Олексій Гордєєв
У військовій історії США Вільям Макрейвен — особа непересічна.
«Морський котик», який побудував собі відповідну кар’єру із самого низу (почав аж у червні 1977 року), адмірал ВМС США (з 2011), командувач Командування спеціальних операцій США (2011—2014) та Об’єднаного Командування спеціальних операцій (2008—2011). Учасник воєн у Перській затоці, Іраку та Афганістані. Командир, чиє досвідчене керівництво сприяло (та не заважало) захопленню живим Саддама Хусейна та ліквідації Усами бен Ладена і сотень інших терористів. Людина, відповідальна за появу принципів стратегії американської нацбезпеки, стратегії по боротьбі з тероризмом і основних положень політики США по переговорах з терористами й звільненню заручників.
У такого інсайдера мемуари не можуть бути нудними. І «Морські історії» — точно не такі.
Видання побачило світ у травні 2019 року. До того Макрейвен вже випустив дві книги: “Spec Ops: Case Studies in Special Operations Warfare Theory and Practice” (у 1995-му) та бестселер “Make Your Bed: Little Things That Can Change Your Life… And Maybe the World” (2017).
Український переклад «Морських історій» — переклад, який дійсно приємно читати – оперативно вийшов у 2020 році у видавництві «КМ-Букс». По суті, це 18 розлогих оповідей, які описують попереднє покоління американських військовиків та історію самого життя Макрейвена у дитинстві, під час служби та наприкінці його понад 40-річної військової кар’єри.
Але перед тим, як переходити безпосередньо до самого змісту книжки, важливо згадати ось про що. Сам Макрейвен в її кінці висловлює подяку Майклу Руссо з Міноборони США за те, що той допоміг йому з «проходженням рукописом процесу рецензування урядом». Отже, перед нам — цензурований варіант того, що на самому початку хотів сказати пан адмірал. Крім того, цю книгу, яка, в цілому, є суцільною одою американському солдату, потрібно читати в більш широкому контексті: варто пам’ятати, приміром, про ганебну в’язницю Гуантанамо, яка діє досі і яка знов випливла на медійну поверхню завдяки кінострічці «Мавританець» з Бенедиктом Камбербетчем і Джоді Фостер у головних ролях. Не забувати варто й фактичну відсутність зброї масового ураження в Іраку — головний привід для вторгнення союзників до цієї країни.
Втім, навіть і на цьому фоні книга Макрейвена маю беззаперечну цінність і як джерело інформації про лаштунки гучних операцій з пошуку та знаходження відомих на весь світ терористів, і як оповідь про «внутрішню кухню» з приготування стиглих «морських котиків», і як історія екранізованого порятунку від піратів судна Maersk Alabama (звісно, роль капітана Річарда Філліпса грав незамінний Том Хенкс (він також капітан у «ґрейхаунді» й «Саллі»), і як посібник з практичного лідерства.
Далі – три пункти, чому читання мемуарів Макрейвена — це не тільки цікаве заняття, але й інтелектуальний крок.
Лідерство
Як юнак, що побудував кар’єру крізь піт, тремтіння від холоду та сльози, Макрейвен приділяє багато уваги тому, як долати труднощі й досягати успіху. Звісно, це все не про зацукрований «успєшний успєх», а про досягання реальних, вимірюваних цілей. І адмірал з готовністю ділиться цими принципами. Він радить читачам спробувати дотримуватись відомого правила «морських котиків» «виконувати завдання за раз». Для Макрейвена це «філософія виживання у важкі моменти». Тут було б варто процитувати автора більш розлого:
Як і у звичайному житті, успіх у школі «морських котиків» не завжди був прерогативою найсильнішого, найшвидшого чи найрозумнішого. Нерідко успіху досягав той, хто, можливо, коливався, зазнавав невдачі, спотикався, але виявляв наполегливість, вставав і продовжував рухатись. Завжди рухайтесь вперед, виконуйте одне завдання за раз
(с. 52)
Американці цінують цей досвід Макрейвена: його мотиваційна промова перед випускниками Техаського університету у травні 2014 року набрала понад 14 млн переглядів.
Шаноблива командність
Книга просто переповнена згадками про різноманітних рядових, сержантів, полковників і генералів, про яких Макрейвен розповідає з повагою та пошаною. Наприкінці майже кожного розділу він захоплюється бойовими якостями та духом свого керівництва та підлеглих (що треба розуміти у контексті, вказаному вище). Деякі його характеристики — наче діаманти. Приміром, про свого керівника, генерала Девіда Петреуса, він писав так:
Його велич крилась у його здібності брати на себе відповідальність за хибні кроки та навіть за невдачі своїх підлеглих: виховувати відданість через особисте відчуття командної відповідальності
(с. 249)
З іншого боку, з посади директора ЦРУ Петреус був звільнений за адюльтер та передачу секретних даних авторці його біографії (та об’єкту його сексуальних бажань) Полі Бродвелл. Звісно, цей суцільний позитив можна пояснити роботою цензорів, але, на мій погляд, тут йдеться про намір зацементувати у книзі пам’ять про найкращі риси своїх лідерів, побратимів та підлеглих. Це намір, якому українцям варто навчитись.
Армія — це система
З точки зору public relations, «Морські історія» — це неймовірно сильний комунікаційний інструмент, коли йдеться про створення позитивного іміджу американських ВМС та сил спеціальних операцій. Вхід до когорти «морських котиків» — неймовірно складний (настільки складний, що, як пише автор на 73-й сторінці, «наступні 37 років я порівнював кожну важку ситуацію, в якій опинявся, з суворістю «Пекельного тижня» (це підсумкове випробування «котиків» — О.Г.). […]. Я був певен, що які б сюрпризи не піднесло мені життя, я все зможу подолати». Цей підхід, до речі, дуже конструктивний). Втім, після проходження цього пекла кожен американець і американка можуть повноцінно реалізувати себе у війську. Макрейвен нікуди не ховає необхідність суворої субординації — він постійно пише про свої звіти, дзвінки та очікування на рішення його керівників і, зокрема, президентів США Буша-молодшого та Обами. Він не приховує ризики для життя і детально описує відвідини військовослужбовців з інвалідністю. Своїм читачам (а це й американські юнаки) він малює військо, де є місце і дисципліні, і героїзму, і кар’єрному зростанню, і смерті. Дійсно цікаво було б дізнатись, чи вплинула книга на кількість рекрутів до ВМС та ССО США.
Зрештою, «Морські історії» — це не професійна чи наукова література. Книга художня, читається легко та швидко. Цікаво, що після її прочитання відчуваєш гордість і повагу до американського війська. І розумієш, що Україні не вистачає аналогічної літератури, де б — чи це можливо? — ексміністр оборони С. Полторак чи ексначальник Генштабу ЗСУ В. Муженко з гордістю за ЗСУ та наших хлопців розповідали про бекґраунд успішних військових операцій проти РФ. Напевно, і для цього потрібен час.
Рекомендую книгу тим, хто шукає мотивації та сил для добрих вчинків. Макрейвен чимало пережив і набув достатнього авторитету, щоби говорити про успіх та його (завжди) не низьку ціну.