Оксана Семенік
Після попередньої статті
Авангардисти та життя — головне про українське мистецтво 1920-х в читачів мав би лишитись натхненний настрій: мистецтво авангарду виходить на вулиці, між художниками починається дискурс та діалог, а революція вселяє тільки надію. Але вже в наступному десятилітті офіційно проголошується доктрина соціального реалізму, не лише починаються репресії авангардистів, але й з’являється парадокс наївного мистецтва. Про це ми й розкажемо в нашій четвертій статті спецпроекту «100 років українського мистецтва».
Бойчукізм: монументалізм на полотні
Уявіть собі групу художників, які разом працюють у великій майстерні. Вони самостійно змішують фарби, роблять підрамники, готують пензлі та полотна. Їх надихають лінії та кольори мозаїк Київської Русі та Візантії. Уявили? Ні, ми не помилилися темою статті, бо саме так бойчукісти працювали з 1910 по 1930 роки.
Цю мистецьку школу французи назвали Renovation Byzantine («візантійські реновації» – прим. ред.). Її заснував Михайло Бойчук під час навчання у Парижі. Тоді ж і утворилась група “бойчукістів”: Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене та Софія Налепинська. Вони працювали за принципом артільності – художніх майстерень часів Відродження: коли вчитель працює разом з учнями, а замість індивідуальної творчості звеличується колективна.
Михайло Бойчук у своїх роботах багато звертається до мистецтва Візантії та Київської Русі. Йому вдається синтезувати їх із дискурсом новоствореної комуністичної держави і створити нову естетику. Бойчук поєднує впізнавані елементи давнього церковного мистецтва і творчість сучасних художників — наприклад, мексиканця Дієго Рівери.
Загалом, існують 2 основних стереотипи про бойчукізм. Перший полягає в тому, що бойчукізм – це тільки монументальний стиль. Насправді ж художники багато працювали і з живописом, але дійсно надихалися мозаїками, де композиція була виваженою і без зайвих елементів. Другий же стереотип полягає в тому, що бойчукізм – це комуністична пропаганда. Але як візантійська естетика та філософія Сковороди, яку любили бойчукісти, можуть дорівнювати агіткам?
На жаль, творів бойчукістів лишилося дуже мало. У 1930-х роках у їхніх роботах на тему повсякденного сільського життя влада почала вбачати «буржуазний націоналізм». Їхні роботи знищувалися та спалювались як «антирадянська і націоналістична пропаганда», а самих художників розстріляли у 1937 році.
Федір Кричевський: учень Густава Клімта
Іноді здається, що не мати хоч якоїсь таємниці чи легенди, якщо ти український митець, – просто соромно. Ось і Федір Кричевський має непідтверджену (але й не спростовану) легенду, нібито він навчався у Відні у Густава Клімта.
Федір Кричевський. Автопортрет
Навчався він, чи ні, але у творах Кричевського можна помітити вплив Клімта. Наприклад, його знаменитий триптих «Життя», створений у 1920-ті роки, можна порівняти з творами Клімта «Поцілунок», «Життя та смерть» та «Три періоди жінки» .
Густав Клімт. «Життя та смерть»
Перша частина – це «Любов». Друга – «Сім’я», а третя – «Повернення». Цей триптих — обігравання травми, яку зазнало все суспільство після воєн та революції. Мистецтвознавці зазначають, що солдат, який тут зображений, виконаний в традиціях віденської школи, але у стилі Еґона Шіле. При цьому, твори Федора Кричевського не втрачають національного колориту. Через це російська критика відзначала, що він «виявил слабкість любити все рідне». Триптих «Життя» експонувався на Венеційській бієнале і, за словами мистецтвознавців, «став справжньою сенсацією».
 |  Федір Кричевський. Триптих «Життя» |  |
Федір Кричевський відомий також як перший ректор Української Академії мистецтва (1917). Але ректором він пробув лише рік: коли більшовики в січні 1918 року захопили Київ, вони закрили Академію. Після цього він купує невеличку хату в селі і оселяється там. В селі Шишаки художник зібрав велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису. На жаль, усе це згоріло разом з будинком.
Ще одна таємниця, про яку рідко згадують – це життя художника під час Другої Світової війни. Достеменно відомо, що він відмовився від евакуації до Уфи, і що його схопив радянський «смерш» на території Калінінграду. Тяжко хворий, у 1946 році Кричевський звернувся з листом до комуністичного уряду з проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Дозвіл він отримав, але повертатися було нікуди: квартира в Києві і будинок у селі були зруйновані. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським винайняти житло в Ірпені.
Після «смершу» художник остаточно міг забути і про викладацьку кар’єру і про виставки. Микита Хрущов обіцяв Федорові Кричевському помилування, якщо він намалює портрет Сталіна. Однак митець відмовився. Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.
Сталінські премії та парадокс народного мистецтва
Саме в цей період, 1934 року, з’являється і затверджується офіційна доктрина соцреалізму, яка була вперше озвучена письменником Максимом Горьким.
Але процес цензури та мистецтва «за чітко написаними правилами» почався ще задовго до сталінського терору. Наприклад, ця цитата Володимира Ульянова про його ставлення до сучасного мистецтва, ніби резюме культурної ситуації, яка існувала з середини 1930-х років:
Мистецтво належить народу. Воно повинне походити своїм корінням у глибину широких трудящих мас. Мистецтво повинне бути зрозумілим цим масам, і ці маси повинні любити це мистецтво. Воно повинне об’єднувати почуття, волю та думку цих мас, піднімати їх. Мистецтво повинне пробуджувати у них художників і розвивати їх. Чи повинні ми підносити невеликій меншості солодкі витончені бісквіти, тоді як робітники та селяни потерпають від нестачі чорного хліба.
Протягом наступних десятиліть «культурним героєм», стає лауреат сталінської премії. Сталінська премія у той час означає мандат довіри художнику: мовляв, він йде правильною дорогою і створює абсолютно придатний для агітаційних потреб держави продукт.
Водночас, коли в країні формується формат, який вимагає від митця слідування дуже великій кількості канонічних настанов, з’являється парадокс народного мистецтва.
Без перебільшення 1930-ті – це період, коли митця могли відправити у концтабір за неправильно зображену доярку. Про експерименти можна забути, а хто не розстріляний, той ховається десь у підвалах. І в цей же час в 1936-37-х роках на художній сцені з’являється Марія Примаченко.
Марія Примаченко
Ми звикли до її образу спокійної жінки в хустині, і вона дійсно яскраво вирізняється у чоловікоцентричному світі мистецтва соціалістичного реалізму. Всі ці герої сталінських премій – це зазвичай чоловіки, суворі та безкомпромісні у своєму колабораціонізмові. А вона – проста жінка з українського села. Проте не така проста, як здається.
У 1936 році Марію Примаченко запросили до Києва. Там вона перебуває в потужному мистецькому полі спілкування, відвідує музеї та робить там замальовки. Тож її роботи — це не лише простонародна традиція космізму, а ще й діалог із образотворчою традицією.
Марія Примаченко. «Звір гуляє»
Для того, щоб обговорювати феномен Марії Примаченко та її творчість, потрібна окрема стаття. Немає сумніву в її таланті. Але зараз очевидно, чому комуністична влада була такою лояльною і навіть підтримувала наївне мистецтво. Це створювало образ лагідної соціалістичної держави, де місце під сонцем належить і пролетарю, і селянину. Перед художниками, літераторами, театралами постає дилема: або підкоритися соцреалізму і оспівувати комуністичну владу, — або, у кращому випадку, жити у підпіллі.
Досі точно не відомі дані щодо кількості українських інтелігентів, котрі постраждали в часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. За деякими даними їхня кількість сягала 30 тис осіб
Наступне десятиліття, звісно, позначилося Другою Світовою війною. Вона стала головною і чи не єдиною темою у мистецтві та літературі.
Переглянути повний цикл лекцій
Адаптовано за оригінальною лекцією Аліси Ложкіної