Kateryna Malko
«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну та дає поради, як з ними боротися — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг…
А головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.
Разом із видавництвом «Лабораторія» публікуємо уривок із книги.
Кинга «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке
Медична практика сильно змінилася під впливом нашого прагнення до світу без болю. До початку ХХ століття лікарі вважали, що певний рівень болю корисний для здоров’я. Провідні хірурги ХІХ століття неохоче застосовували загальну анестезію під час хірургічних операцій, оскільки були переконані в тому, що біль посилює реакцію імунної й серцево-судинної систем, а також прискорює процес одужання.
У мене немає свідчень щодо здатності болю прискорювати відновлення тканин, проте з’являється дедалі більше вагомих доказів того, що приймання опіоїдів під час хірургічного втручання сповільнює цей процес. Відомий лікар XVII століття Томас Сиденгам сказав про біль таке: «Я бачу, що всі … зусилля спрямовані на те, аби подолати надзвичайно небезпечний біль та запалення… Хоча безперечним є те, що помірний ступінь болю й запалення у надзвичайних випадках виступає інструментом, котрий природа застосовує якнаймудріше». Сучасні лікарі зобов’язані повністю вгамовувати біль, бо інакше вони не справлятимуть враження співчутливих цілителів.
Біль у будь-якій формі вважається небезпечним, і не лише тому, що дошкуляє, а й тому, що збуджує мозок, готуючи його до майбутнього болю й залишаючи неврологічну рану, яка ніколи не загоїться. Така зміна парадигми щодо болю знайшла свій прояв у масовому призначенні заспокійливих ліків. Сьогодні більш як кожен четвертий дорослий (а також більш як кожна двадцята дитина) у США щоденно приймає певний психіатричний препарат. Вживання антидепресантів на зразок паксилу, прозаку й селекси зростає в усіх країнах світу, а очолюють цей список Сполучені Штати. Антидепресанти приймає кожен десятий американець; далі йде Ісландія та Австралія (106 осіб на 1000 населення), Канада (86 осіб), Данія (85 осіб), Швеція (79 осіб) і Португалія (78 осіб). Серед 25 країн Корея посіла останнє місце (13 осіб на 1000 населення). У Німеччині вживання антидепресантів збільшилось на 46% лише за 4 роки, а в Іспанії та Португалії — на 20% протягом цього ж періоду. Дані про вживання антидепресантів в інших країнах Азії (зокрема в Китаї) відсутні, однак ми можемо зробити висновок про зростання цього показника, проаналізувавши тенденції продажів. У Китаї обсяг продажів антидепресантів досяг 2,61 мільярда доларів у 2011 році, що на 19,5 % більше порівняно з попереднім роком.
У 2006‒2016 роках кількість призначених стимуляторів (як-от адерал і риталін) у США зросла вдвічі, зокрема серед дітей віком до 5 років. У 2011 році стимулятори призначали двом третинам американських дітей, у яких було діагностовано розлад із дефіцитом уваги. Кількість призначених седативних препаратів на зразок бензодіазепінів (ксанакс, клонопін, валіум), що спричиняють залежність, також збільшується — можливо, аби пом’якшити наслідки всіх тих стимуляторів, які ми приймаємо. У 1996‒2013 роках лише у Сполучених Штатах кількість дорослих, які купували призначені бензодіазепіни, зросла на 67%, з 8,1 мільйона до 13,5 мільйона осіб. У 2012 році було виписано рецептів на таку кількість опіоїдів, що кожен американець міг би мати цілу пляшечку пігулок. Передозування опіоїдами знищило більше американців, ніж зброя чи автомобільні аварії.
Тож чи варто дивуватися, що мій пацієнт сказав собі: «Зрештою усе зводиться до заспокоєння. Легше прийняти пігулку, аніж відчувати біль». Крім надзвичайних випадків утечі від болю, ми втратили здатність витримувати навіть незначний дискомфорт. Ми постійно прагнемо відволіктися від буденності й жити розвагами. У романі «Повернення в прекрасний дивний світ» (Brave New World Revisited) Олдокс Гакслі писав:
«Величезна індустрія засобів масової комунікації, що переважно має справу не з істинним чи хибним, а з чимось нереальним, навіть незначним … залишила поза увагою безмежне прагнення людини до розваг». Подібну думку висловив також Ніл Постман, автор класичного роману 1980-х «Дорозважаємося до смерті. Публічний дискурс в еру шоу-бізнесу» (Amusing Ourselves to Death), який писав: «Американці більше не розмовляють одне з одним, а розважають одне одного. Вони обмінюються не ідеями, а зображеннями. Вони сперечаються не з пропозиціями, а з вродливими людьми, знаменитостями й рекламою».
Моя пацієнтка Софі, студентка Стенфордського університету з Південної Кореї, звернулася до мене по допомогу в подоланні депресії й тривожності. Серед усього того, про що ми говорили, вона розповіла мені, що проводить переважну частину свого дня, переглядаючи інстаграм, дивлячись ютюб та слухаючи подкасти й пісні за допомогою якого-небудь пристрою. Під час сеансу із Софі я запропонувала їй спробувати піти на заняття, не слухаючи нічого, й просто дати змогу оформитись власним думкам. Вона подивилася на мене водночас з недовірою та страхом.
— Навіщо мені це робити? — здивовано запитала вона.
— Що ж, — наважилася сказати я, — це спосіб пізнати себе. Дозволити своєму досвідові розкритися, не намагаючись контролювати його чи тікати від нього. Саме те, що ти відволікаєшся через пристрої, може посилювати твою депресію й тривожність. Це доволі виснажливо — постійно уникати самої себе. Мені цікаво, чи отримаєш ти доступ до нових думок і почуттів, коли поглянеш на себе з інакшого боку, і чи допоможе це тобі відчути міцніший зв’язок із собою, з людьми й зі світом. Софі на мить замислилася.
— Але ж це так нудно, — сказала вона.
— Це справді так, — відповіла я. — Нудьга не просто нудна. Вона може навіть уселяти жах. Вона примушує нас залишатися віч-на-віч із серйознішими питаннями — про сенс і мету життя. Крім того, нудьга — це сприятлива атмосфера для відкриттів і винаходів. Вона створює простір, необхідний для того, щоб сформувалося нове мислення, адже ми повсякчас реагуємо на стимули навколо нас замість того, щоб дати собі змогу зануритися у пережитий досвід.
Наступного тижня Софі спробувала піти на заняття, не підключившись до мережі.
— Спочатку було важко, — сказала вона, — але згодом я звикла й це мені навіть сподобалося. Я почала помічати дерева.