Laboratory community.jpg)
У всесвіті League of Legends епічні битви захоплюють мільйони гравців. Однак за цими карколомними баталіями ховається глибокий та складний світ, який розкривається в романі Ентоні Рейнольдса «Руйнація. League of Legends». Ця книга запрошує читачів зануритися у політичні інтриги, особисті драми та складні стосунки між героями, які змагаються не лише на полі бою, але й у своїх серцях. Рейнольдс майстерно поєднує елементи фентезі з дослідженням теми руйнування — як зовнішнього, так і внутрішнього.
Публікуємо уривок із книги.
***
Їх виказав нарочитий спокій.
Усі інші слуги були смикані й налякані, ніби постійно чекали, що камаворці раптом вирішать на них накинутися. Каліста їх не звинувачувала. Сантароське військо винищили на полі битви якісь години тому. Місцеві обслуговували загарбників тремтливими руками й не бажали дивитися їм у вічі.
Тим часом ті двоє, що наблизилися до королівського столу з наново наповненими глеками й тарелями, не виказували ніяких почуттів. Це були чоловік і жінка. У них не було геть нічого прикметного. Обличчя забувалися миттєво. У будь-яких інших обставинах їхнє маскування спрацювало б на відмінно, але тоді Каліста розкусила їх саме через майстерність. Якби вони здавалися схвильованими, вона, можливо, і не помітила б їх, і тоді вони спокійно зробили б свою справу.
Не зважаючи на запитальні погляди сусідів, Каліста встала й схопилася за спис. Позаду неї Гекарим щось сказав, але вона не розчула — усю її увагу було прикуто до тих двох удаваних слуг. Вона не окликнула їх, бо поки не відкидала того, що могла помилятися.
Каліста покрокувала до королівського столу. Вартові поруч пильнували дуже уважно. Вони обшукали слуг, перевірили, чи не було захованої зброї в рукавах і кишенях. Але нічого не знайшли, тож дозволили пройти далі.
«Можливо, я помиляюся», — думала Каліста. Однак у цих двох було щось таке, що все ж не давало їй спокою, тож вона пришвидшилася.
Пара розділилася: жінка обігнула стіл і пішла до короля із глеком у руці, покірно схиливши голову, а чоловік поніс на іншу половину щойно приготовані ласощі. Він виставив гору страв на стіл, а тоді став збирати порожні тарілки й недоїдки, рухаючись до короля.
Каліста була на півдорозі до столу. Вієґо воркував до Ізольди й не помічав нічого й нікого — її теж поки не помітив. Вона не крикнула. Досі сумнівалася.
Вааск, охоронець короля, стояв у затінку біля нього, поклавши руку на держак і видивляючись небезпеку. Він зосередився на служниці. Вааска називали яструбом короля, і прізвисько йому пасувало якнайкраще. Він не міг прогледіти загрози.
Не міг, правда?
Губи жінки заворушилися, і Вієґо ледь повернув голову. Не глянувши на неї, він кивнув на знак подяки й указав на келих. Служниця нахилилася й почала наливати, розвернувшись так, щоби приховати іншу руку від незмигного погляду Вааска.
Аж тут від того стиснутого кулака простяглися витки темного диму, наче вихор чорнил у воді. Чари! За якусь мить дим затвердів і перетворився на клинок, витворений із самої темряви. Такої магії Каліста ще ніколи не бачила. Ані Вааск, ні королівські вартові поки не збагнули, що щось не так. Помітила тільки Каліста.
Асасинка напружилася, готуючись до смертельного кидка. Навіть тієї миті обличчя її залишалося безвиразним, не виказувало ані натяку на якісь почуття, не говорило нічого про зловмисний намір. Але й тоді Каліста не крикнула, розуміючи, що король помер би, перш ніж хтось устиг відреагувати.
Гучно видихнувши, вона метнула спис. У той кидок вона вклала всі роки тренувань, усю свою силу, благаючи Предків, щоб того вистачило. Спис засичав і полетів крізь повітря, повз королівську варту, вірний цілі.
Коли вбивця підняла погляд, було надто пізно. Вона спробувала вивернутися, але забракло спритності. Спис влучив точнісінько в центр груднини, різко віджбурнувши свою жертву назад.
На мить у повітрі зависла тиша. А тоді все розірвалося. Повітря сповнилося зойків. Лицарі й аристократи попідстрибували з ослонів і стільців, з гуркотом поваливши їх на плитняк. Вієґо підвівся, утопивши приголомшений погляд у проштрикнуте тіло вбивці-невдахи позаду.
Каліста на бігу витягнула короткий меч. Не розібравшись, кілька вартових спробували її зупинити, але вона вправно ухилилася, щосили намагаючись у веремії не втратити з поля зору спільника мертвої найманки. Він упустив зібрані тарілки й став навколішки перед столом, ніби в переляку й сум’ятті. Він грав. Знову закрутилися кільця темряви, і з нічого в його руках з’явилися два кинджали.
Вааск побачив Калісту.
Він уже витягнув меч.
— Он він, он! — Каліста викинула руку, тицяючи пальцем у другого асасина.
Вааск кивнув: він побачив загрозу. Без зайвих церемоній відтягнув Вієґо назад і закрив короля собою. Ізольда сповзла з місця й пригиналася додолу. Вааск заревів і перевернув королівський стіл на бік, пристосувавши як таку собі барикаду. Глиняні тарілки та глеки потрощилися об підлогу.
Убивця вищирився, скинувши нарешті маску неприродного спокою. Двоє вартових атакували. Асасин просочився під здійнятими мечами, наче вода, — на його тлі воїни здавалися незграбами. Він був неприродно швидким, кожен рух лишав за собою розмиті обриси. Наступної миті він уже опинився за вартовими — і лиш тоді вони впали. Каліста навіть не бачила ударів.
* * *
Навколо королівського подружжя зібралося вже чимало вартових зі зброєю напоготові. Однак Каліста не втрачала пильності. Вона розглядала море облич у пошуках доти не поміченої загрози. Невпинний рух і гомін ускладнював пошуки, але увагу привернув один слуга: він опустив голову й прокрадався крізь натовп.
— Зупиніть того чоловіка! — закричала Каліста, указуючи на нього. — Узяти!
Натовп хутко розступився, і до слуги метнулися вартові. Чоловік умить припинив прикидатися й меткими, майже танцювальними рухами заскочив на стіл; у руці вже вичаровувався клинок темряви. Кинджал затвердів, і він перевернув його в руці, вправно схопившись за вістря, а тоді жбурнув.
Перевертаючись у повітрі, той полетів на Вієґо.
— Ні! — прокричала Каліста й у стрибку від безвиході метнула спис поперек руху ножа. Вона дістала до кинджала, та тільки ледь-ледь. То був геть легкий дотик — його було замало, щоби збити клинок, але виявилося досить, щоб той заколихався.
Калісту пройняв нудотний жах: якусь мить вона думала, що в неї не вийшло. Стежила очима за клинком і була впевнена, що той уб’є Вієґо.
Кинджал пронизав високу спинку Ізольдиного стільця. Королева відсахнулася: осоружна зброя тремтіла зовсім поруч із нею.
Каліста дозволила собі видихнути. Вона зробила вдосталь. Не більше. Лицарі й вартові оточили вбивцю. Із замкненого кола гострих клинків утекти не міг навіть такий талант. — Хай живе! — наказала Каліста. — Він потрібен нам живим!
Троє вартових полягли, але тоді найманця накрила хвиля щитів, залізних кулаків і держаків. Вієґо це не влаштовувало. Побачивши, що його королеву мало не вразив найманців клинок, він геть утратив глузд — а чарувати собі в руку зброю могли не тільки асасини. Він випростав руку вбік — повітря ледь помітно заколивалося, і в кулаку нізвідки з’явилася Святість. Вієґо був пов’язаний із Клинком короля душею і міг кликати й відпускати його коли завгодно. Щоки в нього палали, очі світилися шаленим блиском; широкими кроками він наближався до притиснутого до землі вбивці.
— Пане королю, — застерегла Каліста, намагаючись наздогнати Вієґо.
— Не заважай! — Вієґо, — прошипіла вона, — ми маємо…
— Геть! — він змахнув рукою, ніби хотів відштовхнути Калісту, хоча насправді її навіть не торкнувся. Однак якась невблаганна сила відсунула її, і вона похитнулася назад.
Натовпом прокотилися приголомшені «охи». Вієґо був першим монархом в історії Камавору з хистом до чарів: як уважалося, він успадкував його з материною кровʼю — і майже ніхто поза палацом не бачив використання тих здібностей на власні очі. Це, власне, було однією із причин, чому Вієґо хотів узяти участь у битві: щоб показати підданим і союзникам силу, якою володів.
Поки Каліста змогла відновити рівновагу, король відірвався вже на кілька метрів.
— Геть! — проревів він знову; на обличчі застигла жага вбивати. Усіх воїнів, які втримували асасина на землі, хвилею віджбурнула назад невидима сила його люті.
— Він нам потрібен! — закричала Каліста, але благання просто пролетіло повз Вієґо. Вона вже бачила його таким. Після коронації він став стриманішим, але в дитинстві напади люті ставалися дуже часто. Поки в жилах кипіла кров, він не чув геть нічого. А чарівна сила в тих жилах немовби дужчала, коли він давав волю почуттям.
Він завмер над закривавленим і понівеченим убивцею, стиснувши Святість обома руками, наче сокиру ката. Важко дихаючи, зіщуливши сповнені ненависті очі, він просичав:
— Ти посмів лякати мою королеву? Посмів замахуватися на мене?
Насилу відштовхнувшись руками, убивця сів. З вуха точилася кров, а опухлі повіки майже не розплющувалися. Руку було виламано під дивним кутом. Дивом було й те, що він досі залишався при тямі. Він мовчки кліпнув до Вієґо.
— Я — король Камавору, найвеличнішої держави, яку колись бачив сей світ, — прогарчав Вієґо. — А ти — ніщо.
— Вієґо! Не вбивай його! — закричала Каліста, щодуху намагаючись подолати його силу, та то було все одно що штовхати невидиму стіну.
Вієґо розвернув меча — тепер вістря Клинка королів дивилося додолу — і встромив його в асасина. Раптом тиск, що стримував Калісту, вщух, і вона хитнулася вперед. Вієґо вийняв клинок — найманець упав обличчям на землю. Тіло вже почало висихати, як шматочок фрукта, залишений на палючому сонці.
У дворі не лунало ні звуку. Усі стояли в якомусь заціпенінні.
Тишу порушив голос королеви.
— Вієґо, — зронила вона.
На кінчиках її пальців була кров.
Із жахом Каліста збагнула, що кинджал убивці зачепив Ізольду, прорізавши тонку тканину сукні й залишивши неглибоку рану на плечі. У пам’яті зринуло дрижання королівського охоронця, биття чорних жил під шкірою — і в серці похололо. «Предки, змилуйтеся», — прошепотіла вона.
Клинок, досі встромлений у дерев’яну спинку, перетворився на попіл і розвіявся на вечірньому вітерці.
Очі королеви закотилися, і з горла Вієґо видерся глухий, сповнений болю крик.
Зітхнувши, Ізольда впала на землю.
Матеріли видавництва Лабораторія