💂 Всі Корпоративні Війни | ЛОР Cyberpunk 2077

Ми не раз наголошували на тому, що корпорації — найважливіша складова всесвіту Cyberpunk 2077. Нації, держави, країни, федерації, племінно-родові общини — це давно слова-архаїзми, які ледь жевріють в нинішніх реаліях, не здатні по справжньому суперничати із мультимільярдними компаніями, типу Арасаки.

Не дивно, що й способи конкуренції тут змінилися та давно вийшли за межі понять прийнятних людській моралі: бандитизм, замовні вбивства, корупція, власні ПВК — це звичайна корпо-норма.  Боротьба за владу та грошові потоки, зрештою, не могла не могла не призвести до старої доброї “переможної війнушки”. Але тепер не між гегемонами, типу США чи Совку, а між їх корпораціями. Тепер це корпоративні війни, в яких білі піджаки окропляють справжнісінькою багряно-червоною кров’ю, як суперників, так і супутніх цивільних жертв.

Якими були ці війни? Хто їх починав? До чого це призводило та як сформувало майбутнє всього людства? Вітаннячко, пані та панове! Сьогодні ми присвятимо відео саме цим (і не тільки) питанням, які стосуються всіх корпоративних війн у всесвіті Кіберпанку. Вмощуйтесь зручніше, запасайтеся смачненьким, а ми тим часом дякуємо всім нашим спонсорам, які виділяють свої гривні у ці непрості часи на підтримку нашого каналу! І, звісно, починаємо оповідь!

Економічний крах 1994 року

В 90-их роках ХХ століття світ Кіберпанку був трішки іншим, аніж ми звикли його бачити. США на той момент вела агресивну зовнішню політику, частенько полюбляла лізти в город до сусідів, як ближніх по континенту, так і заокеанських, в Європі. Так звана “Банда чотирьох”, що на той момент керувала США, була далеко не в захваті від того, як розвивалося Європейське Економічне Співтовариство. Через що стали на суїцидальний шлях прихованої агресії, який пізніше назвуть “Тихою війною” (1992-1996 рр.)

Європейці, які колись були союзниками США, все нетерпиміше ставилися до спроб американців впливати на зовнішню та внутрішню політику ЄЕС та починали огризатися. Одним із прикладів цього став 1992 рік. У той час як СРСР хитався на останніх етапах “політики гласності”, Рада національної безпеки США (РНБ) продовжувала свою застарілу політику щодо “імперії зла”, блокуючи будь-яку допомогу Радянському Союзу і гарантуючи, що його союзники по НАТО зроблять те ж саме. Після того, як ЄЕС міцно утвердилася як сила, однією з перших її дій було нехтування бажанням США і відправлення вкрай необхідної продовольчої допомоги до Радянського Союзу, незважаючи на заперечення РНБ. Результатом стало те, що Радянський Союз прийняв євродолар замість американської валюти, а НАТО розпалося, оскільки Радянський Союз уклав мир із Західною Європою вперше за більш ніж сорок років.

Розлючене такою втратою престижу, а також побоюючись, що розширення космічної програми Євросоюзу (який до Нового 1993 року вже мав прототип космічного корабля, що успішно було доставлено на Місяць) дасть ЄЕС і військову перевагу, РНБ розпочало рішучу кампанію з підриву структур ЄЕС, використовуючи різні тактики: від махінацій на фондовому ринку до спроби зриву перших переговорів про військовий договір між ЄЕС та Радянським Союзом.

Намагаючись виглядати платоспроможною (і “продемонструвати” економічну міць перед ЄЕС), Банда чотирьох також почала маніпулювати фондовими ринками Європи та Азії шляхом прямих хакерських атак на ці системи. Штучні маніпуляції з валютою та акціями дозволили Банді просувати ілюзію американського багатства, але дуже дорогою ціною: коли це було виявлено ЄЕС, європейці просто злили всю інформацію у світову пресу. З підірваною безпекою обмінного курсу вся система легко розвалилася. Пізніше цю катастрофу назвуть Крахом 94-го року.

У відповідь на викриття цього шахрайства більшість розвинених країн негайно запровадили ембарго на торгівлю зі Сполученими Штатами. Ці ембарго були руйнівними для Америки і лише прискорили ще одну подію, яка буде пізніше названа “Коллапс”. Фактично, Тиха війна між США та ЄЕС, стала прообразом до того, що трансформується в корпоративні війни. Вона призвела до повної поразки Америки, на вулицях якої панувало насильство та бандитизм, літні люди втратили всі свої заощадження та стали просто баластом для своїх родичів, а корпорації, які вчасно відчули, куди дме вітер, не тільки спромоглися не втратити свої надбання, а й збільшити їх, ставши більш панівною силою, аніж федеральна влада.

Перша Корпоративна війна

В 2004 році компанія під назвою Transworld Airlines збанкрутувала. У її поглинанні були зацікавлені дві корпорації: Euro Business Machines (EBM) та Orbital Air. EBM спробувала першою викупити TWA та намагалася укласти угоду з генеральним директором TWA, але той дозволив угоді провалитися, посилаючись на те, що їх умови були недостатніми. Справжньою ж причиною було те, що Orbital Air, інша корпорація, зацікавлена в купівлі TWA (і яка відчайдушно прагнула отримати засоби повітряного руху TWA), заблокувала спробу EBM викупити компанію.

Зрозумівши, що сталося, EBM намагалася усунути будь-які шанси Orbital Air придбати TWA. Вони найняли терористів, які викрали команду бізнес-перемовників Orbital Air, що прямувала на зустріч з TWA. Однак терористи провалили свою місію, і пізніше стало відомо, що за їх найм відповідальна саме EBM. Orbital Air, дізнавшись про замовників, залучила технологічну корпорацію Zetatech, як свого союзника в конфлікті. Хакери Zetatech почали масштабну мережеву атаку на EBM, але EBM змогла відбити атаку і вивести Zetatech з війни.

Після перемоги над Zetatech у кібернетичній війні, EBM розпочала власні атаки – фізичні та технологічні – проти TWA та об’єктів Orbital Air. Обидві сторони жорстоко боролися одна з одною, використовуючи тероризм, мережеві атаки, піратство, корпоративні соло і солдатів-проксі з країн третього світу. За цей період обидві компанії втратили сотні мільйонів євродоларів.

Під час Першої корпоративної війни відбулися дві значущі битви. Перша така битва відбулася у 2005 році, коли командос Orbital Air успішно здійснили рейд і захопили космічну станцію EBM. Операція із захоплення космічної станції EBM була відповіддю на те, що раніше EBM викрала станцію Orbital Air. Обидві сторони конфлікту були засуджені Європейським космічним агентством, яке вимагало, щоб ці дві компанії не воювали між собою на низькій навколоземній орбіті.

Друга велика битва, яка фактично й завершила першу корпоративну війну, відбулася через рік, у 2006. Спецпризначенці Orbital Air змогли атакувати, увірватися і захопити резиденцію генерального директора EBM Ульфа Грюнвальдера, що змусило його капітулювати перед Orbital Air. Перша корпоративна війна стала прецедентом та прикладом для інших корпорацій, що використання масових воєнних дій одна проти одної є життєздатною бізнес-практикою. Вона стала першим конфліктом такого роду, і це призвело до того, що інші корпорації наслідували її, вступаючи в масові конфлікти одна з одною за ресурси та бізнес-перспективи.

Друга корпоративна війна

У 2006 році “СовОйл” розпочав самостійне виробництво CHOOH2, спиртового палива, яке найчастіше використовується для заправки транспортних засобів. Нафтохім, основний виробник CHOOH2, запропонував надати “СовОйлу” оновлену технологію, яка б допомогла їм бурити, перекачувати та створювати інші види палива з невикористаних нафтових ресурсів у Сибіру. Ця пропозиція була зроблена за умови, що Нафтохім отримає часткові права на буріння.

Здавалось би, угоді бути. Але незадовго до того, як мали бути підписані документи про партнерство між “Нафтохімом” і “СовОйлом”, інженери “СовОйлу” оголосили, що вони розробили технологію буріння, яка робить угоду непотрібною, і “СовОйл” в останню хвилину скасував угоду. Як то кажуть, угод з росіянами не вартують й паперу, на якому підписані, тож Нафтохіму тут навіть не довелося переводити папір. Між двома корпораціями, утім, стався розрив у відносинах.

У 2007 році обидві компанії почали розширювати свою діяльність у Південно-Китайському морі. Це створило напруженість і, зрештою, вилилося у початок Другої корпоративної війни в квітні 2008 року. Війна почалася, коли вибухнула морська платформа “Сабіна Браво”, що належала “Нафтохіму”. Нафтохім звинуватили СовОйл у встановленні вибухового пристрою на платформі, що спричинило низку інтенсивних і публічних словесних баталій між дипломатами, які представляли кожну з корпорацій. Після того, як перемовини перервалися, “Нафтохім” здійснив першу військову атаку, наказавши своїм військовим водолазам закласти вибухівку на платформі “СовОйлу”, щоб помститися. Платформа була зруйнована, і розпочався повномасштабний конфлікт.

Більшість початкових успіхів у війні мала компанія “СовОйл”, хоча обидві сторони фактично знищили одна одну всього за кілька тижнів, цілеспрямовано підриваючи нафтові об’єкти. Кожна компанія втратила приблизно 75% своїх нафтових потужностей на самому початку протистояння. На середині конфлікту “Нафтохім” зміг на короткий час отримати перевагу над “СовнОйл”, захопивши ланцюг островів Спратлі і вбивши Анатолія Новікова, генерального директора і засновника “СовОйл”, використовуючи літаки, позичені урядом Малайзії. Незважаючи на втрати “СовОйлу”, корпорація перегрупувалася і врешті-решт змогла взяти гору над “Нафтохімом”. “СовОйл” неодноразово відбивав атаки “Нафтохіму”. У жовтні 2009 року сили Нафтохіму були значно ослаблені після кількох невдалих атак, і “СовОйл” де-факто встановив контроль над Південно-Китайським морем. Чим офіційно завершив цю війну.

Зрештою, з’ясувалося, що руйнування морської платформи “Сабіна Браво” компанії “Нафтохім” – подія, яка переконала їх розпочати війну з “СовОйлом” – насправді була нещасним випадком, за який “СовОйл” не несе відповідальності. Як і під час Першої корпоративної війни, громадськість та аналітики були здивовані інтенсивним характером конфлікту, який не був схожий ні на що, що бачили раніше. Крім того, обидві сторони порушували національні та міжнародні закони протягом усього конфлікту. Хоча обидві сторони використовували армії країн Тихоокеанського регіону одна проти одної, вони також пішли на повалення урядів і встановлення нових. Особливо ігнорувала вимоги національних держав компанія “СовОйл”, яка чинила так, як їй заманеться – пізніше “СовОйл” був змушений виплатити репарації деяким країнам. Нарешті, оскільки нафтопереробні заводи були головною мішенню під час конфлікту, війна залишила південну частину Тихоокеанського регіону надзвичайно забрудненою, а умови, що склалися там у 2020 році, були охарактеризовані як “майже непридатні для життя”.

Третя корпоративна війна

Бойові дії Третьої Корпоративної почалися у 2016 році, коли інспектори з Торгової палати Лос-Анджелеса виявили схему зловживання довірою, якою користувалися деякі інвестиційні консультанти з “Merrill, Asukaga & Finch” проти приватних інвесторів, використовуючи Фонд Ротштейна (дочірня компанія Банку Нью-Йорка) як важіль впливу. Вони повідомили про це окружну прокуратуру, яка наступного дня розпочала розслідування.

Фонд Ротштейна, обурений дволикістю MA&F і не бажаючи бути втягнутим у розслідування, передав усе, що мав, до прокуратури. Вони також найняли місцевих вуличних мережевиків, щоб ті почали досліджувати фортеці даних MA&F у пошуках правди. Адміністрація MA&F сприйняла цей крок свого колишнього союзника як пряму атаку. Вони негайно вжили заходів у відповідь, посиливши мережеву безпеку, використовуючи своїх мережевиків, щоб розпочати атаку на Фонд Ротштейна, спершу завдавши удару по фінансових цілях Ротштейна. Потім ударні групи MA&F зосередилися на фактичному знищенні комп’ютерних систем Ротштейна, що призвело до ескалації бойових дій.

Кілька днів ситуація була схожа на заплутаний рукопашний бій. Дата-фортеці перетворилися на озброєнні табори, де всі нервово спостерігали за тим, що буде далі. Мережева Варта відреагувала на це обмеженнями доступу до мережі та оголосила про боротьбу з комп’ютерною злочинністю, провівши кілька зачисток, що призвели до численних арештів та зупинки роботи мережі. Фонд Ротштейна та MA&F вирішили взяти справу в свої руки: вони починають наймати найманців. Протягом 12 годин на низькій орбіті та на Землі точилися короткі бої, метою яких було знищити фізичні місця розташування засобів зв’язку противника. Ці бої закінчилися значними людськими жертвами і матеріальними збитками на мільйони доларів.

Наступні шість місяців складалися з нескінченних рейдів, більшість з яких були безрезультатними і нерішучими. Фактично, за 12 годин перестрілки було завдано більше шкоди, ніж за весь час конфлікту, що залишився до його завершення. Коли все закінчилося, Фонд Ротштейна перестав існувати як єдине ціле. MA&F передав прокуратурі Лос-Анджелеса тіла двох своїх керівників, які заварили цю кашу, а також застрягли у судових процесах. Вони також отримали чималі рахунки за шкоду, заподіяну на низькій орбіті та на Землі.

На той час корпоративний конфлікт вже нікого не шокував, хоча деякі аналітики були здивовані тим, що війна тривала так довго. Спосіб, у який вона велася, переважно в мережі, був досить незвичним, і це породило кілька десятків теорій, що, можливо, це новий спосіб ведення корпоративних війн, за яким майбутнє. Інші стверджували, що, подібно до піхоти у військовій доктрині, соло-найманці ніколи не вийдуть з моди.

Четверта корпоративна війна

Цього разу, у 2021 році, OTEC та CINO почубилися за корпорацію IHAG, яка перед тим оголосила про своє банкрутство. Спочатку вони намагалися змусити один одну відмовитися від посягань через зниження акцій конкурента в ціні, мережевими DDoS-атаками, ботами. Напруга зростала, але жодна з корпорацій не мала наміру відступати. Світ затаїв дихання в очікуванні нової кризи. Зрештою, не вирішивши суперечки між собою, OTEC винаймає корпорацію Мілітех, а CINO – Арасаку. Обидві компанії славилися своїми військовими та зброярськими виробництвами та й між собою ці компанії давно мали не вирішені конфлікти, фактично виступаючи суперниками.

Казус белі для початку збройної війни знайшовся також дуже швидко. Радник Арасаки на одному з об’єктів OTEC став розіп’ятим Мілітехом корпоратом в трусіках. Розгорілася доволі масштабна війна, яка була схожа не стільки на вирішення бізнесових непорозумінь, скільки на особисті чвари. В її ході постраждали чимало міст по всьому світу, зокрема такі великі міста, як Пусан, Ріо-де-Жанейро, Гонконг. Жителів цих міст навіть спішно евакуйовували. До Найт-Сіті війна докотилася в 2023 році. На вулицях міста точилися вуличні бої, люди масово покидали свої домівки до безпечніших районів та за місто, щоб уникнути долі бути розчавленими танком, розстріляними снайперським вогнем, штурмовими загонами чи звичайним дроном.

Тоді Мілітех використала козир в рукаві: невелику диверсійну групу, серед яких були Джонні Сілвергенд та Морган Блекгенд, які мали вторгнутися у Арасака-тауер та встановити міні-ядерний заряд на її вершині. Сталося це 20 серпня 2023 року та увійшло в історію, як “Голокост в Найт-Сіті”. За лічені секунди центр міста перетворився на руїни, загинуло чимало людей, а вибух спричинив низку землетрусів, які на додачу ще й затопили кілька районів. Попри все це, Найт-Сіті не стало найбільш постраждалим містом від цієї війни. Але саме ця подія призвела до того, що президентка НСША Елізабет Кресс звинуватила Арасаку у всіх смертних гріхах. Звісно, не просто так, враховуючи, що у минулому Кресс була гендиректором Мілітеху.

Втім, саму Кресс слабко цікавила доля Найт-Сіті, його відбудова й так далі. Місто було поза контролем її уряду, а населення відчайдушно чинило опір федеральній владі. Тим не менш, вона видворила Арасаку за межі НСША, зробивши з неї іноагента, а Мілітех було націоналізовано. Найт-Сіті ж лишилося сам на сам з проблемами, які постали перед ним після цієї війни… Але не переймайтеся, йому вдалося виплутатися, та стати трішечки кращим. Про що ви можете дізнатися в нашій історії Найт-Сіті.

ЗАВЕРШЕННЯ

Чи буде наступна корпоративна війна? Гадаємо, що буде. Але коли, де і наскілька руйнівною — це велика загадка на сьогодні. Навряд чи, мегакорпорації різко стануть на шлях просвітлення, та перестануть тягнутися до жаги швидкої наживи, попри те, що це кривавий та усіяний трупами шлях. Лише час покаже нам, чи навчилися вони на своїх помилках. Як то кажуть, якщо хочеш миру — готуйся до війни. І ми готуватимемося, на цьому ж самому місці, в Аномальному Притулку! До нових зустрічей.