Єва Якубовська
Єва Якубовська розповідає про враження від міст — на часі розмова про Херсон.
Про кольори
— Ви краще з таксистами на українськом не розмовляйте – попереджує мене таксист у Херсоні, який почувши мою «западенську», перейшов на ламану українську (яку, за його словами, успадкував від батьків-«западенців»). Важливо наголосити, що характеристика територіальної приналежності у такому ракурсі надійшла саме від нього.
— Чому? – дивуюсь.
— Ну, бо знаєте у нас здєсь багато трикольорних, — апелює до відомого нам прапору, за колористикою схожого на колорадського жука, — ані нє очень люблять український.
Це був лише перший день мого дослідження Херсону. Тому в принципі до поради «западенського» таксиста вирішила не особливо дослухатись, але звісно, що на таксі почала дивитись дещо по-іншому.
Не такий вже й малий
Насправді, коли у списку малих міст я зустріла Херсон, було як мінімум дивно. Навіть спираючись на мій нижче середнього рівень знання географії України, розуміла, що якось поруч із Подільськом не дуже ґречно писати «Херсон». І це я зараз не про кількість населення, хоча це — також красномовний факт. Для порівняння у першому місті мешкає 40 тис осіб (якщо вірити даним перепису 2002 року), а у другому – 295 тис (за інформацією ООН від 2013 року). Ну і найяскравіший факт – у місті є культура, і її чимало. До прикладу: аби більш-менш чітко скласти перелік гуртів у місті мені (а точніше — музикантові, який мені цьому чистосердечно допомагав) знадобилося 2 дні — і ще кілька повідомлень у Facebook.
Найпромовистіший факт – це певного роду суперечка, можливо навіть краще сказати конфлікт, який присутній у культурно-мистецькій сфері
Конфлікт. Якщо говорити про це явище у розрізі мистецьких проектів, то зазвичай він стосується
- або влади,
- або конфлікту у самій мистецькій спільноті.
Існування другого зазвичай притаманне просторам великих міст. Він може існувати тільки там, де є чому конфліктувати. Не подумайте, я не закликаю до сварок та розмов «на ножах». Радше констатую те, що до мене прийшло за три дні розчиняння у Херсоні. Та важливіше тут буде згадати про перший вид конфлікту. Влада та культура. Взаємовиключні поняття для більшості міст України. На жаль.
Продати не можна залишити
Розкажу вам історію Art HUB, який намагається не загубити себе, а головне — не втратити приміщення кінотеатру «Ілюзіон», де зараз він існує.
Якщо коротко: це приміщення розташоване у місті, але, як це часто буває із старими кінотеатрами, належить обласній адміністрації. Сам по собі HUB є у підпорядкуванні КП «Кіновідеопрокат». Обласна адміністрація спільно з КП «Кіновідеопрокат», посилаючись на неприбутковість та затратність утримування HUB‘у (колишнього кінотеатру «Ілюзіон»), хоче продати приміщення.
Важливо візуалізувати географічно ситуацію: будівля розташована у мальовничому (тобто ласому) куточку Херсона, недалеко від берегів Дніпра, а також самого центру міста. Словом, казка. Але у наших героїв із Art HUB’у не така вже безвихідь. На допомогу активістам-оборонцям прийшла міська рада, яка запропонувала взяти на міське утримання приміщення багатостраждального кінотеатру (до речі, це не перший раз його намагаються пустити по світу, – варто прочитати у метафоричній трактації, – прим. авт.). Звісно, що обласну адміністрацію не вельми потішила ця щиросердна пропозиція від влади міста, тому вона намагається боротись за право власності (читай: продажі). Інакшу мотивацію нам не допомогли знайти безпосередні учасники рингу баталій зі сторони ОДА та «Кіновідеопрокату». Адже графік роботи державних структур, а особливо відділу культури адміністрації важко прованґувати, а достукатись до коментаря від КП «Кіновідеопрокат» не вдалось ні особистим візитом, ні офіційним прес-зверненням на електронну скриньку організації.
За останніми постами безпосереднього лідера руху за життя Art HUB і приміщення кінотеатру «Ілюзіон» як креативного простору, а не чергової фабрики, чи торгового центру, можемо сміливо сказати, що боротьба триває.
Місто-сад
Херсон, — а точніше його культурно-мистецький прошарок, — може бути настільною книгою для багатьох малих міст, як необхідно створювати та відстоювати право на культуру. Насправді прикро усвідомлювати, що слід виборювати таке право, але краще швидше прийти до усвідомлення хвороби, аніж бавитись у небачення, аби швидше перейти до лікування діагнозів.
Ще один приклад до наслідування – проект Urban Сад. Він є взірцем якісної співпраці бізнесу та мистецького сектору. Якось бізнес-організація міста «Ми – Херсонці» усвідомила важливість ревіталізаційних процесів і відчула велику вагу мистецького як такого. Тоді скинувшись копійчиною, учасники організації перетворили колишню взуттєву фабрику на креативний простір під назвою «Urban Сад». Допомагає їм у цьому ГО «Тотем».
Локація досить швидко стала популярною як у самих організаторів культурних подій міста, так і в цільового споживача такого типу подій, ба навіть у молодят (а радше — у весільних фотографів, які полюбили цей ревіталізований завод і мистецтво у ньому як чудовий горизонт для святкових світлин).
А тепер зведемо в один абзац Urban Сад та Art HUB, мене, здається, за це можна було б анафемувати (притаманно перебільшую – прим. авт.). Проекти досить різні у природі свого існування, як і у типі. Але мету мають схожу – пожвавити місто, наповнити його сенсами, а не лише модою на сенси. Красиві люди роблять красиві проекти, вболівають за рух вперед і вгору. Прикро, тільки що зараз у цьому абзаці доведеться вам нагадати про явище конфлікту. І не того, який ми вже проговорили, — тобто протистояння влади з культурними спільнотами, — а як раз той, який притаманний містам із достатньо розвиненим мистецтвом.
У часі відстоювання права на існування Art HUB у приміщенні колишнього кінотеатру «Ілюзіон» у Саду саджають квіти. Остання дія є прекрасною і необхідною, але прикро, що квіти не допомагають створювати й у іншому місці. Адже, коли їх, — квітів, — є багато, вони стають різноманітніші та й поціновувачів стає більше. Словом, тільки в казках дракона перемагають самотужки.
І на завершення про приємне: тобто про таксистів, «западенців» та триколір, — а радше про відсутність останнього. У день від’їзду з міста була змушена все ж таки скористатися послугами херсонського таксі. Та цього разу водієм не виявився «западенець у відставці». Мене зустрів дружелюбний корінний херсонець, який не так давно повернувся додому після служби в лавах української армії — рік часу він воював в АТО. Він захопливо ділився майбутніми мандрами зі своєю дружиною та донькою, яких вже за місяць планував повезти до Львова,а ще до Кракова і Праги. Розповідав він українською, хоча жартував, що через відсутність практики, йому легше говорити англійською.
P.S.: Всі матеріали є суб’єктивним баченням автора і можуть не піддаватись вашому прийняттю