🥊 Федір Черкашин: Сумніватись — нормально. Але якщо прийняв рішення, пірнай в нього з головою

Čytaty latynkoju
🥊 Федір Черкашин: Сумніватись — нормально. Але якщо прийняв рішення, пірнай в нього з головою

За підтримки головного меценату українського спорту

Parimatch

Про несподівані кар’єрі повороти, ставлення до титулів і чемпіонства, професійний спорт без поразок розповідає боксер Федір Черкашин.

Досьє

Федір Черкашин — 25-річний український непереможний боксер-професіонал. Виступає у першій середній і в другій середній вагових категоріях. Станом на вересень 2020 року, зайняв 20-ту позицію в рейтингу BoxRec. Нині живе в Польщі, минулого року отримав польське громадянство. На всі бої виходить з двома прапорами — українським і польським.Амбасадор бренду Parimatch.

«Перший любительський чемпіонат світу трапився зі мною в 10 років. Це не тільки мій здобуток»

Моє захоплення спортом почалось з фільмів, де грали Жан-Клод Ван Дам та Джекі Чан. В дитинстві особливо перехоплювало подих від їхніх трюків і майстерності. Якось батько помітив, що я перед телевізором повторюю спортивні елементи, бійцівські розтяжки, удари. Запитав, чи подобається мені боксувати. Я беззаперечно відповів «Так!». Батьки відразу мене віддали на секцію кікбоксингу в Харкові.

Пам'ятаю, хотілось, аби все нагадувало антураж кінофільмів; навіть попросив навчатись у тренера зрілого віку. Вже після першого тренування в 7-річному віці я зловив себе на думці «спорт мене затягує»

Тоді кожен невеликий крок в світі спорту був для мене перемогою. Я багато тренувався, почав вигравати перші змагання, їздив на турніри з кікбоксингу та тайського боксу. В 10 років взяв третє місце на Чемпіонаті світу в Іспанії серед любителів. Приблизно тоді в моєму житті спорт зайняв перше місце, школа залишилась позаду. Батьки не робили з цього трагедії.

Навпаки, підтримували мої прагнення і мрії. Я ніколи від них не чув критики, штибу «На тому боксі тобі голову відіб’ють». Вони робили все, аби мій талант розкрився.

Дозволяли відвідувати тренування за умови, що в школу їх викликати не будуть через мою неуспішність. Також фінансували участь в змаганнях і зборах, що не було дешевим задоволенням.

Насправді, перші медалі спортсмена — це заслуга не тільки юніора, але й всієї родини, якій доводиться буквально підлаштовуватись під потреби дитини

«Після кожної великої перемоги треба продовжувати пахати»

В 13 років я потрапив до команди Цуканова Володимира Олексійовича, заслуженого тренера з тайського боксу, який виховав багато чемпіонів в Харкові.

Це був перехід на якісно новий рівень — професійний. Настав період дисципліни, відпрацьовування майстерності, постійних змагань. Один з поворотних моментів того часу — участь в першому чемпіонаті світу, на батьківщині тайського боксу.

Товариші по команді розцінювали цю поїздку як подорож, під час якої можна буде побоксувати та заодно відпочити. Я ж був налаштований перемогати і тільки. За результатами жеребкування, першим моїм суперником став таєць. Згадую, як перед тим боєм не спав, переживив, буквально горів думкою про ринг.

Наступного дня вийшов, показав на що здатен і переміг. Здолати тайця в Таїланді в 16 років — це наче виграти весь чемпіонат відразу (сміється — ред.). Ця перемога мене так зарядила, що я таки здобув перемогу на цьому турнірі. Не можу знайти кращого слова для опису моїх тодішніх емоцій та почуттів, ніж «Вау!». Загалом, “під крилом” Володимира Олексійовича я провів близько 300 боїв, ставши багаторазовим чемпіоном України з тайського боксу, дворазовим чемпіоном Європи, чемпіоном світу.

Як на мене, у спорті в принципі не варто зациклюватись на титулах. Треба вчасно перегорнути цю сторінку історії та йти далі

Попереду ще більше складних боїв, нових викликів і можливостей. Мені пощастило на тренерів, які завжди нагадували після пам’ятних виграшів, що були помилки, над якими додатково треба попрацювати. Хизуватись титулами «чемпіон» цілими місяцями, означає вибрати хибний вектор розвитку. Після кожної великої перемоги треба продовжувати пахати, аби бути затребуваним спортсменом.

«Я здобув 7 перемог в професійному боксі — і раптом моя кар'єра зупинилась»

Переїхавши до Києва в 18 років, мій кар’єрний шлях круто змінився. В столиці я так і не знайшов тренера з тайського боксу, з яким би хотілось розвиватись. Тому вирішив піти в бокс, аби підтягнути ударну техніку. За порадою знайомих, я вийшов на тренера Ліхтера Олександра Львовича. Під час першого тренування він розгледів мій потенціал, запросивши до себе в команду. Була тільки одна умова — багато працювати над собою, чим я й почав займатись.

Опанування нового виду спорту без складнощів не обійшлось. Бокс не такий багатий на технічний арсенал, як тайський: я не міг вдарити суперника ногою чи коліном, як звик. Впоратись із опонентом мав тільки за рахунок сили рук. До того ж, б’ють в боксі набагато сильніше, порівняно з тайським боксом. Треба було докласти чимало зусиль, аби набути нових умінь.

Кількох місяців наполегливих тренувань вистачило — і мене помітили. Я підписав перший менеджерський контракт із британцем Філіпом Фондю, який дав мені шанс на реалізацію у професійному боксі без любительської кар’єри. Тоді я провів 7 поєдинків, отримавши 7 перемог. Бився в Білорусі, Болгарії, Монако.

До речі, після професійного дебюту за кордоном відчув, що ставлення в боксі до спортсменів серйозніше, ніж в тайському боксі: всі бої турнірів записуються, організація чемпіонатів на вищому рівні, конкуренція сильніша

Через півтора року моя кар’єра зупинилась. Контракт заблокували, а бої — скасували, бо в менеджера почались фінансові труднощі. Вирішив продовжити жити в Києві, не залишати занять. Навіть почав підпрацьовувати тренером в 20 років, якби це смішно не звучало. Втім, моя спортменська натура продовжувала про себе нагадувати, вимагала нових боїв. Я постійно шукав можливості проявити себе у великому спорті.

«Зірвався з місця та помчав у Польщу показувати, на що здатен»

З’ясувалося, що моя бабуся була полячкою, тому я мав всі шанси отримати карту поляка. Для цього опанував польську на базовому рівні, підтягнув знання з історії та географії, склав іспити й отримав карту. Далі почав думати, як вийти на професійного тренера в Польщі та зарекомендувати себе. Мені порадили Федора Лапіна, а з контактів скинули тільки адресу бази, де він тренував команди. Без довгих вагань я зібрав речі та поїхав на машині до Варшави.

Район, куди я прибув, нагадував Борщагівку й не викликав довіри. Поблукавши вулицями, ледь знайшов потрібне приміщення. Мене зустріли на рецепції і запитали, кого шукаю. Я не придумав нічого кращого, ніж сказати, що в мене запланований спаринг, тому я до Федора Лапіна. Зайшовши в зал, одразу ж впізнав тренера. Підійшов до нього, представився, коротко розповів, що я з України, маю певний бекграунд і бачу свій розвиток в Польщі.

Сказати, що тренер здивувався такому повороту подій, не сказати нічого. Запитав, чи готовий я стати в спаринг завтра. Звісно, я погодився

Наступного дня приходжу, а тренер мене запитує «Ти ж в курсі, що в нас спаринги сильні? Якщо буде заскладно, кажи. Зупинимо». Я був готовий викластись на всі 100%. Пригадую, як зараз. Виходжу на ринг, наче багатократний чемпіон світу, і починаю боксувати. Відразу зрозумів, що суперник мені підходить по стилю: в нього силовий підхід, одноманітний. Я його зчитав за 4 раунди і переміг. Федір Лапін тоді очманів, мені здається. Сказав: «Так, давай все спочатку. Звідки ти приїхав?».

Мені відразу виділили кімнату-житло, я почав посилено тренуватись. Перші місяці було особливо важко. Щоденні двогодинні тренування, силові навантаження, а потім ще й пробіжки 3-5 км при погодних умовах мінус 10. Романтизм змінився на важку щоденну роботу. Коли втягнувся, попросив шанс в тренера проявити себе під час бою. Аби показати себе польській публіці, я оплатив можливість вийти на бій з суперником. Тоді мені вдалось нокатувати опонента в першому раунді ударом по печінці. А також познайомитись зі своїм майбутнім промоутером Анджей Василевськи. Так почалась моя польська історія та серія великих перемог.

«І Україна, і Польща однаково важливі для мене. Я не вибиратиму, хто сильніше»

Приїхавши до Польщі, в рейтингу BoxRec я знаходився в сьомій сотні. Після гучних перемог я зайняв 20-ту позицію. Польща стала країною можливостей, де я зміг проявити себе на максимум. За що я, безперечно, їй вдячний.

Втім, стартові умови мені дала Україна, я тут народився та тривалий час жив. Незважаючи на критику і скепсис, я продовжу виходити на свої бої в шортах із двома прапорами, підкреслюючи однакову важливість обох країн. І не вибиратиму з-поміж них.

В якомусь сенсі зараз в моєму житті — ще один переломний етап. Я готовий до нових спарингів і чемпіонатів на будь-якому континенті світу. Хочу піднятися в рейтингах, увійти в ТОП-10 до однієї з боксерських федерацій і наблизитись до омріяного титульного бою. Хоча морально я готовий не тільки до перемог, а й до нічиїх і поразок.

Так, помилятись і програвати дуже неприємно, це справжній стрес для профі. Але з цим треба вміти працювати теж

У мене все найцікавіше — попереду. Я не перестаю багато працювати, дотримуюсь дисципліни та постійно випробовую свої сили.

Поради від Федора Черкашина

Менше слухати порад, більше — себе

Я обережно ставлюсь до порад, особливо тих, які стосуються кар’єри. Важко повірити, що хтось зможе сказати влучні “золоті слова”, не розуміючи суті твого ремесла. Це більше про підтримку, а не про реальну допомогу. За тебе ніхто не сформулює цілі та не досягне результату. Тільки ти маєш візуалізувати свої мрії і повірити в їх здійсненність.

 

Будьте дисциплінованими

В спорті надважливо не давати собі поблажок, докладати максимум зусиль, слідкувати за своєю фізичною формою. І завжди бути готовим проявити себе.

 

Сумніватись — це нормально

Але якщо прийняв рішення, пірнай в нього з головою. Як і кожна людина, я часто піддаю сумнівам якісь вчинки. Особливо в турбулентні моменти, коли немає визначеності. В таких ситуаціях мене рятує цікавість до життя. Що станеться, якщо я спробую? Як все зміниться, якщо повірю в свої сили? Якщо стає цікаво й мої наміри перегукуються з глобальними цілями, я пірнаю в нові реалії з головою. А там — пан, або пропав.

Фото: Денис Лісовець та Дмитрій Куреньов