🎸 Godflesh — спів машини, що агонізує / Огляд усіх альбомів гурту

Відеоессе

Прошу поставити лайки, підписатися на канал і поділитися відео з тими, хто цікавиться нестандартною музикою. 

P.S. Одразу ж вибачаюся за велику кількість обмовок, помилок і фейлів в ролику, перше відео на YouTube українською, так чи інак.

Іноді простежуючи історію розвитку музичної індустрії та музичної думки в роках та обличчях усвідомлюєш усю її тотальну несправедливість. Хоча, дивлячись, що вважати справедливим? Когось заслуги перед публікою обдаровують зоряним статусом та багатомільйонними тиражами платівок щороку, а когось званням культового, але відомого лише у вузьких колах, авторитету та прикладу для наслідування. Як показує практика, термін придатності гуртів другої категорії набагато довший, ніж у першої. Мало який гурт може зрівнятися за своєю впливовістю і кількістю послідовників, з досить маловідомою і глибоко андерграундною, формацією Godflesh. Важливість Godflesh для сучасних жанрів важкої, екстремальної музики дуже важко переоцінити і, що важливо, цілком охопити. Ця команда стала родоначальником безлічі піджанрів і напрямків для сучасних метал гуртів, при цьому досі залишаючись ну ледве відомою. Про неї знають одиниці, а любить – зовсім реліктова когорта фанатів. Тому пропоную негайно виправити це прикре історичне непорозуміння та пройтися по всій дискографії культових бірмінгемських індустріальників.

Щоб розповісти про Godflesh треба спочатку, мабуть, розповісти про історію життя незмінного засновника та лідера гурту Джастіна Бродріка. Джастін народився в епохальний для рок-музики 1969 рік, у центрі британської промисловості Бірмінгемі, який щоразу ставав батьківщиною найбільш значущих для жанру метал колективів, на кшталт Black Sabbath і Judas Priest. Дитинство нашого героя, що властиво багатьом творчим особистостям, не обійшлося без серйозних психологічних потрясінь. Батько Бродріка був героїновим наркоманом і рано залишив сім’ю. Бродрик же ріс у комуні хіпі, разом з матір’ю та вітчимом, тому з юнацьких літ він був оточений різною музикою. Закономірно, що згодом Джастін зацікавився грою на гітарі, маючи великі успіхи у цьому. Йому подобалася тодішня популярна рок-музика типу Led Zeppelin і земляки Black Sabbath, але поруч, по сусідству завжди був той маленький закритий, потаємний світ нестандартної музики, що не вписувалася в загальноприйнятні рамки популярного смаку. Так він відкрив для себе світ експериментів краут-рокових Can, прогресивних Pink Floyd або важко засвоюваного альбому Лу Ріда «Metal Machine Music».

Я міг би, звичайно, щас розтектися по древу думки розповідаючи про ранні, юнацькі проекти Джастіна на кшталт електронного Final або трохи пізнішого, нойзового Fall of Because. Але з усім цим багажем матеріалу, треба розуміти, що Бродрік-музикант довгий час шукав своє звучання, вбираючи як губка новомодні в андерграундному середовищі впливи. Зрештою, ці пошуки-блукання звели його у віці 14-15 років із ключовою для його творчого шляху групою однодумців-розпиздяїв – легендарними Napalm Death. Ми вже говорили в ролику про грайндкор про витоки і причини появи грайнду у Великій Британії 80-х: Тетчер, неоконсерватори, капіталізм, ну ви пам’ятаєте. Однак я тоді не згадав про інше визначальне джерело натхнення для батьків-засновників грайнду – класичний реліз нью-йоркської ноу-вейв сцени, про яку ми теж колись поговоримо докладніше, «Filth» геніїв-експериментаторів Swans 1983 року. Як про це говорив барабанщик Напалмов Мік Харріс: «Грайндкор походить від слова «грайнд» (англ. «молотити, перемелювати, молоть»), яке було єдиним словом, яке я міг би використати для опису музики Swans після покупки їхньої першої платівки в 84. Я подумав, що «грайнд» дійсно підходить через швидкість, тому я почав називати це грайндкором». І герой сьогоднішньої розповіді, був одним із найвідданіших пошанувачів Лебедів серед і так схиблених на нігілізмі та бруді музикантів Напалменної смерті. Від участі Бродріка в Napalm Death мало чого залишилося, крім ублюдських демо-записів концертів та першої сторони класичної платівки Scum, на якій від подальшого складу гурту був лише вищезгаданий Харріс. Але участь у цьому уславленому ансамблі музичних терористів змінила життя Бродріка на всі 180 градусів. Саме у складі Напалменних пацанів, граючи їхню анти-музику для анти-публіки, Джастін розробив свій фірмовий, брудний стиль гри на гітарі і взявся на повну експериментувати з фідбеком і гітарним дисторшенном, до чого його підштовхувало захоплення особистістю Джиммі Хендрікса. По молодості, поки всі дуріли і регулярно влаштовували бедлам у студії, Бродрік розвивав свою нелюдську стіну звуку, за що уславився «шумним засранцем» і вилетів із гурту, за те, що хотів грати повільнішу музику. Як показала історія, самі грайндкорники значно уповільнилися, а вокаліст Лі Доріан, покинув шалену банду, і взагалі створив думовий Cathedral. Всі дорослішають, всі старіють, просто Бродрік був трохи свідомішим молодим чоловіком у свої золоті роки.

Після цього важливого досвіду Джастін приєднався до індустріальників Head of David, на одну з пісень яких навіть робили кавер Fear Factory. Але і там його брутальному творчому таланту було досить тісно, ​​тому пробувши півроку в голові у Девіда і зацікавившись електронним рейв рухом, що набирав силу, Бродрік в 1988 році створив спільно зі своїм другом басистом Беном Гріном свій головний проект, про який ми і ведемо мову – Godflesh. У тому ж році вони випускають свій перший однойменний міні-альбом, який демонстрував повною мірою потенціал гурту перед продюсерами та звукозаписними компаніями.

Streetcleaner

Бродерік далеко за океан не став бігати і вирішив записувати свій повноформатний дебют на материнському для британської екстремальної метал сцени лейблі Earache Records. Спочатку він збирався записати ще один міні-альбом «Tiny Tears», але як на мене, слава макаронному монстру, лейбл від цієї ідеї його відмовив, а то годі вже прокрастинувати.

З першими звуками вступної «Like Rats» тобі спадає на думку те, що «Streetcleaner» 1989 щось епохальне, точніше навіть есхатологічне, те, що мало покласти край звичній метал і рок музиці. До Godflesh ще ніхто так тісно не сплітав екстремальний метал, техно, нойз, хіп-хоп та індастріал у єдиній зловісній стіні звуку. Слухаючи це, ти уявляєш собі завалені сміттям вузькі вулички – притулок ницих, тваринних пристрастей і хмарочоси, що підносяться до небес. Лоу-фай Якість запису ідеально підкреслює нігілістичний, людиноненависницький тон музики Godflesh, з усіма цими вигуками і гримучою сумішшю гніву, і відчаю в інтонаціях Джастіна. Поки бас, що гримить усіма 4 струнами, поглиблює звук так, ніби він досягає самих глибин твого нікчемного людського єства, драм-машина живе своїм самостійним, відокремленим життям, відбиваючи ритм, немов молоток, котрий методично забиває останні іржаві цвяхи, що розсипаються від корозії, в домовину усього людського, що зосталося на цій змученій цивілізацією планеті. Одними своїми назвами композиції “Like Rats”, “Streetcleaner”, “Pulp”, “Dream Long Dead” стікають мізантропією та огидою до людини як виду. Все-таки Бродрік – це фанатичний послідовник справи Swans та Майкла Джира, що деконструював у своїй музиці саме поняття про людину. Тільки послухайте це, хіба це не музика духовного батька та сина… Хоч ніде це прямо не промовляється, але людина в концепції цього альбому – це матеріал, сировина, мастило яким змащуються гігантські шестерні величезної, світової, глобальної фабрики. Тексти композицій, бо повноцінними піснями ці мантри ненависті назвати мені важко, занадто абстрактні, щоб надавати їм великого поетичного значення, вони швидше допоміжний інструмент емоційного тиску на слухача. Все й так сказано у назвах. Не складно здогадатися, що ті самі «щури» у відкривачці – це популяція людського роду, що плодиться у великих мурашниках мегаполісів, та не має жодної мети існування, крім як служіння утилітарній системі, в якості живого ресурсу. “Streetcleaner” з однойменного треку альбому покликаний двозначно чистити вулиці міста від покидьків, сміття як споживчого, так і людського, скама винесеного в найменування першого альбому Napalm Death. А мученицькі хрести, що височіють з «Christbait Rising», лише гачок на який насаджуються рибки, котрі відбилися від основного косяка. Нагадування про якусь, мниму гуманність, те що кожного прижиттєвого страстотерпця і страждальця на тому світі чекає довгоочікуваний солодкий пряник і ласкава рука праотця, що поплескує новоприбулого по, вигнутій у баранячий ріг тяжкою роботою, спині. Ні, навряд чи в цього механічного чудовиська є душа, навіть не сподівайтеся, воно не буде нікого щадити, ми всі для нього однаково жалюгідні, гниючі шматки м’яса директивний алгоритм життя, яких: народження – робота – смерть НАСТУПНИЙ! Обкладинка, що у фарбах описує запропонований до прослуховування кошмар, до речі, була взятим кадром із психоделічного фільму «Інші іпостасі» 1980 року.

Мотив християнства як релігії слабкості, страждань, відмирання, загибелі, розкладання та зрадливих надій був відображений і в самій назві Godflesh – божа плоть, якийсь оксюморон понять. Бог – як щось іманентне, вічне, духовне, і плоть – щось матеріальне, тілесне, що має властивість псуватись і вмирати. Якийсь Спіноза з його богом як сущим, сущим в усьому. Тільки у випадку альбому “Streetcleaner” – цей бог старий і корчиться в передсмертних муках, не даючи світові оновитися. Недарма в титульному треці «Чистильник» фоном пущено семпл із розповіддю Марка Девіда Чапсана про те, як той убив того ж таки самопроголошеного бога рок музики Джона Леннона. В принципі, «Streetcleaner» на мій смак далеко не найкращий, не перший, і навіть не другий за крутістю альбом Godflesh, хоч і найсильніший за атмосферою, але це етапна робота для всієї важкої музики, що передувала, як і багато інших альбомів кінця 80- х, відходу рока і метала від по-розгільдяйськи веселої естетики хейр-металу і похмурішанню разом з дорослішанням подібного роду музики. У 90-ті було важко знайти гурт, який не надихав цей альбом. Від гідних продовжувачів Fear Factory та другосортних імітаторів Pitchshifter, до Sepultura та Korn. Цей альбом став родоначальником індастріал-металу, дав опору на брудний звук сладж металу і розширив стильове поле запозичень для всіх напрямків 90-х, що зароджувалися. Безсумнівно знайдуться багато хто скаже, що першими привнесли індастріал у метал Ministry, проте як на мене їх альбоми 88 та 89 швидше відносяться до індастріал року. Та й у всякому разі, це ж не Godflesh косили під Ministry, а Міністерство неабияк косило під «Двірника» на своєму альбомі Filth Pig 96.

Гаразд, якщо ви і наважитесь прослухати «Чистильника» будьте готові, що цей альбом пропустить ваші мізки по конвеєрній стрічці крізь анфіладу сталевих механізмів, що спресують вашу свідомість у геометрично правильних пропорціях для подальшого використання, як будівельного матеріалу для зіккурату нашої цивілізації.

«Pure» і EP

Потім у кар’єрному шляху Godflesh починається мій не найулюбленіший період нескінченних ЄПішок, міні-альбомів, синглів-огризків та альбому «Pure». Першою була «Slavestate» у 1991, на якій Бродрік у кінець упорався з танцювальної музики та EBM (electronic body music), наслухавшись свого любого Aphex Twin-а. Як сам Джастін висловився: «Я хотів застосувати танцювальні елементи у полі Godflesh. Ми сьорбнули трохи лайна від старих фанатів, але ми також отримали доступ до абсолютно нової аудиторії». Разом з ЕР «Cold War» того ж року, картина стала виглядати ще більш гнітюче, але цього разу без експериментів. Звучання стало абстрактнішим і повернулося трохи колишньої важкості. Додався якийсь відтінок фаталістичної приреченості та безвиході, що непогано. Але Cold War швидше виглядає як підготовка, розігрів до наступного лонгплею.

З «Pure» ситуація складніша. Я як би розумію жанрову і стилістичну важливість цього альбому, але чорт забирай він мені подобається найменше зі всієї дискографії, за винятком всілякого 3-пісенного лайна на семидюймових дисках, що виходило у період з 89 по 92 і ще одного альбому потім, далі. З міксу прибрався увесь той бруд та жорстокість. Альбом перестав епатувати слухача своєю зловмисною безпринципністю, як «Двірник». Звук ніби висушили, він став якимось попелястим, як на обкладинці альбому. Неживий, беземоційний, черствий диск. Багато хто відзначав колосальну репітативність, що переростає в затягнутість. Всі композиції побудовані на повторенні з метою поступової прогресії. Бас на цій платівці паразитує на програмних ударних. Тексти стали світлішими і ще абстрактнішими. Відштовхуюча та задушлива атмосфера «Streetcleaner» змінилася байдужістю до слухача та повною індиферентністю на «Pure». Це ніби музика людини, яка змирилася зі своєю смертю і відходить у небуття. Через те, що рифово-драм-машинні конструкції додали в комплексності, складності та динаміці, під деякі треки з платівки насправді так-сяк можна танцювати, ну якщо ви, звичайно, пацієнт психіатричної лікарні, якому взагалі похую під що в нападі епілепсії битися. Тяжкість, за яку, між іншим, гурт дуже любив і цінував любитель будь-якого дрімучого авангарду Майк Паттон, пішла, залишивши драйв і яку-ніяку хитовість. На пісню «Mothra», названу на честь однойменного кайдзю із всесвіту джапанської Годзили, навіть зняли непоганий кліп, який претендує на художню цінність. У композиціях продовжують використовуватися хіп-хопперські лупи, як наприклад у вступній «Spite» і титульній «Pure», а гітари завили ще несамовитіше. Відчувається деяка знервованість у настрої музики. Джастін Бродрік, крім крику і скріму, почав практикувати надалі улюблену техніку жалісливого стогнання. Багато хто визначає «Pure» як перший альбом, post-rock-а, post-metal-а, але для мене це не рятує другу половину альбому, що провисає, і геть-начисто вбиту динаміку, на благо ембієнтоорієнтованого нойзового звучання. Помітно стало, що Бродрік переслухав ранніх ноу-вейвових Sonic Youth і модну тоді клубну транс, лаундж музику. Тому в процесі прослуховування, на півдорозі альбом швидко набридає і не залишається сил добити його до кінця. Незважаючи на це, всі ці мої особисті причіпки не завадили свого часу платівці отримати загалом схвальні відгуки та оцінки від критиканів. Якщо «Streetcleaner» був деміургом, що б’ється в агонії, то «Pure» – це його неживе, сухе, кістляве тіло, з трупуватим білим кольором шкіри.

Проте, всупереч усім заскокам Бродріка на експерименти та розсування меж музики, він набув негласного авторитету і слави дрища з думкою якого варто рахуватися. Наприклад, йому Філ Ансельмо, який любив подепресувати під Godflesh, доручив зробити ремікси на дві пісні з “Vulgar Display of Power”, один з яких “Fucking Hostile (Biomechanical Mix)” сподобався такому не любителю реміксів як я, навіть більше ніж оригінал. Надалі до нього бігли записуватися і міксуватися в основному ті, хто був йому вдячний або був сам фанатом, на кшталт пост-металістів Isis та Pelican, пост-рокерів Mogwai та самої учасниці Swans Джарбо.

Там, звичайно, ще була така гівно-ЄПішка як «Merciless», але мені нема чого сказати, крім того, що – це нойзове, нудотне лайно-місиво з обкладинкою з фільму матері американського артхаусного кіно Майї Дерен «Полуденні мережі».

Selfless

Найчастіше, коли заходить розмова про дискографію Godflesh серед всяких боронителів смаку, то дуже схвально відгукуються про перші два записи і однойменний міні-альбом 88 року, а про інше обмежуються односкладовим формулюванням – «скотилися». Це швидше за все пов’язано з тим, що далі кожен альбом стає все індивідуальнішим і Бродрік знаходив все більш незвичні референси у звучанні. Хоча всі і ставляться до Selfless середненько, але хто б що не говорив, я в біса люблю цей альбом! Бродрік і Грін повернулися до тяжкості Streetcleaner, при цьому почистивши мікс від лушпиння, надавши нове бачення звучанню гурту в 1994 році і закінчивши метаконцептуальну трилогію перших трьох альбомів Godflesh. Джастін називає реліз 94 своїм рок-н-рольним альбомом.

Музика стала світлішою та абстрактнішою, хоч і зберігаючи свою хрестоматійну важкість. Тепер вона ніби тягнеться кудись вгору, на зустріч до просвітлення, до бажання жити. Розлоге ехо та мажорні нотки в кульмінаціях таких композицій як Black Boned Angel або Xnoybis говорять про волю до життя, прагнення до експансії, бажання пізнання та відкриття нових горизонтів, нехай і зберігаючи звичне почуття зневаги до людської моралі. І правильно, ця музика викликає асоціації з чимось надлюдським, з подоланням, вічним становленням, сходженням на пік еволюційного ланцюга. Не дарма ж на обкладинці альбому красується мікроскопічний знімок людських клітин – розмноження та домінування, ось девіз будь-якого життя на землі. Слово у назві Selfless має багато значень залежно від конотації, але правильним за контекстом цього альбому буде самозречення. Те, коли людина виходить за межу свого сприйняття, втрачає свою суб’єктивність заради об’єктивності погляду на світ. Selfless – це народження нового бога, чи уподібнення людини богу через самовдосконалення. Бачите, цю воістину ніцшеанську послідовність: вмирання старого бога – бог мертвий – нехай живе надлюдина.

Саунд колективу став людянішим, чи принаймні органічнішим. На цьому опусі бас-гітара як ніколи досі вантажить, чим і доставляє. Від індастріалу якщо так подумати, то не багато залишилося, за винятком семплінгу, комп’ютерних ефектів і повторюваних драм-машинних ударних, від чого тут всі інші ефекти й пляшуть. Переважають неповороткі, важкі ритмічні конструкції, що через силу перевалюються. Альбом зачаровує своєю циклічності як гіпнотизуюча мантра важкої промисловості. Хіп-хоп же на платівці зжитий майже без залишку, заповнивши місце фідбеком, що нескінченно тягнеться, і відчуженою атмосферою глобальних змін. На Selfless більше пост-метальної протяжності та грувового качу, що Бродрік напевно підчепив, співпрацюючи з Пантерою. І тим кумедніше стає від усвідомлення того, що диск був названий на честь довгої імпровізаційної композиції на думку багатьох кращого саксофоніста в історії джазу Джона Колтрейна. Завжди знав, що найкращий метал виходить у любителів французького шансону.

А ще однією важливою подією був знятий кліпець на бенгерний сингл “Crush My Soul”. Сіль історії тут у чому, режисером цього промо виступив скандально відомий фотограф і художник Андреас Серрано, який прославився тим, що у своїх роботах знімав трупи та орудував власною сечею та калом, за що йому регулярно прилітало по голівці, враховуючи богохульну тематику робіт. Найвідоміша інсталяція Серрано – це Piss Chirst, не плутати з піснею Fear Factory, фігурка розп’яття Христового занурена в ємність з уриною. Ну ви, напевно, розумієте, що, якщо таку людину наймають зняти кліпець, який крутитиметься по ТВ, цей наполовину гондурасець щось таки обов’язково вичудить. Відео загалом і в цілому вийшло вельми і вельми… прикольним, немає тієї херні, коли гурт просто стоїть на одному місці і грає якусь моторну пісню, обмазаний в багнюці, як у Sepultura в Territory, хоча… Кадри з півнячими боями на початку служать гарним художнім образом, що демонструє тваринне нутро людини, яке виражається в конкуренції та міжвидовій боротьбі. До того ж, це показовий символ можновладців та маніпуляції, де сильні світу цього роблять ставки, а плебс б’ється на смерть. Ну і куди ж у кліпі без богохульства і блюзнірства, у зображенні причастя, тієї самої божої плоті, і людських жертвоприношень у храмі, на чому я думаю Джастін і Андреас якраз і зійшлися. Однак правда в тому, що любиш кататися люби і саночки возити, тому Бродріку наприкінці відео довелося облитися з голови до ніг справжньою свіженькою коров’ячою кров’якою. Як сам Джастін стверджував через роки: «Я досі відчуваю її жахливий запах». Але в чому тут уся інтига? Потім, у північноамериканському турне, коли наш дорогий металургійний комбінат, що складається з двох людей, грав на розігріві в самої Metallica, то за лаштунками після виступу, Бродрік показав кліп на «Crush My Soul» Кірку Хеммету і той захотів собі щось подібне. Так народилися на світ обкладинки альбомів Load та Re-load, для яких були використані картини Саррено: «Кров та сперма 3» та «Сеча та кров» – інгредієнти яких позначені в назвах. Ну що ж, сучасне мистецтво йопта.

Там ще була якась каламутна історія з тим, як менеджер Danzig-а намагався переманити Бродріка в свій гурт, на заміну Джону Крайсту, з яким патлатий Гленн в кінець розісрався після 4 альбому. Це було, під час їхнього спільного туру з Type O Negative, за великим рахунком якоюсь дивною примхою пихатого менеджера. Гленн був під великим враженням від масивної гітарної техніки Джастіна, і вже придивлявся, але менеджер просив Джастіна самого подзвонити Гленну замість того, щоб запропонувати на пряму. Замість цього, Данциг як завжди повівся в кращих традиціях зарозумілого мачо-качка фронтмена з говністим характером, вимагаючи до нього на карачках у гурт проситься, чим відштовхнув Бродрика, якому це не потрібно було, у нього й так була своя група. І ви уявіть собі їх з Гленном на одній сцені? Данциг явно в такий спосіб витравлював з колективу всіх конкурентоспроможних самців, щоб замінити їх безликими, асексуальними дрищами, на зразок Бродріка. Отака хуйня малята!

Фінальний вердикт від мене з приводу альбому Selfless вкрай схвальний, а хороші продажі для такої музики показали правильність обраного комерційно-орієнтованого курсу гурту.

Songs of Love and Hate

Проходить ще два роки і в 1996 на прилавки музичних магазинів потрапляє новий реліз від бірмінгемських експериментаторів під назвою “Songs of Love and Hate”, що отримав назву від альбому, іншого улюбленого артиста Бродріка, не пов’язаного з всесвітом важкої музики, Леонарда Коена. Цього разу хлопці позбулися пост-металевого марення і повернули до списку своїх джерел натхнення: хіп-хоп, що набирав популярність тоді завдяки MTV, ну і, звичайно ж, EBM, наситивши мікс семплами, лупами і параноїдальною атмосферою боротьби за життя в жорстоких реаліях міського пекла . В натурі на альбомі відчувається хіп-хоп скейтерська спрямованість, з якимись нотками гангста стайлу, як на піснях Hunter та Kingdom Come. Багато хто з рецензентів відзначав схожість саунду групи з феноменом Nu-Metal наприкінці 90-х, коли всі схаменулися мішати хіп-хоп ритми і речитатив із грубістю альтернативного металу. Але мені «Пісні кохання та ненависті» видаються чимось інакшим. Якщо Korn або Limp Bizkit використовували раз прихлоп раз притоп естетику в її найбільш комерційних проявах, то Бродрік звертається до андреграундного, антисоціального коріння хіп-хопу та електронного музла. Під це, на відміну від Pure точно не вдасться потанцювати та відтягнутися. Ключова для Godflesh відчужена, нігілістична, похмура важкість нікуди не поділася. Просто замість нищівності Selfless і Streetcleaner, що прибиває до землі, нам подають драйв і качовість. Небагатослівність колективу підійшла на цій платівці якраз, художньо заміняючи зайвий текст музикою, яка сама створює потрібний ефект. Цікаво, що на концертах у перервах між композиціями Бродрік часто не спілкується із залом, заповнюючи звуковий простір фідбеком від своїх інструментів. В сукупності, звук став ще більш щільним і людяним, тому що дует через стільки знущань над драм-машиною додумався запросити живого homo sapiens-а за ударну установку. Слід визнати, що це дуже змінило обставини діла. Ударник Браян Мантіа раніше співпрацював з Томом Вейтсом над альбомом «Bone Machine» і надалі брав участь у Primus, з чого можна зробити висновок про його фанкову манеру гри на інструменті. Мантія привніс у саунд банди тієї самої «рок-н-рольності», про яку говорив Джастін щодо Selfless, якої, щоправда, я так і не почув. У майбутньому Браян ще гратиме в Guns N’ Roses зразка альбому «Chinese Democracy», але участь у трупі маестро Бродріка – це поодинока акція. Щодо обкладинки, то оформили її в кращих пост-апокаліптичних традиціях ноу-вейву. Поєднання чогось сакрального, на зразок цвинтаря з релігійною атрибутикою у вигляді пам’ятника Спасителеві, і промислового сектору міста на тлі, з заводськими трубами, що врізаються в небо, які викидають в атмосферу нашої планети щогодини клуби отруєного диму. Цей відсторонений вид на нашу цивілізацію з боку неупередженого об’єктива камери справляє враження. Якщо вдуматися, набагато страшніше, ніж будь-які моралізаторські кричалки System of a Down про дерева або страждання живих океанів у Gojira. Хоча, мені так здається, тут очевидним є ще закос під емблематичну обкладинку альбому «Bad Moon Rising» ноу-вейверів Sonic Youth.

Потім, через рік Бродрік, захопившись культурою реміксів, надав на додачу нам платівку Love And Hate In Dub 97, з переінакшеними в електро-даб стилістиці піснями оригінального релізу. Кому подобається таке – може знайти, поглянути під іншим кутом на знайомі композиції завжди цікаво, але тільки не мені))) До початкового опусу, я ставлюся з симпатією, але він не так мене чіпляє, як Selfless і Streetcleaner.

Us and Them

Ну ось знову ще один альбом названий на честь улюблених виконавців Бродріка, це вже якась традиція, я не знаю. Конкретно – антивоєнної пісні Pink Floyd із альбому Dark Side of the Moon. Це правда жодним чином не співвідноситься зі змістом платівки, і не рятує її від нищівної критики, з боку її творця. Зрозуміло, що Us and Them поганий лише за мірками робіт Godflesh. Та й взагалі жорстоко лаяти погане все одно, що бити лежачого, для цього треба бути дуже злим, або садистом. Ні першим ні другим, я сьогодні не є. 1999 року Бродрік остаточно і безповоротно, востаннє підсів на електронну музику. Ні до чого хорошого це як ми вже переконалися не призвело. Адже час був якраз підходящим. 99 запам’ятався як найкращий рік для нюхи (Nu-Metal), тому якщо ти не йдеш на поводу в моди, то ти йдеш нахуй з продажу. Як я говорив у ролику про Fear Factory, навіть раніше не нюшні команди стали ламатися під пригожим приводом у вигляді експериментів. Але був ще інший шлях, манівцями, і він відкривався для легших виконавців рок музики – це індастріал та електроніка. Нагадаю, що 2-ма роками раніше його величність Девід Боуї представив світові свій джанглово-брейкбітовий альбом Earthling. Клубна, танцювальна музика сильно піднялася завдяки виконавцям із Туманного Альбіону. Бродрік побачив у цьому можливість відновити свої експерименти із семплінгом та електронною музикою. Від того, Us and Them зазвучав небувало новомодно та в ногу з часом. Повернулася драм-машина, рифи стали зацикленішими та простішими. Тепер не вони верховодять у міксі, а простецькі біти і семпльовані шматки нацап-цараплені звідусіль потроху. На цьому диску більше техно, брейкбіта, електроніки, нойза і хіп-хопу, ніж того самого, стрижневого для звучання Godflesh гітарного мочилова. Голос Джастіна у найкращих традиціях платівок Дев’ятидюймових цвяхів пропущений через десятки фільтрів еквалайзера, що насправді звучить лише всратіше. Чути, що Бродрік переслухав новомодних Prodigy і наважився бути схожим на них. Це стає зрозуміло по одній тільки Endgames, що звучить точнісінько як бюджетна пародія на Breathe від Ліама Хоулета (лідер Prodigy) і компашки. Про минулі погожі, гітарні дні нагадує хіба що трек Bittersweet. Для завжди бадьорого, рухливого брейкбіту Us and Them звучить надто тяжко і перевантажено. Бродріку таки не вдалося перекваліфікувати тяж метальну групу в електроніку та інтегрувати в рейв тусовку. Хотів потрапити на танспол нічних клубняків, а як завжди потрапив у думер плейлисти всяких дед інсайд типів, на кшталт мене, що слухають таке в навушниках блукаючи містом ночами, перебігаючи від одного ліхтарного стовпа до іншого в оточенні величезного сяючого неоновими вогнями мегаполісу. Втім, і сам Джастін говорив: «Я витратив багато часу, роблячи цей альбом, і складалося враження, що то були ремікси на альбом реміксів. Це було дійсно страшенно стомлююче. Я робив цей альбом один, немов відлюдник, у відповідному настрої. Я був просто в одержимому стані, і я просто втратив з уваги те, яким повинен бути Godflesh. Кінцевим результатом стало щось дуже еклектичне та амбітне, яке зовсім не було схоже на альбом Godflesh. Цей альбом – звук кризи ідентичності».

Я, як і сказав на початку, не ненавиджу цю роботу і не готовий громити її. Але при врахуванні того, що той же Pure мав менше гідних треків, він мав сильні бенгери і хіти, на які не соромно запилити кліпець, чого брейкбітовому Us and Them точно не вистачає. Правильно, виходить це мій найменш улюблений альбом Godflesh … крім будь-яких міні-висерів.

Hymns

Останній альбом перед розпуском групи з двох людей, очевидно, має велику драму за собою. Історія Hymns починається з відчалювання наших улюблених металургів від рідної гавані Earache Records і пришвартування до бухти Music for Nations. Зі зміною лейбла відбулася і зміна вектора розвитку. Треба було вразити нового видавця та довести свою комерційну спроможність. Тому в групу знову найняли гуманоїдного ударника – Теда Парсонса, який встиг попрацювати з херовой тучей індастріал гуртів, як Killing Joke, Prong і навіть пресвятих Swans. Запис давався Бродріку і Гріну через силу скреготу зубами. Джастін казав: «Ми ламали голову над тим, що слід прибрати, а що залишити, і було так важко вирішити, що ми залишили все. Зрештою, ми просто сказали «до біса!». Даєш все, хлопці немов відчували, що гуляють востаннє, і після них лише потоп. Тому на платівку вмістилося цілих 13 композицій суцільного кайфу. Ритм секція стала жвавішою, скажіть спасибі за це барабанщику, а рифи повернулися до грувової опіздохуітельності кращих бенгерів Selfless, при цьому без перебору в однотипності секцій. Хард роковий азарт і кураж захоплює тебе з першої пісні Defeated, прослуховування якої нагадує бій, в якому ти раз у раз падаєш, але все одно встаєш з колін, щоб нагнути кожного сучого сина, що встане у тебе на шляху. Структури спростилися, проте музика тільки набула необхідного драйвового і легкозапам’ятовуваного тонусу. Запис зазвучав чистіше нікуди, щоб ми розчули кожну дрібницю у грі інструментів. Багато в чому Hymns – це альбом близнюк Selfless, хіба що без неабиякого пост-металічного пафосу. Це видно за першого ж завчасного погляду на обкладинки альбомів. Бродрік і Грін, на пару з Парсонсом показали всім соплякам, з їх набридлими Nu-Downсore-ами, що таке справжній кач і гітарний грув, без усяких там свистоперділок, скретчів та іншого реперського лайна. На Hymns Godflesh досягли досконалості у своєму фірмовому мінімалізмі. Машинні ритми і гітарні фідбекові відтяжки, що врізаються в пам’ять, зробили для мене цей альбом. Від колишніх техно, денс, нойз, хіп хоп фішичок музиканти відмовилися для максимально доступного матеріалу, від якого не вийде занудьгувати нікому. Так, тут насправді мало, чого залишилося від самого індастріалу, але тільки посмійте сказати, що крутість For Life, тоталітарна міць Tyrants або епік Anthem не викликає у вас ніяких належних емоцій. Віддаючись цій хижій музиці на думку приходять види все тієї ж індустріальної урбаністики, що розростається немов струпи по здоровому людському тілу, проте цього разу, на відміну від Streetcleaner, ти готовий зустрітися зі злом віч-на-віч, ти досить сильний, ти навчений як з ним битися. Допустимо альбом все ж таки отримав доброзичливу критику, але для мене він все одно залишається недооцінений. Разом зі своїм клітинним близнюком Selfless, ці релізи бірменгемського дуету цінуються мною над усіма іншими, за свою непідробну міць і мелодійність, і гідні в рази більшої уваги, ніж вони отримують.

Але після виходу альбому стався прикрий конфуз. Люди, які довгі роки співпрацюють, мають властивість набридати один одному. Ось так і Бен Грін, басист, зрозумів, що за своєю роботою він не бачить своїх рідних і вирішив з особистих причин піти з гурту і сфокусуватися на сімейному житті. Правда зробив він це за 2 тижні до початку туру на підтримку альбому, залишивши Бродріка з Парсонсом, який ніби й не збирався довго затримуватися в Godflesh. З бас гітарою на час туру Джастіну допоміг басист Killing Joke Пол Рейвен, який також брав участь, як і Парсонс в Prong. Тому на концертах почали часто грати класику Вбивчого жарту (Killing Joke). Під час одного виступу на вогник завітав навіть вокаліст Джез Коулмен. Але після цього Джастін Бродрік був видавлений як лимон і почував себе вкрай пригнічено. Його депресія підживлювалася постійним пияцтвом та проблемами зі здоров’ям. Кончина Godflesh, можна сказати, зламала його психологічно.

Насамкінець у 2003 році незалежно від учасників колективу, їхні фанати відкопали та викинули збірку записів, не першої свіжості ще 94 року «Messiah». Звучить він як щось перехідне між Pure та Selfless, тому до ознайомлення на свій страх та ризик.

Перерва в 13 років і реюніон

Як би там не було, але Джастін таки знайшов вихід зі свого нездорового стану. Він просто продовжив робити те, що він вміє робити найкраще – творити музику. За кілька років після розпаду Godflesh він створює проект Jesu, названий на честь останньої композиції з альбому Hymns. Я вже казав, що не торкатимуся сторонніх робіт Джастіна тут, тому скажу тільки те, що ця музика відповідала душевному стану Бродріка на той час. Тяжкий, але багато в чому розслаблюючий і заспокійливий дроун-дум з варіюванням тяжкості від пост-року до пост-металу. Jesu – музика людини що прагне спокою та статичності, блаженства. Добре підходить для заспокоєння нервів. [Friends Are Evil] Ну гаразд не завжди … Але все ж таки за час активної роботи в Jesu, герой нашого оповідання познайомився і побачився з багатьма для кого його творчість по-справжньому щось означала, а він був кумиром: Sunn O))) , Isis, Cult of Luna, Jarboe. Хороша компанія і можливість сублімувати свої переживання в мистецтві завжди допомагають швидко піти на поправку. Згодом на концертах Jesu Джастін став періодично, на біс грати класичні композиції Godflesh. Про це дізнався Бен Грін і запропонував Джастіну забути старі образи. Вже у 2010 році Godflesh у первісному складі виступили на Hellfest, що стало першою ластівкою для майбутнього реюніону гурту.

Спершу в 2014 побачив світ, за сприяння власного лейбла Бродріка Avalanche Records, пробник Decline & Fall, який повернув гурт до звучання перших трьох альбомів, як це сформулював Джастін. Тут усі знайомі нойз та сеплінгові ефекти на місці, але особливої ​​цікавості до цього огризку я не відчуваю.

Чого не скажеш про A World Lit Only By Fire випущеного того ж року. Він показав, що Бродрік нічого не забув і не зраджує традиціям Godflesh. Але якщо попереднє ЕР було просто самоповтором, то «A World Lit Only By Fire» намагається привнести щось нове і поміняти правила гри для сучасного індастріалу, що вже зовсім захeрів. У рифах відчувається та ж агресія і жесть, як і на Streetcleaner, але її вдалося якимось неймовірним шляхом поєднати з танцювальністю Pure. Гітари та бас так і давляться від жиру. Цим альбомом Бродрік не повернув Godflesh до життя, а реставрував стару іномарку, замінивши деякі застарілі деталі. Тепер Божа плоть – цілком сучасна команда з перевантаженим звуком, що доставляє. Можливо, трохи відчуває вплив джента в спробах в антоналочку. Старий Godflesh закінчився в 2001, це вже зовсім інший гурт, просто з тими ж учасниками та загальними рисами. Я, звісно, можу понити, що я періодично нудьгував, але це так, олдфажні примхи, для переважної маси людей, які не мають значення.

Щодо останнього на даний момент студійного, 8 альбому гурту, то у мене є певні побоювання за майбутнє колективу. Post Self 2017 року кльово починається з дивовижної однойменної відкривачки, але після No Body, що дзвонить у вухах починається якась незрозуміла нойзово, ембієнтна каша-мала, що переривається тільки з треком Mortality Sorrow, який представляє собою інопланетну синтвейв жахалку і не більше. Якість запису та зведення – «хрестоподібною викруткою у вухо» називається. Спроба схрестити атмосферу Selfless з еклетронщиною Us and Them облажалася. Загалом, я не задоволений. З того часу, вже як 5 років, від учасників нічого не чути, крім нового альбому Jesu. Хочеться вірити в те, що вони щось да там для нас готують, проте швидше за все це виглядає як чергове заморожування проекту та кріогенний сон.

Висновок

Підсумок, підсумок, підсумок… Ну що ж я можу сказати за підсумком. Godflesh – це андрогінна, імморальна, нігілістична, позалюдська музика для справжніх поціновувачів експериментального року та металу. І надія на те, що цей неабиякий британський дует порадує нас ще якісними релізами, не згасає. Я щиро радий, що така людина з великої літери, як Джастін Бродрік, може в нашому світі створювати ту музику, яку вона хоче, і займатися улюбленою справою. Тому я наполегливо рекомендую всім доторкнутися до цієї, вираженої в чистому музичному блаженстві, частці бога.