Анастасія ХілевськаСпівзасновниця Міжнародної Школи Соціального Підприємництва SELab та CEO Креативного простору «Часопис» Альона Калібаба розповіла про тенденціїї розвитку соціального підприємництва та його реалізацію в Україні та світі.
— Сьогодні соціальне підприємництво нагадує більше тренд, ніж окрему сферу зайнятості. Як Ви вважаєте, соціальне підприємництво відповідає насправді своїм першочерговим цілям і меті — допомагати, а не заробляти?
У мене, напевно, у силу того, що я керую бізнесом, дещо інша думка. Я би відштовхувалася від слова «підприємництво». У будь-якому випадку існує модель, яка повинна бути стійкою. Вона має забезпечувати ту діяльність, яка реалізується в рамках бізнесу. Тому я б не говорила, що соціальне підприємництво (ред. далі — СП) — це, в першу чергу, допомагати, а потім заробляти.
Я би сказала, що це — фінансова модель, яка дозволяє своєю стійкістю реалізувати активність, яка впливає на зміну ситуації. Існують різні моделі в СП. Є частина засобів, які генеруються і потім інтегруються у рішення будь-якої проблеми. А з іншого боку, є модель, коли вирішення проблеми вже вбудоване у сам бізнес. Наприклад, це групи населення, яким складно влаштуватися на роботу, їх навчають, і вони працюють на цьому підприємстві. Всередині компанії створюється комунікація, яка їх підтримує, і при цьому дозволяє їм набути нових навичок — це вже рішення та вплив на вирішення якоїсь проблеми.
— А ви можете навести приклади таких моделей в Україні?
Піцерія Veterano. Вони створювалися як бізнес, створювалися своїми ж людьми, які зіткнулися з проблемою безробіття — ветерани АТО, які повернулися з війни. Очевидно, що після воєнних дій і такого досвіду змінюються цінності та ставлення до життя. По-друге, після пережитої травми дуже хочеться бути серед своїх, які, як ніхто інший, розуміють тебе. Тому повинна бути така робота, яка реабілітує морально і дозволяє повернутися до нормального життя. Близько 90% людей, які працюють в мережі піцерій — це ветерани АТО. Тобто тут є проблема і є її вирішення. Але при цьому все інше працює, як у звичайному бізнесі. Піца повинна бути якісною, сервіс теж, люди мають хотіти повертатися сюди.
Другий приклад — є дуже багато таких ініціатив в Японії. Вони не називають це соціальним підприємництвом. Це — масажні салони, де працюють незрячі масажисти. У нас в Києві теж відкрився один із таких салонів. Вважається, що у незрячих людей компенсаторно фізичні здібності вищі, ніж у зрячих. Тобто незрячі люди, яким складно знайти роботу, працевлаштовані. Але при цьому їхня цінність ще у тому, що масаж, який вони роблять, за якістю і відчуттями кращий, ніж у зрячих. Можливо, це таке ціннісна вигідна пропозиція, яка продається, але з точки зору моделі СП, це виглядає саме так.
— Як зародилося соціальне підприємництво, зокрема в Україні? Як Ви почали цим займатися?
Мені здається, воно зародилося з двох сторін. З одного боку, це — фонди міжнародні, які розписують грантову підтримку на розвиток бізнесу, на зміну ситуації. Але потім вони почали замислюватися, що кошти, які вони дають, діють неефективно. А друга проблема — немає стабільності після закінчення програми. І ось вони почали думати, які ініціативи впроваджувати, щоб ідея після закінчення гранту продовжувала жити. І ось тут був перший поштовх. Вони почали зачіпати всі аплікаційні форми.
А на український контекст, мені здається, вплинула дуже сильно військова ситуація. У нас був незвичайний сплеск волонтерства в чистому вигляді і кампанія по збору коштів. І коли для людей це була можливість допомогти безпосередньо фінансами, таким чином реалізуючи потребу бути корисним, воно працювало. Але будь-який процес рано чи пізно закінчується. І після Майдану можливість жертвувати і їх кількість зменшилися.
І тут задумалися над тим, що ж робити, щоб ця діяльність була стійка і продовжувала працювати. Ось в чому полягає соціальне підприємництво. Бізнес зі змістом чітко характеризує його для мене. І це те, що ми робимо в «Часописі», коли об’єднуємо програми з соціальним підприємництвом. Щоби показати, які люди існують і які особливості цього бізнесу.
Фото: Олександр Рудницький
— Як стати соціальним підприємцем? Чи можливо це зробити, не маючи стартового капіталу?
Можна стати ким завгодно. Тобто бар’єри завжди у нас в голові. Найкращий ефект від соціального підприємництва, який я бачу, це коли люди вирішують свою проблему. Коли вони роблять те, що можуть і вміють, це працює. В СП у підприємця більше відповідальності, ніж у звичайного підприємця. Тому що звичайний звітується перед співзасновниками і своїм інвестором, і він не зобов’язаний бути публічним. У СП є і сильні, і слабкі сторони. Якщо ти свій бізнес позиціонуєш таким, що вирішує проблему, ( наприклад, у пекарні хліб печуть люди з синдромом Дауна) , він стимулює купівельну спроможність. Але це не знімає відповідальності, яким чином потрібно виправдати довіру перед клієнтом. Очікування прозорості від таких організацій набагато вище, ніж у звичайних бізнесменів. Тут дуже важливо вибудовувати комунікацію зі своїми клієнтами, щоб вони розуміли, що вони теж впливають на процес СП, який ми підтримуємо. А кожному хочеться бути причетним до гарної історії. І це чудово, коли бізнес працює заради змін.
Світова статистика свідчить, що США лідирує у світі в цьому. Мені здається, що це обумовлено на законодавчому рівні. Як тільки держава дає можливості, якісь привілеї або лояльні умови для розвитку такої діяльності, і якщо вона досить прозора, то відгук у суспільства буде високий. Ми розглядали такі моделі, як B2B або клієнт-бізнес, а є ще модель B2G (business to government). Це те, що реалізовано у Сполучених Штатах. Насправді намагаються це реалізувати і в Латвії, до речі, вони пішли далі, у них є навіть закон про СП.
Виник державний запит, який повинен реалізовуватися державою — і полягає він у тому, що держава дає роботу на аутсорс. Наприклад, клінінгові компанії працевлаштовують людей, які вийшли з зон позбавлення волі. Даючи їм роботу, вони отримують зарплату з держави. І тут діє взаємний процес. Держава вирішує свою проблему, не нарощуючи свою інфраструктуру. Але в США, гадаю, система звітності трохи жорсткіша. Держава спостерігає і здійснює аудит.
— В Україні закон про СП на законодавчому рівні не прийнятий?
Ні, але ще й рано.І Школа Соціального Підприємництва, й інтенсиви, і все, що ми проводимо в рамках «Часописа» — це не комерційна діяльність, це наші ініціативи. І дуже добре, що цього зараз багато. Що мені подобається в нашому випадку, що у нас йде об’єднання двох ініціатив: з одного боку «Часопис» як бізнес, з іншого боку — Український форум благодійників та інші громадські організації. Їхній соціальний досвід і наш бізнес-досвід дають таку синергію, яка дозволяє зробити школи ефективними і корисними.
Я спілкувалася з багатьма людьми у цій сфері, і ми дійшли висновку, що Україна просто не готова лобіювати закон про СП. Як тільки будуть пролобійовані якісь особливі умови такого виду діяльності, одразу ж почнеться маніпуляція і зловживання цим законом. Тобто зараз треба йти не зверху, щоб лобіювати закон, а знизу, щоб зрозуміти, які саме місця повинні бути відкориговані. Зараз ми прогнозуємо, що ще років зо 3 такі умови не повинні бути висвітлені в законі. Зараз для нас ще дуже рано. Були спроби, але в них не було сенсу, тому що не було прецеденту.
— Які проблеми і виклики СП в Україні ви можете навести на прикладі організованих Вами шкіл?
Проведено дослідження, навіть не на прикладі СП, що люди, даючи гроші на щось, навіть не цікавляться, що з цими грошима сталося. Цікавляться лише до 5%. Мені здається, поки у нас не сформується ставлення «А що було зроблено?»- нічого не буде. Участь має бути, до того ж повний цикл. Якщо ти робиш це усвідомлено, значить ти повинен розуміти, навіщо і до яких змін це призводить. А у нас це не сформовано. Дав грошей — купив — для себе галочку поставив. Хотілося б навчити наших людей критично мислити, критично ставитися до інформації і розбиратися в питанні. Я дякую журналістам, які висвітлюють СП і дійсно розбираються в темі.
— Альоно, чим Ви сьогодні займаєтеся у сфері СП, аби популяризувати це в Україні?
Дуже доречно зараз сказати про відкриття другого набору Школи соціального підприємництва SELab. Це — спільна ініціатива Часопису та Українського форуму благодійників в рамках міжнародного проекту SEESID за підтримки Swedish Institute. Головний принцип Школи — «learning by doing», тому ми акцентуємо найбільшу увагу на працюючі соціальні бізнеси.
Цього разу у партнерстві з благодійною організацією «Фонд родини Нечитайло» будемо також підтримувати проекти, спрямовані на створення можливостей для незалежного життя людей з особливими потребами.
Як результат, ми очікуємо і хочемо, щоб люди, які мають діючий бізнес, мали можливість розвиватися. Тим паче, якщо ти це робиш не наодинці, а з бізнес-експертами та соціальними активістами, у яких є великий досвід роботи із соціальними ініціативами. Отже, наше першочергове завдання — допомогти кожному відібраному проекту запустити і розвинути свою компанію.