🎬 Питання без відповідей: Аніме 2021-го

Торік аніме не засягло вище сподіваного. Дожили до фіналів «Євангеліону» та «Атаки титанів» — і на тому вдячні. Ідей як бути далі й чого очікувати не отримали, самі питання. Але й це вже добре для початку. Отож розглянемо важливі (і не дуже) аніме, що побачили світ у 2021 році.

Vivy: Fluorite Eye’s Song

Фест досягнення візуальних можливостей японської анімації, серіал «Vivy» залишається красивим не тільки в динаміці, а й у спокої, додаючи кінематографічности окремим сценам обережною зміною співвідношення сторін кадру та наділяючи деякі моменти експресією повноцінних деталізованих ілюстрацій. Такими ніштяками запам’ятовується ця боротьба одного штучного інтелекту з іншим. Історія тривалістю сто років вагою пада на плечі Віві, якій перш ніж «ощасливити людей своїм співом», треба завадити подіям, що призведуть до їхнього судного дня. Її надокучливим всезнайком-супутником стає Мацумото, який надто багато говорить і пояснює (не тільки його недолік у цьому аніме).

Сюжет, нікуди діватися, зумовлений ритмічно стрибати через часові проміжки. Віві та Мацумото залишаються, а обстановка кардинально змінюється, зливаючись із відбитками минулих подій і героїв. Така епізодичність відчувається, що далі, то більше. Щоразу серіалу важче затягувати й переконувати у власній важливості. А коли починаєш сумніватися, то і якісь дрібні вади загалом хорошого шоу стають явніші.

Щороку має бути якась така історія про істоту наче бездушну (нулі й одиниці), самоусвідомлення котрої штовхає на питання до себе, мовляв, а що ж я, яка моя місія? «Vivy» точно не найкраща серед цих історій, але вона принаймні старається (і робить її краще, ніж продовження основоположного «Ghost in the Shell», що вийшло за рік до «Vivy»).

Mushoku Tensei

Чого очікувати від аніме, де головний герой перероджується зі свого нікчемного життя у фентезійному світі? На думку приходить ряд тропів, шаблонний набір персонажів і сюжет aka подорож героя? Саме це й отримуємо від «Mushoku Tensei». Скажете — потрібен оригінальний виверт, щоби бути цікавим. А нащо? Якщо ти і є одним з укладачів тожсамости ісекаю.

Вигідно виділятися з-поміж своїх жанрових побратимів тайтлові дозволяють виробничі якості, завдяки котрим чари світу закручують виром сакуги, а сюжет утримує свою відточену рівність. Це легко дивитися: забути непотрібну печаль, якої так багато, вимкнути думки.

Так, головне не думати. Не думати про те, що хтивий тридцятирічний мужик перенесений у тіло дитини й тепер залицяється до неповнолітніх. Уникати примітивну вульгарність, сцени з трусиками. Не зважати, коли у зручний момент з’являється deus ex machina з якихось могутніх сутностей, вищих планів (і чому завжди мають бути якісь боги над усім, чи така вже це невід’ємщина для казки?). Роздуми псують «Mushoku Tensei». Без них після перегляду чергової серії так добре засинається. Не думати. Дивитися. Спати.

To Your Eternity

Безсмертна істота, здатна приймати форму всього навколо, стає копією померлого арктичного вовка та зустрічає його хазяїна, покинутого в засніженому краю хлопця. «To Your Eternity» стартує сильно, емоційно, розгортаючи не ту сплощену пародію, в яку виродився ісекай, а масштабну оповідь для поціновувачів кращого виду фентезі.

Додає вартості те, що за ним стоять Масахіко Мурата («Наруто», «Tower of God») та Йошітокі Оіма — знайомі з «A Silent Voice» одразу зрозуміють якого рівня мелодраматичности та витрати сліз у децилітрах за годину очікувати від її творів. Друзі та вороги, підступ і близькість, розпач і смерть. Багато смертей. З ними «To Your Eternity» має необачність переборщити. Якщо перші сценарні втрати розривають душу на шмаття, то надалі йде тенденція на зниження чутливости, таке собі емоційне вигорання глядача — мре стільки героїв, що стає просто байдуже. Як наслідок, на екрані всім серця краяться у мегатрагічній сцені, а ти сидиш, мов остання бездушна скотина, позіхаєш.

Обережніше серіал ставиться до свого порожнього вічного протагоніста. Фуші без поспіху й дбайливо наповнюється, освоює нові почуття. Наступні сюжетні арки у порівнянні з першими двома є слабші — це неминуче, тому в залишку буде тільки внутрішня трансформація героя разом з очікуванням куди ж безсмертя заведе його (і цього достатньо, щоб утримати нас до наступного сезону).

86

Заповнення вакансії меха-аніме у 2021 довелося чекати недовго й не даремно. Шовінізм білого міста, цинізм генеральських кабінетів, прифронтова розкутість, війна машин і пілоти без надії на виживання — класичне поєднання, закарбоване в жанр мехи успіхами величного «Gundam» і сумнівного «Code Geass». Тепер лише відшліфовувати після майстрів і надавати власного відбитка.

Найбільша цінність «86» є його завершеність у межах короткого першого сезону. Продовження схильні до зловживань і знецінювання. А тут щось типу епізоду війни довгої та жорстокої, прифронтове зведення, наділене життям.

Найбільший ґандж — головна героїня, що її терпіти неможливо. Дивовижно наскільки легко «86» забирається у топ аніме року всупереч існуванню такого головного болю в ядрі сюжету. Саме вона, наївна ідеалістка, курує загін дітей нижчого сорту, що відбивають гарматами павукоподібних мех атаки Легіону машин. Керує з м’якого крісельця штабного кабінету в стилі «Початкового коду» й переживає, бідося, за долю воїнів. Насправді така відірваність героїв тільки на користь історії, бо дозволяє зіграти з таймлайнами та різними перспективами на події. У цьому викривається впевнена режисура, що вміє вжити весь спектр кінозасобів, коли є потреба. Серіал має масу ого-моментів, серед яких згадується прикінцева нарізка відеозаписів робота Фідо, що постійно слідував за солдатами Вістря списа. Без координованої роботи команди аніматорів «86» не зміг би так вистрелити.

SSSS.Dynazenon

Найкращий творець guilty pleasure тайтлів, студія Trigger, знову підтверджує свій статус. Непрямий сиквел «SSSS.Gridman» не заморочується — у центрі вкотре звичайні школярі Йомоґі та Мінамі, разом із безробітним Койомі та його сестрою Чізе, під керівництвом Ґауми, загадкового безхатька, що живе під мостом, дружно стрибають у велетенського робота, щоб під гайпову пісеньку перемагати кайдзю. Ну що ще потрібно для повного щастя?

Ненапряжна меха без пригноблених націй і політичних метафор. Зате яке ж ніжне відношення до взаємодії між персонажами. Найліпшим з усього, звісно, є постійна ніяковість діалогів, невпевненість, завислі павзи. Прямо рівень мовчанки між Аскою та Рей у ліфті з «Євангеліону», доведений до комічного. Увага до внутрішніх турбот героїв підсилює такий бажаний катарсис битви проти світу спогадів, створеного кайдзю. На позір простакуватий, «SSSS.Dynazenon» тонко плете особисті історії персонажів попід бравадними боями аж до мирного епілогу.

Wonder Egg Priority

Повторити успіх «Madoka Magica», історії неповнолітніх супергероїнь у депресивних тонах і екзистенційних питаннях, взялися умільці ClowerWorks. Не вийшло. Абстрактна терапія яскравих кольорів на противагу мороку тем розбивається об розпреприкре прокляття оригінальних аніме — зіжмакану кінцівку.

Попри все несправедливо забагато каменів полетіло у «Wonder Egg Priority». Так, при виробництві виникли нездорові ситуації. А останні епізоди невигідно зміщують акценти та не видержують власної концептуальної роздутости. Двоє учених, про експеримент яких там ідеться, наче символізують, що аніме не тямить як рухатися до фіналу. Самовпевнені «генії» в минулому взялися створити дівчину, але, приречені на нерозуміння протилежної статі, чоловіки зазнають невдачі. Ота їхня звичка час від часу ляпнути якусь недолугу репліку й недбале наставництво над головними героїнями підтверджують, що урок не засвоєно, ніц вони не розуміють.

Зате є чудові дівчата — душа серіалу. З ними усвдомлюєш — ця катавасія з чарівними яйцями, кріповими фройдистськими чудовиськами, небезпечні поєдинки з високими ставками, паралельні світи — усе це, щоб подолати скорботу, адже існує суттєвіший незборимий жах танатосу і, на жаль, смерть часом здається єдиним порятунком від насилля, коли ти ще дитина й допомоги шукати ніде.

Blue Period

Аніме для художників про художників, щоб викорінити міф вирішальности «таланту» й показати скільки важкої роботи, нервів, постійної потуги стоїть за найпростішим малюнком. Школяр Яґучі раптово для сім’ї, вчителів, друзів (і для себе) вирішує поступити в художній універ. Аби втілити порив душі йому доведеться пройти 9 кіл неприйняття оточення, високої конкуренції мистецької спільноти, шляху до отримання задоволення від процесу творення та інших голгоф, на які щодня сходять художники.

За специфічністю «Blue Period» помітна обізнаність, розуміння не з вікіпедії, а з власних зламаних олівців, болю в руці та синдрому самозванця. Однак, будучи анімацією (покадровими малюнками) про мистецтво, серіал не дослухається до озвучених собою порад і технік. Йому катастрофічно бракує барви. Бляклий і непримітний стиль не намагається виділитись. У порівнянні з «Blue Period» ті ж «Ping Pong The Animation» чи «Mononoke», чи навіть «Wonder Egg Priority» більше виглядають як мистецьке висловлювання. Напругу від постійного тиску на художника-початківця тайтл перетворює у нудьгу. Сюди б додати енергії з «Bakuman», який поєднав особливості спортивного шоу з романтичним в історію про двох манґак — досі найкращу репрезентацію ремесла в аніме. Якщо ж «Blue Period» хоче підійти до проблематики більш філософськи, то йому ще набирати глибину й візуального символізму. Арт — то страшенно нелегко, але ж і весело. Чому ж аніме про нього не має бути таке?

Sonny Boy

Будівля школи з купкою школярів переноситься у чорну порожнечу. Дехто отримує суперсили, хтось хоче з’ясувати правила нової реальности, інші — повернутися. Виміри змінюються і міняють головних героїв. Далі описати не вийде — треба бачити.

Так чи інакше, більшості аніме йдеться про дорослішання (бо цільова авдиторія), просто дійсно цікаво розповідають про це одиниці. І ось, нарешті аніме, яке кидає виклик наративом. Знайомо ж як перехід у дорослість, цей фронтирний вік, оголяє наші вразливі місця, страхи й непевність. У голові тодішнє — чистий сюр. Точно так і в «Sonny Boy». Хаос, непередбачуваність і аберантність його світів дезорієнтує та денервує — справа рук Шінґо Нацуме («Space Dandy», «Boogiepop wa Warawanai», «FMA:Brotherhood»). Він вкладає невизначеність, страх розлуки, неспокій, шок від сил і відповідальностей дорослого життя, що напирають на підлітків, у прості, приємні (а іноді страхітливі) символи та насичений візуальний ряд, який хіба з «FLCL», «Perfect Blue» чи роботами Масаакі Юаси можна порівняти (не дивно, адже Нацуме працював з Юасою, а дизайн персонажів завдячує виразним стилем художнику Хісамі Еґучі). Так передати вільною оповіддю, розкутістю анімації й атмосферністю саундтреку історію про людей, котрі дорослішають і розбігаються врізнобіч, ще вміти треба.

Не ти поринаєш у «Sonny Boy», він поринає у тебе. І резонує з такою силою, що недоліки десь у проміжку видатних першого й фінального епізодів стають мізерією. «Sonny Boy» — це світ сумнівів, безглуздий світ, в якому хоробро шукаємо сенси, світ, що приймаємо не тому що повинні, а тому що можемо; це дрейфування мимоволі, коли от-от настане інше життя з купою питань без відповідей. Хоча відповідь на одне ми все ж маємо — так, це найкраще аніме року.

Незабуте

Пристойні тайтли ще не все. Є «Star Wars: Visions», в якому до роздутої франшизи внесок роблять японські аніматори студій Colorido, Trigger, Production I.G, Kamikaze Douga, Geno, Kinema Citrus і Science SARU. Як буває з антологіями, страшенно нерівний, але знайти собі щось може кожен. Від війн поміж зір до зоряних звірів — «Beastars» другим сезоном продовжує те, за що любили та гейтили перший — розвозити пубертатні страсті між антропоморфними тваринами. Значно легше заходить «Takt Op. Destiny» про диригента й м’юзікарт, які спільно здатні вбивати монстрів D2 у світі, де музика заборонена. Страшенну неоднорідність анімації серіал компенсує опенінгом, який хочеться перекрикувати у караоке, та дієвою простотою сюжету.

Нехитрих сюжетів у дефіциті точно не буде, що можна зарахувати до заслуг шьоненів, вічну популярність яких підтвердили «Demon Slayer» і «Jujutsu Kaisen». Найкраще аніме року за версією Crunchyroll Anime Awards робить усе необхідне, щоб сподобатися середньому глядачу й породити навалу фанартів і обожнювальників Ґоджо Сатору, ще й має в арсеналі непростимо хороші пісні в обох опенінгах. Якщо «Jujutsu Kaisen» звання найкращого видирає гайпом, то «Nomad: Megalo Box 2» може битися за це звання без додаткової броні, силою гідного сиквела одного з найцікавіших аніме 2018-го. Дарма, що не зібрав великої авдиторії, новий етап життя боксера Джо ніскільки не поступається драматизмом і тестостеронністю.

«Arcane», певна річ, відтягнув увагу на себе (і резонно), проте це не єдина чудова тогорішня адаптація аніме відеогри. «Dota: Dragon’s Blood» теж на відмінно опрацьовує матеріал, на високих темпах ведучи героїв фантастичним світом, попутно зносячи кілька голів, убиваючи кілька драконів і лишаючи багаж сподівань на майбутнє серіалу (другий сезон, між іншим, уже вийшов). Кому роботів «86», диназенонів разом із евангеліонами недостатньо, є ще «Gundam Hathaway», щоб як слід відчути безкомпромісну масивність цих бойових машин.

Додати літнього настрою допоможе «Words Bubble Up Like Soda Pop». Там ніякові підлітки Черрі та Смайл ніяково спілкуються між собою та шукають загублену, але дуже важливу стару платівку для старенького чоловіка. Яскравий стиль, душевна романтика, поезія літнього вечора, від яких пахне жуйкою і першою закоханістю — те, що треба.

Погане

Головний аніме-шмурдяк року — «Redo of Healer» — мрія ображених інцелів і кумерів, яка чомусь не завершилася на двох злісних прокльонах у щоденнику, а стала жахливою манґою, а тепер ще аніме. Щоб не вдаватися у скверномисліє, скажімо, там нема нічого такого, чого не зустріти у звичайному відділку української поліції (приниження, насилля, ґвалтування і т.п.). Жодних причин аж так псувати карму від перегляду серіал не дає. Тільки причини непокоїтися через стирання границь між аніме та хентаєм.

Ще один redo-сюжет, що не виправдовує свого існування — це про «Tokyo Revengers». Раптове повернення в минуле, сутички шкільних банд, сльозливі обіцянки, необдуманість учинків. Абсурдно, крикливо і без гальм в історії та в анімації. Уважно дивитися чи серйозно сприймати нову варіацію «Erased» не можливо.

«SK∞ the Infinity», може, не потрапило б до найгірших, якби шоу не топило себе дратівливою нерішучістю викрутити квір-естетику на максимум, а не бавитися з BL-евфемізмами. Іноді тайтл виблискує гіпертрофованими аніме-перегонами на скейтах і цим хоч якось розважає. На жаль, недостатньо.

Якщо попередні аніме щонайменше весело висміювати чи лаяти, то про «Odd Taxi» нудно навіть думати. Серіал вдає з себе кмітливо зв’язану крислату історію, але найліпший він усе ж у навіюванні нудьги антимоніями та персонажами.

Фільми

Belle

Один із найстабільніших режисерів аніме фільмів і тих щасливців, що потрапляли в номінацію Оскара (хоча кому до цього зараз є діло), Мамору Хосода, повертається до улюбленої теми інтернету як явища об’єднавчого та помічного, початої ще на початку нульових у «Digimon Adventure: Our War Game!».

Інтернет-спільнота бачиться йому місцем вивільнення нових особистих вимірів, які інак би не розкрилися. Там можна знайти допомогу, якщо реальність у цьому відмовила. Це більш позитивний погляд на сучасне суспільство, ніж бумерські наїзди Мак-Кея у «Не дивіться вгору» та гіркота «Inside» Бо Бернема. При цьому Хосода не зовсім наївний. У віртуальному світі «U», де головна героїня Сузу вперше з трагічної смерти матері знову змогла співати, присутні дріб’язковість, булінг, душність, срачі (куди без них), особи, що нав’язують правила та ієрархію. Деякі аспекти онлайну Хосода сприймає іронічно, але в потрібну мить він ладен розчулити трансформуючи «Красуню і Чудовисько» під цифрову епоху (його Дракон і принцеса в ластовинні, варто зазначити, варіант кращий, ніж недавній діснеївський), де в центрі не кохання, а бажання зрозуміти, бути почутим і допомогти вже в офлайні, полишивши безпечні бар’єри моніторів. Захоплива візуальним багатством і на диво хорошою музикою, казка, обірвана гнітючою правдою, схованою за грізним аватаром Дракона, проймає різкістю промови в бік лицемірства «помічників», а також завжди повертається до родини, такої важливої у доробку Хосоди.

Evangelion: 3.0+1.0 Thrice Upon a Time

Добірка завершується гучними іменами індустрії. Ясно, що те над чим працював один із найвпливовіших авторів анімації в ігнор не кидають. Тим паче якщо це фінал франшизи зі статусом, якої хтось чекав 14 років, а хтось усі 26. Пейзаж незмінно постударний — криваво-червона безлюдна пустка. Шінджі після втрати друга, котрому було за щастя знатися з ним. Поруч і водночас оддалік Аска та Рей. Всі залежні. Всі самотні.

Починається останній «Євангеліон» вибухово, з паризької битви NERV проти сил WILLE на чолі з Марі, що дає наснаги для подальшого переходу в мирну меланхолію відновленого після удару містечка, де зупиняється трійка пілотів. Тут Анно повертає знайомих персонажів минулого та призупиняє історію, щоб дати час Шінджі на чергову втечу коліями, на руїнах відрефлексувати скоєне, на рисових полях зрозуміти важливість збереження маленьких гарних наслідків жахливих подій.

Не обманюймося психологічним навантаженням, Анно чудово знає що добре продається і що хочуть побачити, і він це показує, щоб врешті непідконтрольно прийти до власної візії. Тому масштабні бої ордиськ євангеліонів і фансервіс не є головним фокусом, а радше незайве доповнення того, що Хідеакі Анно вміє показати найбільш щиро — душі, що кричать від страждань, та померти не насміляться.

Прийняти життя як спільний для всіх досвід самотности та болю — першочергова мета «Євангеліонів». Останній фільм рухається ще далі. Відповідає на питання, відбиває скептиків ребілдів із синдромом каченяти, закриває хвости та арки всіх персонажів у характерній манері, що, звісно, вимагає концентрованого перегляду.

Грандіозному дійству «Євангеліону» властива інтимність і усвідомленість. Хай там що, метою Анно є вивести своїх героїв у реальний світ (що цікаво, він представлений рідним для Анно містом Убе, яке пам’ятаємо з другого фільму режисера «Ритуал / Shiki-Jitsu»), світ без ангелів і євангеліонів, зробити те, що не давалося попереднім, дозволити Асці, Рей, Кавору, Марі та Шінджі вирости, звільнити їх з проклятого циклу цієї історії, дати шанс рухатися далі. Виходить справді щось не схоже ні на що інше (і, чи не зайве уточняти, найкраще серед торішніх фільмів).

На останок ще одне питання: