Про непростий шлях у спорті, навчання в знаменитій Школі Дерюгіних та справжню ціну олімпійської медалі розповідає українська гімнастка Ганна Різатдінова.
Ганна Різатдінова — українська гімнастка, бронзова призерка Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро (2016), чемпіонка світу у вправі з обручем, багаторазова призерка чемпіонатів світу, Європи та літніх Універсіад. Заслужена майстерка спорту України, кавалер ордена княгині Ольги І та ІІ ступенів.
🌟 У дитинстві моє життя складалося виключно зі спорту
Вперше до спортивної зали мама привела мене у 4 роки. Мені тоді зовсім не сподобалося. Батьки бачили мою реакцію й не наполягали. Уже через рік я самостійно попросилася до залу знову. Так розпочалася моя спортивна кар’єра.
Моя мама — заслужений тренер України з художньої гімнастики. Хоч вона й не була моїм безпосереднім тренером, але брала активну участь у тренувальному процесі. Бути дочкою тренера — дуже складно. Якщо в залі щось не вийшло, ти приносиш це додому. Бувало, за вечерею ми навіть не розмовляли. У дитинстві мами дуже не вистачало. По факту, вона у мене з’явилася після Олімпійських ігор, коли я здобула медаль.
Не можу сказати, що у мене зовсім не було дитинства, просто воно було особливим. Адже спортсмени — особливі люди. Я ходила в дитячий садок тільки на пів дня. Коли розпочиналася тиха година й всі діти йшли відпочивати, за мною приходив тато і забирав на тренування. Так я була привчена до праці змалечку.
Гімнастика не давалася легко. Я не з тих дітей, які мають гнучкі м'язи та хорошу розтяжку. Я кричала і плакала, коли тренери намагалися мене розтягнути. Це було нестерпно боляче. Одного дня я сказала мамі, що навчуся розтягуватися самостійно. Щоранку, як тільки піднімалась з ліжка, я відразу ставила праву ногу на стілець, ліву відводила назад і розтягувалася з провисанням у шпагат. За три місяці я таки розтягнулася
У дитинстві моє життя складалося виключно зі спорту. З друзями у дворі я не бавилася. Повз також пройшли усі дитячі ігри. Я не навчилася кататися на ковзанах, адже потрібно було уникати травм. Є безліч нюансів, які я втратила. Втім, багато чого здобула натомість. Я вписала своє ім’я в історію світового спорту — а опанувати лижі та ковзани можна і зараз.
🔥 Ходила в зал з думкою: «Сьогодні буду працювати так, щоб Ірина Дерюгіна мене похвалила»
У 2009 році, коли мені було 16, я розпочала навчання в знаменитій Школі Дерюгіних. До столиці їхала з бажанням завойовувати медалі та бути першим номером країни. Натомість мусила підкорювати Дерюгіну Ірину Іванівну. Вона з самого початку не бачила в мені зірки. Можливо, частково й з об’єктивних причин. Ця ситуація стала для мене потужним мотиватором тренуватися більше.
Я ходила в зал із думкою: «Сьогодні буду працювати так, щоб Ірина Іванівна мене похвалила». Для розуміння, отримати похвалу від Ірини Дерюгіної можна лише тоді, коли ти працюєш, як машина. Тому я намагалася щодня викладатися на повну.
Згодом Ірина Дерюгіна запропонувала мені групові вправи, де дівчата виступають у п’ятьох. Я ж — завжди прагнула виступати індивідуально, як Серебрянська чи Безсонова. Попри все, Альбіна Миколаївна (мама Ірини Дерюгіної — ред.) завжди бачила в мені більше, ніж усі навколо. Тоді вона сказала: «Відпрацьовуєш групові вправи й поки всі відпочивають, будеш тренувати індивідуальні». Після цих слів я практично не виходила з тренувальної зали. Я дійсно тренувалася більше всіх: приходила в зал першою, а йшла останньою. Працювала перед тренуваннями та на вихідних. Це мало свої наслідки.
У той час я жила в спорт-інтернаті біля метро «Лісова», а тренування відбувалися на Хрещатику в Жовтневому палаці. Крім залу й тренувань у мене не було нічогісінько. Якщо ти не в зал, то куди? Пам’ятаю, я їду на тренування, виходжу з метро й думаю: «Нехай мене уже зіб’є машина, аби тільки не йти в зал». Це була така втома: і фізична, і моральна. Звісно, через день-два все ставало на свої місця.
З емоційним навантаженням справлялася по-різному. Іноді допомогли батьки. Але з часом я навчилася давати цьому раду самостійно. Могла просто піти до церкви. Мені подобався спокій, який я там знаходила. Часом Альбіна Миколаївна підбирала потрібні слова, які повертали бажання працювати. Вона була екстрасенсом та психологом в одній особі. Штатного психолога в збірній не було. Зараз я розумію, що це величезний мінус. В таких жорстких умовах дівчатам потрібно обговорювати проблеми з фахівцем.
❗️ Коли здається, що вже кінець і виходу немає — це найпотрібніший трамплін для росту
Довгий час у мене нічого не виходило. Я кілька разів хотіла покинути гімнастику. Спочатку через те, що займала 20-ті місця на турнірах та чемпіонатах. Після першої Олімпіади в Лондоні я зайняла 10-те місце. Так, фіналістка Олімпійських ігор — звучить почесно. Але я розуміла, що це мій особистий провал. Українські гімнастки завжди були в п’ятірці. Тоді вирішила, що час зупинитися. Батьки підтримали, адже також втомилися жити моїм життям. Коли дитина у збірній — це велика робота усієї родити. Рішення покинути гімнастику — стало переломним моментом у моєму житті. Слава Богу, я знайшла в собі силу і не закінчила кар’єру на тому етапі. Через рік, у 2013 році, я стала чемпіонкою світу. Після цього провалу у мене було успішне чотириріччя з медалями на кожних змаганнях.
Національна збірна — це школа виживання. Якщо ти пройдеш усі випробування, то зможеш гідно виступити на Олімпіаді. Тут я зрозуміла, якщо тренуватимусь з «10» на хорошу «5», то ніколи не досягну результату. Всі видатні спортсмени — це люди, які працювали на межі своїх можливостей або ж далеко за цими межами. Недарма на Олімпіаді всього три місця на п’єдесталі. Там збираються найкращі спортсмени з усього світу. І немає такого поняття, як «удача». Є тільки праця та велике бажання перемагати.
Тоді я зрозуміла важливу річ: коли здається, що вже кінець і виходу немає — це найпотрібніший трамплін для росту. Після нього обов'язково буде зліт. Обов'язково! Головне в цей період не здаватися, а знайти в собі сили йти далі. Так я дійшла до Олімпіади
🚀 На Олімпіаду спортсмени їдуть підготовленими, але перемагає той, хто впорається зі своїми думкам
До участі в Олімпійських іграх слід підходити на піку своєї форми. Фізичні та моральні показники мають бути ідеально відточені. Це ще один етап колосальної роботи над собою. На Олімпіаду спортсмени їдуть підготовленими, але перемагає той, хто впорається зі своїми думками.
Підготуватися психологічно мені допомогла книга «Ментальний атлет», яку я знайшла в США. Її написав психолог, який проводив тести над усіма олімпійцями світового рівня. Він проаналізував, що потрібно спортсмену для того, аби подолати страх та перемогти. Ця книга допомогла мені змінитися на ментальному рівні.
Я зрозуміла, що велику увагу потрібно приділити диханню. Адже, коли нам страшно й паралізує усе тіло, ми не помічаємо, як перестаємо дихати. Я навчилася налаштовувати себе на позитивний лад. Думки про те, що щось не вийде постійно докучають. Потрібно вміти їх блокувати. Щоранку я казала собі: “Нічого поганого не станеться! Я добре підготовлена! Я молодець!”. Якщо ти озираєшся й розумієш, що зробила максимум — твоя совість чиста. Далі — тільки Божа воля.
Медаль здобуває лише той, хто готовий померти на килимі. Я спеціально склала для себе важкий план тренувань. Коли мені казали, що потрібно зробити два прогони, я робила сім. Організовувала собі контрольні тренування. Просила тренерів, щоб створювали атмосферу як на серйозному турнірі. В залі немає страху. Але коли на турнірі чуєш, як плескають глядачі та бачиш уболівальників, починається мандраж. Під час мого тренування молодші вихованці школи сідали по периметру килима й вболівали. Так я звикла до духу змагань.
У Бразилії божевільна вологість. Я знала, що на арені будуть кондиціонери й просила, щоб їх вмикали в залі. Повітря кондиціонера дійсно здуває стрічку й слід уміти з цим працювати. Деякий період я тренувалася за бразильським часом, щоб акліматизуватись завчасно. Ціла команда працювала зі мною, щоб в Ріо я була готова до всього. Так я здобула свою бронзу.
Не передати словами, що я відчувала, коли на мене наділи медаль. Здавалось, я всю себе залишила на тому килимі. Я підняла голову вгору і сказала: «Спасибі Боже, що вберіг мене від усіх випадковостей». Це був абсолютний пік щастя
🏅 Після закінчення спортивної кар'єри «виживає» той, хто щось у собі несе
Після Олімпіади я вдихнула й зрозуміла, що не маю мотивації далі продовжувати свою кар’єру. Це складний період у житті кожного спортсмена. З часом, більшість чемпіонів просто зникають з інформаційного простору. Бути спортсменом — це одна місія. Тобі потрібно вийти на килим і підняти прапор своєї країни. Після закінчення ж спортивної кар’єри «виживає» той, хто щось у собі несе.
Довгий час я не могла зрозуміти, куди рухатися далі. Спочатку думала: «Олімпійську модель отримала, тепер можна відпочивати». Згодом, коли зіткнулася з реальним життям, зрозуміла, що після Олімпійських ігор все тільки починається. Тренером бути не хотіла, бо мала більші амбіції. Чотири роки я присвятила майстер-класам і шукала себе. Була в Бразилії, Мексиці, Штатах… Потім зупинилася в Україні, бо мене запросили стати учасницею проєкту «Танці з зірками». Це шоу дало мені шалену популярність. Якоїсь миті я зрозуміла: хочеш, щоб тебе почули — потрібно брати участь в телевізійних шоу. Тоді ж вирішила, що матиму особливу місію: гучно говоритиму про важливість розвитку спортивної сфери в нашій країні. Зараз я — представник спорту в шоу-бізнесі.
Після шоу «Танці з зіркам» я отримала багато запитів: батьки просили тренувати їхніх дітей. Я довго думала й в момент карантину, коли бізнес робити було зовсім неактуально, ризикнула і відкрила свою академію гімнастики. Уже пів року ми працюємо дуже успішно. Я передаю свій досвід дітям і поєдную це з телевізійними проєктами. Скажімо, я знайшла нову себе.
Сьогодні я виховую трирічного сина. Народження дитини мене дуже змінило. Я повністю переглянула своє життя. Зараз, озираючись назад, я розумію, що син — найбільша цінність у моєму житті. Зовсім не олімпійська медаль, як здавалося у 20-ть. Не потрібно було доводити себе до стану: все або нічого. Я довго жила в суцільних рамках. І з народженням малюка зрозуміла, що життя продовжується
🇺🇦 Україні потрібно багато працювати, аби вивести спортивну сферу на гідний рівень
У нас майже немає спортивних об’єктів. Якщо пройтися по залах, в яких тренуються олімпійці — можна жахнутися. Потрібно будувати спорткомплекси, збільшити рівень уваги до олімпійських видів спорту та глобально переглядати відношення до цієї сфери. У нас є спортсмени та тренери. Більше нічого. Тому олімпійці змушені їхати в інші країни. Вони відчувають, що тут нікому не потрібні.
Коли наші чемпіони приїжджають у США, на них там моляться. Там спорт — це культ. Причому, таке ставлення зароджується ще в школі та університеті. В Америці до олімпійських чемпіонів ставляться як до героїв. Усі розуміють, яких зусиль вартує олімпійська медаль. Там за кожним спортсменом закріплений агент. У нас же — тільки піарники. Спортивних менеджерів, які дістають для тебе рекламні контакти чи просувають особистий бренд, — практично немає. Спортсмен готується до Олімпіади 4 роки. Увесь цей час із ним повинен працювати менеджер, щоб після закінчення кар’єри ім’я спортсмена працювало на нього. У нашій країні це поки неможливо.
Колись у мене була зустріч з топовим брендом. Я кажу: «Олімпійський рік, чому спортсменів нікуди не запрошують?». Мені відповідають: «Нецікаво. Нерейтингово». Як спортсмени в олімпійський рік можуть бути нецікаві? Що треба зробити, щоб було рейтингово? Треба повернути спортивні канали та створювати спортивні новини. Якщо на вулиці в людей запитати ім'я хоча б одного олімпійця, який зараз готується виступати в Токіо — ніхто його не назве. Мені, скажімо, пощастило. Я через шоу «вирвалася» в шоу-бізнес і маю шанс бути почутою. Загалом, в Україні спортсмену важко «пробиватися». Це велика проблема з якою потрібно працювати. Мені дуже хочеться, щоб у нас спорт став культом, як і у США
❤️ Вірте у себе
Це стосується спорту й життя загалом. Якби я не вірила в себе — нічого б не вийшло. Щоб підкорювати вершини, потрібно мати непохитну віру в те, що робиш.
✅ Майте чітку мету
Мета завжди нами рухає. Вона допомагає піднятися, коли вже зовсім немає сил. Чітко сформульована мета — це перший крок до успіху.
⏰ Працюйте більше за всіх
Якщо ваш проєкт або вашу ідею не приймають — значить ви не допрацювали. Альбіна Миколаївна нам завжди говорила, що потрібно бути «на десять голів вище суперника». Коли все буде добре — вам скажуть «погано». Коли все буде «супер» — скажуть «добре». Так у будь-якій справі.
Фото: Кирило Авраменко