🎮 Аппалачня: The Last Of Us Part I — як спрацювала гра після 12 років очікування

Що таке «Аппалачня»?

Я вирішив завести власну рубрику, у якій буду час від часу ділитися враженнями від пройдених ігор, переглянутих фільмів та, можливо, й чогось іншого. Ця рубрика — це суто мої думки, які варто розглядати за межами редакційних матеріалів.

В рамках рубрики я буду розповідати про свої враження від старих ігор, які вже всі оглянули-переглянули з усіх боків, однак, які я вирішив пройти зараз, і це у мене викликало достатні емоції, щоб мати бажання поділитися ними.

Однак іноді можливо тут буде проскакувати щось зі свіжого. Загалом слідкуйте та читайте і воно буде. А якщо щось не сподобається, завжди можна буде сказати: «Аппалачня якась».

Спробувати The Last of Us Part I

Майже 12 років мені знадобилося, щоб власноруч пограти у The Last of Us. Памʼятаю, який резонанс гра викликала у 2013-му, але тоді вона була для мене лише відео на YouTube — через відсутність PlayStation.

Загалом з 2013 року гра отримала кілька перевидань з покращеннями, а я зрештою дійшов до того, щоби придбати PlayStation 5 та пройти той величезний каталог ексклюзивів, який пропустив за всі ці роки.

The Last of Us є тією грою, яку я безперечно мав випробувати, хоча зізнаюся вона не була у моєму списку проходження в перших рядах. Я вирішив пройти її зараз з однієї причини — невдовзі виходить другий сезон cеріалу «Останні з нас». Тому цього разу я вирішив ознайомитися з першоджерелом перед переглядом серіалу.

Перший сезон «Останніх з нас» я дивився без проходження, але ось другий я уже вирішив переглянути після проходження гри, на якій він базується. Однак зробити це неможливо без того, аби не пройти оригінал. Тому я розпочав з The Last of Us Part I — ремейку першої частини, що вийшов під перший сезон.

Хоча додам, що великого ентузіазму я не відчував, адже до гри підходив зі знанням усіх сюжетних поворотів, що, здавалося, було одним з її «гачків». Проте мені все ж було цікаво, як The Last of Us працює з цим знанням завдяки іншим елементам.

Відчути сюжет

В основі гри лежить історія відносин Джоела та Еллі та їхня еволюція, а все інше є надбудовою навколо цього. Власне, саме так гру й створювали свого часу.

Тож ті ж самі сюжетні повороти, хоча і є важливим елементом для «вау-ефекту» від гри, але зрештою це лише простий спосіб здивувати гравця. Побудова гри від відносин двох героїв дозволила її наповнити великою кількістю контекстів та пропрацювати її у цих особистих деталях.

Саме увага до деталей розвитку персонажів робить цю історію цікавою не лише на один раз, яка б трималася на ефекті сюжетного повороту. Гра змушує повертатися, хоча б для того, аби ще більше дослідити героїв та відшукати нові контексти, й розкрити її, можливо, зовсім з іншого боку.

В англійській мові є слово writing, яке важко перекласти без втрати контексту, адже воно стосується не просто «письма», а написання усього, що відбувається. Тобто це поняття, яке охоплює широкий спектр елементів, які стосуються якогось твору.

Власне для опису The Last of Us я хочу використати це слово — writing — адже тут воно дуже доречно.

Як не дивно, але гра не викликала емоційної прив’язки до наших двох героїв. Зі мною історія працювала радше з огляду розповіді про ситуації, у які потрапляли Джоел та Еллі. Те, як вони прописані та поставлені у The Last of Us, завжди викликало у мене роздуми, як би я діяв у таких умовах.

Хоча щодо «емоційної прив’язки», все ж додам, що впродовж проходження у мене органічно змінювалося ставлення до Еллі. З нахабної дівчинки, яка бісить, вона переростає в глибоку особистість, до якої прив’язуєшся.

Частина цього writing чудово працює на розкриття персонажа — Еллі, яка з дитячою впертістю та холодною відстороненістю сприймає «новенького» у своєму житті Джоела. Він для неї — похмурий, дорослий дядько, що ніби вирішив командувати нею у дорослому й небезпечному світі, до якого вона ще не звикла.

Про сюжет The Last of Us уже сказано стільки, що повторювати важко без еха в голові. Але суть лишається: це одна з тих історій, що переживають час. І навіть у 2025-му вона не просто тримається — вона досі може зачепити й затягнути з головою.

Напружений геймплей

Геймплей дуже вдало доповнює історію. Звісно, я враховував, що гра вийшла ще у 2013-му, тож очікував певних обмежень, які зазвичай трапляються в старіших проєктах.

Але навіть попри сучасну обгортку The Last of Us Part I, майже до самого фіналу мене не полишало відчуття, ніби геймплей трохи недоговорює. Час від часу не вистачало якихось деталей або розвитку механік, які вже просились у гру.

Наприклад, у стелсі дуже логічно виглядала б можливість ставити глушник на зброю. Або хоча б дати Джоелу власний ніж замість витратних «заточок». Все-таки він живе в постапокаліпсисі — і ніж тут не просто знаряддя, а must have. Те саме, до речі, гра пізніше й показує на прикладі Еллі.

Геймплейно, як на 2013 рік, це дуже сильна гра. Та навіть зараз вона сприймається більш ніж гідно. Просто треба розуміти: тут не про сучасну гнучкість у стилі останніх хітів. Але навіть без цього все працює чітко й без зайвого навантаження на гравця.

Це, щоправда, лише частина картини. Головне, що геймплей тут робить бездоганно — тримає в напрузі. І це не просто слова: The Last of Us Part I стала для мене другою грою після Alan Wake II, яка реально змусила пітніти від напруження. Ця атмосфера проникає глибоко — і через історію, і через сам процес гри.

Тут ти не супергерой, не безсмертний танк із запасом аптечок на рік уперед. Ти — звичайна людина. І що далі, то чіткіше це усвідомлюєш. Завжди обмежені ресурси, завжди набоїв у найкращому разі вистачає впритул. Це не Uncharted, де можна влетіти з розбігу й розкидати всіх. Тут кожен крок — це вибір: пробратись тихо, прибрати по одному або взагалі обійти, поки не помітили.

Особливо мені зайшли бої з інфікованими. Тут кожен тип ворога вимагає окремого підходу (ну, крім випадків, коли дробовик у лице — єдиний вихід). Я не скажу, що грав у сотні зомбі-ігор, але там, де зомбі були, вони зазвичай просто бігли на тебе, щоб швидко й голосно вмерти.

А тут усе інакше. Інфіковані — це не просто мішені. Вони частина світу, що дихає загрозою. І ця твоя людська вразливість, брак ресурсів і страх зробити зайвий звук — усе це працює на загальне відчуття напруги.

Клікери взагалі стали для мене фаворитами серед ігрових монстрів. Їхня ехолокація, оця тривожна хода, постійне напруження, що тебе от-от почують… Щоб прибрати їх по-тихому, треба бути не просто обережним, а ледве не ніндзя. Бо якщо їх кілька, а в тебе замість дробовика — лише кулаки Джоела, то це вже не стелс, а відчай.

Загалом геймплей чудово працює в парі з сюжетом. Гра не перевантажена механіками, і сам ігролад органічно доповнює історію, що розгортається перед нами. Він достатньо цікавий, щоб тримати гравця в грі не лише через бажання дізнатись, що буде далі.

Окремо хочеться згадати той момент, коли ми починаємо грати за Еллі — цей геймплейний поворот добре працює для того, щоб прив’язати гравця до неї. І саме тому ідея можливої розлуки з Еллі викликає той самий ефект Джоела — тривогу, втрату контролю, емоційний відгук.

Особисто для мене ця прив’язка спрацювала не тому, що я пограв за неї як за окремого персонажа, а тому, що в цей час я ніби робив усе від її імені заради Джоела. Це була не просто зміна перспективи, а зміна контексту. І саме цей контекст створює сильніший зв’язок із історією — емоційно, сюжетно, ігрово.

Отже, гра має дійсно потужну драматургію, яка не обмежується лише кат-сценами. Тут вона працює і в межах геймплею — бо саме через дію ми проживаємо цю історію, а не просто спостерігаємо за нею.

Чим для мене стала The Last of Us через 12 років з релізу

Не можу сказати, що ця гра мене здивувала у 2025 році. Все ж про неї я знав майже все, що тільки можна було дізнатись за цей час, якщо бодай трохи цікавитись іграми.

Але попри це, The Last of Us зуміла стати для мене однією з тих ігор, після яких я одразу подумав: я точно ще повернусь до цього світу, ще раз пройду цю історію. І це бажання народжується з кількох речей — насамперед завдяки чудово виписаному, деталізованому сюжету, який уважний до дрібниць. А ще — завдяки геймплею, що дає змогу по-різному підходити до тих самих ситуацій і при цьому залишатися в гармонії з наративом, не створюючи лудонаративного дисонансу.

Окремо тішить і те, що гру не роздули до сорока годин задля галочки. Її можна пройти за 10 годин — і це, як на мене, справжнє досягнення в наш час. Це означає, що мені не доведеться розтягувати проходження на кілька місяців, виділяючи окремі вечори під конкретну гру. А значить, повернутись до неї знову — цілком реально.

Усе тут настільки щільне й насичене, що The Last of Us — це та гра, яку можна пройти за вихідні й залишитись не просто з приємним післясмаком, а ще й з довгими роздумами після фіналу.

Тому я анітрохи не пожалкував, що витратив свій час на проходження The Last of Us Part I. Навіть через 12 років після релізу вона змогла подарувати мені те саме відчуття справжнього ігрового задоволення.

Чи варто грати The Last of Us перед переглядом серіалу

Моя думка — ні. Я сам спочатку подивився серіал, і лише зараз пройшов гру. Та зрештою, у шоу сюжет гри передано майже покадрово, тож ви точно нічого не втратите. Навпаки — деякі напівнатяки з гри в серіалі отримали повноцінні сцени, діалоги, бекґраунди. Серіал не замінює гру, але сюжетно її розширює й доповнює.

Однак саме гра дає можливість прожити цю історію на власній шкурі — через дію, вибір, напругу. І найголовніше: Naughty Dog змогли це зробити неймовірно вдало.

Тому якщо ви досі не грали в The Last of Us і думаєте, що вже знаєте про неї все — дайте їй шанс. Навіть якщо це буде не про сюрприз, то точно про сильне, щире враження. Я от так і зробив — і не пошкодував ані на мить.