Community Laboratoria.pro
Є те чому нас точно не навчать у школі — стійкості перед невдачами, розпалювання жаги до нових відкриттів та пригод, безстрашності перед випробуваннями та впертості йти своїм шляхом. Ерлінґ Каґґе, полярний дослідник, запевняє, що вчитися ніколи не пізно і завжди можна знайти вдалий момент, щоб змінити життя на краще. Книга-мандрівка Арктикою та Антарктикою стане незамінним путівником у пошуках напрямку для власних мрій та бажань. Від банального раннього підйому до підкорення Евересту, від прийняття дрібних невдач до перемоги над арктичним штормом – інколи неможливо впливати на умови, але ми можемо впливати на себе. Книжка вийшла друком у видавництві Лабораторія, публікуємо уривок.
***
Зійти з маршруту не соромно, каже правило номер вісім норвезького альпіністського статуту. Іноді я сам себе запитував, чому нечасто повертався з півдороги. Мабуть, не мав достатньо сміливості на це. Найімовірніше, перемагала спокуса радше піддатися екстремальним випробуванням, ніж стати предметом несхвалення чи глузувань. Думаю, що в перших моїх експедиціях гору брала радість довести людям, які негативно ставилися до моїх виправ, що вони помилялися. Оце й ставало важливою спонукою йти далі. Згодом, з набуттям досвіду й здорового глузду, цей фактор, гадаю, став відігравати меншу роль, та все ж, мушу зізнатися, не зник цілковито. Потреба визнання зменшилась, але не зникла. Під час сходження на Еверест останні триста метрів дуже мене виснажили, і я, сівши на рюкзак для перепочинку, заснув. Розум підказував, що треба повернутись. Але на ту мить я вже не дослухався до розуму. Важливо було одне: ставити ногу за ногою, чого б це не коштувало. Я почувався звіром, керувався винятково інстинктами й був винагороджений за мужність і витривалість. Хоча насправді вважаю, що йшлося тоді не про мужність і не про боягузтво. Я просто охляв і перестав раціонально мислити. Відвага передбачає страх чи принаймні побоювання, на них у мене не вистачило притомності й сил.
Відвага в щоденному житті пропонує зовсім інші виклики. Не раз спостеріг за собою, що волів би двічі на рік сходити на Еверест, аніж щодня переживати несправедливість і жорстокість. Нести відповідальність за трьох доньок-підлітків для мене страшніше, ніж підкорювати гірські вершини. Дуже важко долати серйозні недуги, виказувати приязнь, дотримуватись обіцянок, наважуватися на розрив стосунків, не кажучи вже про кохання і прояви любові чи проживання зневіри, горя і зради. Норвезький психіатр Фінн Скордерюд теж такої думки: «Дитячі забави — то пусте в порівнянні з марним очікуванням телефонного дзвінка від коханої людини».
Експедиція неймовірна, доки вона триває, але з щоденними викликами ми стикаємося впродовж усього життя. Плюс-мінус… Пристойна поведінка у безмірі щоденних ситуацій і чесність у стосунку до себе та інших часто буває більшим викликом, аніж експедиція, де виправа закінчується у наперед визначеній географічній точці.
Проблема з відвагою полягає в тому, що це не фізична речовина, яку можна налити в термос і зберігати гарячою до слушної миті, а при потребі ковтнути кілька чарівних крапель, щоб вони додали мужності й хоробрості, як це було в мультфільмі про Астерікса чи в історії про Бамсе, найсильнішого в світі ведмедика. Бо ми не є відважними, ми ними стаємо. Боягузтво теж не є вродженою рисою. Відвага щоразу стає новим викликом.
Не існує, звісно, чарівної формули досягнення мети, але, як на мене, варто згадувати про свої колишні амбіції, навіть про ті, яких ніколи так і не зумів задовольнити, як тоді, коли мені відмовила дівчина, в котру закохався, чи ледь не потонув в Атлантиці, чи коли зазнав невдачі на біржі, намагаючись швиденько заробити грошей, не вивчивши заздалегідь «кухні» біржових операцій. Теоретично рецепт доволі простий: у тих випадках, коли я перестрибував паркан у найвищому місці чи обирав обхідні шляхи, мета часто наближалася до мене, майже сама по собі.
Як мандрівник, я часто думаю, що ніхто нічого не знає напевно. Я не знаю, які вершини раптом зринуть переді мною, на які доведеться підніматись, а якими нехтувати. Я вважаю, що мрії й інтерес до життя тримають мене в русі, незалежно від точки перебування чи стежки, яку я обрав. І я намагатимусь дотримуватися своєї філософії якомога довше, попри деякі вагання.
Упродовж багатьох років мандрів я найбільше намагаюся дотримуватись двох своїх правил серед усіх інших.
Перше: будь приязним. Навіть у соло-експедиції ти залежиш від десятків помічників, які шиють взуття, намети, спальники й куртки, від тих, хто готує провіант, від спонсорів. На приязнь завжди відповідають приязню. Приязнь — це найрозумніша поведінка, бо, якщо твоє життя залежить від інших людей, безглуздо демонструвати ворожість.
Друге неписане правило доречне і в лісі, і в горах Норвегії. Полягає воно в тому, щоб залишати місце таборування чи мисливську хатинку в такому ж стані, у якому ти її застав, або й ще ліпшому. Вважаю це найкращим у Норвегії правилом. Залишити після себе можна хіба вдячність. Вдячність за можливість перепочити і вдячність за можливість мандрувати. Найкращий життєвий досвід не має сталих форм. Не думай у дорозі надто багато. Розглядайся навколо, задивляйся у небо — на сонце, місяць та зорі — і прислухайся до природи. До крапель дощу, до м’якого вогкого моху під ногами… і до тиші. Запитай себе: де я зараз? І подякуй. Саме цієї миті.