Анна Савчинська
14 травня 2017 року у Вінниці у театрі ім. Садовського відбудеться прем’єра нової вистави у постановці львівської режисерки Єви Якубовської — «Майнц», за мотивами повоєнних років та подій у Німеччині. Згодом цю ж виставу побачать Львів та інші міста. А поки що ми говоримо не лише про новинку від колективу Єви, але й про те, яким вона бачить український театр і перспективу творчості в Україні.
Як все починалося
—Цьогоріч я підрахувала, що вже 9 років я займаюсь цією «нечистою справою». Все почалося, насправді, зі студентського колективу. Ми не називали це взагалі театром. В якийсь момент ми захотіли щось поставити з групою; щось таке, щоб не вийти на сцену і Шевченка почитати. Спочатку була «Снігова королева», потім «Мадам Боварі», от і по завершенню один театр, аматорський, у Львові запропонував нам — а ми уже десь 2 роки як грали, — бути їхнім другим складом. Це був такий дуже важкий період, тому що ми були колективом без назви, без нічого, а я взагалі повторювала, що я — не режисер, я просто людина, яка збоку дивиться. Я ніколи не хотіла грати, а це дуже важливо, як я потім зрозуміла. Вкрай важливо, щоби той, хто стає режисером, не хотів бути актором, бути «зірочкою». Тож коли прийшли в цей колектив, крім нас, там було 3 других склади, ми називали себе «134-й склад». Це були непросто: репетиції у підвалі, нам надавали приміщення для репетицій. Але там одночасно уживалися три колективи. Кожен хоче щось зіграти, а оскільки ми були мабуть наймолодші, нас не дуже любили («наймолодші» — це їм було десь по 40-30 років, а нам по 20+).
Пам’ятаю, — це теж такий дуже приємний спогад, — ми мали репетицію в парку культури, на відкритій ділянці, в нас не було можливості репетиції робити в залі. І от ми все проводили у парку, люди оберталися, мовляв, що це тут відбувається. А тепер через 6 років ми тут, у цьому ж парку робимо цілий театральний фестиваль, який називається «Кіт Ґаватовича». Коло замкнулося, такий собі самостверджувальний момент.
Так сталося, що із тих трьох «других складів» тільки ми одні зробили постановку. Один театр взагалі провалився (людина, яка там називала себе режисером, взагалі не розуміла, що і як робиться). Інший колектив мав проблеми із алкоголем. В нас, до речі, з того часу є правило: жодного алкоголю під час репетицій.
Ну і дуже велику роль зіграло те, що були люди. Це був театр більше людей, ніж мене як режисера. На мене звалилося керівництво, хоча я ніколи не хотіла бути керівником: це дуже небезпечно для здоров’я і фізичного, і психологічного. І ми досить довгий час, — один рік, другий рік, — на одній сцені на «Погулянці», щось там пробували. А тоді керівник театру, який нас запросив, підходить і каже: «Єво, якщо ти хочеш бути режисером, але ти не хочеш бути актором, ти мусиш розуміти, як це насправді працює». Він почав брати мене до своїх вистав, (вони тоді грали і в театрі ім. Лесі Українки). Це був мій перший досвід великого театру. Досить багато я з ним грала, потім з іншими режисерами. Це вже було спілкування із людьми із фаховою освітою, бо наші перші спроби і актори — то все було на аматорстві засноване.
Це був дуже довгий процес: навчання, виховання такого театру, щоб його можна було назвати «театром». Ми дуже довго називались «другий склад іншого театру». А потім в якийсь момент, я зрозуміла, що мені бракує теорії. Тому що якби там не було практика — це круто, важливо, це must, — але теорія у театрі (як і в журналістиці) теж потрібна: основи ти маєш розуміти. І тут парадокс. Я дуже проти цього п’ятирічного навчання для журналістів чи будь-кого, хто 5 років свого життя витрачає виключно на теорію. Не претендую на якусь там певність і правильність, але за моєю системою координат це саме так. Але повчитися було треба. Тоді я пішла на навчання до свого «театрального батька» — Ярослава Федорчука. Це — актор театру Леся Курбаса. Це— театр, який майже постійно збирає повні зали, який має свій стиль і дуже довершений у багатьох таких моментах, які мені є дуже близькими.
Ми почали із співпраці з Ярославом Федорчуком. Зараз працюємо зі «Складом 2.0», запрошуємо людей із досвідом: якісних акторів, якісних режисерів провести інтенсиви, тренінги. Ми прибираємо оцю відсутність освіти академічної прямою співпрацею з цією людиною, яка є носієм теоріїі з практикою, що важливо. Пригадую, у мене була проблема з деякими літерами, і тоді сценічної мови я навчалась в іншої акторки, ще із нашого першого театру.
В період того інтенсивного навчання у якийсь момент ми вирішуємо позиціонувати себе як окремий театр. Все більше стикаючись з медіа, я розумію, що має бути бренд, який ти розкручуєш. Першопочатковий театр, «Другий склад» існував досить довгий час, після того як ми закінчили виш у 2010 році.
Зараз ми доростаємо до повнометражних вистав, до великої сцени. Це складно, навіть на такому відчуттєвому рівні, нам було важко працювати з цим всім. Особливо коли, ти починаєш розкручувати бренд. Це — серйозніша робота, це більше не є просто колектив друзів, який інколи виїжджає на природу і робить вистави «для своїх». Саме тоді відбулися трансформації, і «Другий склад» розпався. Пішла та частина команди, яка пам’ятала, як все було весело і невимушено на репетиціях, а тут Єва прийшла і стала мегерою — почала щось від усіх вимагати. В цьому була і моя помилка. Я тоді працювала головним редактором — і чомусь теж вирішила, що раз плачу людям гроші, то мушу і вимагати. І те ж саме, з тим, що це все було for fun, а потім пішло «не так».
Зі мною від початкового складу залишилися деякі актори і звукорежисер, наш Дмитро Готь. Ми тоді саме виступили на ATLAS Weekend, і був тоді такий кумедний момент. Після виступу до нас підійшов охоронець і на питання, як йому вистава, сказав, що «ну те і те цікаво звісно, але от музика у вас така шикарна». За рік роботи в оновленому складі актори вже починають жартувати, що годі вже робити компліменти нашому звукорежу, настав час ще когось похвалити.
Про фахову освіту учасників та учасниць «Склад 2.0»
—Навіт наш звукорежисер прийшов до «Другого складу» як актор — але «не склалося» (зате склалося зі звуком). Хоча у виставі «Майнц» у Вінниці він буде грати. Я іноді боюсь, бо це така дуже негативна роль у цій нашій новій постановці. Але він коли виходить грати, буде і далі ставити звук, — його роль поза сценою дуже важлива, насправді. Він за стільки часу спільної нашої роботи надивився на стільки різних акторів, на дуже різні речі, мав теж тренінґи, інтенсиви. Він дуже виріс, тобто зараз він справді може називатись звукорежисером, який з боку дивиться на акторів. Наша акторка Софія Розпутня, ми з нею працюємо дуже давно — і вона теж не має фахової освіти, хоча минулоріч ходила і на цикл тренінґів, і до Ярослава; працювала із різними режисерами. Серед акторів вона має найбільший практичний і теоретичний досвід. За весь час нашої роботи я зрозуміла, що теорії не вистачає — і це потрібно «закривати».
Про складність виходу на рівень професійної сцени без професійної освіти
—Я постійно думаю, про те, що це погано: не мати фахової освіти. Насправді гадаю, що театри, які складаються із не-«профі» є і в Києві також. І оце постійне протиставлення «аматорів» та «дипломованих» лякає. Дуже часто підіймається питання професійності/непрофесійності, оцієї «корочки». Хоча ти можеш теорію закривати книжками, роботою з якимись там тренерами. Як зауважує одна наша подруга, театральна критикиня (і я насправді теж переконана в цьому), є момент, коли професіонали виходять на сцену — і в них немає емоцій, але є база, теорія. А є момент того, коли виходять непрофесіонали, але в них є емоції — і це інколи набагато краще «чіпляє» глядача. Емоцію треба вміти видобути, — якщо ти не можеш цього зробити після такого-то блоку теорії, то це — величезна проблема.
Коли у нас з’явилась вже директорка, ми підіймали це питання і зрозуміли, що будемо закривати це питання через тренінґи та інтенсиви. Я принципово не хочу відправляти акторів вчитись на 5 років у [інститут ім.] Карпенка-Карого. Принципово не хочу, бо я не вважаю це потрібним. Хоча вишкіл є прекрасним, є дуже багато успішних і режисерів, таких яскравих і таких щирих собою, якщо так сказати. Але ми вирішили, що будемо такий блок закривати, запрошуючи до нас тренерів, покриваюче це якимись фінансовими можливостями театру. Вкладаємо в майбутнє, бо це потрібно. Тим, хто думають, що можна робити щось таке яскраве, більш глобальне, без теоретичної бази, мушу сказати: ні, це не так, особливо в цій сфері.
Про технології у театрі
—Є театри технологічні. Коли я лекцію нещодавно готувала, то піднімала матеріали про театр незалежної України. Український театр, коли почав існувати, то 1990-ті роки дуже вдарили по сценографії і до сьогодні дуже б’ють, тому що економічне питання було на часі, не було можливостей фінансових. Люди не могли собі дозволити декорації, технологічні, якісні, автоматику. І коли «нульові» приходять, то чимало режисерів, що вже звикли до цієї бідності, підсвідомо пропускають той момент, що світло, звук, сцена мають вже нарешті стати якісними. Чому топовий музикант розуміє і може собі поставити світло, а якийсь топовий театр забуває про це? Це дуже потрібно. Є прекрасні можливості, ґрантові і спонсорські. Це реально — піднімати ці гроші. Це дуже складно, але більш ніж переконана, що це — реально. Як на мене, зараз, завдяки British Council, такі можливості реально використовувати. В театрі ім. Леся Курбаса є вистава «Зимова казка», де є особливий пісочний годинник — дуже ефектно це все виглядає на сцені і «працює» на глядача. Вважаю, подібні речі є сенс використовувати. Так само питання відеоарту — дехто каже, що це відволікає від основної вистави, але якщо це використовувати доречно і змістовно, воно дуже збагачує постановку.
Єва Якубовська під час фестивалю «Кіт Ґаватовича», 2016 рік
Про театр, кіно та кінематику
—Олександр Білозуб, — відомий сценограф, працював з Андрієм Жолдаком, — був у якомусь закордонному театрі. І там в певний момент на падусі, тобто зверху сцени, на такій підтримці на канатах «пливе» актор у човні, фон позаду нього міниться, декорації рухаються. І от він, споглядаючи все це, зауважує: «Я дивлюсь на акторів, але я їх не бачу. Вони грають, але мені цікаво дивитись за цим рухом і декораціями, я забуваю про сюжет, стаючи немови дитина». Будь-яка людина у дорослому віці — це й далі ота «дитина», і вкрай важливо враховувати це. Важливо «не загратися» із «кіношними» прийомами. Багато залежить від фаховості режисера, сценографа. Але повністю закриватися від кінематографічних прийомів, від динаміки, від декорацій — це пережиток.
Про глядача
—Насправді буду відвертою (можливо, десь буде звучати дуже пафосно), але наприклад наша історія як театру почалася із того, що ми були глядачами. І актори завжди залишаються як глядачі. Вони спостерігають за пластикою людей, вони не можуть грати те, що вони не бачили, те що вони не «перепускали» через своє сприйняття. Пам’ятаю, колись Ярослав Федорчук радив записувати якихось цікавих людей і запам’ятовувати їхню пластику. Так народжується автентична манера вашого персонажа на сцені.
Гадаю, якби ми зараз були юні й створювали театр, то починали би на якомусь закинутому заводі. Це дуже цікава практика і можна дуже гарно експерементувати. Відсутність приміщення — це навпаки щось цікаве, яке дозволить дати нову форму. Чому хтось сказав, що театр має існувати на сцені, і необов’язково під сценою?
Глядач не дурний, йому треба видовища нелінійного, він приходить за сенсами, не просто подивитись і «погратись»
Про поїздки та «життя в купе»
—У минулому році я їздила більше як літературний агент в турі із письменницею Євгенією Сенік, і коли повернулась, було трохи важко. Я взагалі не уявляю, як можна в тури їздити, як «Жадан і Собаки», наприклад. Навіть тут, де я була більше «закулісна миша», було складно. Основна проблема: за 2 тижні ти повертаєшся до рідного міста — і бачиш, що втратаєш контакт із оточенням, із друзями. Життя іде, а ти далі їдеш, а в тебе робота і ще кудись поїхав. Річ у тім, що коли ти сам як носій виступу, сам ведеш лекції, тренінґи чи виступаєш на сцені, то настільки віддаєш багато енергії, що це важко описати. А за вікном тільки міста змінюються. Зазвичай музиканти їздять в такі тури, це не тільки Сергій Вікторович [Жадан], багато прикладів гуртів, які активно гастролюють. Але й навіть якщо взяти суто письменників — того ж Андрія Любку, — я не уявляю в якому стані людина повертається після турне 10 містами за 10 днів.
Під час туру із Євгенією Сенік, авторкою книги «Країна У»
Про відновлення балансу
—Я ніколи не відновлювала баланс, в мене є така проблема. Якось захворівши, я пару днів пролежала у ліжку — а на четвертий день просто «сходила з розуму» вже від бездіяльності (хоч і розуміла, що треба ще полежати, аби голос не втратити, бо голос для мене дуже важливий, це мій робочий інструмент зрештою). Просто настільки ти звикаєш до якогось такого стану, і ти постійно чимось зайнятий і постійно хтось щось від тебе хоче — фестиваль, виступ, репетицію — що з часом навіть друзі й колеги у тебе починають переплітатися. Це жахливо: ти йдеш вино ввечері із друзями — і однаково починаєш з ними говорити «про справи». Зараз, скажу по секрету, фестивальну виставу я не враховую, а «Майнц» буде моєю «лебединою піснею» на якийсь час, я думаю десь так на років два. Хочу якийсь час повчитися для себе. Я не йду з театру «Склад 2.0», а просто трошки відлучусь. В якийсь момент це буде навіть добре, бо ми підтягнемо теорію. У нас дуже багато таких локальних проектів, у Львові і той же фестиваль який буде тривати. «Кіт Ґаватовича» залишається і буде залишатися, тому що це занадто важливо і для нас, і для містян.
Про приміщення, базу чи прив’язку до місць
—Ми практикуємо проведення відкритих репетицій у бібліотеках, жартома називаючи їх «театральним порно». Зазвичай бібліотеки — це шось таке нединамічне, статичне, але зараз у Львові дуже багато цікавих, яскравих, активних бібліотек. Їм це цікаво — і нам це цікаво. Хочеться спробувати, як звучить кожне різне приміщення, я думаю, що ми в результаті таки переселимось назад в наше приміщення. Але зараз поки ще пробуємо, бо дуже такий цікавий на смак експеримент.
Про труднощі
—Я переконана, що все реально непросто. Минулого року перед початком фестивалю нас запросили на «Радіо SKOVORODA» Володимир Бєглов із Вікою Швидко, — це директорка «Першої сцени» — і обговорювали питання співпраці, культури, бізнесу. Це питання чесності, безумовно, це питання навичок, це питання контактів, це дуже багато питань. Але я переконана, що це реально, може це тому що ми робимо зараз тільки другий фестиваль, і нам все так прекрасно виглядає. Ми зробили другий фестиваль, безумовно і очікувано, що ми вийшли «в мінус», але у нас всі події безкоштовні. Безумовно добре, що є «Склад 2.0» і директор театру, які готові завжди підтримати, не тільки плечем для плачу, а й гаманцем — і якісь друзі, які готові. Безумовно, «Кіт Ґаватовича» не відбувся би без людей, які навколо.
Постійно кажу, що мистецтво може і має заробляти на собі гроші, воно не є інвалідом — просто треба навчитися це робити
У нас зараз ще більша команда «Кота Ґаватовича», більше проектів. Ми будемо робити благодійну акцію під робочою назвою «Кіт для Лесі»: будемо збирати кошти для відновлення театру Лесі Українки. Збирати фінансові пожертви на фестиваль — це дуже непевно; але є можливість збирати кошти і допомогти театрові. Щодо розкрутки й піару — після нашого фестивалю я зрозуміла, що на піар театральний не діють ані аудіо- чи відеореклами, ані баннери. Як більше уваги залучати, яку рекламу ще створювати? Це для мене загадка; ну не випускати ж людей голяка навулиці заради промо театру?
Лекція про театр під час фестивалю CodaFest
Про трансформацію театру та вплив соцмереж
—Мені просто здається, що відбулась така річ, яку музиканти вже збагнули, а театрали і мистецтво більш закрите — в більшості своїй ні. Ми живемо в епоху, коли відео починає займати все — YouTube, Facebook. Зараз відеоролики для «Склад 2.0» нам робить Софія та наші друзі. Ці відео змонтовані неідеально, але вони дуже користуються попитом, такий вірусний контент. Поїхали в Запоріжжя — і ми бачимо як театр там живе, якісь такі закулісні речі, і теж це все на відео фіксуємо; такий собі театральний vlog. Навіть як ми в тому поїзді купуємо вареники в Жмеринці. А потім ти сидиш собі холодного вечора, не розумієш, навіщо ти займаєшся тим мистецтвом і дивишся цое відео — і «та ні, норм все, треба працювати далі».
Я питаю часто у колег, як за кордоном взагалі це відбувається, як на одній сцені уживаються класичні та новітні опери. І мені кажуть: «Єво, за кордоном, наприклад у Німеччині, попри класичну оперу є ще дві таких нових». Треба розуміти, що крім тих, хто дивится відео в YouTube чи сидить у Фейсбуці, є ще люди — і це теж аудиторія, її не потрібно пропускати повз себе, вони теж готові платити гроші за якісний продукт. Наприклад, наша вистава «Майнц» за цільову аудиторію має і старших людей також.
От у нас має бути дитячий фестиваль, дитяча сцена, там з дітками молодь, хтось комусь передасть відео — і це круто, сарафанне радіо. Але не варто забувати про цільовий вплив. Не можна говорити про якусь таку одноплановість: «тільки все отак», — має бути симбіоз постійний.
Про театр загалом і «Склад 2.0» зокрема за 2-3 роки
—Колись Любомир Серник, той, хто читає зі мною лекцію про «хороших хлопців у театрі» (правда, він в літературі), перед нашою першою лекцією у Франківську каже: «Єво, а ти думаєш театр — це прибутково, чому ти цим займаєшся?». І я аж із чашкою й тарілкою завмерла: «Так, зараз я тобі розкажу!» Насправді театр має бути прибутковим, театр теж не є «інвалідом» — подивіться на театр «ДАХ», на Dakh Daughters, вони за кордоном вже більше гастролюють, ніж тут. Якісь театри трансформуються — а є наприклад, «Бродвей» у США. В них це — «народний театр», і він дуже комерційний. Давайте чесно: люди не думають тільки в категоріях високого мистецтва, надзагадковості, «мистецтва для митців». У кожного є своя точка відліку і свої смаки.
Безумовно, я не хотіла би, щоби «Склад 2.0» перетворився на щось таке масове і йшов повністю на поступки тимчасовим бажанням глядача. Зараз я бачу моду на театри. У Львові дуже багато різних театрів відкривається. Є театри, які відкривають іноземці, є режисери, які приїздять. Безумовно це стараннями і влади нашої (дозволю собі навіть таке сказати), й інституцій локальних, які просто беруть і «б’ються головою об лід». Ця ж «Перша сцена», театр Леся Курбаса — це їхніми стараннями, коопераціями, запрошеннями, недоспаними ночами все відбувається.
Але ми маємо лише кількісний зріз. І тут питання, коли буде якісний зріз. Гадаю, цей же безвіз теж повпливає
Як працюватиме безвіз з ЄС — як колись повпливало падіння «залізної завіси», коли з’явились нові жанри. Надважливі кооперації із тими, хто може дати щось нове, з тими хто — скажімо — з іншої школи, з іншої країни, з іншого материка. Тому я думаю, що театр буде розвиватись у якісній такій прогресії — і це круто, коли з’являються нові колективи, коли є така конкуренція добросовісна. А коли конкуренція перетворюється в кооперацію — це ще краще.
А для «Складу 2.0» за 2 роки? Це так зовсім близько для якихось глобальних передбачень, але я хотіла би бачити, як і далі «Склад 2.0» зберігає свою властивість бути командою, яка стала сім’єю. Це — відповідальність один перед одним, яку ми завжди намагаємось вкласти у все, що робимо. Дуже нам бажаю залишатись командою, залишатись сильними і активними. Робити правильні вибори і виставляти правильні пріоритети в житті. Я прогнозую розвиток театру, але десь напевно за 2 роки, більш в такій сухішій перспективі, теоретичній, освітній та організаційній. так щоби кожна наступна вистава ставала кращою. Колись один режисер казав: «У мене там вистава гарна, потім «не-очень», потім знову гарна». Так не має бути — це неповага до глядача, ти ж працюєш на нього. Я нам бажаю, щоби ми тільки росли, і кожне наступне наше дійство було вищим за попереднє, щоби було страшно стрибати вверх. Часом так давить ця відповідальність, але ти розумієш, що це правильно: стрес загартовує.
Все буде красиво у всіх нас