Andriy Semenov
«Стрімер» Івана Дурського
Що сподобалось: світ і атмосфера, деякі другорядні персонажі (як Влад Цепеш), опис здичавілих монстрів, будову міста… Ну й алюзії на сучасність, у мене он талановитий друг (до того переможець літературної премії Коронація слова, ніяк не може знайти свого читача і популярність і б’ється за неї, коли паралельно є купа інших менш професійних авторів… не буду про наболіле). Власне головний плюс цієї історії, що вона як криве дзеркало на наш світ. Другий плюс – легкість прочитання, досить непогано (як на мене) вичитаний текст, я не дуже багато спотикався…
А от з мінусами… — Мене практично з самого початку щось муляло очі, і наче в жанрах немає комедії, щоб тут висміювалися штампи, але сам твір побудований саме на штампах.
Головний герой, такий собі… ні, не Марті Сью, бо його слабкість — це якоюсь мірою наївність. Ну тобто йому одразу везе і не везе, особливо в приватному житті. (є такий тип героїв), такий собі «тупий» воїн (чек). У нього є кращий друг, котрий хитріший і розумніший, і звісно в приватному житті у того краще (чек). У гг є практичний і популярний антипод (ще чек). Гг закоханий в дівчину того антипода, котра веде себе як остання скотина і взагалі уява малює таку собі глямурну білявку (чек), паралельно гг співпрацює з крутим вампіром, у котрого повадки такі як… в сучасних фільмах і книгах про вампірів, та цей персонаж здається найбільш живим.
Під час другого полювання на ягу чекаєш, як он молода яга повернеться до героя, той її пожаліє, може покажуть що дикі монстри не такі ж дикі. Чи можливо будуть себе вести і як розумні створіння. Ні, дикі монстри ведуть себе як моби в іграх (зрозуміло що за основу, ну тобто натхненням був Відьмак).
Моя хвора уява навіть чекала що Орест може одомашнить Ягу, бо саме до такого я звик в аніме, коли там подібні персонажі. (так, я анімешнік з довгим стажем і тому тут теж бачу вплив як ігор, так і аніме)
Ну і поки що я не побачив розвиток головного героя.
Маю надію що я неправий і нас чекають повороти сюжету. Поки що слідкую за романом і бажаю вдачі.
«Дар» Катерини Карлащук
У книзі Катерини Карлащук. Головним мінусом, як на мене, є те що історія швидко закінчується. Бо виконана в стилі популярних сучасних фентезійних романів, як он романи Лі Бардуго, але тим часом робить цю новелу унікальною. Ти чекаєш тут типове «сьодзьо» (коли роман крутиться навколо однієї героїні, в котру всі закохуються…), більш того новела розвивається саме за цим сценарієм, але дуже швидко приходить розв’язка.
Можливо хтось з читачів не повірить в кохання між головними героями, бо через короткий обсяг не побачить розвиток стосунків між персонажами.
З іншої сторони це казка, світла казка про самопожертву. Головна ідея тут викристалізована з самого початку, і обидва головні герої міцно тримають її у своєму серці.
З таких собі мінусів — трохи різонули око сучасні назви, як «рак» (якщо світ новели не побудований на основі нашого, то цю хворобу можна було б назвати якось по іншому) та «інсургенти» (чому не називати просто «повстанці»)