Реклама

Перемоги та бентеги українського кіно — нотатки з ОМКФ

VIII Одеський міжнародний кінофестиваль журналісти, працівники film industry та й навіть глядачі відзначили як найбільш помітний для власне українського кіно. Бо кількість українських фільмів та їхня якість вражали. Так, кожне кіно знаходило свою аудиторію, ставало маленькою перемогою і досягненням, хоча й дрібних бентег вистачало так само
Čytaty latynkoju
ОМКФ
Перемоги та бентеги українського кіно — нотатки з ОМКФ
  1. Головна
  2. Креатив
  3. Перемоги та бентеги українського кіно — нотатки з ОМКФ
  • Сподобався пост? Став вподобайку!
  • 0
VIII Одеський міжнародний кінофестиваль журналісти, працівники film industry та й навіть глядачі відзначили як найбільш помітний для власне українського кіно. Бо кількість українських фільмів та їхня якість вражали. Так, кожне кіно знаходило свою аудиторію, ставало маленькою перемогою і досягненням, хоча й дрібних бентег вистачало так само

Протягом останніх 2-3 років кіновиробництво України зробило багато важливих кроків вперед – від представлення на фестивалях класу «А» до виходу із підпілля та суттєвого збільшення кількості екранів у кінотеатрах.

Цьогоріч у рамках кінофестивалю було представлено і прокатне українське кіно, і таке, що не вийде за межі фестивалів. Хоча досі лише окремі з представлених у рамках фестивалів стрічки потрапляли на екрани по всій країні, залишаючись, здебільшого, так і не доступним для широкого глядацького кола. Так, після успіху на минулорічному ОМКФ у кінотеатри потрапили «Моя бабуся Фанні Каплан» (режисерка Олена Дем’янко) та «Гніздо горлиці» (режисер Тарас Ткаченко).

Найважливіше, що все українське кіно — різне, цікаве та може сподобатись масам. Головною у всіх фільмах є Доля. Вона кладе свою руку на кволе або мужнє плече персонажа й все навколо стається так, як і мало би статись. Саме Доля підкидає людині випробування, нагадує про її місце у світі, показує все найпрекрасніше, а потім найогидніше. Бо українські реалії — не голлівудські, й гепі-енди нам поки не світять. Дійсність у всіх фільмах складна, однак співмірна із життям, що передбачає випробування на кожному кроці. Як у короткому, так і у довгому метрах герой неодмінно простий, із народу, зрозумілий у своїх діях та прагненнях.

Перемога – смішне кіно

В українській програмі було 2 по-справжньому смішних фільми, які захопили аудиторію та змусили її щиро радіти. Так, у фільмі режисера Аркадія Непиталюка «Припутні» головні герої апріорі смішні, через свою простоту – таксист Юра, базарна торговка Люда, дочка-студентка Свєтка та баба Зіна. Самі автори фільму характеризують своїх героїв як «простих непомітних маленьких людей», підкреслюючи їхню пересічність та наближеність до аудиторії. Припутні – це і назва села, де відбуваються основні події, й стан душі героїв.

Важливим є відточений образ головного героя – таксиста Юри. На початку фільму він постає інтелігентним парубком. Він палко закоханий у сільську вчительку й заради її уваги готовий змінюватись – відрощувати «культурну» зачіску, відточувати манери поведінки, слухати під час таксування класичну музику, вчити англійську (по машині розклеєні папірці з іноземними словами).

Однак коли таксист захотів від вчительки ясності – «шо ти всігда у нужний момент мовчиш?» — то вона йому відмовила. У перші ж кілька хвилин фільму Юра рішуче голить голову, вдягає спортивний костюм та викидає книжки, перетворюючись на типового таксиста з-під Чернігова.

Особливість фільму – прототипи героїв взяті із життя та ілюструють всі найвиразніші риси українського характеру, зовнішності, поведінки, яких так багато за межами великих міст. Так, у базарної торговки Люди – золотий зуб та накручене «на бігуді» волосся. А її донька Свєтка вдягнена у все коротке та блискуче, що підкреслює недоліки її фігури.

Головний інструмент авторів фільму у боротьбі за увагу глядача – сміх. Комічним є все – поведінка героїв, які вилазять на авто із спробами спіймати зв’язок, або життєва необхідність сторгуватись чи потреба бути «городськими». «Припутні» найбільше захоплюють тоді, коли глядач усвідомлює, що такі персонажі, їхні життєві реалії, проблеми бідності або родинних стосунків – віддзеркалюють саме життя в Україні. А прототипи, насправді, живуть зовсім поряд.

Однак фільм зачіпає не лише верхній, побутовий, шар буття героїв із Чернігівської області, але й власне людський. Адже любов – те, чого не вистачає кожному із персонажів, те, чого вони потребують найбільше. Фільм є водночас і соціальною драмою, і комедією. Він навіть має елементи сільського вестерну. Якщо не на великих екранах, то у форматі смішного якісного телесеріалу від «1+1» «Припутні», вірогідно, потраплять до своєї аудиторії.

Не менш смішний і фільм режисера та стендап-коміка Павла Острікова «Випуск 97», який журі національного конкурсу назвало найкращою короткометражкою. Сюжет простий: колишні однокласники Люда і Рома випадково зустрічаються на базарі у рідному місті. Рома відразу запрошує Люду на вино. Простий, але харизматичний (знову ж таки із народу) герой немає свого життя. Він збирає та ремонтує телевізори, торгує на базарі пультами й антенами, радіє від різних дурниць, наприклад, регулярно дивиться передачу із привітаннями на замовлення. Рома – дорослий чоловік, котрий закінчив школу 20 років тому. Але своїм зовнішнім виглядом, сміхом, бажанням побешкетувати, вогником у очах він досі нагадує підлітка. Він втілює популярний у Голлівуді тип героя, який у свої майже 40 й досі цнотливий, живе із батьками та носить шкарпетки під сандалі.

Перемога – операторське кіно

Оскільки сам Ульріх Зайдль допомагав українському режисеру Юрію Речинському під час створення стрічки «Січень-березень», то фільм мав великий кредит довіри. Навіть попри те, що це — повнометражний ігровий дебют. По-справжньому важливо, що ця стрічка — красива. Якщо драматургія страждає, а діалоги неправдоподібні, то візуально це — безумовно найкращий фільм української програми.

Українець Юрій та його австрійська дружина Ханна потраплять у автокатастрофу. Тож він змушений проводити багато часу біля її лікарняного ліжка, доки вона одужає. Але чи хоче він бути поряд, чи любить він свою жінку, що таке любов взагалі й навіщо вона потрібна – питання на які герой шукає відповіді. Але поза тим є й ширший контекст життя героїв. Родина Ханни – у Австрії, у її матері розлад особистості. Родина Юрія – в Україні, але й вона переживає не найкращі часи.

Головний герой нещасний у своєму світі запитань без відповідей, із нерозумінням, що робити із собою, дружиною та обставинами у яких вони опинились. Він огидний світові й самому собі (англійською фільм називається Ugly – «гидкий»). Якби фільм не був таким красивим, то глядачеві, безумовно, було би складніше розділити із героєм його муки. 70% фільму герої мовчать і страждають. Хоча коментарів-діалогів візуальна динаміка потребує, аби бодай кудись внести ясність. Єдиний герой, який взагалі не каже ані слова – батько Юрія. Він мовчки підтримує сина. Так само мовчки поводить себе вдома і після приступу в лікарню теж потрапляє мовчки. Цікаво, що роль батька зіграв український театральний режисер Влад Троїцький, й факт мовчання героя – дивує.

Перемога – емпатія

Яких би тем чи проблем не торкались фільми, завжди є яскравий герой, який викликає емпатію на стільки, що глядач йому вірить та хоче залишитись поряд до кінця.

Надзвичайно красивими є і герої й хімія між ними у повнометражному дебюті режисерки Марії Степанської «Стрімголов». Антон, який щойно вийшов із клініки, де лікувався від алкоголізму та наркоманії, знайомиться із дівчиною Катею. Лобов із першого погляду — і Катя вже не їде за кордон за німецьким бойфрендом, а залишається, щоби врятувати молодого композитора Антона, стати його підтримкою і музою для завершення опери. Важливо, що сам Антон ставить під сумнів те, що жінка повинна бути рятівницею. Він прагне уберегти себе та дівчину від почуттів, — але, традиційно, від долі не втечеш.

До слова, «Стрімголов» вже став переможцем у секції Comming Soon New Talents у рамках індустріальної платформи Вільнюського міжнародного кінофестивалю Meeting Point – Vilnius. І отримав право на ринковий показ у Каннах.

Перемога – жіночі груди

Нагороду від ФІПРЕССІ (Міжнародної федерації кінопреси) отримав короткометражний фільм Катерини Горностай «Бузок». П’ятеро подруг збираються разом, п’ють алкоголь й говорять про все на світі – обмінюються новинами, обговорюють жіночі проблеми та секс, міряють сукні та сиплють відвертими зізнаннями.

Як і у фільмі 2015-го «Віддалік», де подружжя у ліжку проговорювало зауваги одне до одного, відсутність почуттів та проблеми, героїні «Бузку» – щирі. Режисерка зізнається, що зйомки фільму були акторською імпровізацією, де кожна почувала себе вільно й не намагалась нічого зіграти. Не так красиві жіночі груди серед бузку підкорили глядачів та кінопресу, як чесність ситуації, відвертість розмов та сукупність всього того, що відбувалось на екрані. Загалом, яскравих жіночих образів, як і тем, було значно більше, аніж чоловічих.

Бентега – «Рівень чорного»

Фільм Валентина Васяновича показує фотографа Костю у якого в житті суцільні втрати. Паралізований батько, кіт, якого герой усипляє, дівчина, яка від нього йде, хобі, у якому він не досягає успіхів, рутинна робота – фотографування людей та дитячих свят. Фільм був відзначений міжнародним журі. Глядачі під час голосування на виході із зали кінотеатру ставили йому найвищий бал, наприкінці серпня 2017-го фільм вийде у прокат, — але насправді це найнудніша стрічка із усієї вітчизняної програми.

Майже 2 години герой монотонно проживає своє абсолютно сіре життя. Тож головне питання: чому нудна рутина, яка щодня супроводжує глядачів у побуті, викликала таку хвилю захоплення й інтересу? Мабуть тому, що універсальна німа (а фільм й справді без жодного слова, хоча героям є що сказати) реальність «Рівня чорного» зрозуміла як українському, так і європейському глядачу. Із сексом без прелюдій, із прекрасною дівчиною, яка змінюється після кожного спалаху фотокамери (а виконавиця головної ролі – Катерина Молчанова, безсумнівно є найкрасивішим елементом фільму), вранішня зарядка, щоденна робота.

Цей фільм не пропонує нових поглядів, концептуальних рішень. Він не має сценарію та кульмінації, не показує та не розвиває внутрішній світ героя. Маленька людина у великому світі, котру, на відміну від Юрія із фільму «Січень-березень», навіть не шкода. Коли ми говоримо про «українське кіно», вкладаючи в це словосполучення всю світову іронію та рафінований сарказм, — то однозначно йдеться про тягучий і повільний «Рівень чорного».

Поміж перемогою та бентегою – мова

Фільми української програми загалом можна поділити на такі, що звучать гарною мовою, епатажною або взагалі без неї. Так довго українські глядачі страждали через те, що актори не вміють говорити, а сценаристи не пропонують акторам адекватних діалогів, що навіть висували тези про непридатність української мови для кіно. Але все почало змінюватись. Нарешті з’явились справжні й щирі діалоги живою мовою. Перший етап подолано. Наступна сходинка – що із цією мовою робити та як нею жартувати, щоби це було смішно?

Досі в українському кіно тим засобом комічного, який досі залишається чи не єдиним можливим, був суржик. Невже змусити сміятись публіку, не застосовуючи мовні покручі – неможливо? Герої повнометржних «Припутнів» та короткотержного «Випуску 97» – тотально суржикомовні. Це робить їх ближчими до людей, вихідцями із народу, адже як каже випускник 97-го року Рома: «то всьо не важно, коли чєловєк душевний». Глядачам залишається вірити, що незабаром ряди поповняться ще й міським україномовним героєм.

Поміж перемогою та бентегою – соціалка

Короткометражний фільм Філіпа Сотниченка «Технічна перерва» – напряму, в лоб, грубо і жорстоко розповів про конкретну соціальну проблему, через призму 28-ми хвилин із життя однієї героїні. Якщо на початку стрічки вказано, що вона підтримана Державним агентством України з питань кіно, то автоматично виникає певний огром питань і упереджень, адже ніколи не знаєш, що профінансує держава. Тому навіть попри актуальність та гостроту теми, питань до фільму багато.

«Технічна перерва» – це робоча перерва касирки у супермаркеті, яка за цей час встигає зайти додому, продати на базарі вкрадені колготки, зайти на склад магазину, втратити дитину та повернутись на робоче місце.

«Технічна перерва»

«Технічна перерва» – як перерва вагітності, як пауза у житті людини, як час за який може стільки відбутись, а ніхто цього навіть не помітить.

У рамках одеського кінофестивалю було аж три блоки короткого метру, що, безумовно, забагато. Саме тому короткометражні фільми найчастіше характеризували як «експериментальне кіно» – без жанрових уточнень чи спроб конкретизації. Адже експериментальне кіно включає активний режисерський, операторський, технічний пошуки. У фільмі Сотниченка так само йшлось про важливий експериментальний кейс – застосування документальної камери. Фільм знятий одним кадром. Глядач усі 28 хвилин проводить у напрузі поряд із героїнею. Він дивиться репортаж, безперервно її переслідуючи. Але чи виправдана така погана якість зображення чи це просто експеримент – невідомо.

Замість підсумків

Гігантськими кроками українське кіно рухається вперед. Його помічають за кордоном, на нього чекають в Україні, кінотеатри готові його демонструвати, глядач також із нетерпінням очікував на такий вибух. В українській програмі повного метру було 6 стрічок, короткого – 17. Також у рамках ОМКФ були спеціальні покази. Тож у підсумку йдеться про понад 20 різних за жанром, формою та форматом стрічок сучасних українських команд, які займаються кінематографом та формують ринок.

 

На обкладинці матеріалу — фрагмент офіційного постеру ОМКФ 2017 року

Share
Написати коментар
loading...