Юрій Самусенко
Нова стрічка Веса Андерсона вперто переносилась з одної дати на іншу. Фільм мусив відкривати Каннський кінофестиваль, але через пандемію його скасували того року, а у 2021 році перегляд фільмів починався вже трагікомічною «Аннет» Леоса Каракса. У цьому рішенні не варто шукати симптомів, але їх можна розгледіти у «Французькому віснику», який закриває першу десятку фільмів американського режисера. Останніми роками Андерсон захоплюється культурою певних країн та вживлює їхні цінності та стилі у своє кіно. «…вісник», наприклад, імітує французький кінематограф різних часів, але менше з тим, фокусується на журналістській історії.
У фільмі йдеться про специфічну редакцію на чолі з головредом Артуром (Білл Мюрррей). Він задав високі стандарти журналістики і з’являється у тій чи іншій мірі у всіх трьох новелах фільму. У першій частині в’язень-психопат (Бенісіо дель Торо) малює геніальні картини, які помічає ексцентричний колекціонер та поціновувач мистецтва (Едріан Броуді). Друга половина фільму присвячена боротьбі молодих революціонерів у травні 1968 року в маленьому містечку Франції – тут головну роль зіграв Тімоті Шаламе. І нарешті заключна частина переграє старі телевізійні інтерв’ю, де оповідач (Джеффрі Райт) розказує про приватну столову комісара поліції.
Рецензії з Каннського кінофестивалю рясніли закидами про те, що Вес пішов у самоповтор. І це недалеко від правди, адже кілька кадрів то тут, то там вельми схожі на «Готель «Гранд Будапешт» або «Королівство повного місяця». Втім, з часів «Острова собак» режисера почала цікавити гра в класиків. І «Французький вісник» – не виключення, а повноправне підтвердження цьому правилу. Формат екрану, кольори (або їхня відсутність), гра акторів – усе надсилає привіт дореволюційному кіно Франції та Новій хвилі, хоча й у фірмовій обробці Веса. Тому ніхто не відмовляється від центрування, ідеальної симетрії та блискучої деталізації.
Саме деталі зіграли зі стрічкою злий жарт. Те, за що ми так любимо Веса Андерсона, віддаляє його від багаточисельних персонажів, які з’являються в кадрі ненадовго. Оскільки стрічка поділена на новели, то часу у них обмаль, а зацікавити глядача встигає лише антураж та атмосфера, а не драматургічне опрацювання головних героїв. Деякі неначе вийшли з його попередніх фільмів, зокрема Едвард Нортон, який навіть не змінював форми з часів «Готелю «Гранд Будапешт».
Але попри ігри у впізнаванки для сінефілів, Андерсон не зраджує собі в одному – його кіно все ще схоже на похід в музей, де вже навіть не кадр вартує окремого постеру, але й обличчя в ньому. Вес досі працює з композитором Александром Деспла, який перевигадує для нього мелодії та експериментує з музичними інструментами. Ну і звісно ж, постійні актори: Тільда Свінтон, Джейсон Шварцман, Оуен Вілсон та Білл Мюррей допомагають по-новому увійти у новий старий кіносвіт.
Режисер попрощався з дисфункціональними родинами та дитячими спогадами і відкриває для себе нові горизонти. «Французький вісник», наприклад, показує, яким яскравим та несподіваним може бути життя журналіста, якщо потрапити у правильний час та у правильне місце. Тож найбільші шанувальники творчості залишаться у захваті, а тим, хто шукає ще одного новаторства, треба звернути увагу на інше кіно у прокаті. Лишається питання: чому ж режисер імітує французький кінематограф у своїй французькій історії, якщо у нього достатньо своїх унікальних прийомів? Крім зрозумілого змагання з ідолами (Вес неодноразово казав про любов до Нової хвилі), це єдиний логічний напрямок для такої історії та історичного контексту. А чи вийшло у нього органічно – вирішить глядач.