Yuliia Vozniuk
Каннський кінофестиваль продовжується, як і продовжують виринати захисники “вєлікой рускай культури”. За декілька днів до цього, це був росіянин Кірілл Серєбряніков, а тепер це робить Сергій (Сергєй) Лозниця.
Сергій Лозниця / Facebook
Сергій Лозниця – суперечлива персона в українській кіноакадемії, з якої його до речі вже виключили. На теперішній час вважається найвідомішим українським режисером у світі, хоча у 2010 році назвав себе російським документалістом. Сам Лозниця білоруського походження і вже багато років живе в Німеччині. Режисер фільму “Донбас” та “Майдан”, знімає загалом документальні фільми. 27 лютого цього року вийшов зі складу “Європейської кіноакадемії ”(EFA), так як вважав, що відповідь ЄК на російське вторгнення є слабкою.
Але, ось сьогодні, коли проходить Каннський кінофестиваль, а президентка Європейської кіноакадемії критикує Канни, що фільм росіянина Кірілла Серєбренікова допущено до конкурсу, Сергій Лозниця, як український кінорежисер виступає з промовою, де одразу критикує кіноспільноту за бойкот російського кіно
Відразу ж після початку російської агресії в Україні я виступив проти тотальної заборони російського кіно та проти бойкоту російської культури
– де також зазначив, що через цей бойкот, його фільми не показують в Україні та вимагають скасувати покази в ЄС, та прирівняв таку політику бойкотування з політикою ФСБ
Хоча хочеться нагадати Сергію Лозниці що з політикою ФСБ, а точніше КГБ, добре знайомі представники саме української культури, які не тільки не мали змоги представити світу українське кіно, але і були розстріляні чи заслані через те що робили свій культурний продукт українською мовою. Про це Сергій Лозниця не загадав, але згадав про мову, а точніше “язик”:
Вимога заборони культури рівнозначна вимозі заборони мови…Як можна заборонити мову, якою розмовляє 350 мільйонів людей на земній кулі? Я звертаюся зараз до вас моєю рідною мовою, якою я говорив у моєму рідному місті Києві з дитинства. Цією мовою говорить більшість біженців зі східних областей України. Цією ж мовою героїчні захисники острова Зміїний пояснили російським агресорам, куди їм слід прямувати
Тільки тут виникає риторичне питання, а чому для Сергія Лозниці рідна мова російська, а не білоруська, якщо він має білоруське коріння, чи українська, якщо він є громадянином України. Може тому, що Сергій Лозниця не чув про політику русифікації, про безліч заборон української мови чи про Голодомор який винищував українське селянство, яке і було носіями української мови. Може якби пан Лозниця вивчив цю історію, то знав якою ціною в українських містах знищували українськість і вирощували імперськість. І не тільки Герої Зміїного послуговувалися російською мовою, щоб пояснити куди російським військам треба йти, це також робили чехи, грузини та багато інших, але не тому що “російська мова їх рідна”, а виключно для того, щоб російські війська точно зрозуміли куди їх шлють. Бо як показує історія, росіяни можуть окупувати країни, але не вивчити їх мову.
Як можна ототожнювати лиходійства, скоєні нинішнім російським режимом з творами тих російських авторів…, які стали частиною світової культури, а отже – надбанням всього людства
Дуже просто! Хочеться вигукнути на ці слова. Яких саме авторів має на увазі Лозниця, я не знаю, бо далі він посилається на слова не “вєлікіх рускіх песателєй”, а на австрійського письменника Стефана Цвейга, французького філософа Рене Жирара та литовської еврейки Ірени Вейсайте. Чому вони? Чому не Булгаков, Чехов чи Пушкін? Раптом не тому, що всі вони російські шовіністи яких російська імперія, а потім срср піарили на всіх міжнародних аренах, роблячих їх маркерами того що зараз московія називає “рускай культурой”.
Але найбільше мене вразили ці його слова:
Події цих трьох військових місяців, і та агресія, на яку зазнали і зазнають не лише окремі культурні інституції: музеї, театри, кінотеатри, галереї, а й самі автори – режисери, актори, диригенти, художники, музиканти – вимагають рефлексії та серйозної розмови. Нам треба зрозуміти, що відбувається? І кому це потрібно?
Ні, Сергій Лозниця не закликає до розслідувань злочинів РФ проти українських культурних інституцій, не звертає увагу світу як російські війська знищують музеї, галерей, театри, про те як українські режисери, актори, диригенти, художники, музиканти гинуть від російських куль. Тут Сергій Лозниця хоче розмови чому російська культура зараз під бойкотом, він хоче зрозуміти що відбувається і кому це потрібно. Тому я спробую пояснити що відбувається.
В перший день війни російські захисники “рускай культури” спалили музей Приймаченко на Київщині, роботи художниці врятували тільки завдяки охоронцю та селянам. Прямим ракетним ударом знищили музей Григорія Сковороди, де філософ жив та де похований.В Маріуполі, ті ж самі захисники “вєлікой кільтури”, свідомо бомбардували театр, який став прихистком для маріупольців, а для декого став могилою.
Telegram-канал радника мера Маріуполя Петра Андрющенка
Може Сергію ви б краще згадали, як РФ вбили артиста балету Національної опери України Артем Дацишина, чи актора Паша Лі, Василя Сліпака могли хоч словом згадати про загибель акторки Малого театру Оксани Швець, чи про музиканта Донецької державної академічної філармонії Миколу Звягінце. Чому не згадали про загибель під Маріуполем двох дітей Єлизавети та Соні, які були актрисами Маріупольського театру?? Чому мовчите коли захисники “рускай культури” вбивають представників української? Чому якщо ви так любите російську культуру ви не живете в РФ і сповна не насолоджуєтесь містами де жили й творили її представники, чому ви втекли подалі від цієї культури?