Юрій Самусенко
Ненсі працювала вчителькою у католицькій школі, але після смерті чоловіка перестала знаходити орієнтири в житті. Їй хочеться відкрити нову себе у сексуальному досвіді, хоча вона досі цього боїться. Ненсі наймає жиголо Лео, який набагато молодший за неї та професійно ставиться до своєї роботи. Спершу в них не клеїться розмова, але поступово вони відкриваються один одному, розмовляють про дитячі та дорослі страхи і врешті-решт займаються сексом. Але цього виявилося недостатньо обом, щоб вийти з готельної кімнати задоволеними.
Часи пандемії обмежують виробничі процеси в кіно і стрічки стають камернішими та практично театральними. Те ж саме відчуття з’являється і при перегляді фільму Кеті Гайд, який прем’єрувався на віртуальному «Санденсі» у 2022 році. Три з чотирьох новел відбуваються лише в готельному номері, а четверта в лобі готелю. Втім, це ніяк не заважає динаміці, яку створюють Емма Томпсон та Деріл МакКормак. Блискучі актори сваряться, миряться, соромляться, нудьгують та стресують через буденні речі, але спостерігати за ними так само цікаво, як і дивитися запуск космічного шатла.
Менше з тим, це кіно виграє внаслідок сценарію Кеті Бренд, яка натренувавшись на ефірних британських серіалах вийшла в повний метр. «Щасти тобі» в її інтерпретації – це історія не про взаємини чоловіка та жінки, а про взамєини жінки з її тілом. Персонажка Емми Томпсон Ненсі не розуміла, що вона заслуговує на життя, сповнене сексуальних утіх. Її страх розвінчується, коли Лео запевнює її в тому, що це нормально, знімаючи стигму з її начебто старого тіла.
В одній із фінальних сцен Томпсон абсолютно оголена стоїть перед дзеркалом та вивчає себе з усіх боків, а на пресконференції акторка пояснила, що ніколи б такого не зробила сама, адже її персонажка на відміну від неї змогла побороти страх. І це показовий момент, що суспільна думка досі вирішує, що і як потрібно робити зі своєю зовнішністю. Лео Гранд мріє про те, щоб всі люди змогли отримати фізичне задоволення і саме тому професії секс-робітників досі існують.
Таке тихе та спокійне кіно – те, чого не вистачає в сучасному ландшафті кінофестивалів, які орієнтуються на соціально-політичні теми. Цьогоріч на Берлінале є кілька стрічок, події яких розвиваються в одній кімнаті («Петер фон Кант» Франсуа Озона), але лише фільму Кеті Гайд вдалося викликати емоції та роздуми, що давно не з’являлися на великому екрані.