Community Laboratoria.pro
Усі ми про щось шкодуємо. Але це не погано чи добре. Це абсолютно нормальна частина людського буття. Опираючись на дослідження в галузі соціальної психології, неврології та біології, Деніел Пінк доводить, що неможливо ні про що не шкодувати. «Сила жалю» змусить вас подивитися на жаль як на щось, що не просто додає нам людяності, але й робить кращими. Та найголовніше — показує, як оглядаючись назад, ми можемо рухатися вперед.
Деякі переконання впливають на нас непомітно, мов музика на екзистенціальному тлі. Інші стають гімнами певному способу життя. Та небагато знайдеться гасел, здатних перекричати доктрину про те, що жалкувати про щось — безглуздо, що це марнує наш час і руйнує добробут. З усіх закутків культури долинають заклики: забудь минуле; хапайся за майбутнє. Полиш гірке; смакуй солодким. Хороше життя має єдиний фокус уваги (те, що попереду) та незмінну валентність (позитивну). Шкодування ж підриває ці два засадничі положення. Воно фокусується на минулому та неприємному — це токсин у кровотоці щастя.
Пісня під назвою «Ні про що не шкодую» (англ. «No Regrets») представлена у репертуарі вкрай широкого набору виконавців: від джазової легенди Елли Фіцджеральд до британської поп-зірки Роббі Вільямса, каджунського гурту Steve Riley & the MamouPlayboys, американського виконавця блюзу Тома Раша, співачки Еммілу Гарріс, чиє ім’я вшановано у Залі слави кантрі-музики, а також репера Емінема. Люксові бренди авто, плитки шоколаду та страхові компанії обстоюють цю філософію, використовуючи пісню Піаф «Je ne regrette rien» у своїх телевізійних рекламних роликах.
А що може бути кращим проявом відданості своїм поглядам, ніж носити їх буквально на собі — як Бруно Сантос, чиї переконання вибиті малими чорними літерами від ліктя аж до зап’ястя правої руки?
Якщо тисячі заплямованих чорнилом частин тіла не переконують вас, тоді прислухайтеся до двох гігантів американської культури, різних за статтю, релігією та політичними поглядами, але об’єднаних цією догмою. «Не лишайте у своєму житті місця для шкодування», — радив творець теорії позитивного мислення, доктор богослов’я, преподобний Норман Вінсент Піл, який сформував догми християнства ХХ століття, а також був наставником Річарда Ніксона та Дональда Трампа. «Не гайте часу на <...> жалкування», — радила суддя Рут Бейдер Ґінзбурґ, друга в історії жінка у Верховному суді США, яка сповідувала юдаїзм і на старості літ зажила статусу культурної ікони серед американських лібералів.
Або ж довіртеся думці знаменитостей, якщо таке вам більше до душі. «Я не вірю у шкодування», — заявляє Анджеліна Джолі. «Не вірю я у шкодування», — вторує за нею Боб Ділан. «У шкодування я не вірю», — стверджує Джон Траволта. А ще зіркова трансгендерка Лаверн Кокс. І маестро мотивації Тоні Роббінс, який пропагує ходьбу по розпеченому вугіллі. І Слеш, гітарист гурту Guns N’ Roses, який полюбляє трясти волоссям у такт музиці. Бібліотека Конгресу США налічує у своїй колекції понад 50 книжок під заголовком «Ні за чим не шкодуй».
Утілена в піснях, вигравіювана на шкірі та перейнята мудрецями — філософія, яка відкидає шкодування, є такою очевидною істиною, що з нею частіше погоджуються, ніж сперечаються. Навіщо викликати біль, якщо його можна уникнути? Навіщо накликати на себе дощові хмари, коли можна купатися в сонячних променях позитиву? Навіщо шкодувати про вчинене вчора, якщо можна мріяти про безмежні можливості завтра?
Такий світогляд інтуїтивно зрозумілий. Здається правильним. Звучить переконливо. Проте у нього є один суттєвий недолік.
Він докорінно хибний.
Усі ці загони противників жалю не надають інструкції того, як добре прожити своє життя. Насправді те, що вони пропонують, — даруйте на слові, але воно ретельно підібране, — це повна фігня. Жаль не є чимось небезпечним чи ненормальним, що передбачає сходження з проторованого шляху до щастя. Це цілком здорове й характерне для кожного явище, що становить собою невіддільну частину людського буття. До того ж жаль — корисний. Він проясняє. Він інструктує. Правильно проаналізований жаль не тягне нас на дно, а навпаки — штовхає вгору.
І це не якась там примарна фантазія, сентиментальний порив, вигаданий для того, щоб змусити нас проявляти тепло та турботу в холодному та байдужому світі. До такого висновку дійшли вчені у своїх дослідженнях, розпочатих ще понад пів століття тому.
Не варто сумніватися в щирості людей, які заявляють, що ні про що не шкодують. Натомість слід розглядати їх як акторів, які грають роль — і роблять це так часто й переконливо, що самі починають вірити в те, що все це насправді. Такий психологічний самообман — поширене явище. Іноді він навіть на користь. Однак найчастіше подібне лицедійство заважає людям виконувати важку роботу, яка дарує істинне задоволення.
Згадайте хоча б неперевершену співачку Піаф. Вона стверджувала — ба навіть проголошувала, — що ні про що не шкодує. Проте навіть побіжний погляд на 47 років, проведених нею на цій землі, відкриває перед нами життя, сповнене бід і трагедій. У 17 вона народила дитину, яку посадила на шию іншим, і та померла, не доживши й до трьох років. Невже жінка нітрохи не картала себе за її смерть? Одну частину свого дорослого життя Піаф прожила в полоні алкоголю, а іншу — морфію. Хіба вона не шкодувала про ці залежності, які душили її таланти? Співачка мала, м’яко кажучи, бурхливе особисте життя, де був невдалий шлюб, смерть коханця та ще один чоловік, загрузлий у боргах. Чи не шкодувала вона хоча б про деякі свої романтичні уподобання? Важко уявити, як Піаф лежить на смертному ложі, вдоволена своїми рішеннями, особливо коли чимало з них і відправили її на це ложе, наблизивши смерть на десятиліття раніше вготованого їй часу.
Або візьмімо нашу розтатуйовану когорту, розкидану по всьому світі. Поговоріть із ними хоча би хвильку — і стане ясно, що зовнішнє втілення девізу «Ні про що не шкодуй» — це акторська гра, а всередині вони почуваються зовсім інакше. Наприклад, Мірелла Баттіста багато років присвятила серйозним стосункам. Коли вони розпалися, жінка почувалася жахливо. І якби вона мала шанс усе переграти, то, найімовірніше, зробила б інший вибір. Це і є жаль. Та разом з тим вона визнала свої помилки і зробила висновки. «Кожне моє рішення привело мене туди, де я зараз, і зробило тією, хто я є», — сказала вона мені. А це вже прояв іншого, позитивного боку жалю. Не те щоб Баттіста справді викорінила шкодування зі свого життя. (Зрештою, це слово назавжди витатуюване на її тілі.) І не обов’язково звела до мінімуму. Натомість вона оптимізувала його.
…
Звісно, позитивні емоції необхідні. Без них ми пропали б. Украй важливо вміти оптимістично дивитися на речі, мати позитивні думки, бачити світло в пітьмі. Оптимізм іде в парі з кращим самопочуттям. Такі емоції, як радість, вдячність і надія, суттєво поліпшують наш добробут. Потрібно мати цілу плеяду позитивних емоцій у своєму портфелі. Вони повинні переважати негативні. Проте перенасичення наших емоційних активів позитивом таїть у собі й небезпеку. Цей дисбаланс може перешкоджати навчанню, гальмувати розвиток і обмежувати наш потенціал.
Причина в тому, що негативні емоції теж важливі. Вони допомагають нам вижити. Страх жене нас із палаючого будинку та змушує крокувати обачно, щоб не наткнутися на змію. Огида вберігає від отруєння і відвертає від дурної поведінки. Гнів попереджає про загрози та провокації з боку інших і загострює наше відчуття добра й зла. Звісно, надлишок негативних емоцій виснажує. Але вкрай мала їхня присутність теж має руйнівний вплив. Партнер знову і знову нас використовує, а змія впивається зубами в нашу ногу. Нас із вами, як і решти наших прямоходячих, двоногих братів і сестер з великим мозком, давно уже не було б на цьому світі, якби ми не мали здатності хоч зрідка, але систематично, почуватися кепсько.
І якщо зібрати повний перелік негативних емоцій — від смутку до презирства та почуття провини, — одна з них виявиться найпоширенішою та найпотужнішою.
Жаль.