Юрій Самусенко
Наприкінці 1990-х та на початку 2000-х ближче до зими кінотеатральний прокат вражав різноманітністю серйозних драм – переважно від студій Miramax та Warner Bros. Саме від цих компаній чекали фронтраннерів в «оскарівському» сезоні. Як стало відомо пізніше, не просто так, адже Гарві Вайнштайн жорстко (а іноді й жорстоко) лобіював свої інтереси, щоб його кіно отримало найбільшу кількість нагород. Ці часи вже давно минули, але за інерцією та за тою самою формулою досі з’являються щемливі байопіки про сильних духом. «Король Річард» – якравий приклад одного з них, хоча і зроблений він за правками іншого жанру, а саме жанру «фільм з Віллом Смітом», що педалює не лише цінності мотиваційні, але й родинні. У період Різдва таке кіно особливо потрібне.
Події стрічки розгортаються у Комптоні – бідному кварталі темношкірих, де злочинність стала звичайною справою, а життя – розмінною монетою. Батько п’ятьох доньок Річард Вільямс їздить по різних усюдах та знайомиться із заможніми профі тенісу, щоб знайти тренера для талановитих Серени та Вінус. Він давно мав би вже зневіритися у своєму задумі, але впертість та власне его привели його до Флориди та Ріка Маккі – знаного майстра у США. З їхньої співпраці починається шлях Серени та Вінус у чемпіонки світу.
«Король Річард» здається вельми прямолінійною драмою, яка не намагається приховати соціальні меседжі на задвірок історії. Вільямс дійсно переживали расизм не стільки в спорті, як у повсякденному житті, тому фіксується в епізодах тренувань на корті в Комптоні. Найбільше дістається їхньому батьку, який захищає доньок від об’єктивації, поганого впливу вулиць та навіть заможного життя. У спробі побудувати з Річарда складного персонажа режисер Рейнальдо Маркус Грін ламає найбільше дров. То батько сімейства виступає захисником честі родини, то егоїстом, який спекулює на досягненнях дітей. Віллу Сміту важко дається олюднення персонажа, адже він, як в тому мемі про галичанина, хоче здаватися сильним мотиватором, а в результаті складає враження проєкції, ніж реального Річарда.
Хоча кіно повільно розганяється та довго топчеться на розкритті персонажів, у другій половині воно вистрілює пристойним саспенсом. Коли починаються тенісні матчі, камера знаходить несподівані ракурси, точно фіксує рухи, удари та їхню силу. У рядах глядачів помітно нервується родина, а з ними й аудиторія кінотеатру, бо незважаючи на карикатурність персонажів, у фільмі все ще збережна правильна інтонація – перш за все через другорядних героїв. Джон Бернтал («Ходячі мерці»), який грає вусатого тренера у вузьких шортах, додає «Королю Річарду» гумору та розважливості, а яскрава картинка та саундтрек Кріса Бауерса («Коли вони побачать нас») допомагають краще відчути атмосферу дев’яностих.
Якби не кастинг та продюсерська рука родини Смітів, фільм ймовірніше потрапив би у жорнива стрімінгів, де б загубився серед собі подібних. Та зараз він цілком може претендувати на «Оскар» в головних категоріях, бо академіки за інерцією ще люблять байопіки про великі прориви, а промокампанія досі залишається головним інструментом, щоб достукатися до них. Звісно, це спрацює якщо драма якісно зроблена, що не є проблемою для «Короля Річарда». Вишенькою на торті слугує енергійна пісня від Beyone, яка надихнулась фільмом настільки, що записала для нього цей трек. Отож, перший міжнародний реліз року не розчаровує, а далі хід за преміями.