Богдан Марченко
Відеоесе:
Цікаво, чи стикалися ви, мої любі глядачі, колись з таким дивним, багато в чому алогічним та оксюморонним явищем, як те коли гадані найменування та усталені історіографічні терміни не відповідають своїм заданим семантичною формою хронологічним межам. А трясця, знов я все ускладнюю. Я маю на увазі… Ну знаєте, коли Друга світова виявляється, якщо усе правильно зважити, зовсім не другою, а Семирічна війна тривала ледве не в три рази довше названого. Ще мій вчитель історії любив казати, що 20 ст. почалося, не з першого дня 1901 року, а з пострілу малокаліберного револьвера у Сараєво, що обернувся гуркотом артилерійських канонад 1914. Та ж некласична логіка мається й у визначенні категорій контркультурних парадигм в історії популярної музики. Ті ж 90-ті в рок-музиці заведено відкривати зі сходження гранджу на п’єдестал популярності в 91, яке вчинили Nirvana та Pearl Jam. Готовий побитися об заклад, ви чули вислів: «Курт Кобейн вбив 80-ті», або «грандж вбив 80-ті». Проте ми всі знаємо, що грандж як стиль важкого року народився аж ніяк не в один з найбільш доленосних років кінця 20 століття. Безумовно, в такому випадку виникає закономірне питання, а хто все-таки був першим? Яка особистість, подія чи явище сигналізували про зміну культурної парадигми? Я знаю на це відповідь, і знаю, що багато хто зі мною з приводу цього не погодиться.
Так, це Soundgarden і їх незмінний романтик відчуження та розпуки, перший секс-символ сіетлівської грандж-сцени Кріс Корнел. Я б не сказав би, що це був непередбачуваний вибір, як і не сказав би, що Soundgarden начебто недооцінені чи непомічені. Ні, успіх був, і ще який. Однак це була одна зірка, на небокраї, всипаному ще десятками таких зірок. Мені Soundgarden, особисто, нагадує того хлопця що стоїть у кутку, і поки про якого хтось не згадає, всі так і будуть думати, що він не з’явився на вечірку. Ну тобто мене… [посміх] Чому саме цей гурт, я обрав для першої спроби огляді сіетлівської грандж тусовки, ви, я сподіваюсь, зрозумієте по ходу основної оповіді.
Розпочати варто з душі й голосу групи – єдиного і неперевершеного Кріса Корнела. Аби розповісти про Soundgarden таки доведеться значною мірою зачепити життя засновника і лідера формації, від цього нікуди не дінешся. Не хочу звалюватися в суцільні біографічні виноски, тим паче мова піде не про саму особистість, а про колектив, у керма якого ця особистість стояла. Тому не зліться на мене, якщо я щось впущу з біографії вашого улюбленого вокаліста, який передчасно полишив нас. Ба більше, дякуючи зірковому статусу Корнела, ви самі можете нарити багато фактів про його особисте життя в інтернеті, подібно до солодкого хлопчика Кобейна.
Крістофер Джон Корнел народився в 1964 і виріс в занедбаному на ті часи робітничому місті Сіетл. Це там де летючу тарілку оливкою нанизали на шпичку хмарочоса. Місто знаходиться, на хвилиночку, у штаті Вашингтон, не плутати зі столицею. Та на сході, цей на північному заході, і ледве не межує з держкордоном Канадіщини. Батько нашого героя був ірландець, мати – єврейка, а сам Кріс – мексиканець. Не знаю, чомусь до цього я вважав, що в Корнела якесь латиноамериканське походження, через засмаглий тон шкіри та темне волосся. Як там казав Маяк: «Я – дедом казак, другим – сечевик, а по рожденью грузин». В дитинстві Кріс ходив у початкову католицьку школу, де співав у хорі, що на мою думку, вельми помітно відобразилось на його вокальній манері. У 9-річному віці Кріс надибав у підвалі покинутого сусідського дому величезну колекцію записів Бітлєзов і 2 роки їх слухав. Так розпочалося кохання усього життя Корнела – музика. Поготів, Кріс ріс доволі замкненою та відлюдкуватою дитиною, що змалку страждала від депресії. Музика була єдиним прихистком для його ламкої психіки, куди він тікав в тяжкі періоди свого юнацтва. Одного разу Корнел так захіканився, що замкнувся дома на цілий рік, аби навчитися грати на всіх доступних рок інструментах. Все стало, ще гірше, коли у двері гучно постукав пубертат. Вийшовши зі своєї комори, Сіетл зустрів майбутню солодкоголосого фронтмена Soundgarden похмурим асорті з анархо-веганів, бидловатого вайт трешу, вуличних діток та культури вживання тяжких наркотиків. З приводу останнього, в якомусь інтерв’ю, Кріс взагалі зізнавався, що підсів на героїнову голку у віці 14-ти. Сіетл тоді був, ще тією зубожілою дірою, точно не краще ніж Нью-Йорк, приблизно в ті ж роки, про місцеву атмосферу якого я розповідав у випуску про No Wave, підказка праворуч згори. Саме те, для зародження специфічної за своїм звучанням та молодої за складом музичної сцени. Свою роль тут зіграв також феномен інбридингу. Так в біології називають схрещення близькоспоріднених форм. У випадку нашого сабжу – музики, це стосується тасування одних і тих самих карт у колодах різних лайн-апів різних гуртів, та певна провінційність, відсталість, ізольованість Сієтла в ті роки, від переважної маси подій і явищ, що відбувалися в тодішніх рок і метал культурах. TAD, Green River, Mudhoney, сладжові Melvin’s та більш глемові Mother Love Bone – їх тьма-тьмущая розплодилося, але Soundgarden були те, що називається англійською definitive grunge pioneers.
У 1984 Корнел нарешті доходить умом до створення повноцінного колективу, який звісно змінив багато імен, як у назві, так й у складі, але зрештою отримав свій перший 80-вський склад: Корнел – вокал та ритм гітара, Хіро Ямамото – бас, Мет Кемерон – ударні та індійський новатор електрогітари Кім Теїл – лід гітара. Остаточну назву колектив здобув від художньо-музикальної інсталяції Сіетла «Звуковий сад», що видавала понурі звуки від поривів вітру. Приблизно тоді ж, відгримівши пару гучних, але місцевих концертів, та засвітившись на культовій збірці Deep Six 1986, зі своїми першими двома записаними композиціями, гурт по блату, через знайомого засновника Брюса Певіта, підписує свій перший контракт з інді-лейблом Sub Pop Records. Прикметно, що на цій ж галявині паслася переважна кількість американських індюків того часу, наприклад Sonic Youth, Dinosaur Jr., Mudhoney, чий дебютний вийшов в один місяць з Саундгарденівським повноформатником, та врешті-решт і Nirvana, періоду Bleach. Значною мірою для цього і створювався цей лейбл, для підтримки молодих незалежних виконавців. Президент Sub Pop згадував, що коли знайомився з гуртом, Кріс був дуже сором’язливим, скромним та незграбним молодиком, але цей голос – це було щось, за ефектом зіставне з тим диявольським голосом, що засів в дівчинці з фільму Екзорцист. Цей тюхтій і так голосити, да це не може бути! – мабуть, сказав сам собі президент лейблу.
Screaming Life
Таким чином Soundgarden в 1987, обігнали ледве не увесь подальший грандж, стрімголов виплеснувши зі своєї утроби передмову до всієї своєї кар’єри – міньон Screaming Life. Не дайте себе обманути стандартним для зачатків гранджу доволі сирим саундом та брудними гітарками, саме з цього починалися майбутні зірки гранджоманії. На EP 6 треків, з яких вашої уваги варта рівним чином лише половина. Ну і Little Joe, але наживо у 1992 році. Ще не зовсім зрозуміло в який степ надалі потягне гурт – альтернативно-нойзовий, чи хеві-металічний? Вони знаходяться, можна сказати, в активному пошуку своїх джерел, тому часто реплікують те, що попадалося їм на руки в той час. Фаталістичний хард рок Hunted Down і екстатична Entering, котра під лінієчку, чи радше метроном в цьому випадку, повторює удар в удар реггі-дабову ритм-секцію Bela Lugosi’s Dead Bauhaus. Виділяється також «Nothing To Say» мелодія якої побудована в зниженому гітарному строї, котрий на пізніших альбомах стане візитівкою Soundgarden. Гітарист Кім Теїл дізнався про такий незвичайний стрій від кучерявої голови Melvin’s База Осборна, коли останній розповів тому про звучання Black Sabbath. Чесно кажучи, як можна було не чути про Чорно Субботинців, я собі важко уявляю, – це ж основа основ, це база, чи Кім зовсім вже зеленим тоді був. Гітари, крім вищезазначеного треку, дійсно вельми хлипкі та нечіткі, з приємним ефектом легкого, хвилястого відгомону. Обкладинка виблискує монохромною фотографією Корнела відтінку сепії, і Кімом, який грає на гітарі на задньому плані. Учасники припускають, що таке оформлення було спробою Sub Pop просунути сексуальний образ Корнела, як нового Роберта Планта. В цілому, і без їх допомоги, що-що, а це гурту вдалося. Плавучість гітарного звуку та зваблива пристрасність приспіву Entering, що б’є у лоба немов сонячний удар, все-таки схиляють мене на користь рекомендації цього, хоч і маленького, але запису для прослуховування. Скажімо так, для розуміння звідки ці ваші Soundgarden-и взялися. В будь-якому випадку, це була перша умовна спроба схрестити закуйовджений альтернативний андеграунд зі сценічною хіттю Guns N Roses, та класичного хард року. Менше з тим, все це було лише розігрівом, лише розігрівом…
Ultramega OK
Повноформатний дебют Soundgarden Ultramega OK 1988 відкривається нам з пливкого фітбеку та сонливого муркотіння Корнела, що переривається брикливою гітарною ритмікою, яка нагадує мені скачку на родео. Так нас зустрічає відкриваючий сингл Flower. Його можна знайти в YouTube-і на офіційному каналі Sub Pop, хоча цей лейбл вже не має жодного стосунку до першого лонгплею групи, адже компанія Корнела перепідписалася на SST Records, який і замовив перший кліп в історії формації, котрий навіть крутили по MTV в ті палеолітичні часи. А що ж з рештою платівки, спитаєте ви? Тканина Ultramega OK сплетена з ниточок хард року, психоделіки, хардкор-панку та раннього хеві металу. Прощавай нойз рок та фімозна альтернативщина, бай бай гітарні жужжалки, салют чіткий хард роковий саунд. Дуже багацько на альбомчику швидкісних хардкорних номерів, в стилі пізніх Black Flag, серед яких All Your Lies, He Didn’t, Nazi Driver і тому подібного. Одначе є й важчі речі. Як-от Beyond the Wheel, початок якої, за настроєм нагадує мені мантру з першого альбому The Stooges «We Will Fall», але дуже скоро схиляється на бік загрозливіших рифів, фітбековий хрускіт електрогітар яких скидається на скрегіт величезних шестерень. Сильний трек, найкращій з релізу, як на мене. Слідом йдуть спагеті вестернові мотиви в очікуванні нових пригод Mood for Trouble, котрі в якийсь момент обриваються мелодичною та відчуженою секцією, допоки пісня знов все одно не вирулює на мажорний лад. «Circle of Power» була однією з небагатьох пісень Soundgarden, написаних без будь-якої участі Корнела, це єдина пісня з Ultramega OK, у якій вокальні партії виконав наш маленький японський друг Хіро Ямамото, а бас на час віддали Корнелу. Кавер-версія Howlin’ Wolf-а «Smokestack Lightning», містить спотворений уривок із пісні Sonic Youth «Death Valley ’69», про яку я вже вам розповідав. Soundgarden включив її як омаж на подібний семпл пісні The Stooges «Not Right» в Sonic Youth на їхньому ноу вейв альбомі «Bad Moon Rising». Вийшло таке собі дзеркальне посилання. На жаль, цей уривок було видалено з перевидання “Ultramega OK” у 2017 році. Жартома на альбом були записані два треки «665» і «667», що є насмішками над Сатанинською панікою довкола рок-музики в кінці 80-х. Типу якщо число звіра 666 не можна зовсім, то подивимось, що стурбована громадськість скаже нам з приводу побічних чисел, які мають бути такими ж потужними. Ну і закриває альбом розв’язна «Incessant Mace», в якій Кріс тягне ноти немов п’янкий розпусник, а диявольські тритончики та квінти, разом з блюзовою ритмікою, мимоволі підіймають затерті спогади про Айоммі та компанію. Хоч Корнел бідкався і на першого продюсера, який не дуже шарив в сіетлівському саунді, і на те, що сам гурт під час запису на новій студії, начебто, відірвався від рідної сцени та оточення, але запис все-таки віддали підлікувати ветерану грандж продюсерства Джеку Ендіну, через що зараз ми маємо дві версії альбому. Раджу слухати перевидання Expanded Reissue, де є й оригінальний і перемікшований варіант композицій. Деякі мені подобаються у первинному вигляді, як-то подовжена Incessant Mace, деякі у релізному. Ultramega OK міцний, хоч і мало ким помічений свого року, старт кар’єри для таких першопроходців гранджу, як Soundgarden. З рештою, він ознаменував собою повернення з небуття старого доброго хард року, яким він був у 70-ті.
Louder Than Love
Ось той запис, те явище, яке я мав на увазі на початку. Louder Than Love 89 виявився тим передчасним водорозділом, який накреслив ті лінії розмежування 80-их, з їх підлітковою бравадою, від здорового молодіжного цинізму 90-тих. 89 взагалі був багатий на релізи гуртів, які у 90-ті стануть головними гравцями на рок і метал арені своїх жанрів та напрямків. Все більше стало проявлятися альтернативи та естріму, на тлі вже усім очевидної імпотенції хейр металу. Тенденція намітилася ще тоді, подібно до того, як повалення Берлінського муру відгукнулося через 2 роки в союзному центрі «лебединим озером». Як на мене, цей неочевидний, і комусь може навіть здатися натягнутим, збіг, має під собою цілком природній, навіть просто таки необхідний фактор – кінець життя парадигми модерну в головах людей, що населяють західну півкулю нашої планети. Завтра вже ніколи не настане, в нього просто вже ніхто не вірить. Тому все що залишається нам – заглибитися в себе. Звідси й спрощення інструментальної складової, на користь більшої емоціональності та проникливості музики. Назад до речей! – як заповідав наш любий старий фашист Гайдеггер. В цьому знаходять свій почин і еклектичні експерименти Faith No More, і повернення у моду тужливої готики The Cure, і пробудження індастріалу в новій, більш металічній обгортці, і врешті-решт передчасні пологи гранджу, у вигляді альбомів Nirvana і тих самих Soundgarden. Просто останні виявилися тими хто вчасно підхопив і найвдаліше виразив у своєму псведо-металічному саунді грім настання нових, сердитіших часів.
На цей раз, в ментори ансамбль Корнела обрав собі Террі Дейта, який до того встиг попрацювати лише над декількома метал альбомами середньої руки, однак у подальшому, не в останню чергу, завдяки, цьому і наступному, релізам Soundgarden виїхав на свою житню ниву. Процес запису в студії був ускладнений хитродупим басистом Хірохіто, чи як його там, який надумав покинути групу, повернувшись у свій відстійний коледж. Не дожидаючись зведення альбому, одразу ж після студійної сесії він склав валізки й відчалив на вольні хліба, розчарований своїм замалим внеском. Як заявлялося, гурт намагався уникати 80-тівських технік продакшену, чітко протиставивши себе мейнстрімовому глему, що вже віджив своє. 89 ось той рік коли 90-ті остаточно добили 80-ті. Louder Than Love містить ту похмуру енергетику, що лютувала весь цей час в підпіллі неформальних рок клубів та підвальних концертів. Грандж підживлювався, вигодовувався, нуртував, подібно до тіні підсвідомого, з темних сторінок 80-х. Це був виплеск усіх накопичених страхів, переживань та комплексів, що були пригнічені минулою культурною декадою. Поки ті святкували свій ярмарок марнославства, опозиція росла глибоко під заасфальтованою землею кам’яних джунглів, в андеграунді. 90-ті просто вивільнили її, дали їй шлях на гору. А поки Soundgarden отримали свій особистий час відплати.
Спотикаючись через невдалий вступ, платівка для мене розпочинається з одного зі своїх головних синглів – розспівної «Hands All Over», на якій Корнел на повну демонструє весь діапазон свого вокального таланту. Диву даєшся, як в одній людині може бути стільки енергії, настільки сильний в нього 4-октавний спів. Ще поки він використовує свій голос доволі прямо і без прийдешньої з роками практики гнучкості, але навіть так він викликає небувалий прилив енергії та наснаги. Наступна «Gun» без зайвих вагань вдаряє тебе масивною кувалдою по пиці. Композиція має різні темпи, які то прискорюються, то сповільнюються, розкриваючи з різних боків один з найтяжчих рифів за своєю подачею, які я коли-небудь чув. Лірика ж свідчить про те, що Корнел ще тоді мав нюх на революційно-політичну тематику. І щось мені підказує, що навіть деякі голлівудські композитори тут дещо підгледіли. [Пірати карибського моря] Розпиздяйський блюз Power Trip, що, немов розлючений алкаш, з кожною секундою набирає агресії у своїй тональності, змінюється дражливим рок-н-ролом а-ля Aerosmith Get On The Snake, що відкриває нам сексуально збуджений бік творчості Корнела і ко. Зіграна на якомусь нерві «Full on Kevin’s Mom» розповідає, за словами самого ж Корнела, про їхнього друга, який спав з мамою іншого їх друга. Хлопець, який це зробив, сказав їм: «Так, повністю лежав на мамці Кевіна». Майже однойменна з назвою альбому Loud Love є експліцитним виявленням пекучої, пристрасної жаги плоті та необтяженої нічим розпусти, яку як естафетну паличку перейняла музика садівників від колишнього глему. «I Awake», з її якимось роздвоєним, розладнаним вступом, є логічним продовженням тягучої думової грузовості «Gun». Особливо мені подобаються тут приречені викрики Корнела, що проникають вдесятеро глибше, ніж найгостріший біль. Текст пісні спочатку був частиною записки, написаної тодішньою дівчиною Ямамото. Наприкінці 1990-х в Інтернеті поширювалася міська легенда, котра стверджувала, що Ямамото, написавши музику, написав текст на зворотному боці записки. Коли той віддав Корнелу папір із цими словами, Кріс подивився на неправильну сторону аркуша і подумав, що записка від дівчини басиста і є текстом пісні. Чи це записка про розставання, чи опис ранкового стану похмілля, не є зрозумілим виходячи з лаконізму тексту. Що ж, годі розкопувати глибинні сенси на дні кошика з брудною білизною. Кому це потрібно, коли в нас є готична «No Wrong No Right», яка відверто заявляє про джерела музики Soundgarden. В той час, як кожний другий називав наших героїв новітньою ітерацією Led Zeppelin чи Black Sabbath, гітарист Кім Таїл казав, що вони здебільшого надихалися британським готичним роком, на кшталт Bauhaus, Killing Joke та Siouxsie And The Banshees, ніж тим що їм приписували у вигляді родоводу фанати. Деякі оглядачі відмічають, що начебто на Louder Than Love стало менше гумору порівняно з Ultramega OK, однак, мені так не здається, як аргумент приведу завершальну пісню «Big Dumb Sex», що була написана як пародія на тексти глем-метал груп, які часто метафорично, та й не дуже, зверталися до статевого акту у своїх похітливих пісеньках. Цей сонг, з нарочитим та чітким «fuck» у приспіві, став причиною отримання альбомом наліпки Parental Advisory.
Ще треба сказати деяку кількість слів про проект Temple of the Dog. Повернувшись з туру на підтримку щойно релізнутого Louder Than Love, Корнел дізнався, що його сусід по кімнаті, Ендрю Вуд, соліст Mother Love Bone, помер від передозування героїном. Приголомшений траурною звісткою Кріс почав писати пісні на честь свого покійного друга. Результатом стали «Reach Down» і «Say Hello 2 Heaven», які він записав, щойно повернувся з гастролей. Так з’явилася перша супергрупа сієтлівського гранджу Temple of the Dog, що складалася з учасників Soundgarden і Mother Love Bone, які потім перетворяться на Pearl Jam, з новим вокальором Едді Ведером. Записаний матеріал був переважно повільним і мелодійним та значно відрізнявся від агресивних металічних міазмів Louder Than Love. Temple of the Dog був необхідним містком поміж театральним роком Mother Love Bone і хард-роковою серйозністю та чутливістю Pearl Jam. Тому опосередковане створення Pearl Jam можна також зарахувати копієчкою в скриньку особистих досягнень Корнела.
Louder Than Love став першим диском гурту, який потрапив в чарти Billboard і від якого колектив отримав певний фінансовий та репутаційний зиск. Цінність та важливість цього, далеко не ідеального, але такого яким він є, релізу для перетинання векторів розвитку важкої та альтернативної музики в 90-ті по сей день не була до кінця усвідомлена. Той ж хітяра «Enter Sandman» Metallica був написаний під сильним враженням від прослуховування качового Louder Than Love Кірком Хемметом. І послуговуючись досвідом роботи Террі Дейта саме над цим альбомом, Філ Ансельмо вирішив запросити цього продюсера для роботи над наступними 3 записами Pantera, починаючи з Vulgar Display of Power, не говорячи вже про помітні неозброєним вухом впливи з боку Корнела на їх музику. Ну і зрештою, цією платівкою Soundgarden створили фан базу метал-хедів, прихильних до гранджу, що через рік мігрувала в табір фанатів Alice in Chains.
Badmotorfinger
Якщо вам здалося, що минулий диск садівників в мене улюблений, то ви собі навіть уявити не в змозі, як я обожнюю продовження – Badmotorfinger 1991. Цей альбом один з двох за якими взагалі-то пересічний слухач знає Soundgarden. І це, пробачте, вельми показово. Вийшовши в один рік з мегамейнстрімними Nevermind та Ten, Badmotofinger виявився одним зі засадничих релізів гранджоманії першої половини 90-х, разом з тим на свій рік будучи найважчим записом в напрямі. Так, це все ще рок-музика, рок-музика яка цим пишається, але вона небезпечно близько підібралася до поняття метал, в тому доісторичному розумінні, в якому хеві метал розуміли ще в перші літа існування цього ярлика.
Суцільне задоволення порівнювати Badmotorfinger з релізнутим через рік Dirt Alice in Chains, бо ці дві платівки є, безсумнівну, одними з найкращих у своєму десятилітті та точно найкращими в гранджі. Після 91 глем лежав у ніг наших героїв переможений, немов забитий звір з цінним хутром. Нарешті настав час омріяної сатисфакції. Після стількох років злидарства в сирих, напівпідвальних клубах, як не дозволити собі прикінчити покидьків, які ще нещодавно були на самому Олімпі музикальної індустрії та вподобань мас. Що цікаво, в залежності від перспективи цієї діалектичної боротьби та єдності протилежностей, головним злом для треш і хеві металістів став саме грандж. Здавалося б екстремальний метал і починався, як виклик, заперечення, демарш супроти лос-анджелівської глем гегемонії, але грандж виявився більш ефективним у скиданні усталеного ладу, тим самим всадивши треш та хеві метал в один човен з їх колишнім запеклим ворогом глемом і викликавши відповідну реакцію, що відізвалася лише в 00-ві. Гаразд, годі, час згортати наші культурологічні студії й переходити до студій звукозаписних.
Як ви пам’ятаєте, джап Ямомото зібрав манатки та втік, а на його місце спочатку взяли Джейсона Евермена, колишнього учасника перших складів Nirvana, який теж тут довго не протримався і був замінений давнім фанатом Soundgarden Беном Шепардом. Молода, гаряча кров того привнесла свіжості та креативу, за словами Корнела, в сесійний процес запису. Бас новачка добре чутний протягом усього трекліста, до того ж той написав лірику до композиції Somewhere. Загалом для Badmotorfinger характерний більш колегіальний підхід до написання матеріалу, ніж на Louder Than Love, де Корнел панував безроздільно. Записувався альбом у Studio D у Саусаліто, Каліфорнія, Bear Creek Studios у Вудінвілі, Вашингтон, і A&M Studios у Лос-Анджелесі, Каліфорнія, і ця зміна місця дислокації гурту на записі помітна, повірте мені. Soundgarden вирішили продовжити співпрацю з Террі Дейтом. За словами Корнела, гурт мав хороші стосунки з Дейтом і не хотів піддаватися тиску, пов’язаного з пошуком нового продюсера.
Badmotorfinger вривається у вашу свідомість з хіта на всі часи Rusty Cage. Іржава клітка з перших секунд вражає вуха до стану ейфорії своєю дошкульною та різкою непокірністю бунтарства, що воліло б за будь-яку ціну вирватися на свободу. Одним із прикладів інноваційних методів, впроваджених Кімом Теїлом на цій пісні – використання вау педалі як аудіофільтра, що подарувало Rusty Cage цей незабутній пронизливий гітарний звук, котрий став основною для рифу, який «звучить майже задом на перед». Такий гучний та моторний вступ не залишає ніяких сумнівів у металічному фарватері формації, а брейкдаун, – так, брейкдан в грандж пісні, панове – розчулить навіть найзапекліших прибічників Slayer та Pantera. І на відміну від сучасного прісного мітолкорового дрочева, він звучить, як ніколи, ефектно, виступаючи, як крещендо для пісні. Вибачте, але якщо вашу пісню каверить сам Джонні Кеш, можна з гордістю заявити, хоч чогось ви таки у своєму житті досягли. Доречно тут сказати, що я почув Rusty Cage спочатку у виконанні саме чоловіка в чорному, а потім слухаючи Soundgarden зрозумів, що це одна й та ж пісня. При чому, як це завжди буває, версія Кеша, здавалася оригіналом, через використання більш традиційних інструментів. Проте усвідомлення приходить лише згодом.
Далі ми переходимо до наступного сингла платівки – Outshined, зашкалююча самовпевненість та мужність відкриваючого рифу якої, переходить у вразливість та мрійливу мінорність бріджу. Більш маскулінного рифу, ще треба пошукати. Гарячіший за сонце, і міцніший за підліткову ерекцію. Дійсно, є щось сліпуче і соковите, молодецьке і повне вітальної енергії в цій музиці. Кліп на пісню за своєю металічністю з легкістю міг би дати підсрачника будь-якому промо Metallica тих часів. Потім ця пісня ще з’явилася у саундтреці фільму Тоні Скотта, за сценарієм Квентіна Тарантіно, «Справжня любов».
І так, насолодившись сповна двома синглами, ми переходимо до не менш потужної решти трекліста альбому. Безжалісна та розкотиста, ритмічна та джемова Slaves & Bulldozer, викликає асоціації з руйнівною силою того самого бульдозера з назви, що вичищає спустошені землі великої рівнини американського континенту від залишків житла злидарів, жертв великої депресії, тих самих рабів. На цій композиції Корнел ледве не зривається в деякі моменти на екстремальний скрім, не гірше за Філа Ансельмо чи Роба Гелфорда. Посеред інструментів вирізняється напористий бас Шепарда. Щодо текстів пісень, Корнел намагався не бути надто конкретним у формулюваннях і був радше зацікавлений у творенні двозначностей та малюванні барвистих образів. З лірики пісні це не виходить, одначе якщо взяти до уваги слова Теїла про порівняння прослуховування альбому з «читанням роману [про] конфлікт людини з собою та суспільством, чи урядом, чи його сім’єю, чи економікою, чи будь-чим», паралелі з улюбленою книжечкою усіх західних ліваків «Грона гніву» Джона Стейнбека самі напрошуються. Пам’ятається, я навіть колись написав статтю присвячену екранізації цього роману Джоном Фордом та маніпуляціям західних чомськожерів навколо нашого Голодомору, і назвав її на честь цієї пісні.
Jesus Christ Pose зі своєю хроматичною та плутаною гітарною грою є останнім синглом з альбому, і разом з тим найважчим. Трек викликає почуття параної, скаженої гонитви розпеченою пустелею та тотальної опали. Корнел бере свої найвищі ноти на цьому шедеврі. Голосина Кріса могла б з легкістю заживити ціле невелике містечко в штаті Вашингтон, якби люди винайшли, як переводити енергію звуку в електрику. Хоча ні, краще не треба, бо велика вірогідність здійняти у повітря мегатонним ядерним грибом цілий округ. Лірика «Пози Ісуса Христа» була написана про відомих людей, які використовують символ розп’яття спасителя, аби розіграти роль жертви та святого мученика, переслідуваного громадськістю. Ця проблема, мабуть, сильно турбувала Корнела, зважаючи на його католицьке виховання. Екстремальною атмосферою та виразним кліпом пісня нагадує мені щось таке від Sepultura, типу Dead Embryonic Cells та Territory. В обох присутня як пустеля, так і розп’ятий скелет святого божого мучиничка. Проте у рік виходу кліпу будь-які добрі наміри Корнела були розцінені як блюзнірство та наруга над почуттями добрих та пухнатих християн, тому той по суті сам опинився у цій самій позі Ісуса Христа, якого всі без вини винуватять.
Жвава Face pollution нагадує нам про хардкорне минуле гурту з першого повноформатника, а Somewhere зі своєю розспівною вокальною мелодією дає відпочити від грузу та важкості пройденої половини платівки. На альбомі також є кілька незвичних тактових розмірів. За словами Теїла, він не «домагався дивних тактових розмірів», а скоріше «домагався виділити дивацтво з речей». «Searching with My Good Eye Closed» якийсь незрозумілий роковий номер, єдина чорна пляма у треклісті альбому для мене. Металічний бік Badmotorfinger повертається з ще однією моєю улюбленою піснею садівників відстороненою та потужною «Room A Thousand Years Wide». Текст для «Room a Thousand Years Wide» написав Теїл і з часом казав, що пісня про «життєвий досвід загалом», таке собі осягнення пройденого шляху. В кінці композиції, для надання потрібної експресії фіналу підключаються хаотичні духові. Mind Riot звучить, як сходження нового сонця, тому піднесений вокал Корнела ніби намагається пробити горизонт, але в тканині пісні містяться й сумнів, й мінорна спокуса. Запальний рок-н-рол Drawing Flies знов розбавляє цю густу тину альбому. Найбільше на цьому треці приколюють позичені з другого опусу The Stooges «Fun house» духові, що захлинаються у своєму шаленстві. Написана про людей, які нав’язують іншим свою віру «Holy Water» повертає нас у важку реальність блексаббатівського спадкоємства. Натягнуті гітари та соковитий дістершен залишають приємний блюзовий посмак. Ну і на фіналочку, «New Damage», що в першу ж мить провалюється кудись в безодню, звідки веде свою сповнену жалю та туску оповідь голос Корнела. Гітарна техніка Теїла нагадує вільне падіння автомобіля, що перекушуючи змію захисних відбійників злітає з крутого гірського серпантину не впоравшись з керуванням, провалюючись все нижче і нижче, підгинаючи крони дерев та тягнучи за собою у прірву, якій немає кінця гірську породу. Правда, на ділі лірика New Damage тонко критикує правий ухил в політиці Сполучених Штатів. Мє, мені більше подобається моє власне сенсуалістське інтерпретування.
Потім ще на перевиданнях додали декілька переспівів з EP що йшло слідом за лонгплеєм, на кого б ви подумали, Black Sabbath, The Rolling Stones і… Devo??? [WTF мем] І на яку ж пісню субботинців ви думаєте вони зробили кавер? Авжеж Into The Void, замінивши текст Гізера Батлера на слова-закляття якогось індіанського вождя. Що прикметно, на цю ж пісню, якщо мені не зраджує пам’ять, десь в ті ж роки зробили свої кавери вже виходить чотири багато в чому схожі, як одно яйцеві близнюки, гурти Sleep, Kyuss і Monster Magnet. Золоті часи для стоунера, золоті часи.
На Badmotorfinger як ніде проявило себе спекотне звучання каліфорнійської пустелі влітку. В міру похмурий, в міру драйвовий, в міру серйозний, в міру емоційно-піднесений – саме такий запис вивів Soundgarden у вищу лігу грандж виконавців в 1991 році, і завоював повагу від старих металхедів. Варто тільки врубити свічку запалювання з обкладинки Badmotorfinger і година хронометражу промчить без жодних гальм зі швидкістю обпікаючого світло-проміння. Після першого ж прослуховування палець так і тягнеться до кнопки, щоб ще раз по новій пропустити альбом від краю до краю.
Superunknown
Потуривши з провідними гуртами того часу Guns N Roses, Red hot Chili Peppers та Faith No More, після випуску дико успішного Badmotorfinger, який у 92 році видерся аж на 39 позицію у топі Білборд, що, якщо подумати, вельми не поганий результат, зважаючи на таку очманілу конкуренцію з боку Nirvana, Pearl Jam і Metallica, Soundgarden приступають до роботи над своїм наступним мегарелізом, на цей раз точно порвавши усі можливі чарти й хітпаради в клоччя. Superunknown отримав шість платинових сертифікатів, а усі можливі видання назвали його одним із найкращих альбомів 1990-х і квінтесенцією гранжу. Після двох альбомів із продюсером Террі Дейтом група вирішила шукати іншого співавтора, як сказав гітарист Кім Теїл: «Ми просто подумали, що варто щось змінити». Зрештою вони зупинилися на продюсері Майклі Бейнхорні, в якого ще не було свого усталеного звучання, яке він бажав би прищепити Soundgarden, але він мав ідеї, які гурт схвалював. Сесії запису відбувалися з липня 1993 року по вересень того ж року в студії Bad Animals Studio в Сіетлі, штат Вашингтон. Теїл зауважив, що, незважаючи на те, що група витрачала стільки ж часу на написання та аранжування, скільки на попередніх альбомах, проте вона витратила набагато більше часу на запис самих пісень в студії. Для кожної пісні спочатку записувалися барабани та бас, а потім Корнелл і Теїл клали свої партії поверхом вище. Гурт проводив години, експериментуючи з різними звуками барабанів і гітар, а також використовуючи такі техніки, як нашарування, що призвело до дорожчого звуку продакшена. Новий продюсер поступово відучував гурт від грубої сили, даючи йому поштовх до інвестування в витонченіший підхід. Завдяки цьому Superunknown зазвучав свіжіше та сучасніше. Звук на 4 лонгплеї садівників до сих пір залишається актуальним і не відчувається застарілим. Прикметні напрочуд ефектні вкраплення поп музики й психоделії. У 1994 році в інтерв’ю Guitar World Кім Таїл розкрив підхід до написання альбому: «Ми зазирнули глибоко в саму глиб наших душ і побачили, що там сидів маленький Рінго. Звичайно, нам подобається говорити людям, що це Джон Леннон чи Джордж Гаррісон, але коли ти справді зазирнеш глибоко всередину Soundgarden, ти там побачиш маленького Рінго, який хоче вибратися». А барабанщик Мет Кемерон казав, мовляв, експерименти в процесі запису були «лише питанням удосконалення». Superunknown першим в 94 році вийшов за рамки гранжу і представив нам новий трансгресивний вид музики, що переходив від ортодоксально брудного та недбалого хард-року до альтернативного року/металу. В тематичному аспекті та за тональністю Superunknown досить похмурий і загадковий альбом, оскільки більша його частина присвячена таким темним речам, як зловживання психоактивними речовинами, суїциду та депресії, з постійною акцентуацією на проблематиці помсти, знищення, усамітнення, страху, втрати когось близького та смерті.
З оформленням платівки цього разу хлопці не продешевили на відміну від минулих альбомів. Кавер арт видався просто іконічним та багато в чому культовим. Обкладинка, яку фанати жартома прозвали «Screaming Elf», являє собою спотворену фотографію учасників групи, над чорно-білим перегорнутим до гори дригом лісом, що палає. Щодо обкладинки, Корнел казав таке: «Superunknown у певному сенсі пов’язаний із народженням… Народженням чи навіть смертю — зануренням у те, про що ти нічого не знаєш. Найскладніше це закріпити візуальний образ, щоб вмістити його в таку назву. Перше, про що ми подумали, був ліс у сірому чи чорному кольорі. Soundgarden завжди асоціювалися з образами квітів та пишних фарб, а це було навпаки. Він все ще здавався органічним, але був дуже темним і холодним… У дитинстві я захоплювався цими історіями, де ліси були сповнені злих і страшних речей, на відміну від щасливих садів, куди ви ходите в походи».
Платівка одразу ж заряджає слухача запальною Let Me Drown, з цією шикарною синергією ударних і гітари. Корнел тлумачить текст пісні, як бажання повернутися назад в утробу метрі, аби там померти. Мені ця ідея нагадує багато, чого, як-то дихотомію буття і небуття за Шопенгауером, циклічність людського життя яке з’являється ні з чого, і йде в нікуди. Також сама думка, про те, щоб сховатися в утробі матері від жорстокості зовнішнього світу, своєрідне сприйняття ембріонального етапу розвитку людини та тіла матері, як стану первинної безпеки, позачасової безтурботної гармонії та солодкої несвідомості цілого, відсилає нас до ідей австрійського психоаналітика Отто Ранка, про травму народження, те як дитина пориває з організмом матері, котрий захищав її та дарував почуття єдності з чимось більшим. Мама роді меня обратно, короче кажучи. Про неї я ще згадував у контексті творчості Ганса Руді Гігера, у своєму ролику на цю тему.
Продовжується альбом з першого синглу на нашому шляху, сяючою від життєдайності «My Wave», з цими нестандартними тактовими розмірами та квакаючою в кінці бас гітарою. Одразу ж після цього Корнел і компанія включають емоціональні гойдалки, і ми зустрічаємо повну жалю до себе та жалоби, від якої світ знемилюється, Fell On Black Days. Наступна Mailman має вагомий сатисфакційний елемент у стрижневому рифі. На одному з концертів, коли гурт грав цю пісню, Корнел підтвердив це, сказавши, що: «Наступна пісня про вбивство вашого боса. Йдеться про те, щоб прийти на роботу рано-вранці, тому що в тебе є особливий порядок денний, і ти збираєшся вистрілити йому прямо в його бісову макітру». На це ж натякає й назва, Mailman – поштар. Нагадаю, що в американській англійській є таке неологічне словосполучення, як «going postal», що означає вчинення акту насильства або масового вбивства, людиною, яка перебуває в психічно нестабільному стані на підставі «опочтарення», стосовно третіх осіб, наприклад колег, начальства або людей, які випадково опинилися поряд. Таку прив’язку до роботи поштаря, термін отримав у зв’язку з низкою масових вбивств в кінці 80-х та на початку 90-х, вчинених виведеними з себе тяжкою, одноманітною працею робітниками поштової служби. Так, так, дітки мої, від цього явища походить назва вашої улюбленої відеогри з дитинства Postal.
Значно легша Superunknown зі шлейфом космічного пилу позаду прокатує тебе немов Срібного серфера по спіралі чорних дір і видовищних пейзажів відкритого космосу. Тріповий кліп з низько полігональною графікою родом з 90-х йде в комплекті. Далі гурт вирішує продемонструвати свою спадковість стосовно The Beatles, на пісні Head Down. Цей і ще трек Half написав басист Бен Шепард, на обох відчутний бітлівський сітарно-індійський вайб Сержанта Пеппера та решти психоделічних альбомів ліверпульців.
І так ми доходимо до головного магнум опуса Soundgarden, загальновизнаного шедевра рок-музики, пісні заради якої ми пройшли увесь цей довгий шлях. Беззаперечного хіта гурту, який знають і люблять всі без виключення. Дякуючи, якому більшість глядачів цього ролику, включно зі мною самим, якщо не рахувати кавер Кеша на Іржаву клітку, і познайомилися з компанією сіетлівських садівників імені Кріса Корнела. Ніяк не дивно й те, що цю розлогу баладу полюбили різні поп-виконавці, презентуючи свої версії на живих виступах та записах. Народу завжди, за всіма законами естради, заходять більш мелодійні та ліричні номери. З чого б тут почати, враховуючи таку всеосяжність та виключність такої запаморочливої думи, як Black Hole Sun? Першочергово головним прототипом від якого відштовхувався Корнел і продюсер Майкл Бейнхорні під час створення Black Hole Sun був містер блакитні очі Френк Сінатра.
Бейнхорні дав послухати короля естрадного джазу Корнелу перед записом вокалу. Від того в і так широкому обсязі виразних засобів Корнелівського голосу з’явилася оповідальна манера з розміреним, заколисуючим тембром, особливо чутна на початку, де Кріс майже нота в ноту наслідує прощальну «My Way» Сінатри. Разом з тим, тут присутній й відтінок якоїсь казковості, байки, історії яку хочеться розповісти. Поетична складова тексту абстрактна, і не має чітких контурів та абрисів. Кріс на питання про значення пісні відповідав, що він писав текст відштовхуючись від мелодії заданої музикою, але потім зізнавався, що надихався творчістю чарівної американської поетеси Сільвії Плат.
На прикладі Black Hole Sun – це помітно найвиразніше, особливо побутові метафори котрими славилася Плат, що з крихт на обідньому столі чи розбитої лампочки могли піднести людину до рівня зірок, що вибухають випаливши усе природнє паливо, що містилося в них чи метеоритних поясів, котрі вкривають небесну скатертину довкола планет. Найбільше за настроєм Чорна діра в сонці, нагадує мені вірш Плат «Жебраки», де теж є звертання до символу природного небесного явища, тільки в окремо взятому випадку – зірки, за якою з фальшивим, потворним натхненням відштовхуючи жалісливий погляд слідкують ті самі жебраки. За моїми ж відчуттями пісня, як мелодійно, так і поетично є імпресіоністичним вираженням передчуття катастрофи, що неминуче насувається на наш світ. Але не такої як у вульгарних блокбастерах, типу Армагеддон чи Післязавтра, а як кінець всього, очищення, знаменник до якого звелося усе безпробудне існування людства. Ліричний герой не боїться кінця, він його прагне. «Black hole sun Won’t you come?» – заграючи з долею питає він. Як-то кажуть – один раз побачити кінець світу і померти. Бо все це суєта суєт, більше нічого немає значення в цьому фальшивому та нещирому світі. Казкова мрійливість додає почуття ілюзорної ідилії, того почуття, коли ніби ти повинен радіти життю, як і всі довкола, насолоджуватися самовдоволеним побутовим раєм буденщини, але відчуваєш відчуженість та непричетність до всього, що навколо тебе відбувається. Ті миті на святах, коли ти ніби розчиняєшся, зливаєшся з інтер’єром, спостерігаючи за всім зі сторони. Ніби твоє життя – це не ти сам, і тільки якась велика подія, як от справжній апокаліпсис, може звільнити тебе.
Фух, щось я заговорився. Просто, знали б як ця композиція лине до моєї душі. Якось раз я пам’ятаю, навіть безоглядно назвав Black Hole Sun найпрекраснішою піснею, яку я коли-небудь чув. Я буваю падкий на такі гучні слова. Більший сентимент я маю, хіба що до ще однієї композиції іншої відомої грандж команди з Сіетлу, але всьому свій час.
Підгрузивши наші головешки Кріс і компанія вирішують трішки розважити нас веселою Spoonman, про вуличного музиканта, Артіса Спунмена, котрий тоді грав ложками на вулицях Сіетла. На задньому плані запису ви навіть можете почути його виступ у потужному супроводі Soundgarden. Назва пісні приписується басисту Pearl Jam. Під час зйомок фільму «Сингли» Кемерона Кроу той склав список назв пісень для вигаданого гурту, який фігурує у стрічці. Корнел прийняв виклик – написати пісні для фільму, використовуючи ці назви, і «Spoonman» була однією з таких. У картині з’являється акустична демо-версія цієї пісні. Корнел казав, що пісня про «парадокс того, хто такий [Артіс] і яким його сприймають люди». Відеокліп, між іншим, примітний появою самого Артіса в кадрі.
Важка немов тягар людської долі Limo Wreck розбиває вщент своєю мінорною ритмікою, що гойдається немов маятник у тому самому оповіданні Едгара Алана По. Корнел знов виставляє на показ свої вокальні висоти, видаючи в тексті декадентські образи породжені запаленою свідомістю людини, що пройшла не один коридор пітьми та перебуває на самому дні свердловини розпачу. Раніше це був мій улюблений трек з альбому, але щось він якось встиг підзатертися в моєму плейлісті. The Day I Tried To Live – є більш мажорним братом близнюком Fell On Black Days, в якому пітьма поступово відступає і морок меланхолії розсіюється. За своєю тональністю вона чомусь нагадує мені «Every Day Is Exactly The Same» Nine Inch Nails, де головний герой немов би бореться з монотонністю та одноманітністю своєї екзистенції, намагаючись вирватись з цього порочного кола щоденної рутини. В той час як Kickstand просто приємна швидкісна рок-пісенька, без жодних зайвих, 4th Of July повертає нам колишнє сладжове звучання перегружених гітар з минулих робіт. Єдиний цілковито метальний трек, як в старі добрі, і водночас найважчий на платівці. В ньому описується досвід вживання ЛСД. Названий, мабуть, на честь сцени з Безтурботного їздця, де герої ловили тріпи, як раз під час святкування Дня незалежності США – 4 липня. Дисторшн, що тоне у брудному басейні масного фітбеку є потрібним тлом, для підкреслення яскравих спалахів соло та корнелівського вокалу, немов заграви феєрверків у нічому небі. Після Black Hole Sun – це моя улюблена пісня з Superunknown на зараз. І на цьому для мене 4 син Soundgarden закінчується, бо наступні 2 треки справляють кепське враження. Якийсь пожмаканий фінал вийшов. Like Suicide просто якась метушлива мазня, де текст буквально був написаний після того, як тяжко поранена пташка влетіла у вікно будинку Корнела і він вбив її, вдаривши цеглиною, щоб покласти край стражданням бідолашної тварини. [переляканий голуб] Неприємна ситуація варто сказати, сам стикався, особливо коли вони залітають в трубу каміна. І все одно, від теми суїциду, зважаючи на те як Корнел закінчив своє життя, стає якось ніяково.
Що ж залишається у сухому залишку? 2 премії Греммі, 1 номінація на звання найкращого рок-альбому 1995 року. Всесвітня слава, багатомільйонні турне та загальне визнання. А ще, що не менш важливо, величезний внесок як у розвиток рок-музики, так і звукозаписної індустрії в цілому. Вже через рік виразно будуть чутні нотки похмурої психоделії Superunknown на роздутому до всіх можливих і неможливих меж Mellon Collie and the Infinite Sadness альтернативно-гранджових The Smashing Pumpkins. Але це був позитивний вплив Soundgarden, а є, наприклад, всякі Лоуди-Релоуди Metallica, де вони мало того, що намагалися в альтернативний метал, так ще й безпардонно спиздили імідж садівників, при чому спиздили тупо та невміло. Особливо це на головному впроваджувачі мод помітно – Кірку Хеммету, який видно настільки полюбив Soundgarden, що сам вирішив стати Крісом Корнелом, тільки таким галіміньким. В цьому вини самих садівників немає, але що поробиш.
Змішавши неземне, багатошарове звучання з поп-стандартами Soundgarden отримали вельми запашний напій, один раз вкусивши якого тобі захочеться ще і ще, бо забути емоції які він дарує практично неможливо.
Down on the Upside
Проходить ще 2 роки й Soundgarden випускають свій 5, останній альбом в 90-ті. Ось тут вже для мене починаються усі негаразди гурту, які згодом і згублять його. На Down on the Upside вже відчувається певна втома та вичерпність творчого креативу колективу. 5 запис Кріс і компанія вирішили продюсовати в самоволку, зваживши що в них вже є достатньо потрібного досвіду для того, аби нікого не залучати до роботи над новим альбомом. Через це, я підозрюю, диск і має таке сире звучання з надмірно великим треклістом. У звуковій палітрі стало, ще більше психоделії та попси, а хард рок втратив будь-які свої преференції та привілеї, що в нього ще залишалися з Superunknown, адже лайтовіший саунд гарантує прихильність критиків та регулярну ротацію на радіо та MTV. Таким чином Soundgarden і почали здавати позиції перед новішими трендами популярної музики, у вигляді поп-панку і ню-металу, зробивши Down on the Upside останнім спалахом нашого чорного сонечка перед присмерком епохи гранджу, яка і так на думку всіх скінчалася разом з Кобейном у 94. Менше з тим, це все помітно лише за мірками минулих робіт колективу, бо на Down on the Upside все одно залишається купа прекрасних номерів, просто вони межують з якоюсь безідейною халтурою, що лише забирає ваш час, як слухача.
Починається диск здавалося б цілком бадьоро, з психоделічної Pretty Noose, яка у свій час принесла Корнелу ще одну золоту статуетку Ґреммі. Однак потім диск кудись провалюється, з такими треками як Dusty, де барабанні партії заїдають так, що ти не можеш зрозуміти, це в тебе програвач заглючив, чи це так і потрібно. Хардкорна Ty Cobb повертає нас у часи Ultramega OК, по приколу, додаючи до міксу ще й кантрі на здичавілому банджо. Далі йде найкраща частина Down on the Upside, з такими хітами, завчасно розрахованими на широку аудиторію, як Blow up the Outside World, де Корнел вдається до імітування інтонацій Джона Ленона з Imagine в спокійні моменти, і взагалі трек звучить немов би чергова пошана The Beatles. Киньте в мене камінь, якщо я не правий, але мені здається саме так звучав би якийсь реюніон Бітлів у 90-ті, якби Джона Ленона не застрелили. Проте мені все рівно більше подобається лірична Burden In My Hand, де, як на мене, Корнел найпрозоріше розкриває коріння свого співочого стилю у церковній музиці. Духовний спів, якому він вчився в початковій католицькій школі – те саме, що зробило його манеру виконання унікальною. По суті, Кріс – соул виконавець у світі важкого року і металу. Приємний панк-номер Never Named, передує моїй улюбленій композиції з альбому – Applebite. Цей розмірений ледве не інструментальний ембіент є найспокійнішим та найабстрактнішим зразком творчості садівничого квартету. Якийсь прямо таки пост-рок, інакше не скажеш, з цими розмитими гітарами та розвіяним по вітру вокалом. Ну і закінчується цей оазис посеред пустельної одноманітності єдиним віддалено схожим на хард рок треком – Never the Machine Forever, з галопуючим гітарним малюнком Кіма Теїла. Далі там ще буде спроба повторити спокійну мелодику Applebite у Boot Camp, але на цьому все. Решта, що міститься на диску – це сміття та непотріб, якісь нерозвинені та недоведені до логічного кінця ідеї, чи навіть їх зачатки. Скороти Down on the Upside не те щоб в половину, а хоча б на третину, вийшов би чудовий поп-рок реліз, але Soundgarden керуючись, напевно, досвідом The Smashing Pumpkins вирішили запхати на диск все й одразу, уповаючи на те, що це дарує їм новий приплив слави. Єдина помітна перевага Down on the Upside перед рештою записів Soundgarden – це напрочуд вдала інтеграція акустики у звучання гурту. Не багато гуртів після Led Zeppelin змогли настільки безшовно сполучити акустичні та електронні інструменти. Однак з попсятинкою все ж таки тут перебір. Ну не відпускають, не відпускають лаври призера Ґреммі та осяяного поп ідола Корнела, що поробиш.
Надалі на Soundgarden чекав занепад та припинення існування. Згасло наше чорне сонце, зажурилися поштарі, люди-ложки та раби з бульдозерами. Мені здається просто всім вже набридло тягнути проект на своїй шиї, і захотілося полишити чвари та глибоко вдихнути свіжого повітря. Якось в 97 році, навіть через це був зірваний концерт, бо Шепард настільки образився на Корнела, що викинув бас гітару прямо на сцені, після чого Корнелу довелося догравати концерт самому. Віжжі перетворилися на запряжку, а квітучий сад на іржаву клітку. Кожний з учасників обрав свою дорогу. На Корнела чекало успішне, можливо не в музикальному, але комерційному плані, продовження кар’єри в супергрупі Audioslave, створеній Томом Моррело з обезголовлених Rage Against The Machine. Дали про себе знати лівацькі симптоми в характері Корнела, котрі спостерігалися й раніше, на чому вони з червонодупим Моррело і зійшлися. Потім були сольники Кріса, до яких я досі так і не дістався, але чув що це достатньо непогана поп музика. До цього лежала душа Корнела, й раніше. Єдине що з такого пам’ятаю, це його співпрацю з фабрикою мрій над головною темою «007: Казино Рояль», абсолютно прекрасним перезапуском і для мого покоління найкращим фільмом про Бонда. Кім Теїл своєю чергою зник з радарів. З чогось помітного, можу пригадати його залучення до запису спільної платівки Altar стоунер-дроун фаворитів сучасності, на весь рух яких гітарна техніка Теїла однозначно мала вельми помітний вплив, Sunn O))) та японських Boris. Більше ніде я його ось-так одразу і не пригадаю.
Але у 2010 лейбл Soundgarden A&M випускає сбірку, найкращих хітів гурту за весь час його існування, де треки були розташовані у послідовності випуску релізів. Telephantasm вона називалася, і говорю я про неї, тому що в кінці сбірки містилася досі не релізнута пісня Black Rain, інструментал до якої записали ще в часи студійних сесій Badmotorfinger, але ось вокал Корнел дозаписав вже в рік виходу самої сбірки. Це був такий собі тонкий натяк, що варто очікувати реюніону та випуску нового матеріалу. Подібним чином був релізнутий новоспечений реюніон альбом King Animal.
King Animal
Але дозаписувати старий матеріал – це не одне й те ж саме, що складати зовсім новий. От так завжди з цими реюніонами, яких, якщо чесно, краще б не було. Всі запам’ятали їх по Superunkown, тому очікувати, що вони будуть грати той дисонуючий квазіметал, що й на зламі 80-90-х не доводиться. Інша справа у тому, що, якщо сказати, що King Animal вийшов не у 2012, а через два роки після Down on the Upside, тобто у 1998, є вірогідність того, що велика частка людей повірила б в це з першого прослуховування. Де зупинилися звідти й продовжили. Видає несвіжість релізу, лише трішки вже підсівший з роками вокал Корнела. При всьому тому, що на King Animal – є сінгли, але немає хітів. Альбом як хлібець з вершковим маслом, звідки не надкуси, будь-де один й той самий смак. Увесь альбом не полишає питання – навіщо, навіщо? Краще б записали собі пісню «Live to rise» для перших Мясніков, і продовжували займатися своїми справами, навіщо лікувати, те що й так мертве. Для чогось навіть новий логотип вигадали. Дякую, мені й зі старим у вигляді коловорота і ключа запалювання норм було. На платівці є певна подоба пісень, на кшталт задовільних Been Away Too Long чи Blood On The Valley Floor, але решта матеріалу не має ні груву, ні важкості, ні інерції, ні драйву, ні енергетики властивої класичним релізам Soundgarden. Наскільки я знаю багато пісень є оновленими версіями старих ідей, як та ж Taree, проте випущені раніше вони не були, мені здається, саме через недостатню якість. Враження таке, наче ти слухаєш демо сесію, якогось місцевого гурту, який до цього в барах виступав, з каверами. Ааа завждіть! [кліп By Crooked Steps] Дуже прикро з плином часу дивитися на колишніх зірок сіетлівського гранджу, які подавали себе, як нових кумирів молоді, і бачити на їх місці такі ж батя рок, бут рок гурти. І це стосується не лише садівників, а й, наприклад, Pearl Jem. Проти чого йшли, туди й прийшли.
Однак найтрагічнішою, поставленою крапкою у цій історії є – смерть Кріса Корнела. 18 травня 2017 року зірку знайшли мертвим у ванній кімнаті свого номера готелю з еластичним тренувальним шнуром затягнутим довкола шиї. Судово-медична експертиза округу Вейн визнала причиною смерті самогубство через повішення, однак у цій справі досі залишаються білі плями. Та ж вдова Корнела, ставила під сумнів, чи навмисно він покінчив з собою, і припустила, що препарат Атіван, котрий приймав її чоловік, міг змусити його вчинити самогубство. Похорон відбувся 26 травня у Лос-Анджелесі на меморіальному цвинтарі Голлівуду. Близький друг Корнела, Честер Беннінгтон, заспівав на похороні пісню «Hallelujah» Леонарда Коена. З часом Беннінгтон також скоїв самогубство через 2 місяці після смерті Корнела – у день його народження. Спочивайте у мирі хлопці, спочивайте у мирі…
Аби не закінчувати на такій ультрамега сумній ноті, пропоную за традицією оглянути спадок який по собі залишили Soundgarden та Кріс Корнел зокрема. Вплив інноваційного гітарного саунду Кіма Теїла на подальші покоління стоунер-сладжерів, як-то Kyuss, Boris та Monster Magnet. Впровадження нових стандартів для звукозаписної індустрії та задання нового вектору розвитку альтернативної та мейнстрімної музики на багато років вперед, про що говорять зізнання у впливі Soundgarden на власну творчість, не лише тодішніх лідерів своїх жанрів та стилів: The Smashing Pumpkins, Pantera та Metallica, а й сучасніших металкор та маткор виконавців: Killswitch Engage, The Dillinger Escape Plan та Between the Buried and Me. Співочий талант Корнела надихнув цілі легіони чолкарів на більш емоціональну подачу вокалу, хоч вони ніколи, наголошу – ніколи, не наблизяться хоча б на мілідецибел до неповторного оригіналу. Ну й засадниче значення Soundgarden для своєї музичної сцени та формування характерного сіетлівського саунду, попри будь-які закиди про Green River чи якихось там Mudhoney.
Що ж, на цьому час прощатися. Ставте лайки, підписуйтеся на канал, не забувайте писати коментарі й нехай вас теж, хоча б один маленький разочок, осяє відблиск чорного сонця.