Єва Якубовська
Канни — місто півдня Франції із надспокійним ритмом та переважно літньою віковою категорією містян. Крім тих кількох днів у травні, дуже складно повірити, що тут дійсно відбувається один із наймасштабніших кінофестивалів світу. Прибережна частина — більше відома як Лазурний берег — заграє із туристами своїми модними бутіками із вітринами D&G чи Louis Vuitton.
Місто перетворень
Але скоріше це — провокація, ніж елемент снобства. Вже загаданий Louis Vuitton заховався за своїми ефектними фотосесіями та м’ятно золотими кольорами оформлення у приміщенні, яке здалека може нагадати кіоск чи гараж відомого нам панельного двору.
Надмірна наявність червоних доріжок у місті, висушеному сонцем, нагадує нам, що фестиваль — це лише одна коротка ніч. Молодь, яка ще тут залишилась, мріє поїхати. Хоча б у Париж працювати барменом. Старші чи літні люди до мрій вже давно прийняли, що для них місто оживає тільки на ті кілька днів, коли сюди з’їжджаються зірки та фанати кіно.
Магія перетворень Каннського фестивалю впливає і на тих, хто приїжджає у місто пальм та соленого до терпкості моря. Це стосується як й експертів, так і тих, хто просто приїхав уполювати автограф Леонардо ді Капріо чи Крістофера Нолана. Краще сказати першого, — бо не дуже знає як виглядає той, інший. Фарс поціновування кіно продовжується і на вході-виході до головного Палацу фестивалю. Тут під пекучим сонцем люди зі сторінками, просто вирваними із зошита в клітку, всіма відомими їм заговорюваннями випрошують квиток на прем’єру ввечері.
Незрідка вони просять просто квиток на будь-що, часто не знаючи навіть що сьогодні пропонує великий екран. Магія вполювання, взяття внутрішньої бастилії Канн, додає неабиякого адреналіну. Навіть якщо в житті «після Канн» у кіно ти ходиш лише на прем’єри Deadpool.
Інший різновид хижаків — фотографи. Проте тепер вони все частіше зіштовхуються з труднощами. Вполювати знаменитостей в залі чи на вулиці стає все складніше. Фотографи у смокінгах та вечірніх сукнях сновигають вулицями першої ночі при надії зустріти «зірку». Але останні плавають на катерах та кораблях за кілька кілометрів від Лазурного берега.
Прикрі організатори вирішили захистити нічний спокій гостей, забравши їх на безпечну відстань від материкової уваги. Нецензурне життя знаменитостей нарешті під опікою. Звісно фотографів це неабияк засмутило. Вони досі не вірять у патовість ситуації, намагаючись зіграти востаннє «в дурня» та знайти кадри, які дозволять окупити гонораром наступні дні життя. Хоча б до наступного фестивалю.
Раптом центральні вулиці, після того як вже стемніло, заливаються сміхом та музикою, людьми, які не втомлюються обговорювати культурні прориви в кіно
Фестиваль, де все «у межах дозволеного»
Все це звісно не без присутності закладів, де можна купити ще вина. Проте більшість з них закривається вже опівночі, незважаючи навіть на благальні погляди туристів — ласих як до мистецьких рефлексій, так і до ще одного келиху.
Але всі правила можна порушити у межах дозволеного. Такий абсурдний салоган мав би бути незамінним поясненням для тих, хто вперше приїжджає до цього міста на Каннський кінофестиваль. Саме така імпровізація, така чистота пориву виповнює ті межі та атмосферу, яка 71 рік обростає м’язами та новими нашаруваннями досвіду скандалів та викликів.
Що характерно: за цей час не змінилося лише ставлення до англійської мови — загравання із тільки англомовними туристами французькою. Не у переважній звісно більшості, але достатньо 5 людей на день із відповідними інцидентами труднощів перекладу французької, аби зрозуміти, що на наступний рік ти мусиш вивчити хоча б як буде «я просто заблукав, я нікого не переслідую».
Сімдесят перший
Жарти убік, повернемося до того, що ж таке зробив з собою 71-й фестиваль, що став по-особливому ніжним, зігравши на провокаціях протилежності. І питання не в програмі, де організатори максимально відмовились від надвідомих імен та касового кіно на користь молодого. А скоріше намаганню сьогодні, даруйте за солодкавість, стати в опозицію до жорстокості світу цього.
Усіх гостей фестивалю зустрічала величезна афіша з Поцілунком. Старе кіно нагадує, що раніше актуальність була в інших рамках. І поки у приміщенні з описаною афішою відбувається прем’єра Ларса фон Трієра — і його історія про будинок, збудований Джеком, змушує покинути зал частину глядачів. Романтики у смокінгах все ще чекають на свій квиток під цим же залом, вдивляючись у згаданий Поцілунок. Все одно який. Квиток. Можна їх назвати мрійниками — чи просто ще одними хворими на каннську хворобу кіноманства, яка лікується завершенням фестивалю.
Чи припинили ми бути тут та зараз та просто відчувати, і не лише тотальну зневіру та біль? Зрештою довіряти. Едвін з Парижа наче довіряє. На запитання про фестиваль і улюблених акторів, він засоромлено губиться, гарячково намагаючись пригадати імена хоч якихось медійних зірок. Наче витягнутий з контексту шаленства фестивалю та тимчасової хвороби кіноманії хлопець у черговому місці ставить перед собою challenge, провести 5 днів у місті без грошей.
Тотальне глупство чи романтична віра у людину? Перемога гуманізму у будь-якому випадку. І поки за усіма замкненими дверима Каннського кінофестивалю хвилюється Лазурний берег — магії бути. Хоча би на 11 днів, щоби поглинати своїх гостей з головою.