Alex Droptape
Відеоверсія
В свій час Korn колосально на мене вплинули. Можу сказати, що саме цей гурт перевернув моє сприйняття металу і показав, що жанр може виходити далеко за його звичні рамки. Звучання Korn захопило мене своєю потужністю і невластивою для стилю звуковою палітрою. На той момент, а я кажу про кінець 90-х, я вже слухав звичні для метал-жанру команди, такі як Anthrax, Slayer, Iron Maiden, був знайомий з Pantera, Менсоном, гранж-гуртами і т.д. Але вони мені просто подобались і я навіть не думав про те, що музика може бути чимось більшим, аніж просто звуками, які доносяться з колонок. Korn змусили мене вперше поставити собі три питання: чому це так круто звучить, чому цей звук сильно відрізняється від всього іншого, що я чув і чому мені це так подобається? Коли ми ставимо собі питання, то починаємо шукати відповіді. І пошук цих відповідей мене затягнув настільки, що навіть сьогодні я все ще горю металом і, власне, роблю про цей стиль різноманітний контент. Що ж, давайте дізнаємось, чому Korn в свій час вдалося перевернути світ металу та назавжди змінити його звучання. А головне, наскільки їм вдалося втримати планку якості, яку вони задали майже 30 років тому.
Korn увірвалися в музичний світ в 1994 році, коли випустили однойменний дебютний альбом. З того часу вони породили дуже багато послідовників, які в тій чи іншій мірі копіювали їхній стиль. Заради справедливості треба сказати, що Deftones також приклали руку для популяризації такого жанру, як ню-метал. Що ж до самих Корн, то вони переосмислили музику таких гуртів, як Mr. Bungle, Red Hot Chilie Peppers і Faith No More. Дебютник Korn — це суміш авангарду, фанк-року і грув-металу, в які вкраплюється сирість та динаміка, характерні гранж-стилю. Трохи пізніше музиканти почнуть експериментувати ще й з хіп-хопом. Гурт виділявся від звичних метал-команд як зовнішнім виглядом, так і звучанням. Дуже низький баритонний звук гітар, великий акцент на ритм-секції, характерний більш для фанку або хіп-хопу, а також дивний вокал Джонатана Девіса — все це контрастувало з тим, що звикли чути шанувальники металу. Я вже не кажу про тематику лірики. В ній підіймається юність Джонатана, якого домагався чоловік. Після Girls Girls Girls від Motley Crue, або Slayer’івскього Angel of Death відчувається сильний контраст.
Я чув історію, що коли Megadeth взяли з собою в тур Korn, то в гурт летіли ножі. Ось настільки їхню музику не сприймали фанати Дейва Мастейна. Люди дуже консервативні, особливо якщо ми говоримо про металістів. Вони не дуже люблять приймати все нове. Але як показує практика, виграють у цьому протистоянні саме музиканти. Коротше кажучи, перша робота Korn наробила шуму по всьому світу і, грубо кажучи, визначила мейнстримну метал-течію на найближче десятиліття. Мені дуже подобається запис, хоч я рідко повертаюся до цієї роботи. Не тому що вона втратила актуальність, а тому що в юності я просто-напросто її переслухав. Забігаючи наперед скажу, що зараз альбом дуже чіпляє своєю автентичністю. На 94-й рік диск звучав кришталево чисто. Бездоганний мастеринг та унікальність звучання забезпечили альбому величезну фору в плані актуальності, незважаючи на те, що диск був записаний в кінці минулого сторіччя. З таким крутим звуком він дуже легко слухається в наш час.
Усім цим не може похвалитись друга робота музикантів — Life is Peachy 1996-року випуску. Щодо звуку — все в порядку. Я кажу про матеріал. В ньому присутня занудність, через яку диск знаходиться в тіні дебютного релізу. Я розумію, чому так сталося. Перший альбом вистрелив і хлопці провели весь час в гастролях. Раптова слава, виснажливі тури, алкоголь і наркота — це не найкращі умови для написання матеріалу. Звісно, що більшість відомих альбомів так і були записані, але раз на раз не приходиться. І втома на цьому диску відчувається дуже сильно. На ньому є класні ідеї і треки, але якщо дивитись на роботу в цілому, то я би описав його як вимученний. Відчувається, що хлопцям треба був час, щоб допрацювати матеріал. При цьому на Life is Peachy з’явився повноцінний хіп-хоп трек — кавер на Wicked Айса-Кьюба, а також хочеться виділити інтро Twist, де була задіяна фішка, яка в майбутньому стане візитною карткою гурту. Звісно ж я говорю про шизоїдний скат Джонатана Девіса.
За два роки команда провела роботу над помилками. У всілякому разі музиканти навчилися правильно поєднувати написання матеріалу і вживання алкоголю, щоб він не заважав, а сприяв творчості. У 1998-му році вийшов один з найуспішніших релізів гурту — Follow the Leader. Завдяки цьому диску Korn вдалося повноцінно увірватися в мейнстрим. Як на мене, Follow the Leader є найбільш впізнаваним альбомом серед слухачів. Все завдяки такому хіту, як Freak on a Leash. На пісню було знято крутезне відео. Над візуалом кліпу і оформленням диску працював відомий художник Тодд Макфарлейн, він же творець Спауна.
По суті, Follow the Leader — синтез ідей минулих робіт, які хлопці виводять на новий рівень. Вони ще більше починають загравати з фанком. Прикладом слугує композиція Got the Life. Також продовжуються експерименти з хіп-хопом, через що гурт повноцінно починають асоціювати з реп-тусовкою. Звісно, що зневажливі викрики зі сторони консервативного метал-співтовариства лунають ще частіше, але хто взагалі на це звертає увагу? Джонатан Девіс прохавав фішку зі скатом і повторив цей прийом на згаданому вище Freak on a Leash. Альбом зайняв першу позицію в чарті Billboard, обігнавши Backstreet Boys і Брітні Спірс. Якщо чесно, зараз таке дуже важко уявити. Не дивно, чому ню-метал став таким привабливим для більшості продюсерів і нових музикантів. Всі хотіли бути схожими на Korn! Зараз в мені змагаються дві сторони: об’єктивна і суб’єктивна. Об’єктивно — альбом неймовірний. Він заслуговує на всі дифірамби у свій бік. Навіть зараз альбом звучить дуже потужно, а трек It’s On — одна з найулюбленіших композицій команди. Але суб’єктивна частина мене вважає, що найкращі роботи чекають на гурт попереду.
Коли я так кажу, то звісно маю на увазі Issues 1999-го року. Всього за рік гурт сильно змінився. Змінився підхід до написання матеріалу, змінилась атмосфера і звук, але насамперед змінились музиканти. Хлопці встигли пройти деякий відрізок свого життя в якості рок-зірок. Вони звиклись зі своїм статусом, плюс в них почався період дорослішання. Кожен переживав реальні проблеми: розлучення, алкогольну та наркотичну залежність і т.п. Музикантів також переслідували питання щодо свого майбутнього. Наприклад, чому при зірковому статусі банківський рахунок дорівнює нулю. Все назване вище не могло не відобразитися на музиці Korn. Issues виділяє похмура атмосфера. Альбом в’язкий, в ньому сильно відчувається тривога. Якщо попросити мене описати диск декількома словами, то я охарактеризую його як темний та відчайдушний. Мене більше дивує, який великий стрибок в плані сонграйтингу Korn зробили всього за рік! Issues резонує мені навіть зараз. Я не люблю використовувати слово “дорослий” по відношенню до музики, але саме цей термін виривається з моїх уст, щоб донести думку, як контрастує ця робота з попередніми альбомами. Неймовірний реліз!
Продовжує розвивати ідеї Issues диск 2002-го року під назвою Untouchables. По-перше, звук став агресивніше і важче, а гітарні рифи вражають потужністю. Korn вдалося зберегти тривожну атмосферу, але при цьому додати звучанню еклектики. Альбом містить багато повільних і збентежених пісень: Hollow Life, Alone I Break або No One’s There. Коли я кажу про еклектику, то не можу не виділити напівелектронну Wake Up Hate — один із найдивніших номерів альбому. Саме зв’язка з Issues і Untouchables має для мене найбільшу цінність в дискографії. Кажу про це зараз, щоб ви розуміли з чим я порівнюю наступні їхні роботи і на які моменти спираюсь при оцінюванні матеріалу. Бо якщо до цього часу Корн випускали матеріал, який більш-менш знаходився на одному рівні, то далі музиканти почнуть експериментувати зі звуком, кинуть наркотики та увірують в бога.
Стартує все мною сказане альбомом 2003-го року Take a Look in the Mirror. І як же я ненавиджу цей реліз! На альбомі, безумовно, є хороші треки. Наприклад, Did My Time, виділю потужний риф Right Now, та й згадаю пару-трійку цікавих моментів. Але тут є важливе “але”. Річ у тому, що Корн на цей момент творчо видохлись. І це не тільки мої слова. Я опираюсь на автобіографічну книгу Брайана “Хеда” Велча “Врятуватись від самого себе”. Він писав, що вже після Issues Манкі пропонував найняти додаткових композиторів на допомогу. І якщо на Untouchables у них вийшло спіймати потрібний настрій і привнести нові ідеї, то на Take a Look in the Mirror вони роблять якщо не великий крок назад, то точно починають грузнути на місці.
По-перше, хлопці чомусь вирішили, що вони — люті металісти, тому альбому треба додати брутальності, а гітари зробити ще більш потужнішими. По-друге, Джонатан почав будувати свої лінії на манер типових дет-металістів. З’явилися гроул-партії і протягом всього альбому Девіс лізе досить низько. Якщо не слухати альбом і опиратися лише на опис — звучить не так погано. Але якщо ознайомитись з реалізацією цих ідей, то чекає повна катастрофа. Важливим рішенням було також те, що Девіс великою мірою вирішив продюсувати альбом сам. Як виявилося, це була не найкраща ідея.
Занадто металічне звучання — точно не те, що підходить команді. Любителі метал-звучання зараз можуть не зрозуміти, що я маю на увазі. Іронія в тому, що Korn весь час вважали гуртом, який не відноситься до металу, але при цьому їхній звук був в рази важче і об’ємніше багатьох метал-команд. Korn дуже резонував за рахунок своєї еклектичності, комбінуючи металічні фішки з елементами, які не вписуються в звичні рамки жанру. На Take a Look in the Mirror музиканти вирішили загнати себе в ці рамки. Звісно, що індивідуальність нікуди не зникла. Зі своїм унікальним звучанням їхня “метал-версія” все одно звучить як Корн, але музична палітра втрачає фарби і стає схожою на свою ж обкладинку — таку ж тьмяну і сіру.
Важливо зазначити, що Хед взагалі не пам’ятає запис альбому, бо весь час знаходився під дією психотропів. Після запису диску він вирішив кинути не тільки наркотики, а й гурт, щоб знайти бога в своєму серці. Для Корн настав переломний момент, за яким послідувала низка експериментів. Їх можна розцінювати як завгодно. Хтось скаже, що після того як пішов Хед, гурт втратив свій звук, а хтось може вважати наступні записи новими можливостями. Тут кожен вирішує сам для себе. Будемо вважати, що Take a Look in the Mirror став першим альбомом на межі цих експериментів. Але експеримент виявився невдалим.
У 2005-му році вийшов сьомий альбом під назвою See You on the Other Side. Він став першим без гітариста Брайана “Хеда” Велча. Цього разу музиканти вирішили попрацювати з Аттікусом Россом — знаменитим композитором, який працює здебільшого з Трентом Резнором і Nine Inch Nails. Багато хто знає цього музиканта по саундтрекам до таких фільмів, як Дівчина з тату дракона, Загублена та Соціальна мережа. Залишившись без одного композитора, хлопці вирішили не шукати нового учасника, а замість цього заповнити утворений пробіл синтезаторами. Не дивно, бо навіщо тоді взагалі кликати Аттікуса на місце продюсера?
З таким підходом настрій альбому сильно змінився в порівнянні з тим же Take a Look in the Mirror. Завдяки Аттікусу утворилась більш холодна і приінудстральна атмосфера. Не скажу, що відразу в’їхав в цей альбом, але з кожним наступним прослуховуванням він поступово розкривався з нового боку. Завдяки багатьом тонкощам і деталям, які музиканти змогли привнести разом з Россом, диск вийшов більш багатошаровим, тому й вивчати його значно цікавіше, ніж прямолінійний метал Take a Look in the Mirror.
Видно, що й самим музикантам сподобалась ця робота, бо вони вирішили ще раз попрацювати в подібному ключі. В 2007 році вийшла наступна робота Untitled, яку вони знову записали під наглядом Аттікуса. Але тут, на жаль, все не все так радісно. Основна причина — відсутність ідей. Звук дуже схожий на попередній запис, але при цьому тут немає нічого, що рухає Корн вперед. Untitled — більше збірка бі-сайдів, аніж повноцінна студійна платівка. Якщо чесно, навіть на тому ж Take a Look in the Mirror відчувався дух Korn. Тут домінує безпросвітна нудьга, яка виступає лейтмотивом альбому. Я від сили згадаю декілька більш-менш цікавих моментів, але якщо мене попросити виділити хоча б один повноцінний трек — я не зможу цього зробити. Якщо See You on the Other Side дав надію і показав, що навіть без Хеда гурт може експериментувати і демонструвати нові ідеї, то Untitled став повним розчаруванням. Єдине, що згадується з цієї роботи — барабанні партії, які записував Джої Джордісон, який нині покинув цей світ. Царство йому небесне. Причому згадуються не його драм-лінії, а саме те, що він просто приймав участь у записі. Як на мене, це повна катастрофа. Оригінальний барабанщик Девід Сільверія після запису минулого альбому вирішив взяти відпустку на невизначений термін, але так і не повернувся. Хотів, звісно, але для нього двері виявилися закритими. Він намагався бичити в сторону Korn на своїй фейсбук-сторінці, але його потуги взагалі ніхто не сприймав серйозно. Замість нього постійним драмером став дуже талановитий музикант Рей Лузье, який до сих пір грає з командою.
Коли я чую, що гурт повертається до своїх коренів, то мене починає коробити. Я вважаю, що в 40 років неможливо писати ту саму музику, що і в 20. Джонатан Девіс казав, що коли вони грали ювілейні концерти в честь дебютного релізу, йому було важко емоційно знову переживати моменти свого підліткового періоду. Тому дивним виглядає той факт, що на роботі Korn III: Remember Who You Are 2010-го року, вони знову вирішили заграти важко і типу повернутися до агресивного звуку, з якого починали. При цьому альбом що по духу, що по наповненню вийшов схожим більше на Take a Look in the Mirror. З дебютним релізом цей альбом не пов’язує абсолютно нічого. Хіба що Девіс знову одягнув спортивний костюм. Якщо під поверненням до коренів мається на увазі адідаска, то окей, питань немає. Але якщо розбирати матеріал, то це просто жах. Іронічно виглядає підзаголовок “Пам’ятай хто ти є”, бо я бачу тільки те, що самі Корн про це забули.
Я розумію, що гурт намагався знову повернути важкий звук. Хлопці хотіли зробити акцент на гітарах, які трохи загубилися на двох минулих роботах, але зумисно пхати їх вперед без чіткої ідеї, відкидаючи все, чим виділяється музика Корн — це не найкраща ідея. Взагалі не розумію, чому музиканти втратили баланс між важкістю і еклектикою, які є візитною карткою гурту. Чому в розумінні музикантів важкість — перш за все? Хлопці, звісно, краще ніж будь-хто знають свою творчість, але такі потуги, які вони демонструють на Remember Who You Are або Take a Look in the Mirror — здебільшого крик про допомогу, аніж творчий крок вперед. І це точно не “повернення до коренів”, бо ранній Корн поєднував в своєму звучанні велику кількість жанрів, змішуючи їх в найбожевільніших комбінаціях, а не просто випинав металічні рифи зі словами: ось вам.
І знаєте що? Хлопці з Корн точно не пам’ятають, ким вони є, адже вже через рік, в 2011-му, вони знову роблять різкий поворот, випускаючи The Path of Totality — дабстеп-диск в колаборації зі Skrillex, Noisia, Kill the Noise та іншими електронними продюсерами. Можливо помилився і це бростеп, але я не компетентний в цьому питанні, вибачаюсь. В цілому, немає нічого поганого в тому, щоб кожен альбом був різним по звучанню. Мені навпаки це подобається, бо не дає втомитись від гурту. Кожен раз цікавишся, куди на цей раз занесе команду. При першому прослуховуванні The Path of Totality мені сподобався. Але ось у чому справа. Хто взагалі зараз пам’ятає про Скріллекса і дабстеп? Я не знецінюю жанр, а кажу в розрізі мейнстримної течії, коли дабстеп повністю захопив ефіри і звучав з усіх щілин. Навіть рок-музикантів не обійшов стороною. Спочатку Корн планували зробити міньйон, а не записувати весь диск в колаборації з дабстеп-музикантами, але на цьому наполягали продюсери гурту. На мою думку, міні-альбом — кращий варіант в цьому випадку. Безперечно, у відриві від всієї творчості Корн — це хороша і незвичайна робота. Але у розрізі часу реліз найбільше втратив свою актуальність. І це при тому, що він був записаний всього-навсього 10 років тому, в той час, коли роботи 30-річної давності звучать набагато оригінальніше і свіжіше за рахунок юнацького запалу та бажанню знайти свій унікальний звук, а не просто спроби примазатись до популярної музики. Виглядає так, начебто дід намагається в’їхати в суть тік-току. В цьому немає нічого поганого, але можна це зробити якось тонкіше та більш усвідомлено?
І я не скажу, що сильно критикую The Path of Totality. В цілому, мені подобається ця робота, просто популярність дабстепу була настільки швидкоплинна, що коли повертаюсь до цього релізу, в мене відчуття, що саме він був записаний в 94-му році, а не навпаки. Через те, що дабстеп на мейнстримній сцені промайнув як метеор, він зіграв злий жарт з релізом і тепер альбом звучить як привіт з минулого. Але в цілому респектую музикантам за те, що вони все одно намагались експериментувати та не боялись робити кардинальні кроки убік, виходячи із зони комфорту. Це набагато краще, ніж грати одну й ту саму шарманку протягом усієї кар’єри, як це роблять більшість метал-музикантів. І коли хлопці записали Take a Look in the Mirror та Remember Who You Are, вони ступили на цю слизьку дорожку самоповторів. Ще б трохи, і Корн приєднався б до типових батя-рок гуртів, записуючи матеріал по інерції суто для однієї аудиторії. Але The Path of Totality, See You on the Other Side і навіть Untitled вселяли надію, що команда не хоче топатись на місці і готова приймати сміливі рішення.
Але чому я сказав “намагались”? Річ у тому, що The Paradigm Shift 2013-го року, The Serenity of Suffering 2016-го і The Nothing 2019-го — все ж таки топтання на місці. На жаль. Але про кожен альбом є що сказати. У 2013-му році Брайан Велч повертається до гурту. За цей час він записав дві сольні роботи: одну під своїм ім’ям — Save Me From Myself 2008-го року випуску і Between Here & Lost 2013-го, у складі Love and Death. Обидва альбоми мені дуже подобаються. Що крутого є у Paradigm Shift? По-перше, продюсер. Дон Гілмор, який працював з Linkin Park над Hybrid Theory та Meteora. Також роком раніше він зробив круту роботу Dark Adrenaline разом з Lacuna Coil. По-друге, цього разу не було ніяких повернень до коренів, незважаючи на те, що у складі знову з’явився Хед. Навпаки, вони просто скомбінували ідеї із See You on the Other Side, The Path of Totality, щось додали з Love and Death і таке інше.
Знову ж, на словах звучить так, начебто це має бути один з найкращих альбомів у дискографії. На жаль, ні. Це непоганий диск, але в ньому не відчувається цілісність. Я ціную його за те, що вони першим синглом випустили дуже легкий радіофрендлі-трек Never Never, врозріз очікуванням фанатів, які чекали, що з приходом Хеда Korn заграють справжній метал! Але ні, гурт не відмовився від тих експериментальних ідей, за які їх деякі шанувальники критикували.
Як сказав, на The Paradigm Shift є класні композиції, але мені більше імпонує The Serenity of Suffering. З одного боку Корн знову зробили акцент на гітарах. Цього разу гурт не посоромився вивести їх на передній план і за логікою саме цей альбом мав бути першим після приходу Хеда. Диск має приіндустральну атмосферу, яку вони виробили ще на See You on the Other Side і частково повернули на The Paradigm Shift. Хоча, можливо, їхнє звучання можна просто охарактеризувати як модернове. Але не думаю, що це так важливо. На The Serenity of Suffering з’явилися такі цікаві штуки, як Insane, або Different World з Корі Тейлором в якості гостя. Плюс я відразу згадую головний риф Rotting in Vain та дуже люблю поетичний приспів Black Is the Soul.
В цілому, з усієї лінійки альбомів минулої декади, The Serenity of Suffering мені подобається найбільше. Але знову без але не обійшлося. Все ж вони трохи перегрузили гітарний тон, а на названі мною цікаві речі приходиться дуже багато самоповторів. Навіть є повноцінні рифи-копії ранніх композицій. І як же мене бісить обкладинка альбому! Не видатна робота, але приємна. Особливо якщо її порівнювати з наступним диском The Nothing. Я так стримуюсь, щоб не сказати дуже очевидну фразу, що назва платівки відображає її суть, але… я вже це сказав.
З моменту виходу альбому, я послухав його всього пару разів. Ось вже на цьому диску Корн демонструють мінімум нових ідей. Гурт майже не змінює звучання, залишаючись в рамках модернового курсу останніх робіт, а Джонатан знову згадує, що в нього є брутальний рик. Чи погана це робота? Ні. Від неї можна отримати задоволення. Але чи є в ній якась художня цінність? Візьму на себе сміливість сказати, що це Take a Look in the Mirror минулого десятиріччя — прохідний і безпечний диск, який може порадувати лише відданих фанатів. Не погано і не добре. Це просто ніяк. На жаль.
Я взявся за матеріал, коли дізнався, що Філді пішов з гурту через рехаб. До мене дійшла новина, що вся команда взяла паузу в знак солідарності зі своїм басистом. Промайнула думка, що взагалі буде правильно, якщо гурт оголосить про закінчення кар’єри. З новими ідеями туго, все більше самоповторів і, здається, вони вже сказали все, що могли. Але ні, Корн продовжують гастролювати і записувати новий матеріал. Якщо б вони пішли зараз, то могли закінчити кар’єру хоч і не на високій ноті, але і не на гіршому в світі альбомі. Можливо, через якийсь час вони б зібралися для реюніону і в останній раз, з новими силами, поставили остаточну крапку потужним фінальним акордом. Але історія команди продовжується. І що буде далі — покаже лише час.
Чи втратили Корн свою актуальність? Я вважаю, що ні. Незважаючи на те, що постаріли найбільш безідейні альбоми, типу Take a Look in the Mirror та Remember Who You Are, а також дженерік-диск The Path of Totality, гурт зміг виперидити свій час, ставши прикладом для наслідування багатьма командами, які надихаються їхнім звучанням навіть в наш час. Думаю, що такі релізи, як The Paradigm Shift, The Serenity of Suffering чи The Nothing теж заглубляться з часом, але переслуховуючи дебютну роботу, Follow the Leader, Issues та Untouchables, я розумію, що вони круто звучать навіть зараз, бо сильно контрастують на фоні всієї метал-музики. Причому як виділялися тоді, так і сильно резонують зараз. Якщо говорити не про конкретні роботи, а в цілому про Korn як явище, то унікальний звук дозволяє гурту залишатися однією з найяскравіших зірок в історії рок-музики. Командою зі своїм неповторним почерком і впізнаваним стилем.
Ось таким вийшов мій екскурс по дискографії Korn. Як і в багатьох довгограючих гуртів, у музикантів є свої злети і падіння. Хто знає, може їм ще вдасться здивувати, бо як показує практика, Korn вміють експериментувати і, сподіваюсь, що не побояться зробити це в майбутньому. Наскільки для вас є важливою їхня музика? Чи вважаєте, що Korn — одна з найвпливовіших металічних команд всіх часів? Пишіть у коментарях. Також підписуйтесь на мій ютуб-канал та ставте вподобайки, якщо вам сподобався матеріал. На сьогодні в мене все, ще побачимось на сторінках сайту. Слухайте тільки хорошу музику!
- Мій ютуб-канал про метал-музику: https://www.youtube.com/droptape
- Мій другий канал про відеоігри та кіно: https://www.youtube.com/droptapelive
- Твіттер: https://twitter.com/Asp1re1nsp1re