Олена Нестеренко
Про те, як займатися благодійністю без великих коштів і чому волонтерів звинувачують у безсердечності — розповідає засновниця і координаторка «Центру репетиторів» Леся Кондратюк та волонтери проекту. Вони працюють із непростою категорією онкохворих — із дітьми. На часі дізнатися про те, як волонтерство у цій сфері змінює і дітей, і самих волонтерів.
Про проект
Леся, викладає живопис
— Волонтерство – найдовша сфера, якою я займаюсь, окрім освіти. З дітками почала працювати на 2 курсі – займалася з ними логікою, це був дошкільний розвиток. У той же час мені запропонували посаду директора одного з центрів, що здалося тоді дуже дивним. Мені ж 18 років – який з мене директор?! Але я пройшла ряд тренінгів і взялася за це. А згодом почала співпрацювати з благодійним фондом «Набат» (прим.авт. – працює в інтересах соціально незахищених категорій дітей та молоді України).
Проект «Центр репетиторів» існує вже 4 роки – за цей час ми постійно розвивалися. За роки існування із нами співпрацювало близько 80-ти волонтерів. Зараз відкрився другий Центр – у Львові. Ми даємо не лише базові знання, а й викладаємо інноваційні предмети: 3D-моделювання і друк, робототехніка, біотехнології. Також в нас є анімаційна студія.
А сама «Запорука» (прим.авт. – організація, котра є співавтором проекту) працює в цій сфері вже 10 років. У фонді до усього підходять системно (чого мені в Україні взагалі не вистачає). Часто люди готові брати на себе відповідальність ненадовго: спочатку беруться за справу, а потім з певних причин її не виконують.
Бути на сьогоднішній день добрим, відповідальним і чесним — це дуже великий челендж для України.
Про тайм-менеджмент
— Зараз усе важче знайти волонтерів. Я із розумінням до усього ставлюся. Наприклад, якщо людина потребує додаткового заробітку і в неї немає вільного часу для того, щоб проводити заняття, — моя задача зробити так, аби їй було зручно. Тому наразі Центр робить акцент на дистанційному навчанні — волонтери займаються з дітками через Skype. Так оптимізуємо час.
Про вимоги до волонтерів
— Зазвичай ми набираємо 8-10 волонтерів. Підписуємо з ними волонтерську угоду на рік – своєрідний договір, що на цей час вони з нами. Звісно це їх ні до чого не зобов’язує, єдиними важелями впливу лишається самосвідомість.
Мені самій цікаво спостерігати, який відсоток серед волонтерів виявиться людьми відповідальними, а хто спочатку запевняє, що хоче і може працювати, та зрештою пропадає. Усе непередбачувано і зрозуміти хто є хто на початку доволі важко.
Рівень знань тих, хто хоче викладати — не показник. Для мене принципово, щоби людина любила свій предмет і вміла себе поводити з дітьми.
Про моральні виклики
— Для людей це — цікавий і важливий досвід. Однак більшість, пропрацювавши рік, йдуть. Це нормально. Треба мати силу волі, аби цим займатися. Від онкології, зазвичай, прагнуть відмежуватися. Спробували, доторкнулися до цієї сфери, але жити з болем людей, особливо якщо волонтери чутливі — непросто. У певній мірі важко і мені: це — складні переживання. Але фразу «Ти безсердечна!» я дуже часто чую. Ніби це тому, що я постійно працюю з онкохворими, але тримаюся і не ридаю.
Іноді важко із самими батьками та родичами дітей. Одного разу мені зателефонував хлопець, він фізику викладав, і попросив не ставити йому у графік певну палату. Виявилося, там була бабця, яка його постійно намагалася нагодувати, напоїти і про життя порозмовляти. Це дуже відволікало від занять, але він не міг нічого сказати, щоби людину не образити.
Про фінанси
— Завжди прошу знайомих, які хочуть допомогти дітям грошима, спершу подумати, на що вони хотіли би перерахувати кошти. Мені цікаво побачити ініціативу.
Звісно, найлегше — просто перерахувати суму. Люди звикли саме до такої форми вдячності, іншої не розуміють.
Про плани на майбутнє
— Хочеться зробити повноцінний клас, де діти практикували би 3D-моделювання. Аби там діти змогли забути, що знаходяться в лікарні. Щоби могли переключитися з атмосфери цього палатного режиму. Наразі для такої кімнати не вистачає простору.
Говорять волонтери проекту
Марта, викладає історію України
— На першому курсі в тебе не так багато занять: ти тільки вступив до університету, тож на роботу ще не підеш. Захотілося руху. І коли дізналася про можливість такого волонтерства, мені здалося, що це — найкращий варіант. І я зроблю добру справу, і таким чином займу свій вільний час.
Нещодавно мене дуже вразив випадок з одним хлопчиком. Він одужав і перед випискою підійшов до мене та подарував свій чохол на телефон. Я навіть нічого в нього не викладала. Мене це сильно вразило, було дуже приємно.
Волонтерство дає розуміння, що у житті є місце слабкості, що у всіх є проблеми. При цьому важливо показувати, що знайти бажання і сили допомагати — це реально. І я не вважаю це вихвалянням, радше — необхідністю.
Таня, викладає біологію
— Я почала займатися волонтерством на II курсі. Зацікавилася Центром через можливість роботи з дітьми і саме у форматі репетиторства.
Минулого року я ще паралельно давала приватні уроки для дітей-аутистів. Навантаження було серйозне. Але я мала піднесений настрій і відчувала приємне полегшення, йдучи з роботи. Радісно знати, що я щось дала цій дитині, привнесла щось у її розвиток. Окрім того, це добра можливість прокачати свої знання з предмету.
Каріна, викладає англійську
— Коли я тільки почала займатися волонтерством, дуже не хотілося, аби хтось про це дізнався. Переживала: а раптом в мене щось не вийде? Я — юрист з кримінального права, жодним чином не пов’язана з дітьми: ані братів, ані сестер в мене немає.
З фінансової точки зору, цей вид волонтерства — ідеальний варіант. В тебе є молодість та енергія для допомоги, а гроші — необов’язкові.
Більшість онкохворих дітей через пережите перетворюються на дорослих у маленькому тілі. Вони потребують співчуття, але не жалю. Тому свої емоції необхідно тримати під контролем, але не всі це розуміють.
У суспільстві закладене хибне сприйняття: ніби, якщо ти не можеш заплакати, ти — поганий. Мені навіть якось сказали, що я безсердечна, раз не проявляю емоції бурхливо. Інша проблема — коли починають жаліти волонтера. Бувало таке, що люди, дізнаючись чим я займаюся, дивилися так, ніби я звалилася з Місяця.
Емоційно волонтерство більше дає, ніж відбирає. Втім, іноді сил бракує, а проводити заняття у стані напівтрупа не можна. Одного разу переді мною став вибір, чи залишатися у «Запоруці»? З’явилася робота, і я задумалася про перерву на декілька місяців, аби звикнути до нових навантажень. Мене вистачило рівно на 2 тижні.