🧛‍♂️ Fields of the Nephilim - тьмяні стрільці готик року. Огляд усіх альбомів: Dawnrazor, The Nephilim...

Відеоесе:

Текст:

32. І пустили вони між Ізраїлевими синами злу вістку про той край, що розві́дали його, говорячи: „Той край, що ми перейшли́ по ньому, щоб розвідати його, це край, який поїдає своїх ме́шканців. А ввесь той народ, що ми бачили в ньому, люди високі на зріст.

33. І там ми бачили ве́летнів, синів Ена́ка, з роду нефілімів, і були́ ми в своїх оча́х немов та сарана́, і такими були ми і в їхніх оча́х“.

Числа 13, Івана Огієнка

Ось що насамперед мали на увазі під поетичним словосполученням винесеним у назву колективу англійські, вже без перебільшення, класики готичного року Fields of the Nephilim. Образ забутої богом пустелі, випаленої сонцем юдолі людської, змертвілого краю позбавленого минулої родючості. На згадку одразу ж спадає поема Томаса Стернза Еліота «Безплідна земля», де теж фігурує ця не метафора, а як сам Еліот любив вимовлятися «об’єктивний корелят». Що ж до самих нефілімів, то за ними закріпилася не дуже гарна слава, ще одного клона Sisters of Mercy, поряд з The Mission і Rosetta Stone. Проте це зовсім не так, і хто як не я звалить на себе тягар зобов’язання переконати вас у зворотному.

Виникла така незвична формація, як нефіліми у післявоєнному містечку Стівенейдж у графстві Хардфордшир, Англія. Чомусь звикли вважати, що Fields of the Nephilim одного поля ягоди з Лідською готичною сценою, звідки походять Сестри й усі їх підсоси поменше. Подібне хибне уявлення виникло на тлі узагальнення гуртів, які відносяться до 2 хвилі британського готик року, що квітнув своїм місячним цвітом у другій половині 80-х. Поки Ендрю Елдрідж перемивав кісточки першому складові Sisters of Mercy, а Вейн Хассі та Іен Асбурі з їх The Mission та The Cult випробували нові перспективи злиття готики з поп музикою, порятунок для тільки-но перевідкритого жанрового ренесансу прийшов звідти звідки ніхто не очікував. Як і у випадку будь-якого гурту, що вписав себе великими літерами в аннали рок музикальної історії, в центрі оповіді завжди знаходиться якась сильна, харизматична особистість вродженого лідера, довкола якого гуртується решта тусовки учасників. У випадку Fields of the Nephilim такою є вокаліст і одноосібне втілення Fields of The Nephilim Карл МакКой. Всевишній Ктулху, в нього навіть прізвисько до пари образу гурту, але про це згодом. Вже на наступний рік після свого заснування в 1984 році, колектив випускає дебютне EP, з якого я і пропоную почати наше обговорення дискографії колективу.

Burning The Fields

Burning The Fields представлений у 1985 році співаком Карлом Маккоєм, гітаристом Пітером Райтом, басистом Тоні Петтітом, барабанщиком Нодом Райтом і саксофоністом Гарі Віскером під загальною вивіскою Fields of The Nephilim, є цікавим екземпляром ранньої творчості другого пришестя англійської готики у світ рок музики.

Відкриваючись з мрійливої Trees Come Down, EP відправляє нас у мандри примарними сновидіннями зі здоровою порцією сексуальної магії, що з острахом промовляє до нас «Like the Heathen». «Язичник, язичник» – нарікає кожного хто ступив на шлях землі нефілімів Маккой. Поки що достатньо сирий матеріал не відповідає тому торжеству фарб і відтінків подальших робіт колективу, але гітарний малюнок вже демонструє ту агонію душі, що з кожною хвилиною згорає у полум’ї пристрастей.

Наступним вступає до бою головний горрор номер раннього періоду гурту Back in Gehenna, де провідні партії відіграє владна басуха. З такої нагоди пригадуються слова Елдріджа, про те, що Sisters of Mercy, на його думку, є гібридом його двобічної любові й до Joy Division, і до Motorhead. Значною мірою ці слова про схожість з Motorhead більше адресовані Нефілімам, а ніж Сестрам. В бенді Елдріджа – холодна драм машина, а тут майже D-beat-ова гра на ударних, в кращих традиціях Леммі й компанії. Згодом трек декілька разів перезаписувався та перевидавався, набувши оновленої ітерації у вигляді Returning to Gehenna, де підняли й так опуклий бас разом з на перед висунутою гітарою, та приспустили гучність ударних, запхавши їх на другий план. Однак мені більше подобається версія з мінйона. На оновленні для синглів, до того ж, Карл надто сильно рівняється на вокальну манеру Пітера Мерфі з Bauhaus. А ще, це абсолютно дике горлання саксу Віскера посеред пісні. На жаль на наступних релізах Віскера замінять вже другим гітаристом Пітером Єйтсом.

Далі гурт притамовує темп задля повільного блюзу Darkcell. Крім прикольного звуку бас і електро гітар, та кльового саксофонного соло в кінці другої третини, ловити тут толком нічого.

Ну і куди ж без пісні зі загадковим жіночим ім’ям якоїсь фам-фаталь винесеним у заголовок. Так, Христина була, Меріем є, Северина вже зарезервовано, а точно – Лора! Мені часом здається, що коли фронтмени готик-рок гуртів пишуть подібні пісні, вони просто відкривають блокнотики з іменами й контактами своїх колишніх, і гортають їх у пошуках імені красивішого за Меггі. Але ми всі прекрасно знаємо, хто усіх перевершив у цьому. Темностул з їх Наташою, авжеж! [Natassja in Eternal Sleep] Втім, якщо без гумору, то пісня реально вставляє, являючи собою готичну оду в похмурих тонах нещасній дівчині, що нагадує своїм ім’ям кохану музу Петрарки. За ритм-секцію тут відповідає тріскуче тремоло на барабанах, схоже на тріскіт і шипіння гримучої змії.

На Burning The Fields, як ніколи потім, проявило себе хард-рокове, металічне коріння МакКоя, яке зрештою дасть про себе знати в майбутньому, і дозволило деяким критикам у свій час нарікати Fields of The Nephilim хеві-метал гуртом. Отакий він був цей дебют, не ідеальний – визнаю, але цілком вартий вашої уваги.

Dawnrazer

Першому повноформатному альбомові гурту передував ряд сингів, що виходили протягом 86-87 років. Перший сингл, «Power», належав вже зовсім іншій групі. Слухати «Power» на відстані у 31 рік означає знову познайомитися з неймовірно рок-н-рольною енергетикою гурту, який поєднує племінні ритми, здатні будь-кого спонукати до запального танцю, кручоні слайд гітари та дивовижно драйвові й міцні акорди, а також вовкулацьке гарчання Карла Маккоя. З цим хітом Нефіліми пішли, так би мовити, в народ, скинувши мантію загадковості та надмірної похмурості дебютного ЕП.

Це все звісно добре, але що з приводу самого повноформатника «Dawnrazor», скажеш? Почнемо з першого враження, авжеж візуального. Оформлення платівки є акуратною інкапсуляцією естетики Fields Of The Nephilim: шрифт розшукуваного плаката та розбійницький шик Дикого Заходу блискуче суперечили тому, що відбувалося на вулицях Туманного Альбіону 80-х, водночас пропонуючи самодостатню одиницю, готову вискочити з-за рогу, як більш успішна версія кульмінації Бутча Кесседі й Санденса Кіда. Одночасно, з цими ковбойськими капелюхами та гортанним гуркотом Маккоя було майже неминучим порівняння з певною групою з Лідса.

Між Fields Of The Nephilim і The Sisters Of Mercy була низка суттєвих відмінностей. Вже згаданий живий ударник. З драм машиною Нефілімів уявити практично неможливо. Спроможність в самоіронію та юнацьку дурість. На Dawnrazer помітно, що компанія наших відважних ганфайтерів ще займається баловством. Але головне – це кардинально новий імідж. Готичний рок до тих пір вже бачив і депресивних асексуалів на кшталт Іана Кертіса, і дистрофічних позашлюбних дітей Девіда Боуві в обличчі Пітера Мерфі, і, о боги, печальних лицарів, що йшли зі сцени зі сльозами на очах та тушшю, що дала течію. Сподіваюся, ви самі зрозуміли про кого йде мова. Fields Of The Nephilim виглядали як банда, в яку можна було не тільки повірити, але й до якої справді хотілося приєднатися, сідлати коней та їхати разом на пошуки пригод на жменю доларів більше. Логотип перестрілки на задній обкладинці тих початкових синглів у поєднанні з іменами Маккой/Єйтс/Райт/Петтітт/Райт, які теж додавали не малої дещиці антуражу, були запрошенням у світ, далекий від повсякденної метушні світу реального. Це було тим, на що можна було повісити, так би сказати, свій капелюх.

Їхнє використання «Гармоніки» Енніо Морріконе з епічного спагетті-вестерну Серджіо Леоне 1968 року «Одного разу на Дикому Заході» на початку запису було фантастичним реверансом до їхніх образів, але також і попередженням про те, що можна очікувати від гурту далі. А що саме очікувати нас буде, визначить ваше видання платівки. Так, тут ми маємо справу з купою перевидань і матеріалом, котрий допилювався з плином років. Оригінальне британське видання, включало всього 8 треків, з котрих вашої дорогоцінної уваги заслуговує рівним чином половина. Своїх співвітчизників Нефіліми чомусь не надто люблять. З американським виданням ситуація краща, якщо так казати, на заокеанських кузенів образи музикантів і були розраховані. Туди включили, ще й сингли, що виходили перед лонгплеєм. Я ж у цій рецензії відштовхуватимусь від перевидання на CD диску, куди увійшло все й одразу, крім сингла Blue Water. Не біда, він все одно мені не подобається, лише тільки кліп класний. До речі про відео.

Група виявилася достатньо кмітливою, щоб підключити до промокомпанії кінематографічні навички свого молодого, але дуже амбітного, південноафриканського друга Річарда Стенлі. Тут один лише кліп на безвідмовну Preacher Man, за змістом нагадував короткометражний фільм, де було все, що вам потрібно знати: злочинна банда, лідер якої ходить в стильних стім-панк авіаторах, що видивляються на тебе з обкладинки, немов пара автомобільних фар, постапокаліптична пустка змішана зі спагетті-вестерном, і чимала доза образів з фільмів жахів категорії Ґ. Це карнавальне непотребство, звичайно, невибагливо й абсолютно безглуздо, і тим краще для провінційних готичних клубів, де ця фішка дуже допомогла перетворювати кожну звичайну ніч на незабутню. В кліпі вгадуються усі ті мотиви, що знайдуть свій розвиток в повнометражних роботах свого режисера.

Вже коли Річард Стенлі доріс до повного метру у вигляді науково-фантастичного пост апокаліптичного хоррор-триллеру «Залізо» в оригіналі «Hardware» (1990), той за приятельством запросив Маккоя на роль невідомого пустельного кочівника з початку фільму. Картина знята за лічені копійки стала, як на мене, просто таки есенцією всього жанрового кінематографу 80-х, і цілком по праву заслужила звання культової стрічки незалежного кіно. Дуже ламповий такий кінчик з часів касетних VHS магнітофонів та відео-прокату. Усім раджу, короче.

Однак якщо ви вважаєте, що взнали хто такі Fields Of The Nephilim лише за допомогою синглів, тоді їхній дебютний альбом Dawnrazor принесе вам ще ряд сюрпризів, які укріпили їхню славу гурту, що потурає роздолу шестиструнного дійства та альтернативним віросповідним системам.

Мої позаконкурсні фаворити з Dawnrazor-а – це Dust, з цим просто найкрутішим басовим рифом і зачерствілим баритоном Карла, пристрасна гонитва Volcane (Mr. Jealousy Has Returned), що перебуває немов у вічному пошуку, тузі за якоюсь дуже важливою для тебе особою, ну і неперевершена напруга саксофонних трелей у спалахах пристрасті The Tower. Куди б ти не сунувся на цьому диску, будь-де тебе буде супроводжувати атмосфера темного, містичного вестерну, з непередбачуваними фіналами револьверних дуелей, фатальною грою долі в партіях в покер, кожна з яких може обернутися для тебе останньою, мерзотними салунами та непорочними куртизанками в них. Щось на манір роману Стівена Кінга «Темна башта». Однак, справжні моменти істини, котрі змусили слухача сісти й щиро звернути увагу на цю шайку пропащих вейстлендерів – це епічні композиції «Vet For The Insane» і головуючий «Dawnrazor». Як показано на прикладі «Nine While Nine» The Sisters Of Mercy і прото-готичної композиції Joy Division «New Dawn Fades», немає нічого кращого, що сподобалося б одягненому в усе чорне хлопцеві чи дівчині, ніж надмірно витончена мелодрама.

Dawnrazor був візитною карткою, яка сповіщала про прибуття нового шерифа в місто. Ставало дедалі помітно, що баланс сил змінювався від одного географічного регіону на користь іншого. Але, що важливіше, Fields Of The Nephilim довели, що музичне зростання та розвиток у регіоні, який, здавалося б, відмирає та більше не відповідає панівним культурним трендам, подібно до тієї ж безплідної землі, є цілком можливими й вельми досяжними цілями.

У наступних двох релізах чуваки, слід віддати належне, відчули свою велич. Вони переосмислили жанр паралельно вийшовши за його межі. З Dawnrazor Fields Of The Nephilim закрили главу, яка загартовує або розбиває у дріб’язок будь-який гурт – момент, коли сет, з яким вони невпинно гастролювали, фіксується у студії немов заповіді на скрижалях та представляється млосному світові. Тільки від них самих тоді залежало, чи будуть вони ходити колами, поступово звужуючись, чи розширять горизонти.

The Nephilim

Якщо питати мене, на якій з робіт Нефіліми досягли своєї найліпшої форми, я б деякий час тому назад, ще вагався, але після оцінки всіх релізів сукупно, можу авторитетно заявити одне – The Nephilim 1988 саме ТА робота котру вам обов’язково треба почути в них, хоча б раз в житті!

Після релізу повноформатного дебюту гурт зразу приступає до роботи над своїм наступним дітищем. Диявольське дитятко під назвою The Nefilim було виколисано у стінах The Justice Rooms, колишній будівлі суду в сільській місцевості Сомерсета в Англії, де підсудних, засуджених до смертної кари, вішали на місці. «У цьому місці була справді крута атмосфера», — каже басист Тоні Петтітт. Ой, йо, йо-йо вміють же хлопці обирати творчий простір з антуражем, слідом за Black Sabbath з їх середньовічними замками пішли.

Перше, що хотілося б зазначити – це ефектніший продакшн, красивіші аранжування і в цілому музика стала приємніша на слух. Пропала та сирувата різкість, а на її місце заступила квітуча сутінкова мелодика. Гітари звучать чисто і кожний порух медіатора по струнах відзивається немовби далеким ехом у легкій нічній кіптяві невідомого. Багато відкритих акордів, готових з такою ж щирістю до відкриття сердець новоприбулих любителів якісної рок музики. Переважної більшості ковбойських кантрі штук позбулися, з огляду на інфантильну атавістичність та кінець розвеселого дурбецальства. Єдине, що можу поставити на карб, в якості дойобки, це те, що мікс надто аж тихий. Хіба це не злочин приховувати від нас таке свято духу і літери в усій його аудіо-містеріальній красі.

Ще, також, на цьому релізі нарешті сформувався сталий вокальний стиль Маккоя з гроулінгом. Ну точніше, як грулінгом? Не в розумінні дет металічного вокалу 90-х, до стосунків Маккоя з екстремальним металом ми ще дійдемо, а просто хиже гарчання, «полоскання горла гравієм», як виразився хтось з критиків. В якомусь з інтерв’ю Карл пригадував, що в нього такий грубий голос, через те, що в дитинстві він часто ковтав гарячу їжу й обпік горло. Бачите, це не баг, а фіча! Так, тільки в домашніх умовах за Карлом не повторювати, а то знаю я цих ваших вчителів вокалу.

Місцями вокальна техніка все-таки віддалено нагадує елдрічівське гортанне виття, однак загалом зрілий демонізм вже добре відчутний в вустах Маккоя, особливо у жвавих номерах. Либонь це якась студійна магія, але звучить ніби його непокірний дух проривається крізь бар’єри світів з іншого реалму і мовить до нас моторошними одкровеннями.

Дивись но, як своєчасно згадав про одкровення. The Nephilim повною мірою розкрив інтерес Маккоя до окультної сторони нашого буття. Карл, як свій поц, є послідовником Телеми, окультно-релігійної течії чи скоріше вчення, котре було розвинуте дорогим Алістером нашим Кроулі. Телема отримала свою назву від «Телемського абатства», що фігурувало в тих кумедних книжечках про гівно, ссаніну і сороміцькі жарти про шлюх французького класика і знатного троля свого часу Франсуа Ребле «Гаргантюа і Пантагрюель».

Телема з грецької перекладається, як воля, бажання, пристрасть. «Роби те чого ти бажаєш – таким нехай буде Закон» – наголошувала передмова, як то не дивно, «Книги Закону» Містера Краулі. Ніхто нікому не зобов’язаний, і кожний належить самому собі й тільки собі. Приваблива, цілком в ключі такого собі вульгарного ніцшеанства, амальгама ідей для моїх 16-17 рочків, коли я все це, разом з «Біблією Статани» Лавеіча навздогін, і проковтнув, хоч якось у голові воно не дуже й то осіло. Ніколи не міг до кінця прийняти всю цю езотеричну муру, через значну долю здорового позитивізму в моїй черепній коробочці та спірітуалістський аспект, який для мене як більмо на оці. А ось Маккой охоче, так він каже про свої духовні пошуки: «Я досліджую власний розум, власний рай і пекло, досягаючи вищих рівнів свідомості. Для цього є способи, що базуються на парі ритуалів. Все це – відмикання від смерті, підготовка до моменту відходу. Те, що ви отримуєте, – це відблиски смерті. Це зовсім особливий стан розуму». Отакий він, весь у своєму образі. Також Карл цікавиться магією Хаосу, роботами Остіна Османа Спейра та Пітера Керролла, хто б це не був. Не знаю, і знати не хочу. До того ж значна частка творчості музиканта присвячена біблійній міфології; до традиційного християнства він ставиться критично, дякувати мамі зі Свідків Ієгови, але залюбки прибігає до такої привабливої з поетичної точки зору образності Старого завіту. У текстах таких пісень, як “The Watchman” і “Last Exit for the Lost” навіть згадується сам великий сплячий Ктулху з творів Говарда Філіпса Лавкрафта, полум’яним прихильником літератури якого Маккой є.

З внутрішніми, а то й зовнішніми, чим шут не чортить, демонами Маккоя розібралися. А що ж там з композиціями, що містяться на альбомі, не забули? Перший трек The Nephilim, «Endemoniada», має спільну назву з мексиканським фільмом жахів 1968 року та містить фразу «penitenziagite!», котру вигукує герой Рона Перлмана, горбань Сальваторе, у фільмі «Ім’я троянди», за романом Умберто Еко. Такий собі вишуканий блюз з ефірним присмаком скорботи. В деяких моментах проступає навіть щось від Dead Can Dance.

Далі ж, містична і загадкова The Watchman, з щипковою, кристально чистою гітарною грою. Третій трек “Phobia” композиційно схожий на хіт Motörhead “Ace of Spades”, включно з майже ідентичними рухливими кантрі рифами. Плагіат скажете ви, а я скажу – вдале переосмислення рок-н-рольної класики. Здається мені, що й той самий ковбойський імідж банди поза законом нефіліми підгледіли в колективу шибайголів Леммі Кілмістера.

Головний сингл альбому, який з легкістю зайняв перше місце в чартах 88 року, «Moonchild», ділить одну назву з найвідомішим романом Алітера Кроулі «Місячне дитя», і причаровує своїми неймовірними звуковими ландшафтами, де просто філігранно поєднана динаміка, атмосфера похмурої казки та театральний драматизм.

Моя ж улюблена Chord Of Souls – головний скарб альбому. В кінці акустичного вступу вона зривається з місця майже металічним гуркотом і в мить перетворюється у нестримний потік енергії, в якому дві гітари заграють одна з одною, немов у шлюбному танці, коли решта інструментів переплітаються, щоб нарешті стати єдиним, що дихає в унісон організмом. Коли я її чую, перед очима виникає образ опівнічного шосе по якому ти мчиш чвалом геть від усіх тих тяжких темних дум, що переслідували тебе в минулому. Це почуття, коли ти робиш крок на зустріч незвіданому, котре неможливо описати словами, і розсікаєш темряву, за якою ховається небезпека, що неодмінно супроводжує тебе, але разом з усім тим проста як четвертак, але безкінечно солодка, воля. Гнучка і водночас місцями важкувата, Shiva, названа на честь індуїстського бога руйнації, гарцює гарячою бас гітарою Петтітта. Celebrate – ще один повільний і безрадісний блюз, з чистим вокалом від Маккоя, аби перевести подих перед фіналочкою. «Love Under Will» — фраза з тієї самої «Книги закону» Кроулі. Єдиний трек, що мені не залітає з усього переліку. Ну і нарешті, прекрасна сюїта Last Exit for the Lost з доведеною до межі ефірністю саунду, що вичікує до тих пір поки не прямує на зустріч останній гонитві навипередки з фатумом, не на життя, а на смерть.

Що ж сказати у висновку по цій взірцевій платівці наших тьмяних вейстлендерів? Я авжеж не вірю в магію та всілякі надприродні штуки-дрюки, але, хай там як, а в магію музики Fields of the Nephilim я вірю.

Elizium

Все почалося зі слова, і слово то було Psychonaut. Про зміни в музиці гурту Нефіліми вирішили оголосити довгов’язим синглом у 4 ітераціях за вищеозначеним найменуванням. Це було щось зовсім неординарне, і звучало не як пришестя нового шерифа у богом забуте містечко на вістрі фронтиру, а, буквально, як друге пришестя, з відповідним кліпом, треба сказати. Шалений перебір Петтітта на бас гітарі ще довго буде програватися у вас в голові пробиваючи нові обрії. Psychonaut сигналізував віднині про крін групи у бік прогресивної музики, де готикою частково доведеться поступитися в ім’я світлого майбутнього проекту.

Elizium 1990 року виходу, дивовижний приклад союзу готики з прогресивним роком 70-х. Ніхто такого точно не очікував, від породистої готичної формації, якій на превеликий жаль не пощастило переступити поріг у вигляді вирішального 91 року. Певні нотки прогрессивного року були чутні ще на минулому диску Нефілімів, однак на цьому самоцвіті Маккой і ко вирішили по повній упоротися по… Pink Floyd, кому ж ще? Заради цього вони вирішили запросити до роботи над альбомом звукоіндженера самих Pink Floyd і сольних робіт їх лідера Девіда Гілмора. Ба більше, чуваки запросили в гурт клавішника Pink Floyd Йона Керіна. Він, певна річ, не з золотого складу Пінків, але це він грав на їх платівках 80-х: Delicate Sound of Thunder та The Division Bell.

Якщо казати за вибір сторони у протистоянні двох вимірів творчості Пінків, двох навіть можна сказати начал, як би безпідставно це не прозвучало: агресивного бунтарства, з присмаком популістичного марксизму маминого синка, що біситься з жиру – Радіончіка Водянкіна, та набагато м’якшої та мелодійнішої романтики розсудливого старця Гілмора, то Нефіліми відверто кажучи, обрали для наслідування бік нашого любителя червоних калин. Здавалося б – де першокласні рок зірки Pink Floyd, кумири як інтелектуалів, так і простих слухачів, а де якийсь зачуханий готик рок гурт другого ешелону, одягнений наче вони тільки-но вилізли зі звалища? Це ж зовсім різні світи! Але раз на віку і такі світи перетинаються.

Elizium – аналог раю, в давньогрецькій міфології, відкривається з епічного клавішного інтро Dead But Dreaming, яке плавно перетікає у доволі стандартний для Нефілімів сингл на продаж «For Her Light». Проте вже на ньому відчутна зваблива мелодика та мрійлива абстракція, якими, як цукор водою, буде просочена вся платівка. Наступна ж 8 хвилинна п’єса, ембієнтоподібна «At The Gates Of Silent Memory» пливе у різнокольорові води психоделії. Це не музика, це безструктурна чудесія з іншого виміру, згусток якоїсь незнаної есенції, що тече настільки ж неспішно, наскільки й хвилює ваше серце. Окрім цього у вступі звучить голос Алістера Кроулі, який читає свою поему «На морі» 1920 року. Від традиційної готики Нефіліми відійшли, але от своїй любові до окультизму не зраджують.

І так, це та сама пісня на честь якої назвалися хлопчаки з Ґетеборга At The Gates, мерщій дивитися випуск про них в мене на каналі.

За зациклюючою в один суцільний твір першу половину платівки недовготривалою репризою Paradise Regained, ми зустрічаємо бездоганну, як оголена луна – Submission, мій особистий вибір на цьому альбомі. На прикладі цієї композиції ми вчергове переконуємося у тому, що Fields Of The Nephilim знають, як нагнати драми в змінених станах свідомості. В окремо взятому випадку мова йде про кидання музики від шепоту мінімального басу до крику масивних електрогітарних крещендо, які наче захлинаються у цьому екстазі Хендріксівської стихії десторшену. Трек направду структурно нагадує мені 1983… (A Merman I Should Turn to Be) чорного володаря електро гітари з 60-х. Неперевершена ескалація контрастів.

Велике 11 хвилинне полотно «Sumerland (What Dreams May Come)» доводить барвистий прогресів рок у виконанні Fields of the Nephilim до його найвищої точки; цей невпинний пульс однієї з найпотужніших бас гітар в році, що передає вітання Psychonaut. Так могли б звучати Pink Floyd, якби вони приділяли хоча б трішки більше уваги тому, що відбувається у світі сучасної рок музики, замість того, щоб сперечатися за бренди та торгові марки в судах. Ну і на почілити Wail Of Sumer, де є щось від поп-року, а-ля Eagles, ви так не вважаєте? На останній трек мене вже не вистачає, занадто велика втома відчувається в усіх цих надмірностях.

Elizium – чудовий експериментальний альбом, не зрозумійте мене хибно, але як же його не хочеться слухати окремими піснями. І ні, це дійсно погано. Мабуть, прокляття концептуальності Pink Floyd торкнулося і його. Як цілісний, довершений експеримент, за який ми повинні завдячувати в першу чергу комерційному успіхові музики Нефілімів, за яким прослідував короткий проміжок творчої свободи – цілком можу його прийняти, але як збірник хороших пісень – пробачте… Жодного хіта, жодного бенгера, і навіть близенько.

В наступному 91 Fields of the Nephilim випускають свій, по суті, прощальний Live «Earth Inferno», і розходяться зі своїм фронт-меном, як в морі кораблі. Але вважати, що Нефіліми на цьому завершилися, було б великою, великою помилкою.

Zoon і Fallen

Про погане багато не наговориш, тому я вирішив об’єднати невдалі спроби відродити Fields of the Nephilim в один блок.

Розвалившись, Маккой, втім, упер з собою торгову марку Nefilim. Спочатку разом з Джоном Капучіно Капачіно … ай, добре, гаразд… Картером він почав мутити власний проект, але через рік Картер вибув, залишивши по собі декілька демо. Маккой набрав якихось ноунеймів, притарив їм стильних шмоток, і назвалися вони на честь другого студійника The Nefilim, тільки літерку замінили, аби за авторські права не заарканили. Чому я говорю про нього тут, ви зрозумієте потім.

Склад випустив лише один альбом, Zoon 1996, на який сильно вплинуло те, що Маккой слухав в той час. Нашого блакитноокого вовкулаку знов кинуло в крайнощі й він відтепер вирішив грати дез-метал та індастріал. Ніхуя собі блять. перевтілення, бодай передумови таких стильових перевзувань у вигляді відповідного вокалу були вже давно. Zoon відійшов від насиченого звукового ландшафту, характерного для попередніх робіт Fields of the Nephilim, до темнішого, більш індустріально/дез-метального звучання. Хоча все ті ж теми містицизму, як у «Pazuzu (Black Rain)», де згадується ассиро-вавилонський бог, також відомий як «цар демонів», залишилися на своєму привілейованому місці. Маккой заявляв, що альбом перебував у «виробничому пеклі» протягом кількох років через обмеження з боку лейблу, тому типу не будьте упередженими. Диск присвячений Скарлетт Маккой, доньці щасливого татуся. Я думаю, вона була так рада))

Робота є, авжеж, концептуальною, і хоча Маккой здебільшого мовчав про теми, що побутують на ній, однак одним із можливих пояснень є те, що історія обертається навколо Книги Єноха, одного з апокрифів Старого завіту. Слово «Zoon» походить від грецького, що означає «жива істота» або «звір». Короче, як завжди у тлумаченнях того, що мав на увазі Маккой, можна якщо не потонути, то втратити голову точно. Захочете, почитаєте на дозвіллі, що там в цього Євнуха, чи я його там. Я Старий заповіт читав, і повертатися до нього не збираюся. Виключення можливе, лише у випадку, якщо прийму іслам.

А ось щодо музикального матеріалу, не все так радісно. Тут вас очікуватиме осоружне звучання якогось посереднього екстремального металу 90-х. Якийсь машап всього підряд, що тоді встиг зацінити Карл: Rammstein – є, Slayer – є, Paradise Lost – є, Fear Factory – є. Тільки от оригінальності від всього цього різноманіття – нема. Далі перших 4, дійсно не дурних композицій, заходити нерекомендовано. Навіть титульна Zoon, поділена на 3 частини, не втішає. Для пісні «Penetration» було знято кліп, а поляки Behemoth зробили кавер на Slaves Shall Serve, нагадавши тим самим про те, що й таке бувало. Атмосфера на записі є, безумовно, а от з музикою бідося. Простіше кажучи, залишив цей ваш Zoon мене з холодним носом.

Проте Zoon на правах приємного бонусного сайд проекта існувати ще має право, тим часом як Fallen 2002, це велике питання, під великим таким знаком оклику. Повернення до строю славетних ганфайтерів британської готики, вийшло якимось зовсім не славетним і не поверненням. Ще в 98 році, на фестивалі Zilo Маккой і Петтітт провели прес-конференцію, оголосивши про свої майбутні плани щодо співпраці.

Згідно зі свідченнями оригінальних учасників гурту, вони репетирували й писали реюніон Fields of the Nephilim (за винятком Єйтса), однак щось не зрослось і очікуваного возз’єднання ми так і не побачили.

У травні 2000 року Маккой випустив «One More Nightmare (Trees Come Down)», перший сингл Fields of the Nephilim з їх новим лейблом Jungle Records. Він містив нові, модні, молодіжні брейк-біт, індастріал версії «Trees Come Down» і «Darkcell». Звісно спасибі, але мені якось і першочерговий варіант з EP цілком влаштовував. З червня по серпень 2000 року група чотири рази виступала на європейських фестивалях: Woodstage, Eurorock, Roskilde та M’era Luna.

У 2002 році Fields of the Nephilim випустили свій перший після Elizium студійний альбом під назвою Fallen. Ну як випустили? Випустили за них Jungle Records і Metropolis Records. Реліз не був санкціонований гуртом і складається з незакінчених записів, переробок 2000 року, а також раніше невиданого демо The Nefilim. Навіть на веб-сайті банди диск був описаний, як «вкрадені» лейблом демки. Стидаючись такого виродка в сім’ї, гурт протягом багатьох років відрікався від релізу, і лише одна пісня з нього, «From The Fire», була виконана наживо, тобто записана до офіційного канону. Хоча мені, ще тут подобається Subsanity. Тяжка грозова гітара в Thirst теж доставляє, нема питань. Ну а From The Fire, що тут ще говорити, хітяра. Самі потім будете наспівувати під носа хукові куплети. Матеріал більше нагадує актуальний тоді готичний метал, на манер Парадайзів та шведських Tiamat, ще й з додаванням всяких сучасних, на той момент, індустріальних примочок, по типу перемовин по рації, викривленого вокалу та шумів.

Менше з тим, Fallen все одно залишається низькосортним недоїдком, викинутим на суд рок громадськості у гонитві за легкими грошима. І ще більше цей його принизливий статус підтвердився після виходу справжнього реюніону 2005 року.

Mourning Sun

Mourning Sun ось те повернення короля, на яке ми заслужили. З самого початку Карл навчений гірким досвідом минулих двох невдалих робіт, все робив по розуму. Усвідомивши більшу схожість своїх старань з відновлення оригінального лайн-апу Fields of The Nephilim з онанізмом, ніж із завзятістю, Маккой стукнув своїми чоботами зі шпорами, і позбувся баласту. Не можете написати гарного матеріалу, нахуй з пляжа! В цьому є певна рація, якщо ти хочеш робити щось своє і не бажаєш ні на кого озиратися. Саме тому, між іншим, сайд проект Zoon я долучив до основного наративу гурту, бо іншого провідника долиною смертної тіні в Fields of the Nephilim немає. Маккой відновив контакт зі своїм тим Капучіно Картером, що з демо-сесій Zoon, і вони разом провели вісімнадцять місяців, записуючи нові демо-записи в мобільній студії звукозапису Карла, яка отримала назву «The Ice Cage». Вона привела їх у різні місця, включаючи Норвегію. За словами Маккоя, сесії Ice Cage дарували достатньо матеріалу для подвійного альбому, але зрештою було вирішено звузити список треків до одного диску. І я це повністю і беззастережно підтримую, краще менше, але якісніше, ніж марнословити на пустому місці.

Хоч Маккой і припускав, що для процесу запису було залучено додаткових музикантів, все ж єдиними ідентифікованими особами на сьогоднішній день, які брали участь у написанні та записі, є Картер і дочки Маккоя Скарлетт та Іден, що заспівали на бек-вокалі в титульному треці. Я так підозрюю він їх по своєму виховував, за всіма заповідями найкращих посібників з батьківства Антона Палича Лавея та інших демоноловів. Також Маккой зізнався, що використовував попередньо запрограмовані барабани на деяких треках, водночас підкресливши, що більшість барабанних партій «було створено реальною людиною – Картером».

На виході ми отримали збалансований альбом, десь олд скульний, десь сучасний. Маккой не разу не постарів, не зацукрився, не задубів, тільки сивий став, як голуб, але все такий же крутий, як і колись в 80-ті. Кому-кому, а йому літній вік пасує, тим паче, якщо підкорегувати свій імідж.

На Mourning Sun наш старий ковбой взяв другий повноформатиник Нефілімів, додав краплинку металу, краплинку індастріалу і зробив ще більш примарним саунд. При цьому, сучасні фішечки, як от у композиціях Xiberia (Seasons In The Ice Cage) та Straight To The Light, не вибиваються зі стилістики, як на Fallen. З’явився деякий легкий футуризм у звучанні, але певного такого собі астрономічного, або стімпанкіського штибу. МакКой пустив у роботу найновіші досягнення звукозапису та синтезаторного звуко-вилучення. Музика набула тієї самої фантасмагорії, якої попри прогресивність не вдалося досягти на Elyzium-і. Відгомін тієї платівки чутний у багатьох номерах з Траурного сонця, Requiem Xiii-33 (Le Veilleur Silencieux) неначе з неї й прийшов. Якийсь потік емоцій, в котрому ти намагаєшся намацати виразну мелодію, але зрештою здаєшся отримуючи кайф від аморфності та невагомості самої течії. Композиції перетікають одна в одну, місцями це можна помітити лише слідкуючи за плейлистом, – настільки вони соборні у своїй емірджентності. New Gold Dawn – цілком придатна для наспівування за своїм приспівом шлягерна річ, де вокал Маккоя відчувається наче якийсь внутрішній голос, що проривається із застінок твого підсвідомого. На диску бонусом йде кавер In the Year 2525, не пригадаю на кого, втім мені це байдуже, бо версія Маккоя всебічно задовольняє. Що й казати, більше таких дисків не пишуть. Mourning Sun саме той реюніон випуск, котрий вам варто прослухати в обов’язковому порядку.

В підсумку похмура казочка про стрільців із земель нефілімових отримала своє щасливе завершення. Маккой продовжив турити світом на пару з Картером, як живіший за всіх живих лайв-проект. Он навіть у 16 році сингл випустили, Prophecy називається. З перцем дрібничка, що сказати. Паралельно Карл, як і хотів, облаштував життя зразкового сім’янина. Зі своєю дружиною Лінн вони володіють компанією Sheerfaith, яка надає дизайнерські та оформлювальні послуги. Решта: Єйтс/Райт/Петтітт/Райт – займаються чимось своїм і про Нефілімів навіть не згадають.

На цій ноті пропоную прощатися, але не забуватися. Ставте лайки, підписуйтеся на канал, не забувайте строчити коментарі й до нових зустрічей.