XX століття екзистенційні мистецькі тривоги вилилися в <strong>декаданс*</strong>. В Україні його уособлює Всеволод Максимович (1894-1914), роботи якого створені у певному діалозі із творами Врубеля, який, як відомо, багато часу провів в Києві під час роботи над ескізами до оформлення Володимирського собору. А от картина «Поцілунок» відсилає до однойменної роботи Клімта.</p><p>Роботи Максимовича стали одними з найяскравіших у стилі сецесії, але шлях до визнання за часи життя обірвав сам автор. У 20 років Всеволод Максимович покінчив життя самогубством, чи то після тривалої депресії, чи то від нещасливого кохання, чи від алкогольних та наркотичних експериментів — а може й все разом. За своє коротке життя він встиг знятись у футуристичному фільмі «Драма в кабаре футуристів» та залишити багато робіт, частина з яких знаходиться в колекції НХМУ.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/V.Maksymovych_Potsilunok-polotno-oliya-1.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Всеволод Максимович «Поцілунок»</strong> 			</figcaption>			</figure><p>У 2007 році в Нью-Йорку відбулася виставка «Перехрестя. Модернізм в Україні, 1910-1930», яка й відкрила для широкого мистецького світу роботи Максимовича й автор нарешті отримав заслужену увагу публіки та критиків.</p><p>У наступне десятиріччя Європа, а разом з нею й Україна, вибухають безліччю мистецьких течій та напрямків — цю добу можна назвати епохою розпаду імпресіонізму* на інші «-ізми».</p><p style="text-align: center;"><strong>У наступному матеріалі розкажемо про ці напрямки, український авангард та відповімо на головне питання: чому ж «Чорний квадрат» Малевича — це шедевр.</strong></p>	<h3>		<span class="color-header" style="--color-text:#2732FB;--color-bg:#DDF8FF">			Словник мистецтвознавця		</span>	</h3><h4><strong>Академізм</strong></h4><p>Використання вже знайденої раніше форми витворів мистецтва, схильність традиціям.</p><h4><strong>Арт-нуво</strong></h4><p>Стилістичний напрям у європейському мистецтві кінця ХІХ – початку XX ст., що виник як реакція на мляве копіювання історичних стилів минулого (у Великобританії його називали стилем модерн, в Іспанії — модернізмом).</p><h4><strong>Декаданс</strong></h4><p>Загальна назва кризових явищ у мистецтві та культурі кінця ХІХ — початку XX століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс, як художній напрям, заперечував позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм.</p>	<figure class="wp-caption cut-in-img alignright animate-block animate-block--before animate-block--left--small animate-block--delay-25">		<img src="/wp-content/uploads/2018/03/1200px-Vsevolod_Maximovich_selfportrait.jpg" alt="">					<figcaption class="wp-caption-text">				<strong>Всеволод Максимович «Автопортрет»</strong> 			</figcaption>			</figure><h4><strong>Імпресіонізм</strong></h4><p>Мистецька течія у живописі, котра виникла в 1860-х роках. Представниками імпресіонізму в живописі є Клод Моне, Едуард Мане, Каміль Піссарро. Художній напрям імпресіонізму базується на фіксації вражень, спостережень та співпереживань.</p><h4><strong>Сецесія</strong></h4><p>Термін для позначення перехідного етапу в мистецтві, найактивніше використовується в контексті передмодернізму. У значенні мистецького стилю термін «сецесія» ввела в ужиток група австрійських митців, очолюваних Густавом Клімтом. Декларуючи відмову від історизму, стиль не відмовлявся від попередньої історії, давньогрецьких міфів, біблійних сюжетів, алегорій, активно додав до них запозичення гнучких природних форм і образів мистецтва Далекого Сходу — Китаю, Японії.</p><h4 style="text-align: center;"><strong>Переглянути <a href="https://wisecow.com.ua/mistecztvo/100-years-ukrainian-art/?utm_source=site&amp;utm_medium=article&amp;utm_campaign=nachasi" target="_blank" rel="noopener">повний цикл лекцій</a></strong></h4><p style="text-align: right;"><em>Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна | Текстова адаптація: Оксана Семенік, Олександра Малевич</em></p><p class="p1">	<div class="note"  style="background-color:#00c4ac">		<p class="p1">Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:</p><p class="p1">		<div class="corner"></div>	</div></p><p class="p1"><iframe src="https://api.nachasi.com/v2/shortcode/wp_quiz_pro/?id=129750" sandbox="allow-same-origin allow-scripts allow-popups allow-forms allow-presentation" onload="this.style.height=(this.contentWindow.document.body.scrollHeight+20)+'px';"></iframe></p>

#WiseCow

Спецпроект WiseCow <br>та Na chasi

Агітки, Яблонська та феномен Білокур: чим цікаве українське мистецтво 1940-х

Бойчукізм, репресії та наїв: чим жило українське мистецтво 1930-х

Авангардисти та життя — головне про українське мистецтво 1920-х

Від Малевича й надалі — що на часі знати про українське мистецтво 1910-х

🖼️ Український живопис на межі XIX та XX століть — що на часі знати?