Юрій Самусенко
Історії – це те, чим живиться світ кінематографу. Так, натхнення часто може приходити з форм та ідей, які поєднуються разом в аудіовізуальний твір, але ще частіше реальність підкидає історії, які не можна обійти увагою. Наразі за підтримки Українського Культурного Фонду продакшн ОК МЕДІА КОМПАНІ, команда сценаристів Роман Волосевич та Ігор Зайцев («Людина з фотоапаратом» та «Сумні портрети») разом з Ігорем Висневським («Інший Франко») розробляють стрічку про життя іспанки, яку наприкінці 1930-х депортували до України.
Про все, що відбулося з іноземкою, їм розказала донька головної героїні Людмила Холодняк. І хоча фільм частково буде опиратися на фантастичні елементи для загострення драматургії, ми спробували відтворити реальну історію Марії, яку перевезли з Канар до Черкас.
Людмила Холодняк дізналася, що насправді трапилося з її матір’ю вже наприкінці життя неньки. У 2005 році на її маму Марію впала шафа, коли та діставала звідти книжку. У Марії відібрало ноги, тому її швидко привезли на лікування в столичну лікарню. Родина мала певний запас коштів на приватну палату, але постраждала відмовилася від такого усамітнення, коли з’явилася можливість. «Людочка, я не піду туди. Тримайте ці гроші», – сказала вона своїй доньці. – Все життя склалося так, що як тільки я потрапила в цю країну, то залишилося жити мені серед простолюдин. Я з ними й помру. Мені з ними затишно». Саме з цієї фрази пані Людмила запідозрила щось незвичне в мові матері, адже та ніколи не говорила з такими інтонаціями.
У лікарні Марія лежала з чотирма жінками в палаті та всіляко їх розважала читанням творів Гете та Максима Горького на пам’ять. Для пацієнтів вона була таким собі «вікном у Європу». Пропрацювавши все життя сільською вчителькою німецької та російської мов, вона мала неабиякий смак та стиль в одязі, але до останнього тримала в таємниці свою історію. Одного разу вона попросила, щоб пані Людмила зв’язалася зі священником Віталієм Дончаком (настоятелем Андріївської церкви та хорошим приятелем її іншої донька Анни). Марія пів години розмовляла з ним, а потім погукала пані Людмилу, щоб розповісти їй, ким була насправді. «Дочко, я тобі хочу відкрити таємницю. Ти дуже знатного роду і в Європі його добре знають, – почала вона свою розповідь. – Я рада що ти вибралась в люди й живеш в столиці. А ми жили на березі моря, вчили чотири мови. Ми жили в Іспанії».
Через місяць після смерті матері у Людмили виявили рак молочної залози. На реабілітації в Одесі вона почала займатися пошуком архівів та задумалась над тим, щоб написати книжку – настільки масштабною виявилася її історія. Ймовірно, її дідусь був кимось з владної верхівки Іспанії, а можливо навіть прем’єр-міністром. Заможне життя її родини в мить закінчилося, коли прийшла звістка про те, що до будинку в Іспанії йде «впізнаване обличчя». Йшла мова про те, що за дітьми йдуть погані люди, яких послав Йосип Сталін, тому постало питання швидко збиратися для втечі. Марія із сестрою Кармен змогли переїхати в Одесу, де на них чекали не ті люди, на яких вони сподівалися. З Одеси вони мали б доїхати до Києва та зупинилися в Таращі. Там в матері Людмили піднялася температура – дався взнаки різкий перепад клімату. У дитячому домі Таращі, де перебували сестри, за ними пильнували стрункі солдати. У будинку мешкало 250 дітей, але Марію та Кармен оселили окремо, і вони майже нічого не їли, перебували в тяжкому стані.
До будинку на бричці приїздив чоловік з прізвищем Берельман, який привозив туди продукти. Коли він побачив Марію в такому стані, то запропонував свою допомогу та хотів її удочерити разом з Кармен, але офіційно це було заборонено. Йому повідомили, що вони іноземки і всіх за це розстріляють. Тоді ж він повідомив, що приїде вночі, тому треба перевдягнути дітей і він вивезе їх у безпечне місце. За його легендою, варто було вирити могилу, де начебто похоронили дітей, померлих від туберкульозу, а він зміг би перевезти їх в Кагарлик. До приїзду по документах вони були записані Терещуками, а виїхали звідти вже Берельманами.
Берельман рятував Марію будь-якими способами, та врешті-решт врятувало молоко кози. Марія потім все життя хворіла на простуди, але тоді зуміла вижити. Їй вдалося вивчити українську та російську мову екстерном, що неодноразово допомагало в житті. Перша дружина Берельмана померла від серцевого нападу, і пізніше він одружився на жінці з Білої Церкви. Втім, почалася війна і вона застала родину у Черкасах. Небезпека нависла над Берельманами за їхню приналежність до єврейської спільноти. Єдине, що могло врятувати Марію та Кармен, – це свідчення, які вказують на їхнє удочеріння, і ці свідчення залишились в Таращі.
Дівчатам допоміг вплив Берельмана, який мав всюди знайомства включно зі старостами сіл. Ті сказали, що Марія та Кармен – не українки. Берельманів розстріляли, а староста пообіцяв влаштувати роботу: вони мили підлогу на цукровому заводі. Дівчата перебували там до весни 1942, коли ситуація загострилась. За враженнями пані Людмили, її маму могли зґвалтувати поліцаї, тому з і на роботу її проводжала хазяйка дому, де вона мешкала. У Німеччину відправляли на роботу на завод Volkswagen і це був один із шансів для дівчат зупинити насилля по відношенню до себе.
Втім, коли завод потрапив під бомбардування британців, то повернутися додому для Марії та Кармен все ще не було можливості – ні в Україну, ні в Іспанію, тому вони переїхали в Чехію, де працювали на філіалі Volkswagen – заводі Skoda. Звідти пані Людмила має на руках єдині фотографії мами у юному віці. Її батько звільняв Чехію, але він зустрівся та познайомився з матір’ю вже в Україні. По поверненню додому Марію фактично звинувачували в державній зраді, адже вона працювала на німців. На неї НКВД завів «червону картку», а сестер тримали під контролем.
Ситуація поступово змінилася, але не можна сказати, що на краще. Кармен з українським іменем Галина виїхала в село Білозір та вийшла заміж за вдівця – багатого ветеринара, а Марія відновила документи в Черкасах та жила в селі Степанки. Вона вийшла заміж за голову колгоспу, який потім став секретарем Райкому, але коли Марії повідомили, що вона ніколи не зможе мати дітей, то родина чоловіка почала ставитися до неї вороже. Коли чоловік поїхав у відрядження в Москву, то Марія забрала козу та поїхала до сестри пожити у неї, але Галина вже не прийняла її з радістю. Їй не були потрібні зайві клопоти.
Однак, Марія прожила довге насичене життя і лише наприкінці вирішила поділитися ним з донькою. Вона прожила під чужими прізвищами, з чужою мовою та в чужій країні. Навіть дні народження вона святкувала в чужі дні. Єдине, що вона змогла зберегти, – ім’я Марія.