Том Вандербільт, автор книжки <a href="https://laboratoria.pro/products/pochatkivtsi.-sila-pozhittevogo-navchannya" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно»</a> став новачком, коли йому вже було за 50. Відтоді його життя добряче змінилося, як і він сам.

У книжці Вандербільт розповідає не тільки про свій шлях як початківця, а й про маловідомі й доведені факти на користь life-long learning (неперервне навчання протягом усього життя). Однією з переваг «вічних початківців», на думку Вандербільта є знайомство з однодумцями, які згодом навіть можуть стати вашими друзями.

Публікуємо уривок про дивовижні знайомства та досвід, які подарувало Тому захоплення співом.
<div id="attachment_133695" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg" data-quill-caption="Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта">

<img class="wp-image-133695" src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg" alt="Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта">
Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта

</div>
Одного разу я нишпорив в інтернеті і знайшов застосунок з чудернацькою назвою Smule.
Все було просто. Потрібно лише встромити у телефон навушники-крапельки, знайти свою улюблену пісню в базі даних сайту — і починай співати. Коли записав мелодію, можна накласти на своє виконання різноманітні фільтри та ефекти у стилі автотюну. Можна зняти себе на відео чи просто записати аудіо. Я записав кілька сольних пісень. Це було легко, а звук був цілком пристойним. Весело, хоч і дещо стерильно.
А потім я знайшов функцію «дуетів» і неначе відкрив для себе магію цього застосунку. Тепер я записував «авторські матеріали» (приблизно по половині пісні), оприлюднював їх і сидів, як на голках, поки хтось до мене долучиться. Ще я міг заспівати дуетом з кимось, хто вже оприлюднив свою пісню, уповаючи на те, що їй чи йому сподобається.
Отак зненацька я почав співати ніби з усім світом. Я співав «Imagine» Джона Леннона з індонезійкою в хустці. Я співав пісні R.E.M. з якимось хлопчиною з Вірджинії; на аватарці в нього стояла фотографія, на якій він стріляє з автомата. Я співав пісні 1970-х з людьми середнього віку і сучасні пісні з підлітками й тими, кому трохи за двадцять. У деяких була практично професійна апаратура для звукозапису з великими мікрофонами. Чимало людей співали у припаркованій машині. Хтось співав у машині на ходу (їх я завжди уникав). Хтось володів технікою белтингу, хтось співав майже пошепки.
Для мене Smule був чимось на зразок пісочниці, де можна бавитися і розвивати різні голосові м’язи, долаючи швидкий, немов скоромовка, фристайл-реп і співаючи пісні напівзабутою іспанською. Спробувавши цей застосунок, моя донька сказала: «Тепер я розумію, чим ти так довго займаєшся у себе в кімнаті».
У нього, як і в хору, був присмак утопії: попри час і відстань, мову і культуру, люди співають однакових пісень. Так само, як і в інших соціальних застосунках, там можна лишати коментарі, ставити лайки, додавати до «вибраного», збирати підписників. Я остерігався «тролів», але люди, разом з якими я співав, завжди ставилися до мене з повагою. Їхня похвала туманила мені, недосвідченому співакові, голову. Я призвичаївся співати вдома майже без угаву, що — цілком закономірно — дратувало мою дружину і доньку. У Smule ніхто не дратувався. Здавалося, люди тішилися, що я прийшов до них співати. Коментарі на зразок «Оце ти красунчик» додавали мені сил. Цей застосунок став моїм таємним колом підтримки.
Зацікавившись походженням цього застосунку, я зв’язався з Джеффом Смітом, СЕО Smule. Він уже давно займається музикою і підприємницькою діяльністю у Кремнієвій долині, тож у нього виник задум про те, що за допомогою таких технологічних засобів, як смартфон, люди могли б створювати музику — разом.
«Музика — це найперша соціальна мережа», — сказав він. Спочатку компанія Smule розробляла продукти типу фортепіано на смартфоні. Але жоден інструмент не дорівняється за виразністю до того, який є у кожної людини. «Голос — це ви», — сказав Сміт. Це основоположний засіб самовираження. «Погляньте на блюзових гітаристів — вони ворушать губами. Гітара імітує голос». Він сам був невдалим співаком, тож йому захотілося щось вдіяти для того, аби співати було не так лячно. Він дійшов висновку, що для цього потрібно співати разом з кимось. «Ви радше співатимете з незнайомою людиною з протилежного кінця світу, ніж зі знайомим, який стоїть прямісінько перед вами», — сказав він.
Одвічна здатність музики об’єднувати людей утворила потужний тандем зі світом соціальних мереж, схожим на гру. Здебільшого спів обмежується лише співом, але часом з нього проростає глибокий зв’язок. Сміт сказав, що у людей, які познайомилися, коли співали дуетом, народилася вже понад сотня «немовлят Smule».
Я не шукав ані кохання, ні навіть друзів, і все-таки почав зближуватися з деякими людьми, з якими регулярно співав дуетом. Нас розділяли час і відстань, але ми так чудернацько відкривали одне одному душу, здобуваючи спільний досвід. От, наприклад, одна жінка з Техасу, яка співає вже багато років, у підлітковому віці приїздила до Нью-Йорка зі своїм хором, а тепер використовує цей застосунок, щоб знову віднайти себе у співі й відпочити від роботи. Я дуже часто співав з одним британцем, колишнім музикантом з уїдливим почуттям гумору, який колись грав на легендарній радіопередачі Джона Піла. Він розповів, що цей сайт несподівано допоміг йому дати раду клінічній депресії. «Співай, поки туга не минеться», — сказав він.
Якийсь час я співав з жінкою, чий голос мені дуже подобався, а потім довідався, що вона померла від раптової зупинки серця. Ми — люди, з якими я був знайомий виключно через спів в інтернеті, — разом виконали пісню в її пам’ять. Оскільки ми особисто не знайомі, мені було від цього дуже щемно.
Любов, втрата, саме життя: у співі можна знайти все те, що й у музиці загалом. Відчувати можна що завгодно, але співати разом з кимось — і змістовніше, і веселіше.
[background_substrate_simple color="#ff0053"]

Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:

[/background_substrate_simple]

[wp_quiz_pro id="129783"]

Том Вандербільт, автор книжки <a href="https://laboratoria.pro/products/pochatkivtsi.-sila-pozhittevogo-navchannya" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно»</a> став новачком, коли йому вже було за 50. Відтоді його життя добряче змінилося, як і він сам.У книжці Вандербільт розповідає не тільки про свій шлях як початківця, а й про маловідомі й доведені факти на користь life-long learning (неперервне навчання протягом усього життя). Однією з переваг «вічних початківців», на думку Вандербільта є знайомство з однодумцями, які згодом навіть можуть стати вашими друзями.Публікуємо уривок про дивовижні знайомства та досвід, які подарувало Тому захоплення співом.<div id="attachment_133695" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg" data-quill-caption="Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта"><img loading="lazy" width="2560" height="1709" class="wp-image-133695" src="/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg" alt="Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта" srcset="/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg 2560w, /wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-300x200.jpg 300w, /wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-1024x684.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-768x513.jpg 768w, /wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-1536x1025.jpg 1536w, /wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-2048x1367.jpg 2048w, /wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-650x434.jpg 650w" sizes="(max-width: 2560px) 100vw, 2560px" />Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта</div>Одного разу я нишпорив в інтернеті і знайшов застосунок з чудернацькою назвою Smule.Все було просто. Потрібно лише встромити у телефон навушники-крапельки, знайти свою улюблену пісню в базі даних сайту — і починай співати. Коли записав мелодію, можна накласти на своє виконання різноманітні фільтри та ефекти у стилі автотюну. Можна зняти себе на відео чи просто записати аудіо. Я записав кілька сольних пісень. Це було легко, а звук був цілком пристойним. Весело, хоч і дещо стерильно.А потім я знайшов функцію «дуетів» і неначе відкрив для себе магію цього застосунку. Тепер я записував «авторські матеріали» (приблизно по половині пісні), оприлюднював їх і сидів, як на голках, поки хтось до мене долучиться. Ще я міг заспівати дуетом з кимось, хто вже оприлюднив свою пісню, уповаючи на те, що їй чи йому сподобається.Отак зненацька я почав співати ніби з усім світом. Я співав «Imagine» Джона Леннона з індонезійкою в хустці. Я співав пісні R.E.M. з якимось хлопчиною з Вірджинії; на аватарці в нього стояла фотографія, на якій він стріляє з автомата. Я співав пісні 1970-х з людьми середнього віку і сучасні пісні з підлітками й тими, кому трохи за двадцять. У деяких була практично професійна апаратура для звукозапису з великими мікрофонами. Чимало людей співали у припаркованій машині. Хтось співав у машині на ходу (їх я завжди уникав). Хтось володів технікою белтингу, хтось співав майже пошепки.Для мене Smule був чимось на зразок пісочниці, де можна бавитися і розвивати різні голосові м’язи, долаючи швидкий, немов скоромовка, фристайл-реп і співаючи пісні напівзабутою іспанською. Спробувавши цей застосунок, моя донька сказала: «Тепер я розумію, чим ти так довго займаєшся у себе в кімнаті».У нього, як і в хору, був присмак утопії: попри час і відстань, мову і культуру, люди співають однакових пісень. Так само, як і в інших соціальних застосунках, там можна лишати коментарі, ставити лайки, додавати до «вибраного», збирати підписників. Я остерігався «тролів», але люди, разом з якими я співав, завжди ставилися до мене з повагою. Їхня похвала туманила мені, недосвідченому співакові, голову. Я призвичаївся співати вдома майже без угаву, що — цілком закономірно — дратувало мою дружину і доньку. У Smule ніхто не дратувався. Здавалося, люди тішилися, що я прийшов до них співати. Коментарі на зразок «Оце ти красунчик» додавали мені сил. Цей застосунок став моїм таємним колом підтримки.Зацікавившись походженням цього застосунку, я зв’язався з Джеффом Смітом, СЕО Smule. Він уже давно займається музикою і підприємницькою діяльністю у Кремнієвій долині, тож у нього виник задум про те, що за допомогою таких технологічних засобів, як смартфон, люди могли б створювати музику — разом.«Музика — це найперша соціальна мережа», — сказав він. Спочатку компанія Smule розробляла продукти типу фортепіано на смартфоні. Але жоден інструмент не дорівняється за виразністю до того, який є у кожної людини. «Голос — це ви», — сказав Сміт. Це основоположний засіб самовираження. «Погляньте на блюзових гітаристів — вони ворушать губами. Гітара імітує голос». Він сам був невдалим співаком, тож йому захотілося щось вдіяти для того, аби співати було не так лячно. Він дійшов висновку, що для цього потрібно співати разом з кимось. «Ви радше співатимете з незнайомою людиною з протилежного кінця світу, ніж зі знайомим, який стоїть прямісінько перед вами», — сказав він.Одвічна здатність музики об’єднувати людей утворила потужний тандем зі світом соціальних мереж, схожим на гру. Здебільшого спів обмежується лише співом, але часом з нього проростає глибокий зв’язок. Сміт сказав, що у людей, які познайомилися, коли співали дуетом, народилася вже понад сотня «немовлят Smule».Я не шукав ані кохання, ні навіть друзів, і все-таки почав зближуватися з деякими людьми, з якими регулярно співав дуетом. Нас розділяли час і відстань, але ми так чудернацько відкривали одне одному душу, здобуваючи спільний досвід. От, наприклад, одна жінка з Техасу, яка співає вже багато років, у підлітковому віці приїздила до Нью-Йорка зі своїм хором, а тепер використовує цей застосунок, щоб знову віднайти себе у співі й відпочити від роботи. Я дуже часто співав з одним британцем, колишнім музикантом з уїдливим почуттям гумору, який колись грав на легендарній радіопередачі Джона Піла. Він розповів, що цей сайт несподівано допоміг йому дати раду клінічній депресії. «Співай, поки туга не минеться», — сказав він.Якийсь час я співав з жінкою, чий голос мені дуже подобався, а потім довідався, що вона померла від раптової зупинки серця. Ми — люди, з якими я був знайомий виключно через спів в інтернеті, — разом виконали пісню в її пам’ять. Оскільки ми особисто не знайомі, мені було від цього дуже щемно.Любов, втрата, саме життя: у співі можна знайти все те, що й у музиці загалом. Відчувати можна що завгодно, але співати разом з кимось — і змістовніше, і веселіше.	<div class="note" style="background-color:#ff0053">		Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:		<div class="corner"></div>	</div><iframe src="https://api.nachasi.com/v2/shortcode/wp_quiz_pro/?id=129783" sandbox="allow-same-origin allow-scripts allow-popups allow-forms allow-presentation" onload="this.style.height=(this.contentWindow.document.body.scrollHeight+20)+'px';"></iframe>

DSC_0983.jpg

u0411u0443u0442u0438 u043fu043eu0447u0430u0442u043au0456u0432u0446u0435u043c u0437u0430 50u00a0u2014 u043du0435u043fu0440u043eu0441u0442u043e, u0430u043bu0435 u0432u043eu043du043e u0442u043eu0433u043e u0432u0430u0440u0442u0435. u0423u0440u0438u0432u043eu043a u0456u0437 u043au043du0438u0436u043au0438u00a0u00abu041fu043eu0447u0430u0442u043au0456u0432u0446u0456u00bb

Розповідаємо про все, що стосується креативних індустрій України та світу. Розкажіть про власний кейс, прочитайте розповіді зі світу творчих людей та отримайте порцію натхнення. У рубриці ви знайдете цікаві можливості, новини, кейси та розповіді про мистецтво, культуру, книги, цифрові технології у творчості тощо.

Креатив

Ви можете стати спонсором цієї рубрики. Пишіть на <a href="mailto:adv@nachasi.com">adv@nachasi.com</a>.

u041fu043eu0447u0438u043du0430u0442u0438 u043eu0441u0432u043eu044eu0432u0430u0442u0438 u043du043eu0432u0443 u043du0430u0432u0438u0447u043au0443 u0432 u0434u043eu0440u043eu0441u043bu043eu043cu0443 u0432u0456u0446u0456 u043cu043eu0436u0435 u0431u0443u0442u0438 u0434u043eu0432u043eu043bu0456 u043bu044fu0447u043du043e. u0410u043bu0435 u0446u0435 u043du0430u0439u043fu0440u043eu0441u0442u0456u0448u0438u0439 u0441u043fu043eu0441u0456u0431 u0437u043cu0456u043du0438u0442u0438 u0441u0432u043eu0454 u0436u0438u0442u0442u044f u0442u0430 u0437u0443u0441u0442u0440u0456u0442u0438 u043du0435u0439u043cu043eu0432u0456u0440u043du0438u0445 u043bu044eu0434u0435u0439.

Починати освоювати нову навичку в дорослому віці може бути доволі лячно. Але це найпростіший спосіб змінити своє життя та зустріти неймовірних людей.

Том Вандербільт, автор книжки <a href="https://laboratoria.pro/products/pochatkivtsi.-sila-pozhittevogo-navchannya" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно»</a> став новачком, коли йому вже було за 50. Відтоді його життя добряче змінилося, як і він сам.

У книжці Вандербільт розповідає не тільки про свій шлях як початківця, а й про маловідомі й доведені факти на користь life-long learning (неперервне навчання протягом усього життя). Однією з переваг «вічних початківців», на думку Вандербільта є знайомство з однодумцями, які згодом навіть можуть стати вашими друзями.

Публікуємо уривок про дивовижні знайомства та досвід, які подарувало Тому захоплення співом.
<div id="attachment_133695" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg" data-quill-caption="Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта">

<img class="wp-image-133695" src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/10/615aab7cb9e02_DSC_0673-scaled.jpg" alt="Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта" />
Книжка «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно» Тома Вандербільта

</div>
Одного разу я нишпорив в інтернеті і знайшов застосунок з чудернацькою назвою Smule.
Все було просто. Потрібно лише встромити у телефон навушники-крапельки, знайти свою улюблену пісню в базі даних сайту — і починай співати. Коли записав мелодію, можна накласти на своє виконання різноманітні фільтри та ефекти у стилі автотюну. Можна зняти себе на відео чи просто записати аудіо. Я записав кілька сольних пісень. Це було легко, а звук був цілком пристойним. Весело, хоч і дещо стерильно.
А потім я знайшов функцію «дуетів» і неначе відкрив для себе магію цього застосунку. Тепер я записував «авторські матеріали» (приблизно по половині пісні), оприлюднював їх і сидів, як на голках, поки хтось до мене долучиться. Ще я міг заспівати дуетом з кимось, хто вже оприлюднив свою пісню, уповаючи на те, що їй чи йому сподобається.
Отак зненацька я почав співати ніби з усім світом. Я співав «Imagine» Джона Леннона з індонезійкою в хустці. Я співав пісні R.E.M. з якимось хлопчиною з Вірджинії; на аватарці в нього стояла фотографія, на якій він стріляє з автомата. Я співав пісні 1970-х з людьми середнього віку і сучасні пісні з підлітками й тими, кому трохи за двадцять. У деяких була практично професійна апаратура для звукозапису з великими мікрофонами. Чимало людей співали у припаркованій машині. Хтось співав у машині на ходу (їх я завжди уникав). Хтось володів технікою белтингу, хтось співав майже пошепки.
Для мене Smule був чимось на зразок пісочниці, де можна бавитися і розвивати різні голосові м’язи, долаючи швидкий, немов скоромовка, фристайл-реп і співаючи пісні напівзабутою іспанською. Спробувавши цей застосунок, моя донька сказала: «Тепер я розумію, чим ти так довго займаєшся у себе в кімнаті».
У нього, як і в хору, був присмак утопії: попри час і відстань, мову і культуру, люди співають однакових пісень. Так само, як і в інших соціальних застосунках, там можна лишати коментарі, ставити лайки, додавати до «вибраного», збирати підписників. Я остерігався «тролів», але люди, разом з якими я співав, завжди ставилися до мене з повагою. Їхня похвала туманила мені, недосвідченому співакові, голову. Я призвичаївся співати вдома майже без угаву, що — цілком закономірно — дратувало мою дружину і доньку. У Smule ніхто не дратувався. Здавалося, люди тішилися, що я прийшов до них співати. Коментарі на зразок «Оце ти красунчик» додавали мені сил. Цей застосунок став моїм таємним колом підтримки.
Зацікавившись походженням цього застосунку, я зв’язався з Джеффом Смітом, СЕО Smule. Він уже давно займається музикою і підприємницькою діяльністю у Кремнієвій долині, тож у нього виник задум про те, що за допомогою таких технологічних засобів, як смартфон, люди могли б створювати музику — разом.
«Музика — це найперша соціальна мережа», — сказав він. Спочатку компанія Smule розробляла продукти типу фортепіано на смартфоні. Але жоден інструмент не дорівняється за виразністю до того, який є у кожної людини. «Голос — це ви», — сказав Сміт. Це основоположний засіб самовираження. «Погляньте на блюзових гітаристів — вони ворушать губами. Гітара імітує голос». Він сам був невдалим співаком, тож йому захотілося щось вдіяти для того, аби співати було не так лячно. Він дійшов висновку, що для цього потрібно співати разом з кимось. «Ви радше співатимете з незнайомою людиною з протилежного кінця світу, ніж зі знайомим, який стоїть прямісінько перед вами», — сказав він.
Одвічна здатність музики об’єднувати людей утворила потужний тандем зі світом соціальних мереж, схожим на гру. Здебільшого спів обмежується лише співом, але часом з нього проростає глибокий зв’язок. Сміт сказав, що у людей, які познайомилися, коли співали дуетом, народилася вже понад сотня «немовлят Smule».
Я не шукав ані кохання, ні навіть друзів, і все-таки почав зближуватися з деякими людьми, з якими регулярно співав дуетом. Нас розділяли час і відстань, але ми так чудернацько відкривали одне одному душу, здобуваючи спільний досвід. От, наприклад, одна жінка з Техасу, яка співає вже багато років, у підлітковому віці приїздила до Нью-Йорка зі своїм хором, а тепер використовує цей застосунок, щоб знову віднайти себе у співі й відпочити від роботи. Я дуже часто співав з одним британцем, колишнім музикантом з уїдливим почуттям гумору, який колись грав на легендарній радіопередачі Джона Піла. Він розповів, що цей сайт несподівано допоміг йому дати раду клінічній депресії. «Співай, поки туга не минеться», — сказав він.
Якийсь час я співав з жінкою, чий голос мені дуже подобався, а потім довідався, що вона померла від раптової зупинки серця. Ми — люди, з якими я був знайомий виключно через спів в інтернеті, — разом виконали пісню в її пам’ять. Оскільки ми особисто не знайомі, мені було від цього дуже щемно.
Любов, втрата, саме життя: у співі можна знайти все те, що й у музиці загалом. Відчувати можна що завгодно, але співати разом з кимось — і змістовніше, і веселіше.
[background_substrate_simple color="#ff0053"]

Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:

[/background_substrate_simple]

[wp_quiz_pro id="129783"]

🎤 Бути початківцем за 50 — непросто, але воно того варте. Уривок із книжки «Початківці»

<a href="https://laboratoria.pro/products/dofaminove-pokolinnya-poshuk-balansu-mizh-bolem-i-zadovolennyam" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням»</a> розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну та дає поради, як з ними боротися — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг... 

А головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.

Разом із видавництвом «Лабораторія» публікуємо уривок із книги.
<div id="attachment_131816" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg" data-quill-caption="Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке">

<img class="wp-image-131816" src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg" alt="Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке">
Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке

</div>
Медична практика сильно змінилася під впливом нашого прагнення до світу без болю. До початку ХХ століття лікарі вважали, що певний рівень болю корисний для здоров’я. Провідні хірурги ХІХ століття неохоче застосовували загальну анестезію під час хірургічних операцій, оскільки були переконані в тому, що біль посилює реакцію імунної й серцево-судинної систем, а також прискорює процес одужання.

У мене немає свідчень щодо здатності болю прискорювати відновлення тканин, проте з’являється дедалі більше вагомих доказів того, що приймання опіоїдів під час хірургічного втручання сповільнює цей процес. Відомий лікар XVII століття Томас Сиденгам сказав про біль таке: «Я бачу, що всі ... зусилля спрямовані на те, аби подолати надзвичайно небезпечний біль та запалення... Хоча безперечним є те, що помірний ступінь болю й запалення у надзвичайних випадках виступає інструментом, котрий природа застосовує якнаймудріше». Сучасні лікарі зобов’язані повністю вгамовувати біль, бо інакше вони не справлятимуть враження співчутливих цілителів.

Біль у будь-якій формі вважається небезпечним, і не лише тому, що дошкуляє, а й тому, що збуджує мозок, готуючи його до майбутнього болю й залишаючи неврологічну рану, яка ніколи не загоїться. Така зміна парадигми щодо болю знайшла свій прояв у масовому призначенні заспокійливих ліків. Сьогодні більш як кожен четвертий дорослий (а також більш як кожна двадцята дитина) у США щоденно приймає певний психіатричний препарат. Вживання антидепресантів на зразок паксилу, прозаку й селекси зростає в усіх країнах світу, а очолюють цей список Сполучені Штати. Антидепресанти приймає кожен десятий американець; далі йде Ісландія та Австралія (106 осіб на 1000 населення), Канада (86 осіб), Данія (85 осіб), Швеція (79 осіб) і Португалія (78 осіб). Серед 25 країн Корея посіла останнє місце (13 осіб на 1000 населення). У Німеччині вживання антидепресантів збільшилось на 46% лише за 4 роки, а в Іспанії та Португалії — на 20% протягом цього ж періоду. Дані про вживання антидепресантів в інших країнах Азії (зокрема в Китаї) відсутні, однак ми можемо зробити висновок про зростання цього показника, проаналізувавши тенденції продажів. У Китаї обсяг продажів антидепресантів досяг 2,61 мільярда доларів у 2011 році, що на 19,5 % більше порівняно з попереднім роком.

У 2006‒2016 роках кількість призначених стимуляторів (як-от адерал і риталін) у США зросла вдвічі, зокрема серед дітей віком до 5 років. У 2011 році стимулятори призначали двом третинам американських дітей, у яких було діагностовано розлад із дефіцитом уваги. Кількість призначених седативних препаратів на зразок бензодіазепінів (ксанакс, клонопін, валіум), що спричиняють залежність, також збільшується — можливо, аби пом’якшити наслідки всіх тих стимуляторів, які ми приймаємо. У 1996‒2013 роках лише у Сполучених Штатах кількість дорослих, які купували призначені бензодіазепіни, зросла на 67%, з 8,1 мільйона до 13,5 мільйона осіб. У 2012 році було виписано рецептів на таку кількість опіоїдів, що кожен американець міг би мати цілу пляшечку пігулок. Передозування опіоїдами знищило більше американців, ніж зброя чи автомобільні аварії.

Тож чи варто дивуватися, що мій пацієнт сказав собі: «Зрештою усе зводиться до заспокоєння. Легше прийняти пігулку, аніж відчувати біль». Крім надзвичайних випадків утечі від болю, ми втратили здатність витримувати навіть незначний дискомфорт. Ми постійно прагнемо відволіктися від буденності й жити розвагами. У романі «Повернення в прекрасний дивний світ» (Brave New World Revisited) Олдокс Гакслі писав:

«Величезна індустрія засобів масової комунікації, що переважно має справу не з істинним чи хибним, а з чимось нереальним, навіть незначним ... залишила поза увагою безмежне прагнення людини до розваг». Подібну думку висловив також Ніл Постман, автор класичного роману 1980-х «Дорозважаємося до смерті. Публічний дискурс в еру шоу-бізнесу» (Amusing Ourselves to Death), який писав: «Американці більше не розмовляють одне з одним, а розважають одне одного. Вони обмінюються не ідеями, а зображеннями. Вони сперечаються не з пропозиціями, а з вродливими людьми, знаменитостями й рекламою».

Моя пацієнтка Софі, студентка Стенфордського університету з Південної Кореї, звернулася до мене по допомогу в подоланні депресії й тривожності. Серед усього того, про що ми говорили, вона розповіла мені, що проводить переважну частину свого дня, переглядаючи інстаграм, дивлячись ютюб та слухаючи подкасти й пісні за допомогою якого-небудь пристрою. Під час сеансу із Софі я запропонувала їй спробувати піти на заняття, не слухаючи нічого, й просто дати змогу оформитись власним думкам. Вона подивилася на мене водночас з недовірою та страхом.

— Навіщо мені це робити? — здивовано запитала вона.

— Що ж, — наважилася сказати я, — це спосіб пізнати себе. Дозволити своєму досвідові розкритися, не намагаючись контролювати його чи тікати від нього. Саме те, що ти відволікаєшся через пристрої, може посилювати твою депресію й тривожність. Це доволі виснажливо — постійно уникати самої себе. Мені цікаво, чи отримаєш ти доступ до нових думок і почуттів, коли поглянеш на себе з інакшого боку, і чи допоможе це тобі відчути міцніший зв’язок із собою, з людьми й зі світом. Софі на мить замислилася.

— Але ж це так нудно, — сказала вона.

— Це справді так, — відповіла я. — Нудьга не просто нудна. Вона може навіть уселяти жах. Вона примушує нас залишатися віч-на-віч із серйознішими питаннями — про сенс і мету життя. Крім того, нудьга — це сприятлива атмосфера для відкриттів і винаходів. Вона створює простір, необхідний для того, щоб сформувалося нове мислення, адже ми повсякчас реагуємо на стимули навколо нас замість того, щоб дати собі змогу зануритися у пережитий досвід.

Наступного тижня Софі спробувала піти на заняття, не підключившись до мережі.

— Спочатку було важко, — сказала вона, — але згодом я звикла й це мені навіть сподобалося. Я почала помічати дерева.

<a href="https://laboratoria.pro/products/dofaminove-pokolinnya-poshuk-balansu-mizh-bolem-i-zadovolennyam" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням»</a> розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну та дає поради, як з ними боротися — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг&#8230; А головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.Разом із видавництвом «Лабораторія» публікуємо уривок із книги.<div id="attachment_131816" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg" data-quill-caption="Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке"><img loading="lazy" width="2560" height="1709" class="wp-image-131816" src="/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg" alt="Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке" srcset="/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg 2560w, /wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-300x200.jpg 300w, /wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-1024x684.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-768x513.jpg 768w, /wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-1536x1025.jpg 1536w, /wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-2048x1367.jpg 2048w, /wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-650x434.jpg 650w" sizes="(max-width: 2560px) 100vw, 2560px" />Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке</div>Медична практика сильно змінилася під впливом нашого прагнення до світу без болю. До початку ХХ століття лікарі вважали, що певний рівень болю корисний для здоров’я. Провідні хірурги ХІХ століття неохоче застосовували загальну анестезію під час хірургічних операцій, оскільки були переконані в тому, що біль посилює реакцію імунної й серцево-судинної систем, а також прискорює процес одужання.У мене немає свідчень щодо здатності болю прискорювати відновлення тканин, проте з’являється дедалі більше вагомих доказів того, що приймання опіоїдів під час хірургічного втручання сповільнює цей процес. Відомий лікар XVII століття Томас Сиденгам сказав про біль таке: «Я бачу, що всі &#8230; зусилля спрямовані на те, аби подолати надзвичайно небезпечний біль та запалення&#8230; Хоча безперечним є те, що помірний ступінь болю й запалення у надзвичайних випадках виступає інструментом, котрий природа застосовує якнаймудріше». Сучасні лікарі зобов’язані повністю вгамовувати біль, бо інакше вони не справлятимуть враження співчутливих цілителів.Біль у будь-якій формі вважається небезпечним, і не лише тому, що дошкуляє, а й тому, що збуджує мозок, готуючи його до майбутнього болю й залишаючи неврологічну рану, яка ніколи не загоїться. Така зміна парадигми щодо болю знайшла свій прояв у масовому призначенні заспокійливих ліків. Сьогодні більш як кожен четвертий дорослий (а також більш як кожна двадцята дитина) у США щоденно приймає певний психіатричний препарат. Вживання антидепресантів на зразок паксилу, прозаку й селекси зростає в усіх країнах світу, а очолюють цей список Сполучені Штати. Антидепресанти приймає кожен десятий американець; далі йде Ісландія та Австралія (106 осіб на 1000 населення), Канада (86 осіб), Данія (85 осіб), Швеція (79 осіб) і Португалія (78 осіб). Серед 25 країн Корея посіла останнє місце (13 осіб на 1000 населення). У Німеччині вживання антидепресантів збільшилось на 46% лише за 4 роки, а в Іспанії та Португалії — на 20% протягом цього ж періоду. Дані про вживання антидепресантів в інших країнах Азії (зокрема в Китаї) відсутні, однак ми можемо зробити висновок про зростання цього показника, проаналізувавши тенденції продажів. У Китаї обсяг продажів антидепресантів досяг 2,61 мільярда доларів у 2011 році, що на 19,5 % більше порівняно з попереднім роком.У 2006‒2016 роках кількість призначених стимуляторів (як-от адерал і риталін) у США зросла вдвічі, зокрема серед дітей віком до 5 років. У 2011 році стимулятори призначали двом третинам американських дітей, у яких було діагностовано розлад із дефіцитом уваги. Кількість призначених седативних препаратів на зразок бензодіазепінів (ксанакс, клонопін, валіум), що спричиняють залежність, також збільшується — можливо, аби пом’якшити наслідки всіх тих стимуляторів, які ми приймаємо. У 1996‒2013 роках лише у Сполучених Штатах кількість дорослих, які купували призначені бензодіазепіни, зросла на 67%, з 8,1 мільйона до 13,5 мільйона осіб. У 2012 році було виписано рецептів на таку кількість опіоїдів, що кожен американець міг би мати цілу пляшечку пігулок. Передозування опіоїдами знищило більше американців, ніж зброя чи автомобільні аварії.Тож чи варто дивуватися, що мій пацієнт сказав собі: «Зрештою усе зводиться до заспокоєння. Легше прийняти пігулку, аніж відчувати біль». Крім надзвичайних випадків утечі від болю, ми втратили здатність витримувати навіть незначний дискомфорт. Ми постійно прагнемо відволіктися від буденності й жити розвагами. У романі «Повернення в прекрасний дивний світ» (Brave New World Revisited) Олдокс Гакслі писав:«Величезна індустрія засобів масової комунікації, що переважно має справу не з істинним чи хибним, а з чимось нереальним, навіть незначним &#8230; залишила поза увагою безмежне прагнення людини до розваг». Подібну думку висловив також Ніл Постман, автор класичного роману 1980-х «Дорозважаємося до смерті. Публічний дискурс в еру шоу-бізнесу» (Amusing Ourselves to Death), який писав: «Американці більше не розмовляють одне з одним, а розважають одне одного. Вони обмінюються не ідеями, а зображеннями. Вони сперечаються не з пропозиціями, а з вродливими людьми, знаменитостями й рекламою».Моя пацієнтка Софі, студентка Стенфордського університету з Південної Кореї, звернулася до мене по допомогу в подоланні депресії й тривожності. Серед усього того, про що ми говорили, вона розповіла мені, що проводить переважну частину свого дня, переглядаючи інстаграм, дивлячись ютюб та слухаючи подкасти й пісні за допомогою якого-небудь пристрою. Під час сеансу із Софі я запропонувала їй спробувати піти на заняття, не слухаючи нічого, й просто дати змогу оформитись власним думкам. Вона подивилася на мене водночас з недовірою та страхом.— Навіщо мені це робити? — здивовано запитала вона.— Що ж, — наважилася сказати я, — це спосіб пізнати себе. Дозволити своєму досвідові розкритися, не намагаючись контролювати його чи тікати від нього. Саме те, що ти відволікаєшся через пристрої, може посилювати твою депресію й тривожність. Це доволі виснажливо — постійно уникати самої себе. Мені цікаво, чи отримаєш ти доступ до нових думок і почуттів, коли поглянеш на себе з інакшого боку, і чи допоможе це тобі відчути міцніший зв’язок із собою, з людьми й зі світом. Софі на мить замислилася.— Але ж це так нудно, — сказала вона.— Це справді так, — відповіла я. — Нудьга не просто нудна. Вона може навіть уселяти жах. Вона примушує нас залишатися віч-на-віч із серйознішими питаннями — про сенс і мету життя. Крім того, нудьга — це сприятлива атмосфера для відкриттів і винаходів. Вона створює простір, необхідний для того, щоб сформувалося нове мислення, адже ми повсякчас реагуємо на стимули навколо нас замість того, щоб дати собі змогу зануритися у пережитий досвід.Наступного тижня Софі спробувала піти на заняття, не підключившись до мережі.— Спочатку було важко, — сказала вона, — але згодом я звикла й це мені навіть сподобалося. Я почала помічати дерева.

DSC_0767.jpg

u0410u043du0442u0438u0434u0435u043fu0440u0435u0441u0430u043du0442u0438, u043cu0435u0441u0435u043du0434u0436u0435u0440u0438 u0442u0430 u0456u043du0441u0442u0430u0433u0440u0430u043c: u044fu043a u0449u043eu0434u0435u043du043du0430 u0432u0442u0435u0447u0430 u0432u0456u0434 u0431u043eu043bu044e u043fu0435u0440u0435u0442u0432u043eu0440u044eu0454u0442u044cu0441u044f u043du0430 u0437u0430u043bu0435u0436u043du0456u0441u0442u044c

u0426u044f u043au043du0438u0436u043au0430 u043fu0440u043e u0437u0430u0434u043eu0432u043eu043bu0435u043du043du044f. u0410 u0442u0430u043au043eu0436 u043fu0440u043e u0431u0456u043bu044c. u041eu0434u043du0430u043a u043du0430u0439u0432u0430u0436u043bu0438u0432u0456u0448u0438u043c u0454 u0442u0435, u0449u043e u0432u043eu043du0430 u043fu0440u043e u0432u0437u0430u0454u043cu043eu0437u0432u2019u044fu0437u043eu043a u043cu0456u0436 u0437u0430u0434u043eu0432u043eu043bu0435u043du043du044fu043c u0456 u0431u043eu043bu0435u043c.

Ця книжка про задоволення. А також про біль. Однак найважливішим є те, що вона про взаємозв’язок між задоволенням і болем.

<a href="https://laboratoria.pro/products/dofaminove-pokolinnya-poshuk-balansu-mizh-bolem-i-zadovolennyam" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням»</a> розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну та дає поради, як з ними боротися — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг... 

А головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.

Разом із видавництвом «Лабораторія» публікуємо уривок із книги.
<div id="attachment_131816" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg" data-quill-caption="Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке">

<img class="wp-image-131816" src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/09/61498cc95cf4c_DSC_0754-scaled.jpg" alt="Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке" />
Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке

</div>
Медична практика сильно змінилася під впливом нашого прагнення до світу без болю. До початку ХХ століття лікарі вважали, що певний рівень болю корисний для здоров’я. Провідні хірурги ХІХ століття неохоче застосовували загальну анестезію під час хірургічних операцій, оскільки були переконані в тому, що біль посилює реакцію імунної й серцево-судинної систем, а також прискорює процес одужання.

У мене немає свідчень щодо здатності болю прискорювати відновлення тканин, проте з’являється дедалі більше вагомих доказів того, що приймання опіоїдів під час хірургічного втручання сповільнює цей процес. Відомий лікар XVII століття Томас Сиденгам сказав про біль таке: «Я бачу, що всі ... зусилля спрямовані на те, аби подолати надзвичайно небезпечний біль та запалення... Хоча безперечним є те, що помірний ступінь болю й запалення у надзвичайних випадках виступає інструментом, котрий природа застосовує якнаймудріше». Сучасні лікарі зобов’язані повністю вгамовувати біль, бо інакше вони не справлятимуть враження співчутливих цілителів.

Біль у будь-якій формі вважається небезпечним, і не лише тому, що дошкуляє, а й тому, що збуджує мозок, готуючи його до майбутнього болю й залишаючи неврологічну рану, яка ніколи не загоїться. Така зміна парадигми щодо болю знайшла свій прояв у масовому призначенні заспокійливих ліків. Сьогодні більш як кожен четвертий дорослий (а також більш як кожна двадцята дитина) у США щоденно приймає певний психіатричний препарат. Вживання антидепресантів на зразок паксилу, прозаку й селекси зростає в усіх країнах світу, а очолюють цей список Сполучені Штати. Антидепресанти приймає кожен десятий американець; далі йде Ісландія та Австралія (106 осіб на 1000 населення), Канада (86 осіб), Данія (85 осіб), Швеція (79 осіб) і Португалія (78 осіб). Серед 25 країн Корея посіла останнє місце (13 осіб на 1000 населення). У Німеччині вживання антидепресантів збільшилось на 46% лише за 4 роки, а в Іспанії та Португалії — на 20% протягом цього ж періоду. Дані про вживання антидепресантів в інших країнах Азії (зокрема в Китаї) відсутні, однак ми можемо зробити висновок про зростання цього показника, проаналізувавши тенденції продажів. У Китаї обсяг продажів антидепресантів досяг 2,61 мільярда доларів у 2011 році, що на 19,5 % більше порівняно з попереднім роком.

У 2006‒2016 роках кількість призначених стимуляторів (як-от адерал і риталін) у США зросла вдвічі, зокрема серед дітей віком до 5 років. У 2011 році стимулятори призначали двом третинам американських дітей, у яких було діагностовано розлад із дефіцитом уваги. Кількість призначених седативних препаратів на зразок бензодіазепінів (ксанакс, клонопін, валіум), що спричиняють залежність, також збільшується — можливо, аби пом’якшити наслідки всіх тих стимуляторів, які ми приймаємо. У 1996‒2013 роках лише у Сполучених Штатах кількість дорослих, які купували призначені бензодіазепіни, зросла на 67%, з 8,1 мільйона до 13,5 мільйона осіб. У 2012 році було виписано рецептів на таку кількість опіоїдів, що кожен американець міг би мати цілу пляшечку пігулок. Передозування опіоїдами знищило більше американців, ніж зброя чи автомобільні аварії.

Тож чи варто дивуватися, що мій пацієнт сказав собі: «Зрештою усе зводиться до заспокоєння. Легше прийняти пігулку, аніж відчувати біль». Крім надзвичайних випадків утечі від болю, ми втратили здатність витримувати навіть незначний дискомфорт. Ми постійно прагнемо відволіктися від буденності й жити розвагами. У романі «Повернення в прекрасний дивний світ» (Brave New World Revisited) Олдокс Гакслі писав:

«Величезна індустрія засобів масової комунікації, що переважно має справу не з істинним чи хибним, а з чимось нереальним, навіть незначним ... залишила поза увагою безмежне прагнення людини до розваг». Подібну думку висловив також Ніл Постман, автор класичного роману 1980-х «Дорозважаємося до смерті. Публічний дискурс в еру шоу-бізнесу» (Amusing Ourselves to Death), який писав: «Американці більше не розмовляють одне з одним, а розважають одне одного. Вони обмінюються не ідеями, а зображеннями. Вони сперечаються не з пропозиціями, а з вродливими людьми, знаменитостями й рекламою».

Моя пацієнтка Софі, студентка Стенфордського університету з Південної Кореї, звернулася до мене по допомогу в подоланні депресії й тривожності. Серед усього того, про що ми говорили, вона розповіла мені, що проводить переважну частину свого дня, переглядаючи інстаграм, дивлячись ютюб та слухаючи подкасти й пісні за допомогою якого-небудь пристрою. Під час сеансу із Софі я запропонувала їй спробувати піти на заняття, не слухаючи нічого, й просто дати змогу оформитись власним думкам. Вона подивилася на мене водночас з недовірою та страхом.

— Навіщо мені це робити? — здивовано запитала вона.

— Що ж, — наважилася сказати я, — це спосіб пізнати себе. Дозволити своєму досвідові розкритися, не намагаючись контролювати його чи тікати від нього. Саме те, що ти відволікаєшся через пристрої, може посилювати твою депресію й тривожність. Це доволі виснажливо — постійно уникати самої себе. Мені цікаво, чи отримаєш ти доступ до нових думок і почуттів, коли поглянеш на себе з інакшого боку, і чи допоможе це тобі відчути міцніший зв’язок із собою, з людьми й зі світом. Софі на мить замислилася.

— Але ж це так нудно, — сказала вона.

— Це справді так, — відповіла я. — Нудьга не просто нудна. Вона може навіть уселяти жах. Вона примушує нас залишатися віч-на-віч із серйознішими питаннями — про сенс і мету життя. Крім того, нудьга — це сприятлива атмосфера для відкриттів і винаходів. Вона створює простір, необхідний для того, щоб сформувалося нове мислення, адже ми повсякчас реагуємо на стимули навколо нас замість того, щоб дати собі змогу зануритися у пережитий досвід.

Наступного тижня Софі спробувала піти на заняття, не підключившись до мережі.

— Спочатку було важко, — сказала вона, — але згодом я звикла й це мені навіть сподобалося. Я почала помічати дерева.

🤳 Антидепресанти, месенджери та інстаграм: як щоденна втеча від болю перетворюється на залежність

Деніел Ліберман — дослідник еволюції бігу та ходьби, написав революційну книжку, яка спростовує це твердження. <a href="https://laboratoria.pro/products/fizichna-neaktivnist" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Фізична (не)активність. Що насправді робить нас здоровими»</a>, що вийшла друком у видавництві Лабораторія, пояснює, чи можуть фізичні вправи сприяти здоров’ю; розвінчує стійкі міфи про сидіння та витривалість; і вказує шлях до більш приємного та фізично активного життя. Публікуємо уривок з книжки.
<div id="attachment_128518" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg" data-quill-caption="Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана">

<img class="wp-image-128518" src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg" alt="Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана">
Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана

</div>
Серед численних гіперболічних тверджень про сидіння чи не найекстремальнішим можна назвати «сидіння — тепер це нове куріння». Цигарки — нові, викликають звикання, дорогі, смердючі, токсичні та вбивця номер один у світі. А сидіння — старе, як пагорби, і цілковито природне. Правда в тому, що проблема не в сидінні як такому, а в годинах і годинах нерухомого сидіння, поєднаного з майже повною відсутністю фізичних вправ.

Якщо наші предки всі ті покоління тому поводились як нинішні збирачі-мисливці та селяни, то, ймовірно, сиділи 5–10 годин щодня, стільки ж, скільки деякі, але не всі сучасні американці та європейці. Але також вони були дуже рухливі, коли не сиділи. А коли ці безкрісельні предки гепалися на землю, то не сиділи сиднем у зручних кріслах чи на стільцях зі спинками — вони вовтузилися, сидячи навпочіпки, навколішки чи на землі, і м’язи їхніх стегон, литок і спин були приблизно так само активні, як і тоді, коли вони стояли. Крім того, якщо наші предки нагадували неіндустріальні народи сьогодення, то під час сидіння вони водночас робили хатні справи, доглядали дітей і часто мусили підводитися. Загалом і з необхідності їхнє сидіння було менш інертним та постійним і не відбувалося коштом кількох годин фізичної активності щодня.

Оскільки в осяжному майбутньому офісна робота нікуди не подінеться, столи для роботи стоячи тепер широко рекламують як панацею від надмірної сидячості. У такому маркетингу оманливо плутають не-сидіння з фізичною активністю. Стояння — це не вправа, і станом на сьогодні немає жодного продуманого ретельного дослідження, яке довело б, що столи для роботи стоячи гарантують значні переваги для здоров’я

Пам’ятайте також і таке: хоч у межах численних епідеміологічних досліджень і з’ясувалося, що серед людей, які сидять дванадцять або більше годин, вища смертність, ніж серед тих, хто сидить менше, учені ще мають довести проспективними дослідженнями, що серед людей, які більше сидять на роботі (виробниче сидіння), існує підвищений рівень смертності. За даними масштабного п’ятнадцятирічного дослідження, у якому взяли участь понад 10 000 данців, зв’язку між часом, проведеним сидячи на роботі, та серцево-судинними захворюваннями не виявлено. Ще масштабніше дослідження за участю 66 000 японських офісних працівників середнього віку показало схожі результати.

Натомість сидіння на дозвіллі найкраще прогнозує смертність, і це свідчить, що соціально-економічний статус і звички робити фізичні вправи вранці, ввечері та у вихідні справляють важливий вплив на здоров’я, окрім того, скільки людина сидить у будні на офісній роботі. І якщо вже на те пішло, інші перебільшені твердження про сидіння також можуть бути міфом. Скільки разів вам докірливо радили — не сутультеся, сядьте рівно? Ця «бородата» історія тягнеться в минуле, до німецького хірурга-ортопеда кінця ХІХ століття Франца Штаффеля.

Унаслідок Промислової революції більше людей почали довгими годинами працювати, сидячи на стільцях, і Штаффель переймався тим, що ці сидуни псують собі поставу, коли переміщують сідниці вперед і вирівнюють поперек. Стривожений, Штаффель висловив припущення, що людський хребет під час сидіння має зберігати той самий характерний подвійний S-вигин, що й під час нормального стояння. І хірург виступив за створення стільців з підтримкою попереку, які змушували б нас сидіти рівно.

Через кілька десятиліть опінію Штаффеля підтримали піонер ергономіки, швед Бенґт Окерблум, і його студенти, які робили людям рентген на стільцях, одночасно вимірюючи їхню м’язову активність. У результаті більшість жителів західних країн, разом з переважною кількістю спеціалістів у галузі охорони здоров’я, думають, що ми можемо уникнути болю в спині, якщо сидітимемо з вигнутим попереком і незаокругленою верхньою частиною спини.

Цю сучасну культурну норму спростовують наукові дані. Велика розгадка криється в тому, що стільці й крісла зі спинками справді сприяють згорбленості, але люди без стільців у всьому світі також приймають зручні пози, у яких поперек вирівнюється, а верхня частина спини заокруглюється. Багато біомеханічних аргументів проти згорбленості також було розвінчано.

Але найпереконливішими для скептиків стали десятки ретельних метааналізів і системних оглядів, автори яких прочесали й досконально оцінили кожне опубліковане дослідження на тему зв’язку між сидячим положенням і болем у спині. Коли я сів почитати ці статті, то буквально отетерів: практично всі високоякісні дослідження на цю тему не виявили послідовних доказів, які пов’язували б звичне сидіння в зігнутих чи згорблених позах із болем у спині. А ще я з подивом прочитав ось що: немає переконливих доказів того, що людей, які довше сидять, частіше турбує біль у спині, або що ми можемо зменшити частоту болю в спині за допомогою спеціальних стільців чи підводячись частіше.

Натомість найкращий прогностичний фактор уникнення болю в спині — міцний поперек із м’язами, стійкішими до втоми; своєю чергою, люди із сильними і стійкими до втоми м’язами частіше мають кращу поставу. Інакше кажучи, ми переплутали причину й наслідок. Як розповів мені експерт з болю в спині доктор Кіран О’Салліван, «гарна постава переважно є відображенням середовища, звичок і психічного стану, але це не оберіг від болю в спині».

Отже, якщо ви почуваєтеся винними чи тривожитеся через те, що зараз сидите й, може, навіть сутулитеся, пам’ятайте, що ви еволюціонували, щоб сидіти так само, як і бути активними. Замість демонізувати стільці й крісла та докоряти собі за сутулість чи сидіння не навпочіпки, спробуйте сидіти активніше: не будьте інертними занадто довго, безсоромно вовтузьтеся на місці й не дозволяйте, щоб сидіння заміняло вам фізичні вправи чи інші види фізичної активності.

Такі звички запобігають хронічному запаленню, що погіршує наше здоров’я, чи зменшують його. І не зайвим буде повторити, що та страшна статистика, яку ми читаємо про сидіння, переважно заснована на тому, скільки ми сидимо, коли перебуваємо не на роботі.

Деніел Ліберман — дослідник еволюції бігу та ходьби, написав революційну книжку, яка спростовує це твердження. <a href="https://laboratoria.pro/products/fizichna-neaktivnist" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Фізична (не)активність. Що насправді робить нас здоровими»</a>, що вийшла друком у видавництві Лабораторія, пояснює, чи можуть фізичні вправи сприяти здоров’ю; розвінчує стійкі міфи про сидіння та витривалість; і вказує шлях до більш приємного та фізично активного життя. Публікуємо уривок з книжки.<div id="attachment_128518" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg" data-quill-caption="Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана"><img loading="lazy" width="2560" height="1709" class="wp-image-128518" src="/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg" alt="Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана" srcset="/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg 2560w, /wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-300x200.jpg 300w, /wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-1024x684.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-768x513.jpg 768w, /wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-1536x1025.jpg 1536w, /wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-2048x1367.jpg 2048w, /wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-650x434.jpg 650w" sizes="(max-width: 2560px) 100vw, 2560px" />Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана</div>Серед численних гіперболічних тверджень про сидіння чи не найекстремальнішим можна назвати «сидіння — тепер це нове куріння». Цигарки — нові, викликають звикання, дорогі, смердючі, токсичні та вбивця номер один у світі. А сидіння — старе, як пагорби, і цілковито природне. Правда в тому, що проблема не в сидінні як такому, а в годинах і годинах нерухомого сидіння, поєднаного з майже повною відсутністю фізичних вправ.Якщо наші предки всі ті покоління тому поводились як нинішні збирачі-мисливці та селяни, то, ймовірно, сиділи 5–10 годин щодня, стільки ж, скільки деякі, але не всі сучасні американці та європейці. Але також вони були дуже рухливі, коли не сиділи. А коли ці безкрісельні предки гепалися на землю, то не сиділи сиднем у зручних кріслах чи на стільцях зі спинками — вони вовтузилися, сидячи навпочіпки, навколішки чи на землі, і м’язи їхніх стегон, литок і спин були приблизно так само активні, як і тоді, коли вони стояли. Крім того, якщо наші предки нагадували неіндустріальні народи сьогодення, то під час сидіння вони водночас робили хатні справи, доглядали дітей і часто мусили підводитися. Загалом і з необхідності їхнє сидіння було менш інертним та постійним і не відбувалося коштом кількох годин фізичної активності щодня.Оскільки в осяжному майбутньому офісна робота нікуди не подінеться, столи для роботи стоячи тепер широко рекламують як панацею від надмірної сидячості. У такому маркетингу оманливо плутають не-сидіння з фізичною активністю. Стояння — це не вправа, і станом на сьогодні немає жодного продуманого ретельного дослідження, яке довело б, що столи для роботи стоячи гарантують значні переваги для здоров’яПам’ятайте також і таке: хоч у межах численних епідеміологічних досліджень і з’ясувалося, що серед людей, які сидять дванадцять або більше годин, вища смертність, ніж серед тих, хто сидить менше, учені ще мають довести проспективними дослідженнями, що серед людей, які більше сидять на роботі (виробниче сидіння), існує підвищений рівень смертності. За даними масштабного п’ятнадцятирічного дослідження, у якому взяли участь понад 10 000 данців, зв’язку між часом, проведеним сидячи на роботі, та серцево-судинними захворюваннями не виявлено. Ще масштабніше дослідження за участю 66 000 японських офісних працівників середнього віку показало схожі результати.Натомість сидіння на дозвіллі найкраще прогнозує смертність, і це свідчить, що соціально-економічний статус і звички робити фізичні вправи вранці, ввечері та у вихідні справляють важливий вплив на здоров’я, окрім того, скільки людина сидить у будні на офісній роботі. І якщо вже на те пішло, інші перебільшені твердження про сидіння також можуть бути міфом. Скільки разів вам докірливо радили — не сутультеся, сядьте рівно? Ця «бородата» історія тягнеться в минуле, до німецького хірурга-ортопеда кінця ХІХ століття Франца Штаффеля.Унаслідок Промислової революції більше людей почали довгими годинами працювати, сидячи на стільцях, і Штаффель переймався тим, що ці сидуни псують собі поставу, коли переміщують сідниці вперед і вирівнюють поперек. Стривожений, Штаффель висловив припущення, що людський хребет під час сидіння має зберігати той самий характерний подвійний S-вигин, що й під час нормального стояння. І хірург виступив за створення стільців з підтримкою попереку, які змушували б нас сидіти рівно.Через кілька десятиліть опінію Штаффеля підтримали піонер ергономіки, швед Бенґт Окерблум, і його студенти, які робили людям рентген на стільцях, одночасно вимірюючи їхню м’язову активність. У результаті більшість жителів західних країн, разом з переважною кількістю спеціалістів у галузі охорони здоров’я, думають, що ми можемо уникнути болю в спині, якщо сидітимемо з вигнутим попереком і незаокругленою верхньою частиною спини.Цю сучасну культурну норму спростовують наукові дані. Велика розгадка криється в тому, що стільці й крісла зі спинками справді сприяють згорбленості, але люди без стільців у всьому світі також приймають зручні пози, у яких поперек вирівнюється, а верхня частина спини заокруглюється. Багато біомеханічних аргументів проти згорбленості також було розвінчано.Але найпереконливішими для скептиків стали десятки ретельних метааналізів і системних оглядів, автори яких прочесали й досконально оцінили кожне опубліковане дослідження на тему зв’язку між сидячим положенням і болем у спині. Коли я сів почитати ці статті, то буквально отетерів: практично всі високоякісні дослідження на цю тему не виявили послідовних доказів, які пов’язували б звичне сидіння в зігнутих чи згорблених позах із болем у спині. А ще я з подивом прочитав ось що: немає переконливих доказів того, що людей, які довше сидять, частіше турбує біль у спині, або що ми можемо зменшити частоту болю в спині за допомогою спеціальних стільців чи підводячись частіше.Натомість найкращий прогностичний фактор уникнення болю в спині — міцний поперек із м’язами, стійкішими до втоми; своєю чергою, люди із сильними і стійкими до втоми м’язами частіше мають кращу поставу. Інакше кажучи, ми переплутали причину й наслідок. Як розповів мені експерт з болю в спині доктор Кіран О’Салліван, «гарна постава переважно є відображенням середовища, звичок і психічного стану, але це не оберіг від болю в спині».Отже, якщо ви почуваєтеся винними чи тривожитеся через те, що зараз сидите й, може, навіть сутулитеся, пам’ятайте, що ви еволюціонували, щоб сидіти так само, як і бути активними. Замість демонізувати стільці й крісла та докоряти собі за сутулість чи сидіння не навпочіпки, спробуйте сидіти активніше: не будьте інертними занадто довго, безсоромно вовтузьтеся на місці й не дозволяйте, щоб сидіння заміняло вам фізичні вправи чи інші види фізичної активності.Такі звички запобігають хронічному запаленню, що погіршує наше здоров’я, чи зменшують його. І не зайвим буде повторити, що та страшна статистика, яку ми читаємо про сидіння, переважно заснована на тому, скільки ми сидимо, коли перебуваємо не на роботі.

u0421u0438u0434u0456u043du043du044f u2014 u043du043eu0432u0435 u043au0443u0440u0456u043du043du044f? u0423u0440u0438u0432u043eu043a u0456u0437 u043au043du0438u0436u043au0438u00a0u00abu0424u0456u0437u0438u0447u043du0430 (u043du0435)u0430u043au0442u0438u0432u043du0456u0441u0442u044cu00bb

u041cu0438 u043fu0435u0440u0435u043au043eu043du0430u043du0456, u0449u043e u0434u043bu044f u0445u043eu0440u043eu0448u043eu0433u043e u0441u0430u043cu043eu043fu043eu0447u0443u0442u0442u044f u043fu043eu0442u0440u0456u0431u043du043e u0432u0435u0441u0442u0438 u0430u043au0442u0438u0432u043du0438u0439 u0441u043fu043eu0441u0456u0431 u0436u0438u0442u0442u044f: u043fu0456u0442u0438 u0432 u0441u043fu043eu0440u0442u0437u0430u043b, u0437u043du0430u0439u0442u0438 u0442u0440u0435u043du0435u0440u0430 u0456 u043eu0431u043eu0432u2019u044fu0437u043au043eu0432u043e u043fu043eu0447u0430u0442u0438 u0431u0456u0433u0430u0442u0438.

Ми переконані, що для хорошого самопочуття потрібно вести активний спосіб життя: піти в спортзал, знайти тренера і обов’язково почати бігати.

Деніел Ліберман — дослідник еволюції бігу та ходьби, написав революційну книжку, яка спростовує це твердження. <a href="https://laboratoria.pro/products/fizichna-neaktivnist" target="_blank" rel="noopener noreferrer">«Фізична (не)активність. Що насправді робить нас здоровими»</a>, що вийшла друком у видавництві Лабораторія, пояснює, чи можуть фізичні вправи сприяти здоров’ю; розвінчує стійкі міфи про сидіння та витривалість; і вказує шлях до більш приємного та фізично активного життя. Публікуємо уривок з книжки.
<div id="attachment_128518" class="wp-caption alignnone" data-quill-src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg" data-quill-caption="Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана">

<img class="wp-image-128518" src="https://admin.nachasi.com/wp-content/uploads/2021/08/612a5b81d925f_DSC_0689-scaled.jpg" alt="Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана" />
Книжка «Фізична (не)активність» Деніела Лібермана

</div>
Серед численних гіперболічних тверджень про сидіння чи не найекстремальнішим можна назвати «сидіння — тепер це нове куріння». Цигарки — нові, викликають звикання, дорогі, смердючі, токсичні та вбивця номер один у світі. А сидіння — старе, як пагорби, і цілковито природне. Правда в тому, що проблема не в сидінні як такому, а в годинах і годинах нерухомого сидіння, поєднаного з майже повною відсутністю фізичних вправ.

Якщо наші предки всі ті покоління тому поводились як нинішні збирачі-мисливці та селяни, то, ймовірно, сиділи 5–10 годин щодня, стільки ж, скільки деякі, але не всі сучасні американці та європейці. Але також вони були дуже рухливі, коли не сиділи. А коли ці безкрісельні предки гепалися на землю, то не сиділи сиднем у зручних кріслах чи на стільцях зі спинками — вони вовтузилися, сидячи навпочіпки, навколішки чи на землі, і м’язи їхніх стегон, литок і спин були приблизно так само активні, як і тоді, коли вони стояли. Крім того, якщо наші предки нагадували неіндустріальні народи сьогодення, то під час сидіння вони водночас робили хатні справи, доглядали дітей і часто мусили підводитися. Загалом і з необхідності їхнє сидіння було менш інертним та постійним і не відбувалося коштом кількох годин фізичної активності щодня.

Оскільки в осяжному майбутньому офісна робота нікуди не подінеться, столи для роботи стоячи тепер широко рекламують як панацею від надмірної сидячості. У такому маркетингу оманливо плутають не-сидіння з фізичною активністю. Стояння — це не вправа, і станом на сьогодні немає жодного продуманого ретельного дослідження, яке довело б, що столи для роботи стоячи гарантують значні переваги для здоров’я

Пам’ятайте також і таке: хоч у межах численних епідеміологічних досліджень і з’ясувалося, що серед людей, які сидять дванадцять або більше годин, вища смертність, ніж серед тих, хто сидить менше, учені ще мають довести проспективними дослідженнями, що серед людей, які більше сидять на роботі (виробниче сидіння), існує підвищений рівень смертності. За даними масштабного п’ятнадцятирічного дослідження, у якому взяли участь понад 10 000 данців, зв’язку між часом, проведеним сидячи на роботі, та серцево-судинними захворюваннями не виявлено. Ще масштабніше дослідження за участю 66 000 японських офісних працівників середнього віку показало схожі результати.

Натомість сидіння на дозвіллі найкраще прогнозує смертність, і це свідчить, що соціально-економічний статус і звички робити фізичні вправи вранці, ввечері та у вихідні справляють важливий вплив на здоров’я, окрім того, скільки людина сидить у будні на офісній роботі. І якщо вже на те пішло, інші перебільшені твердження про сидіння також можуть бути міфом. Скільки разів вам докірливо радили — не сутультеся, сядьте рівно? Ця «бородата» історія тягнеться в минуле, до німецького хірурга-ортопеда кінця ХІХ століття Франца Штаффеля.

Унаслідок Промислової революції більше людей почали довгими годинами працювати, сидячи на стільцях, і Штаффель переймався тим, що ці сидуни псують собі поставу, коли переміщують сідниці вперед і вирівнюють поперек. Стривожений, Штаффель висловив припущення, що людський хребет під час сидіння має зберігати той самий характерний подвійний S-вигин, що й під час нормального стояння. І хірург виступив за створення стільців з підтримкою попереку, які змушували б нас сидіти рівно.

Через кілька десятиліть опінію Штаффеля підтримали піонер ергономіки, швед Бенґт Окерблум, і його студенти, які робили людям рентген на стільцях, одночасно вимірюючи їхню м’язову активність. У результаті більшість жителів західних країн, разом з переважною кількістю спеціалістів у галузі охорони здоров’я, думають, що ми можемо уникнути болю в спині, якщо сидітимемо з вигнутим попереком і незаокругленою верхньою частиною спини.

Цю сучасну культурну норму спростовують наукові дані. Велика розгадка криється в тому, що стільці й крісла зі спинками справді сприяють згорбленості, але люди без стільців у всьому світі також приймають зручні пози, у яких поперек вирівнюється, а верхня частина спини заокруглюється. Багато біомеханічних аргументів проти згорбленості також було розвінчано.

Але найпереконливішими для скептиків стали десятки ретельних метааналізів і системних оглядів, автори яких прочесали й досконально оцінили кожне опубліковане дослідження на тему зв’язку між сидячим положенням і болем у спині. Коли я сів почитати ці статті, то буквально отетерів: практично всі високоякісні дослідження на цю тему не виявили послідовних доказів, які пов’язували б звичне сидіння в зігнутих чи згорблених позах із болем у спині. А ще я з подивом прочитав ось що: немає переконливих доказів того, що людей, які довше сидять, частіше турбує біль у спині, або що ми можемо зменшити частоту болю в спині за допомогою спеціальних стільців чи підводячись частіше.

Натомість найкращий прогностичний фактор уникнення болю в спині — міцний поперек із м’язами, стійкішими до втоми; своєю чергою, люди із сильними і стійкими до втоми м’язами частіше мають кращу поставу. Інакше кажучи, ми переплутали причину й наслідок. Як розповів мені експерт з болю в спині доктор Кіран О’Салліван, «гарна постава переважно є відображенням середовища, звичок і психічного стану, але це не оберіг від болю в спині».

Отже, якщо ви почуваєтеся винними чи тривожитеся через те, що зараз сидите й, може, навіть сутулитеся, пам’ятайте, що ви еволюціонували, щоб сидіти так само, як і бути активними. Замість демонізувати стільці й крісла та докоряти собі за сутулість чи сидіння не навпочіпки, спробуйте сидіти активніше: не будьте інертними занадто довго, безсоромно вовтузьтеся на місці й не дозволяйте, щоб сидіння заміняло вам фізичні вправи чи інші види фізичної активності.

Такі звички запобігають хронічному запаленню, що погіршує наше здоров’я, чи зменшують його. І не зайвим буде повторити, що та страшна статистика, яку ми читаємо про сидіння, переважно заснована на тому, скільки ми сидимо, коли перебуваємо не на роботі.

🏃 Сидіння — нове куріння? Уривок із книжки «Фізична (не)активність»

DSC_0680.jpg

Вберегтися від упереджень часом буває дуже важко. Коли ж ми повністю підпадаємо під їхній вплив, уникнути помилок у прийнятті рішень стає майже неможливо.

Як не піддаватися стереотипам та уберегтися від хибних висновків розповідає у своїй новій книжці «Досить уже помилок. Як наші упередження впливають на наші рішення» французький письменник та освітянин Олів’є Сібоні.

За словами автора, часто люди припускаються помилок, потрапивши в пастку сторітелінгу, що є прекрасним способом маніпулювання. Так і є, адже поставити красиву історію під сумнів часом стає дуже важко. Ділимося з вами уривком книжки від видавництва Лабораторія, який дуже добре ілюструє подібну ситуацію.

<h1 style="text-align: left;"><img class="alignnone size-full wp-image-91517" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2.jpg" alt="Олів'є Сібоні Досить уже помилок" width="1300" height="867"></h1>
«Це розповідь про цілком реального керівника, у крісло якого ви всядетесь на кілька хвилин — час, потрібний для ухвалення рішення. Отож ви — комерційний директор компанії, який працює у сфері бізнес-послуг в умовах гострої конкуренції. Ви щойно поклали слухавку після тривожного дзвінка Бертеля, одного з найрезультативніших ваших торгових представників. Він повідомив, що втратив один за одним два замовлення й обидва — на користь вашого головного конкурента, компанії «Гризлі». В обох випадках конкурент запропонував ціну, значно нижчу за вашу. Бертель сповістив також, що двоє ваших найкращих продавців звільнилися і, подейкують, подалися в «Гризлі». Насамкінець він запропонував вам на наступних зборах керівництва переглянути рівень цін, які в щоденних контактах з клієнтами видаються йому дедалі менш виправданими.

Звичайно, ця розмова вас турбує. Але такого загартованого в боях фахівця, як ви, нелегко спантеличити. Великий досвід такого типу ситуацій підказує вам перевірити щойно отриману інформацію. Ви негайно телефонуєте Шмідту, іншому продавцеві, якому довіряєте. Він не вагаючись підтверджує: з якогось часу «Гризлі» поводиться особливо агресивно. Коли підійшов час поновлення контракту з одним із ваших найдавніших клієнтів, — розповідає Шмідт, — пропозиція «Гризлі» була на 25 % дешевша за вашу. Йому вдалося зберегти цього клієнта тільки завдяки дуже давнім і міцним особистим зв’язкам з директором клієнтської компанії. Натомість іншого клієнта з його портфеля, термін контракту з яким незабаром добігає кінця, утримати буде важче, якщо ціновий розрив лишатиметься тим самим, що цілком імовірно.

Разом усі ці елементи починають вас непокоїти. Усе почалося з дзвінка Бертеля, який, свідомо чи несвідомо, заклав основу сторітелінгу: він створив історію, поєднуючи розрізнені факти. Утім ця історія зовсім не очевидна. Погляньмо на ті самі факти під іншим кутом. Двоє продавців звільняються? З огляду на історичний рівень плинності кадрів поміж ваших продавців, може, у цьому немає нічого дивного. Те, що вони йдуть до конкурента, — не рідкість у вашій сфері: до того ж куди їм іще йти? Далі: Бертель і Шмідт, ваші «дзвонарі», які вдарили на сполох, скаржаться на агресивність конкурента і всю заслугу за збережених клієнтів приписують собі: з боку продавців у цьому немає нічого надзвичайного… Зрештою, про яку кількість випадків ідеться? Бертель програв двох потенційних клієнтів; водночас Шмідт зберіг нинішнього клієнта й застеріг щодо поновлення контракту з іншим. На цьому етапі ви не здобули і не втратили жодного контракту.

Ваше формулювання проблеми було заздалегідь відредаговане історією, яку вам виклав Бертель. Замість шукати дані, які могли би спростувати запропоновану історію, ви шукали інформацію на її підтвердження. Коли нам майстерно розповідають історію, наша природна реакція в тому, щоб шукати насамперед елементи, які її підтверджують — і, звичайно, знаходити. Нам здається, що ми перевіряємо факти, займаємося ретельним «фактчекінгом». Але з точних фактів можна зробити хибні висновки.

Фактчекінг — це не те саме, що «сторічекінг». Сила сторітелінгу — у нашій невгамовній потребі в оповідях»

Дізнатись більше про книжку можна за <a href="https://bitly.su/ruq5mL" target="_blank" rel="noopener noreferrer" data-schema-attribute="">посиланням</a>.

Вберегтися від упереджень часом буває дуже важко. Коли ж ми повністю підпадаємо під їхній вплив, уникнути помилок у прийнятті рішень стає майже неможливо.Як не піддаватися стереотипам та уберегтися від хибних висновків розповідає у своїй новій книжці «Досить уже помилок. Як наші упередження впливають на наші рішення» французький письменник та освітянин Олів’є Сібоні.За словами автора, часто люди припускаються помилок, потрапивши в пастку сторітелінгу, що є прекрасним способом маніпулювання. Так і є, адже поставити красиву історію під сумнів часом стає дуже важко. Ділимося з вами уривком книжки від видавництва Лабораторія, який дуже добре ілюструє подібну ситуацію.<h1 style="text-align: left;"><img loading="lazy" class="alignnone size-full wp-image-91517" src="/wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2.jpg" alt="Олів'є Сібоні Досить уже помилок" width="1300" height="867" srcset="/wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2.jpg 1300w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-300x200.jpg 300w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-1024x683.jpg 1024w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-768x512.jpg 768w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-650x434.jpg 650w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-1110x740.jpg 1110w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-600x400.jpg 600w, /wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2-730x486.jpg 730w" sizes="(max-width: 1300px) 100vw, 1300px" /></h1>«Це розповідь про цілком реального керівника, у крісло якого ви всядетесь на кілька хвилин — час, потрібний для ухвалення рішення. Отож ви — комерційний директор компанії, який працює у сфері бізнес-послуг в умовах гострої конкуренції. Ви щойно поклали слухавку після тривожного дзвінка Бертеля, одного з найрезультативніших ваших торгових представників. Він повідомив, що втратив один за одним два замовлення й обидва — на користь вашого головного конкурента, компанії «Гризлі». В обох випадках конкурент запропонував ціну, значно нижчу за вашу. Бертель сповістив також, що двоє ваших найкращих продавців звільнилися і, подейкують, подалися в «Гризлі». Насамкінець він запропонував вам на наступних зборах керівництва переглянути рівень цін, які в щоденних контактах з клієнтами видаються йому дедалі менш виправданими.Звичайно, ця розмова вас турбує. Але такого загартованого в боях фахівця, як ви, нелегко спантеличити. Великий досвід такого типу ситуацій підказує вам перевірити щойно отриману інформацію. Ви негайно телефонуєте Шмідту, іншому продавцеві, якому довіряєте. Він не вагаючись підтверджує: з якогось часу «Гризлі» поводиться особливо агресивно. Коли підійшов час поновлення контракту з одним із ваших найдавніших клієнтів, — розповідає Шмідт, — пропозиція «Гризлі» була на 25 % дешевша за вашу. Йому вдалося зберегти цього клієнта тільки завдяки дуже давнім і міцним особистим зв’язкам з директором клієнтської компанії. Натомість іншого клієнта з його портфеля, термін контракту з яким незабаром добігає кінця, утримати буде важче, якщо ціновий розрив лишатиметься тим самим, що цілком імовірно.Разом усі ці елементи починають вас непокоїти. Усе почалося з дзвінка Бертеля, який, свідомо чи несвідомо, заклав основу сторітелінгу: він створив історію, поєднуючи розрізнені факти. Утім ця історія зовсім не очевидна. Погляньмо на ті самі факти під іншим кутом. Двоє продавців звільняються? З огляду на історичний рівень плинності кадрів поміж ваших продавців, може, у цьому немає нічого дивного. Те, що вони йдуть до конкурента, — не рідкість у вашій сфері: до того ж куди їм іще йти? Далі: Бертель і Шмідт, ваші «дзвонарі», які вдарили на сполох, скаржаться на агресивність конкурента і всю заслугу за збережених клієнтів приписують собі: з боку продавців у цьому немає нічого надзвичайного… Зрештою, про яку кількість випадків ідеться? Бертель програв двох потенційних клієнтів; водночас Шмідт зберіг нинішнього клієнта й застеріг щодо поновлення контракту з іншим. На цьому етапі ви не здобули і не втратили жодного контракту.Ваше формулювання проблеми було заздалегідь відредаговане історією, яку вам виклав Бертель. Замість шукати дані, які могли би спростувати запропоновану історію, ви шукали інформацію на її підтвердження. Коли нам майстерно розповідають історію, наша природна реакція в тому, щоб шукати насамперед елементи, які її підтверджують — і, звичайно, знаходити. Нам здається, що ми перевіряємо факти, займаємося ретельним «фактчекінгом». Але з точних фактів можна зробити хибні висновки.Фактчекінг — це не те саме, що «сторічекінг». Сила сторітелінгу — у нашій невгамовній потребі в оповідях»Дізнатись більше про книжку можна за <a href="https://bitly.su/ruq5mL" target="_blank" rel="noopener noreferrer" data-schema-attribute="">посиланням</a>.

У цій рубриці ми говоримо про бізнес, цікаві українські стартапи, підприємництво та поради для підприємців. Серед іншого вивчаємо ще й цікаві кейси із українського та закордонного досвіду та публікуємо найсвіжіші новини B2B- та B2C-сегментів економіки. Тут ви можете знайти все, що варто знати про ділове середовище України, Східної Європи та світу

Бізнес

Ви можете <a href="https://nachasi.com/about/">стати спонсором</a> цієї рубрики, а всі матеріали у цій рубриці матимуть відповідне брендування та банер. Зацікавилися? <a href="mailto:adv@nachasi.com">Напишіть нам</a>

Разом із видавництвом «Лабораторія» Na chasi публікує уривок з книжки французького письменника Олів’є Сібоні «Досить уже помилок. Як наші упередження впливають на наші рішення».

Вберегтися від упереджень часом буває дуже важко. Коли ж ми повністю підпадаємо під їхній вплив, уникнути помилок у прийнятті рішень стає майже неможливо.

Як не піддаватися стереотипам та уберегтися від хибних висновків розповідає у своїй новій книжці «Досить уже помилок. Як наші упередження впливають на наші рішення» французький письменник та освітянин Олів’є Сібоні.

За словами автора, часто люди припускаються помилок, потрапивши в пастку сторітелінгу, що є прекрасним способом маніпулювання. Так і є, адже поставити красиву історію під сумнів часом стає дуже важко. Ділимося з вами уривком книжки від видавництва Лабораторія, який дуже добре ілюструє подібну ситуацію.
<h1 style="text-align: left;"><img class="alignnone size-full wp-image-91517" src="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2020/12/enough-mistakes2.jpg" alt="Олів'є Сібоні Досить уже помилок" width="1300" height="867" /></h1>
«Це розповідь про цілком реального керівника, у крісло якого ви всядетесь на кілька хвилин — час, потрібний для ухвалення рішення. Отож ви — комерційний директор компанії, який працює у сфері бізнес-послуг в умовах гострої конкуренції. Ви щойно поклали слухавку після тривожного дзвінка Бертеля, одного з найрезультативніших ваших торгових представників. Він повідомив, що втратив один за одним два замовлення й обидва — на користь вашого головного конкурента, компанії «Гризлі». В обох випадках конкурент запропонував ціну, значно нижчу за вашу. Бертель сповістив також, що двоє ваших найкращих продавців звільнилися і, подейкують, подалися в «Гризлі». Насамкінець він запропонував вам на наступних зборах керівництва переглянути рівень цін, які в щоденних контактах з клієнтами видаються йому дедалі менш виправданими.

Звичайно, ця розмова вас турбує. Але такого загартованого в боях фахівця, як ви, нелегко спантеличити. Великий досвід такого типу ситуацій підказує вам перевірити щойно отриману інформацію. Ви негайно телефонуєте Шмідту, іншому продавцеві, якому довіряєте. Він не вагаючись підтверджує: з якогось часу «Гризлі» поводиться особливо агресивно. Коли підійшов час поновлення контракту з одним із ваших найдавніших клієнтів, — розповідає Шмідт, — пропозиція «Гризлі» була на 25 % дешевша за вашу. Йому вдалося зберегти цього клієнта тільки завдяки дуже давнім і міцним особистим зв’язкам з директором клієнтської компанії. Натомість іншого клієнта з його портфеля, термін контракту з яким незабаром добігає кінця, утримати буде важче, якщо ціновий розрив лишатиметься тим самим, що цілком імовірно.

Разом усі ці елементи починають вас непокоїти. Усе почалося з дзвінка Бертеля, який, свідомо чи несвідомо, заклав основу сторітелінгу: він створив історію, поєднуючи розрізнені факти. Утім ця історія зовсім не очевидна. Погляньмо на ті самі факти під іншим кутом. Двоє продавців звільняються? З огляду на історичний рівень плинності кадрів поміж ваших продавців, може, у цьому немає нічого дивного. Те, що вони йдуть до конкурента, — не рідкість у вашій сфері: до того ж куди їм іще йти? Далі: Бертель і Шмідт, ваші «дзвонарі», які вдарили на сполох, скаржаться на агресивність конкурента і всю заслугу за збережених клієнтів приписують собі: з боку продавців у цьому немає нічого надзвичайного… Зрештою, про яку кількість випадків ідеться? Бертель програв двох потенційних клієнтів; водночас Шмідт зберіг нинішнього клієнта й застеріг щодо поновлення контракту з іншим. На цьому етапі ви не здобули і не втратили жодного контракту.

Ваше формулювання проблеми було заздалегідь відредаговане історією, яку вам виклав Бертель. Замість шукати дані, які могли би спростувати запропоновану історію, ви шукали інформацію на її підтвердження. Коли нам майстерно розповідають історію, наша природна реакція в тому, щоб шукати насамперед елементи, які її підтверджують — і, звичайно, знаходити. Нам здається, що ми перевіряємо факти, займаємося ретельним «фактчекінгом». Але з точних фактів можна зробити хибні висновки.

Фактчекінг — це не те саме, що «сторічекінг». Сила сторітелінгу — у нашій невгамовній потребі в оповідях»

Дізнатись більше про книжку можна за <a href="https://bitly.su/ruq5mL" target="_blank" rel="noopener noreferrer" data-schema-attribute="">посиланням</a>.

📚 Пастка красивої історії. Як сторітелінг використовують у маніпулюванні іншими

Читайте уривок з відомої книжки Олів'є Сібоні «Досить уже помилок. Як наші упередження впливають на наші рішення» українською мовою.

Відчуйте серцебиття великого міста — найцікавіші події, нові заклади, магазини, реконструкції, архітектурні проєкти, а також урбаністичні ініціативи та як технології змінюють міста. Все про Київ та великі міста України.

Місто

Хочете стати спонсором іншої рубрики? Пишіть на <a href="mailto:adv@nachasi.com" data-schema-attribute="">adv@nachasi.com</a>

Нещодавно <a href="https://nachasi.com/2019/06/13/urbanistyka-za-15-hvylyn/" target="_blank" rel="noopener">ми розповідали</a> про урбаністику та як зробити міста комфортними для всіх. Сьогодні разом із видавництвом «Наш формат» пропонуємо вам прочитати уривок з книги «Криза урбанізму», в якій автор, відомий американський урбаніст, розповідає про негативні наслідки джентрифікації та нехтування інклюзивністю під час планування міських просторів.

🚋 Уривок з книги «Криза урбанізму. Чому міста роблять нас нещасними» американського урбаніста Річарда Флориди

Якщо вам 27 рочків або десь біля того, а ви й досі не знаєте, ким станете, коли виростете, не переймайтеся — так званих «дорослих» не існує. Принаймні, так вважає Памела Друкерман, авторка бестселеру, що називається саме так.

«Дорослих не буває. Історія дорослішання на середині життя» — уривок із книги, що зменшить вашу самокритичність

Доктор психології Адам Ґрант, професор Уортонської школи бізнесу, дає глибоко вмотивовану й неочікувану відповідь на утопічне питання: «Чи можливо досягти суттєвого успіху, допомагаючи іншим на шляху до нього». Публікуємо разом із видавництвом Yakaboo Publishing уривок із книги.

«Давати і брати. Прихована соціальна динаміка успіху» — уривок з бестселера Адама Ґранта

Український бізнес — це не проста прогулянка. Він формувався у жорстких умовах: коли розвалювалися старі економічні зв’язки та створювалися нові. Тому й уроки, які він дає, — безжальні й унікальні. Разом із видавництвом «<a href="https://nashformat.ua/" target="_blank" rel="noopener">Наш формат</a>» публікуємо книгу інвестора та підприємця Дмитра Томчука «Тут клює. Відверті історії українського бізнесмена», яка розповість про непростий шлях від маленького підприємця і до засновника інвестиційного фонду, від 90-х до сьогодні.

📘 «Тут клює. Відверті історії українського бізнесмена» — уривок з книги інвестора та підприємця Дмитра Томчука

Тут клює. Відверті історії українського бізнесмена — це персональні уроки, здобуті на різних етапах та часових проміжках існування бізнесу

У цій рубриці зібрані всі великі та цікаві матеріали користувачів та редакції Na chasi.

Історії

У травні зі спільної ініціативи видавництва <a href="http://knigolove.com.ua/" target="_blank" rel="noopener">#книголав</a> та глобального руху <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/HeForShe" target="_blank" rel="noopener">HeForShe</a> українською мовою вийде бестселер «Чоловіки про фемінізм» Майкла Кауфмана та Майкла Кіммела. Публікуємо уривок з видання, що розкаже основи та принципи фемінізму та змінить чимало поглядів на вже сформовані стереотипи.

«Для багатьох українців слово «фемінізм» є чимось страшним і незрозумілим, у той час у світі це поняття є нормою та звичайною частиною життя. Тисячі жінок підіймають питання «фемінізму», але коли це зробили чоловіки, ще й у такій зрозумілій та гумористичній подачі, шансів не видати цю книжку було мало. Буденні ситуації та легкість тексту дозволяють змінити погляд на чимало речей, що пов`язані із рівністю та правами», – розповідає Світлана Павелецька, співзасновниця видавництва <a href="http://knigolove.com.ua/" target="_blank" rel="noopener">#книголав</a>.

Майкл Кауфман – просвітник і автор, зосереджений у своїй діяльності на залученні чоловіків і хлопчиків до подолання ґендерної нерівності й насильства щодо жінок. Працював у сорока п’яти країнах, широко співпрацював з ООН, а також численними громадськими й державними інституціями. Співзасновник руху «Білі стрічки» — найбільшої у світі чоловічої ініціативи, що спрямована проти насильства щодо жінок.

Майкл Кіммел — активіст, викладач і дослідник, який бачить свою місію в тому, щоб залучати чоловіків і хлопчиків до підтримки ґендерної рівності. Професор соціології в Університеті штату Нью-Йорк у Стоуні-Брук, лауреат премій у галузі освіти. Автор численних книжок і статей. Багато років був речником Національної організації чоловіків проти сексизму (National Organization for Men against Sexism).

Книга вийде наприкінці травня та вже доступна для передзамовлення.

[advertising_strip img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2019/05/Logotyp_knygolav.jpg" button_text="Передзамовити книгу" link="https://www.yakaboo.ua/ua/choloviki-pro-feminizm.html" content="«Чоловіки про фемінізм»"]

[color_title title="Жарти"]

[background_substrate color="#ddc7c7" content="ЗАПИТАННЯ: Скільки треба феміністок, щоби вкрутити лампочку?

ВІДПОВІДЬ: Це не смішно."]

Що ми весь час чуємо про феміністок? У них немає почуття гумору. Вони постійно сердяться на жарти про жінок. Чого б їм не попуститися трохи?

На роботі, в школі, у дружньому товаристві ми жартуємо з кількох причин: буває, нам хочеться налагодити контакт з іншими чи, можливо, почуватися впевненіше, якщо ми відчуваємо конкуренцію, або просто через те, що люди люблять посміятися. За допомогою гумору ми розряджаємо напругу, розслабляємося, налаштовуємось на товариський лад.

Але хто стає об’єктами наших жартів? Справді, іноді ми кепкуємо з тих, хто має вищий статус у суспільстві. Але значно частіше жартуємо з тих, кого суспільство не цінує — тобто з тих, кого піддають утискам, дискримінують, стигматизують, як-от жінок, геїв, лесбійок, представників расових, етнічних і релігійних меншин.

Можна сказати, що цей другий тип гумору допомагає нам запевнити самих себе, що ми кращі за інших. І такі жарти лише зміцнюють забобони й упереджене ставлення, навіть якщо ми не маємо цього на меті.

[blockquote_with_author name="Майкл Кауфман та Майкл Кіммел" position="«Чоловіки про фемінізм»" content="Атмосфера небезпеки заважає нам розкривати свій потенціал уповні."]

Жарти виникають не у вакуумі. Саме тому, коли жінки зневажливо жартують про чоловіків, це завдає об’єктам жартів менше шкоди, ніж коли чоловіки насміхаються з жінок. Те саме з жартами про гомо- та гетеросексуалів. Чи жартами про світлошкірих і тих, у кого колір шкіри інший. Чи жартами між представниками однієї соціальної групи.

[related_post id="56684"]

Є ще одна проблема з жартами. Те, як ви жартуєте в колі друзів, можна вважати вашою приватною справою, але ті самі жарти в публічному просторі, наприклад, у школі чи на роботі, мають геть інший ефект. Там діють інші правила. Деякі жарти неприпустимі в публічному просторі — насамперед через те, що всі ми маємо право почуватися в безпеці й відчувати повагу до себе, а не боятися, що нас принизять чи погрожуватимуть нам, виправдовуючись, ніби «це всього лише жарт». Атмосфера небезпеки заважає нам розкривати свій потенціал уповні, й через невдалі жарти атмосфера на робочому місці сприймається як ворожа — таким чином нібито безневинний жарт незалежно від мотивів жартівника перетворюється на переслідування, залякування чи настирливе залицяння.

Подібно до чоловіків, жінки, які вірять у рівноправ’я, можуть кепкувати і вдало, і невдало. Але вони усвідомлюють, що жарт, який принижує жінку, тримається на давній традиції принижень — як-от у часи, коли жарти про зґвалтування й побиття дружин у певних колах вважалися смішними.
Гадаємо, варто нам розділ про жарти підсумувати дотепом. Отже:

[background_substrate color="#ddc7c7" content="ЗАПИТАННЯ: Скільком чоловікам треба долучитися до жінок, щоб досягти рівноправ’я?

ВІДПОВІДЬ: Побачимо!"]

[cut_in_image_fullwidth img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2019/05/men-on-feminism-2.png" img_id="57533" title="Здоров'я" parallax="true" title_on_img="true"]
Авторка ілюстрації: Марія Кінович
Іноді корисно подумати про речі, які ви звикли сприймати як належне. Можливо, ви вважаєте, що оскільки жінки становлять половину людства, сучасна медицина приділятиме їм і проблемам їхнього здоров’я половину своєї уваги.

Та насправді знадобився фемінізм, щоби привернути увагу до жіночого здоров’я.

Наприклад, донедавна в медичні дослідження залучали переважно чоловіків. Це призвело до страшних результатів: у 1950-х народжувалася величезна кількість немовлят із недорозвиненими кінцівками, бо їхнім матерям під час вагітності прописували заспокійливий препарат талідомід, який ніколи клінічно не випробовували на жінках чи хоча б самицях тварин.

[related_post id="55135"]

У жінок є специфічні проблеми, пов’язані зі здоров’ям, які треба вирішувати. Жінка, яку побив чоловік, може звернутися по невідкладну допомогу, але навіть нині більшість лікарів не навчені, як з’ясувати, чи ушкодження, з якими вона звернулася, є результатом насильства, а не нещасного випадку. Дівчина, яка помирає від голоду в спробах схуднути, — це нездорово. Молоді спортсменки й танцівниці, у яких припиняється менструація або не настає статеве дозрівання через зморення на тренуваннях чи виснажливі дієти, — це нездорово. Жінки у певних культурах, які можуть харчуватися лише тим, що не доїли чоловіки й діти, не будуть здоровими. Жінки, які живуть у постійному страху насильства, не можуть бути ані психічно, ані фізіологічно здоровими. Коли жінки змушені приймати ліки через те, що незадоволені життям, — це теж погано.

Нині, у двадцять першому столітті, медицина називає вагітність і пологи «станами, які потребують медичного втручання». Пологи перестали бути відповідальністю повитух і стали медичною маніпуляцією. Завдяки цьому вдалося врятувати багато життів, однак це також призвело до того, що значно більший відсоток жінок піддають кесаревому розтину чи іншим формам медичного втручання, ніж це справді необхідно. Жінки (часто за підтримки своїх партнерів-чоловіків) боролися за право контролювати свою вагітність і процес пологів завдяки новим програмам підготовки акушерів, службам підтримки для вагітних та постійному тискові на медичну спільноту.

Ми прагнемо, щоб жінки жили довгим і здоровим життям. Фемінізм бореться, серед іншого, й за це.

[advertising_strip img="https://nachasi.com/wp-content/uploads/2019/05/Logotyp_knygolav.jpg" button_text="Передзамовити книгу" link="https://www.yakaboo.ua/ua/choloviki-pro-feminizm.html" content="«Чоловіки про фемінізм»"]

«Для багатьох українців слово «фемінізм» є чимось страшним і незрозумілим, у той час у світі це поняття є нормою та звичайною частиною життя. Тисячі жінок підіймають питання «фемінізму», але коли це зробили чоловіки, ще й у такій зрозумілій та гумористичній подачі, шансів не видати цю книжку було мало. Буденні ситуації та легкість тексту дозволяють змінити погляд на чимало речей, що пов`язані із рівністю та правами», – розповідає Світлана Павелецька, співзасновниця видавництва <a href="http://knigolove.com.ua/" target="_blank" rel="noopener">#книголав</a>.Майкл Кауфман – просвітник і автор, зосереджений у своїй діяльності на залученні чоловіків і хлопчиків до подолання ґендерної нерівності й насильства щодо жінок. Працював у сорока п’яти країнах, широко співпрацював з ООН, а також численними громадськими й державними інституціями. Співзасновник руху «Білі стрічки» — найбільшої у світі чоловічої ініціативи, що спрямована проти насильства щодо жінок.Майкл Кіммел — активіст, викладач і дослідник, який бачить свою місію в тому, щоб залучати чоловіків і хлопчиків до підтримки ґендерної рівності. Професор соціології в Університеті штату Нью-Йорк у Стоуні-Брук, лауреат премій у галузі освіти. Автор численних книжок і статей. Багато років був речником Національної організації чоловіків проти сексизму (National Organization for Men against Sexism).Книга вийде наприкінці травня та вже доступна для передзамовлення.	<div class="adv__container">					<a href="https://www.yakaboo.ua/ua/choloviki-pro-feminizm.html" target="_blank"			 class="adv adv--line adv--mistape animate-block animate-block--before animate-block--delay-25">				<div class="adv--line__container">											<div class="adv__img">							<img class="adv--image" src="/wp-content/uploads/2019/05/Logotyp_knygolav.jpg"/>						</div>										<div class="adv__description">						«Чоловіки про фемінізм»					</div>											<div class="adv__link">															Передзамовити книгу													</div>									</div>			</a>			</div>	<h3>					Жарти			</h3>		<div class="bg-color-section " style="background-color:#ddc7c7">		<div class="content-wrap">						ЗАПИТАННЯ: Скільки треба феміністок, щоби вкрутити лампочку?ВІДПОВІДЬ: Це не смішно.		</div>	</div>Що ми весь час чуємо про феміністок? У них немає почуття гумору. Вони постійно сердяться на жарти про жінок. Чого б їм не попуститися трохи?На роботі, в школі, у дружньому товаристві ми жартуємо з кількох причин: буває, нам хочеться налагодити контакт з іншими чи, можливо, почуватися впевненіше, якщо ми відчуваємо конкуренцію, або просто через те, що люди люблять посміятися. За допомогою гумору ми розряджаємо напругу, розслабляємося, налаштовуємось на товариський лад.Але хто стає об’єктами наших жартів? Справді, іноді ми кепкуємо з тих, хто має вищий статус у суспільстві. Але значно частіше жартуємо з тих, кого суспільство не цінує — тобто з тих, кого піддають утискам, дискримінують, стигматизують, як-от жінок, геїв, лесбійок, представників расових, етнічних і релігійних меншин.Можна сказати, що цей другий тип гумору допомагає нам запевнити самих себе, що ми кращі за інших. І такі жарти лише зміцнюють забобони й упереджене ставлення, навіть якщо ми не маємо цього на меті.	<blockquote class="shortcode-blockquote">		Атмосфера небезпеки заважає нам розкривати свій потенціал уповні.					<cite>									Майкл Кауфман та Майкл Кіммел, «Чоловіки про фемінізм»							</cite>			</blockquote>Жарти виникають не у вакуумі. Саме тому, коли жінки зневажливо жартують про чоловіків, це завдає об’єктам жартів менше шкоди, ніж коли чоловіки насміхаються з жінок. Те саме з жартами про гомо- та гетеросексуалів. Чи жартами про світлошкірих і тих, у кого колір шкіри інший. Чи жартами між представниками однієї соціальної групи.	<div class="related-post">		Читайте також:		<a href="/creative/2019/04/19/franklin-biography-isaacson/" class="link">«Бенджамін Франклін» — уривок з біографії отця-засновника США від Волтера Айзексона</a>	</div>Є ще одна проблема з жартами. Те, як ви жартуєте в колі друзів, можна вважати вашою приватною справою, але ті самі жарти в публічному просторі, наприклад, у школі чи на роботі, мають геть інший ефект. Там діють інші правила. Деякі жарти неприпустимі в публічному просторі — насамперед через те, що всі ми маємо право почуватися в безпеці й відчувати повагу до себе, а не боятися, що нас принизять чи погрожуватимуть нам, виправдовуючись, ніби «це всього лише жарт». Атмосфера небезпеки заважає нам розкривати свій потенціал уповні, й через невдалі жарти атмосфера на робочому місці сприймається як ворожа — таким чином нібито безневинний жарт незалежно від мотивів жартівника перетворюється на переслідування, залякування чи настирливе залицяння.Подібно до чоловіків, жінки, які вірять у рівноправ’я, можуть кепкувати і вдало, і невдало. Але вони усвідомлюють, що жарт, який принижує жінку, тримається на давній традиції принижень — як-от у часи, коли жарти про зґвалтування й побиття дружин у певних колах вважалися смішними. Гадаємо, варто нам розділ про жарти підсумувати дотепом. Отже:		<div class="bg-color-section " style="background-color:#ddc7c7">		<div class="content-wrap">						ЗАПИТАННЯ: Скільком чоловікам треба долучитися до жінок, щоб досягти рівноправ’я?ВІДПОВІДЬ: Побачимо!		</div>	</div>	<div class="wp-caption full-screen full-screen-with-bg-title content_paralax_js content-paralax">					<div class="img" data-speed="1" style="background-image: url(/wp-content/uploads/2019/05/men-on-feminism-2.png)"></div>				<img src="/wp-content/uploads/2019/05/men-on-feminism-2.png">														<div class="bg-title-wrap">						Здоров'я					</div>										</div>Авторка ілюстрації: Марія КіновичІноді корисно подумати про речі, які ви звикли сприймати як належне. Можливо, ви вважаєте, що оскільки жінки становлять половину людства, сучасна медицина приділятиме їм і проблемам їхнього здоров’я половину своєї уваги.Та насправді знадобився фемінізм, щоби привернути увагу до жіночого здоров’я.Наприклад, донедавна в медичні дослідження залучали переважно чоловіків. Це призвело до страшних результатів: у 1950-х народжувалася величезна кількість немовлят із недорозвиненими кінцівками, бо їхнім матерям під час вагітності прописували заспокійливий препарат талідомід, який ніколи клінічно не випробовували на жінках чи хоча б самицях тварин.	<div class="related-post">		Читайте також:		<a href="/creative/2019/03/22/12-rules-peterson/" class="link">«12 правил життя. Як перемогти хаос» — уривок з бестселеру Джордана Пітерсона</a>	</div>У жінок є специфічні проблеми, пов’язані зі здоров’ям, які треба вирішувати. Жінка, яку побив чоловік, може звернутися по невідкладну допомогу, але навіть нині більшість лікарів не навчені, як з’ясувати, чи ушкодження, з якими вона звернулася, є результатом насильства, а не нещасного випадку. Дівчина, яка помирає від голоду в спробах схуднути, — це нездорово. Молоді спортсменки й танцівниці, у яких припиняється менструація або не настає статеве дозрівання через зморення на тренуваннях чи виснажливі дієти, — це нездорово. Жінки у певних культурах, які можуть харчуватися лише тим, що не доїли чоловіки й діти, не будуть здоровими. Жінки, які живуть у постійному страху насильства, не можуть бути ані психічно, ані фізіологічно здоровими. Коли жінки змушені приймати ліки через те, що незадоволені життям, — це теж погано.Нині, у двадцять першому столітті, медицина називає вагітність і пологи «станами, які потребують медичного втручання». Пологи перестали бути відповідальністю повитух і стали медичною маніпуляцією. Завдяки цьому вдалося врятувати багато життів, однак це також призвело до того, що значно більший відсоток жінок піддають кесаревому розтину чи іншим формам медичного втручання, ніж це справді необхідно. Жінки (часто за підтримки своїх партнерів-чоловіків) боролися за право контролювати свою вагітність і процес пологів завдяки новим програмам підготовки акушерів, службам підтримки для вагітних та постійному тискові на медичну спільноту.Ми прагнемо, щоб жінки жили довгим і здоровим життям. Фемінізм бореться, серед іншого, й за це.	<div class="adv__container">					<a href="https://www.yakaboo.ua/ua/choloviki-pro-feminizm.html" target="_blank"			 class="adv adv--line adv--mistape animate-block animate-block--before animate-block--delay-25">				<div class="adv--line__container">											<div class="adv__img">							<img class="adv--image" src="/wp-content/uploads/2019/05/Logotyp_knygolav.jpg"/>						</div>										<div class="adv__description">						«Чоловіки про фемінізм»					</div>											<div class="adv__link">															Передзамовити книгу													</div>									</div>			</a>			</div>

«Чоловіки про фемінізм» — уривок з бестселера, що розбиває стереотипи

s:524:"a:1:{i:0;a:2:{s:5:"title";s:29:"ВОЛТЕР АЙЗЕКСОН";s:4:"text";s:439:"Журналіст, письменник та біограф. Президент Аспенського інституту. Колишній директор телекомпанії CNN та головний редактор журналу Time. Автор популярних біографій Стіва Джобса, Генрі Кіссінджера, Бенджаміна Франкліна та Альберта Ейнштейна.";}}";

ПРО АВТОРА

У важливий для нашої країни час разом із видавництвом «<a href="https://nashformat.ua/" target="_blank" rel="noopener">Наш формат</a>» публікуємо уривок з життєопису отця-засновника Сполучених Штатів Америки Бенджаміна Франкліна. Автором книги є легендарний біограф Волтер Айзексон, найбільш відомий за біографією Стіва Джобса.

«Бенджамін Франклін» — уривок з біографії отця-засновника США від Волтера Айзексона

s:496:"a:1:{i:0;a:2:{s:5:"title";s:31:"Джордан Пітерсон";s:4:"text";s:409:"Канадський психолог, професор Торонтського університету. Основними галузями досліджень Пітерсона є патопсихологія, соціальна психологія та психологія особистості, а також психологія релігійних та ідеологічних вірувань.";}}";

Якось у відповідь на запитання одного з користувачів Quora «Що найкориснішого
про життя мусить знати кожен?» Пітерсон описав правила, якими має керуватися людина. Ці правила стали надзвичайно популярними, і лягли в основу цієї книги

#уривок