fishkuzn
Ігрова серія Battlefield з’явилася на світ у 2002 році з першою частиною, під назвою Battlefield 1942. Проект був заточений на гру в багатокористувацькому режимі, але й не виключалась можливість боїв з ботами на мультиплеєрних картах. Підкуповувала гра своїми масштабними битвами з великою кількістю гравців на карті, а також можливістю застосовувати різноманітну бойову техніку. Саме за це гравці і полюбили Battlefield.
Трохи згодом, з розвитком серії та придбанням студії-розробника видавництвом Electronic Arts, DICE вирішила також спробувати свої сили в одиночній кампанії в іграх серії Battlefield. Я вирішив коротко розглянути всі частини серіалу, в яких був присутній синглплеєр і які розробляла саме шведська студія (основним розробником Battlefield: Hardline була Visceral Games, тому вона в матеріалі не вказана).
Якщо на початку свого шляху одиночні режими Battlefield намагалися придумати свою родзинку і бути хоч в чомусь оригінальними, то починаючи з Battlefield: Bad Company 2 було видно, що DICE разом з EA намагаються винайти свій Call of Duty. Не сказати, що цей досвід був завжди успішний, але й назвати спроби шведів провальними теж не можна, адже цікаві ідеї та моменти, що закарбувались в пам’яті гравців, вони змогли створити. Але, про все по порядку.
Battlefield 2: Modern Combat
Випустивши ще дві мультиплеєрні гри (Battlefield: Vietnam і Battlefield 2), в DICE вирішили, що настав час спробувати свої сили в режимі одиночної кампанії. Першою грою в серії з окремим одиночним режимом стало консольне відгалуження під назвою Battlefield 2: Modern Combat, яке в 2005 році вийшло на PlayStation 2, Xbox і трохи пізніше на Xbox 360. На ранніх етапах розробки, Modern Combat повинна була бути класичною Battlefield — грою з лише багатокористувацьким режимом, але ініціатива у створенні синглплеера надійшла саме від розробників, а не була якимсь завданням чи пропозицією від видавця.
Сюжет, ясна річ, майже ніколи не був сильною стороною подібних шутерів, а особливо в Battlefield. Modern Combat розповідає про війну НАТО та Китаю, які вже майже підписали між собою мирну угоду, але в останній момент, вертоліт Мі-24 непізнаних сил вбиває дипломатів НАТО. Обидві сторони підозрюють одна одну в цьому і конфлікт продовжується.
Відмінною рисою синглплеєра була можливість у будь-який момент перемикатися між будь-яким дружнім солдатом на полі бою (як, наприклад, перемикання між головними героями в Grand Theft Auto 5, або навіть у консольних версіях Harry Potter and the Prisoner of Azkaban). Якщо гравця вбили у перестрілці, гра не закінчувалася, а давала можливість вибрати на кого переключитись і продовжити грати, аж до перемоги або повного знищення союзників.
Далі за сюжетом з’ясовується, що епізод з атакою на дипломатів влаштувала терористична організація під назвою «Палаючий прапор» під проводом командира з псевдонімом Командир 31.
По черзі граючи за обидві сторони, пізніше, гравцеві дають зробити остаточний вибір, який бік привести до перемоги: НАТО чи Китай. До кінця гри з’ясовується, що Командир 31 був готовий запустити три ядерні боєголовки на США, Європу та Китай, і головному герою потрібно запобігти цьому. Після деактивації двох ядерних боєголовок із трьох, третій снаряд спрямовується на бункер лідера «Палаючого прапора», після чого гравець стає національним героєм для тієї сторони, яку вибрав і привів до перемоги.
Подібні рішення з вибором головної воюючої сторони, а також можливості у будь-який момент перемикатися між своїми солдатами створює непоганий ресурс реіграбельності одиночної кампанії і не замикає гравця в заскриптованому коридорі, як це реалізовано в майбутніх іграх DICE. На жаль, чи на щастя (тут вже вирішувати кожному окремо) у наступних іграх подібна механіка не використовувалася взагалі. За винятком, хіба що, вступної місії в Battlefield 1, де гравець обороняється від атаки, у будь-якому випадку гине і переключається на інших вільних персонажів. Але це було разове явище і використовувалось, як прийом, щоб показати, що жертвою на війні може бути будь-хто і тим самим створити потрібний настрій.
Незважаючи на свої мінуси у вигляді технічної нестабільності гри в деяких моментах, одноманітності звуків стрільби з різної зброї, а також загальної не високої якості всього звуку, гра отримала цілком непогані оцінки, враховуючи, що це ще й був перший досвід створення одиночної кампанії для DICE. Загальна оцінка Battlefield 2: Modern Combat на Metacritic 80 для PlayStation 2 і Xbox, і 77 для версії Xbox 360.
Battlefield: Bad Company
Мабуть, DICE сподобалося працювати виключно з консолями, тому чергова частина серії під назвою Battlefield: Bad Company є консольним ексклюзивом (Xbox 360 та PlayStation 3).
Саме з цієї гри прийнято вважати, що в серії відбулась революція та якісний стрибок у розвитку. Відмовившись від таких ігрових рушіїв, як Refractor Engine і RenderWare, DICE написали свій, під назвою Frostbite Engine. Хто в 2008 році міг подумати, що в наступному десятилітті Electronic Arts переведе на цей рушій майже всі свої ігри, включаючи Medal of Honor, Dragon Age, Mass Effect, та навіть Need for Speed з FIFA.
Сюжет Battlefield: Bad Company розповідає про Першу російсько-американську війну, де головними героями виступає загін Браво-1 Чарлі з 222 батальйону, який більш відомий як Bad Company. Основний людський ресурс 222 батальйону — різні злочинці, зрадники та інше гарматне, армійське м’ясо, яке направляють виконувати будь-яку брудну роботу або дають наказ йти попереду основних сил армії США. Не дарма у цьому батальйоні фіксується високий рівень смертності. Ігноруючи цей факт, добровольцем у штрафний батальйон пішов сержант Семюель Редфорд, який є командиром нашого загону. Причина у Редфорда одна і дуже проста — служба в Bad Company скорочує загальний термін служби в армії і на момент початку подій у грі Редфорду до демобілізації залишається три дні.
Другий член загону Джордж Хеґґард — типовий довбограй, генератор абсурдних ідей, віддушина загону і просто причина чому заслужена пенсія сержанта Редфорда не склалася так, як він планував. Як експерт з вибухівки, в загін потрапив через підрив величезного складу з боєприпасами на схід від Парижа, а також залишивши неприємний сюрприз у вбиральні одного офіцера у вигляді міни «Клеймор».
Третій член загону Терренс Світуотер — крім сержанта, є найрозумнішим членом загону, а також голосом розуму серед безглуздих ідей Хеґґарда. У батальйон числиться за «випадкове» завантаження вірусу-хробака в секретну військову мережу. Протилежності притягуються, тому товаришує з Хеґґардом, часто грають у камінь-ножиці-папір, поки є вільний час, жартують та підколюють один одного.
І, нарешті, головний герой дилогії Престон Марлоу. Народившись у сім’ї військових, за покликом боргу, теж подався до армії. У 222 батальйон потрапив за те, що при посадці вертольота лопатями сильно пошкодив генеральський лімузин.
Під час сюжету з’ясовується, що головні герої, крім регулярних військ рф, воюють із приватною організацією під назвою «Легіонери». Завдяки знанням Світуотера, з’ясовується, що найманці за свою роботу отримують оплату у вигляді золотих злитків, і саме один з них герої знайшли в кишенях одного з трупів. З цього моменту, загін частково збожеволів на цій думці і закрутилися головні події з дезертирством, зрадою, пошуком східноєвропейського диктатора, втечею на його позолоченому Мі-24 та пошуком основних запасів золота «Легіонерів».
Сама ідея сюжету про загін, який вирішує залишити службу, щоб отримати чиєсь золото не нова. Сценаристи гри явно надихалися такими фільмами, як «Герої Келлі» з Клінтом Іствудом у головній ролі, та «Три королі» з Джорджем Клуні, Марком Волбергом та Айс Кьюбом у ролях. У «Героях Келлі» персонаж Клінта Іствуда за підтримки ще двох сержантів почав полювання за золотом Вермахта, коли у «Трьох королях», головні герої пішли у самочинку, щоб знайти заховане золото Саддама Хусейна. Але факт запозичення з повнометражних фільмів зовсім не докоряє грі. Авторам вдалося успішно адаптувати основну сюжетну лінію, додавши своїх, хоч і дуже карикатурних, персонажів. Завдяки гумору, причому дуже непоганому і ненастирливому, загону в принципі співпереживаєш. Вони не показані як зовсім виродки. Команда виконує поставлені ним бойові завдання успішно і без зайвих слів, але вічно отримуючи якісь відмовки в евакуації чи накиданні додаткових завдань, руки у солдатів опускаються. Дізнавшись про золото, у них і з’явилася ця ідея про самовільний вчинок, як зрозуміла кінцева мета. Дезертирство через золоті злитки не виправдання, але гей — назва батальйону говорить сама за себе.
Ігрові рівні побудовані за принципом пісочниці – перед гравцем відкривається дуже велика карта з чітко поставленим завданням. Як до неї діставатись вже вирішуємо ми самі: можна пішки, можна на автотранспорті або по воді, якщо є така можливість. Можна навіть послухати радіо в машині, доки їдеш на завдання, на вибір є кілька музичних радіостанцій. Зайти до супротивника у тил чи збоку абсолютно не проблема. Можна відшліфувати ворожу територію артилерійським ударом, якщо ви знайшли засіб зв’язку на карті і потім йти в бій. Варіантів вирішення завдання, в принципі, вистачає. У 2022 році таку пісочницю дуже важко назвати чимось неймовірним, все-таки гра вийшла в 2008 році і взагалі не вважається чистим синглплеєрним проектом, але таку ідею приємно бачити в грі серії Battlefield.
Завдяки приємній графіці, якісному звуку та руйнуванням оточення воювати на таких рівнях цікаво, адже як і вороги не перебувають у повній безпеці, так і ви. Майже будь-яку стіну можна рознести і ворожий штучний інтелект довго не думає перед тим, як пальнути по вам із РПГ-7 або гранатомета, поки ви відсиджуєтесь за укриттям. Крім того, розробники не поскупилися і біля багатьох будівель залишили вибухові припаси, бочки, балони, щоб перестрілки так і рясніли купою вибухів, які в мотлох розносять довколишні стіни.
До написання саундтреку був запрошений шведський композитор Мікаель Карлссон, який, як на мене, написав один із найкращих саундтреків у серії. Мікаель також був зайнятий при створенні сиквела Bad Company і він ще більше розвинув свої ідеї, написавши чимало вдалих треків.
Electronic Arts явно робили ставку на одиночний режим під час рекламної кампанії гри і крім основних трейлерів випустили кілька коротких, комедійних версій, підкреслюючи легкий тон гри. Три окремі трейлери були зняті, як пародії на такі відомі ігри, як Metal Gear Solid 4, Gears of War з їх трейлером під пісню Mad World, і Rainbow Six Vegas 2.
На жаль, без мінусів теж не обійшлося. Навряд чи хтось очікував, що одиночна кампанія у консольно-ексклюзивній Battlefield буде якимось одкровенням. Як розминка перед мультиплеєром це так. Гра протягом усієї кампанії потроху вчить гравця, як правильно користуватись зброєю, керувати транспортом на відкритих просторах і що собою взагалі представляє, нова на той час, система руйнувань. Місії рідко коли дивують креативом і в основному складаються із завдань на кшталт «знищ три антени», «знищ 2 зенітні установки» і т.д. Нерідко зустрічається бектрекінг, коли пробігши всю карту в одному напрямку, гра змушує рухатися у зворотному. Тому проходження гри і займає близько 7-8 годин при тому, що всього в грі сім рівнів.
З інших недоліків варто відзначити сам факт не самого вдалого «старіння гри». Граючи в Battlefield: Bad Company так і відчувається, що це натуральний консольний шутер від розробників, які раніше займалися іграми для ПК. Як на мене, у грі не дуже зручний FOV, зброя на екрані займає занадто багато місця, персонаж не дуже повороткий і загалом рухи героя відчуваються трохи незграбними. Але, можливо, це особисто моя претензія.
Якщо підсумувати, можна впевнено сказати, що синглплеер Battlefield: Bad Company залишає по собі приємні емоції і почуття задоволення. Коли, здавалося б, весь пройдений шлях був марним, в останній момент солдатам щастить і вони примудряються забрати собі трохи золота «Легіонерів». Завдяки великим рівням у поєднанні з доступним транспортом, гравцю дають де розгулятися. Локації, засновані на пейзажах країн Балканського півострова, виглядають цілком атмосферно, а в сумі з музикою Мікаеля Карлсона створюють сеттинг, що може закарбуватись в пам’яті гравців. Але, що чіпляє найбільше, так це наш загін, де до кожного героя звикаєш з перших хвилин. Гумор вивозить навіть зараз, а діалоги живі. Жаль тільки в грі немає жодних субтитрів.
Battlefield: Bad Company 2
Сиквел не змусив себе довго чекати і 2 березня 2010 року Battlefield: Bad Company 2 вийшла на всіх платформах, включаючи ПК. Вже за часів Bad Company 2, DICE та EA почали прямо, потроху висказувати якісь уїдливі висловлювання у бік Call of Duty. Так, наприклад, через два дні після того, як Infinity Ward оголосила, що в Call of Duty: Modern Warfare 2 буде тільки система матчмейкінгу IWNet, DICE заявила, що в їхній грі буде повна підтримка виділених серверів. Ще кілька згадок про Call of Duty: Modern Warfare 2 можна почути під час одиночної кампанії. В одній із місій, Світуотер каже фразу: «Ні, він просто направить кілька оперативників із їхніми ламерськими датчиками серцебиття на зброї». В іншому епізоді, під час гонок на квадроциклах, Хеґґард сказав «снігоходи для дівчаток». Ці дві фрази відносили нас до місії «Скелелаз».
Сюжет першої Battlefield: Bad Company можна було вважати завершеним, адже частину золота загін таки зміг урвати. Але, голова найманської організації «Легіонери» залишився живим, нам це показали у фінальній катсцені і можна було припустити, що на цьому факті якось виїжджатиме сиквел. На жаль, про всі події оригінальної гри сценаристи з DICE начебто забули. Старі герої так само числяться в 222 батальйоні, на момент початку першої місії з загоном у сержанта Редфорда це знову останнє завдання і тоді вже точно він іде на пенсію.
Змінився загальний тон гри — з легкої гонитви за золотом, тепер у нас полювання за «Чорною зброєю» та порятунок цілих Сполучених Штатів Америки. З’явився злий російський полковник, як головний лиходій. Після першого ж завдання нас переводять із Bad Company до Центру спеціальних операцій ЦРУ, тобто, за фактом, це вже навіть не Bad Company 2. Гумору стало набагато менше, загін майже не жартує один між одним. Чарівний голос диспетчера Mike-One-Juliet, за якою сох Світуотер в першій грі, замінили на типовий чоловічий голос із позивним «Архангел». Ящики із золотом, які можна було знаходити на рівнях у першій Bad Company, замінили на незрозумілі M-COM станції, які потрібно просто підривати. Вони навіть прибрали смайлик із чеки гранати.
У геймплейному плані DICE відмовилися від відкритих рівнів, які були в попередній грі. Локації, звісно, ще не такі прямі коридори, як у Battlefield 3, але тієї відкритості, як у першої Bad Company вже немає. За винятком місії «Sangre Del Toro», в якій перед нами відкривається величезна пустеля з трьома пунктами на карті, куди нам потрібно заїхати і виконати поставлене завдання. У решті випадків це майже прямі рівні, в яких убік зійти можна хіба що на метрів двадцять вліво-вправо.
Через прямолінійну побудову локацій геймплей став бадьорішим, не треба довго грати в кішки-мишки з противниками. Але, наприклад, додавши регенерацію здоров’я, розробники трохи зменшили темп самих перестрілок. У першій Bad Company у героя був шприц, який відновлював будь-яку кількість здоров’я до 100% і який можна було застосовувати в будь-який момент (звісно, у здатності є свій кулдаун). У спекотних перестрілках можна було повністю відновити здоров’я буквально за секунду і продовжити бій. У другій частині, через регенерацію, часто доводиться відсиджуватися за укриттям і чекати, поки здоров’я відновиться саме. Зрозуміло, що авторегенерація це вже стандарт жанру, але, порівнюючи з першою грою в під-серії, особисто для мене це мінус.
Гра працює на покращеній версії Frostbite під версією 1.5, яка включає технологію Destruction 2.0. Тепер, завдяки їй, у грі можна не тільки розбивати стіни, а й обвалювати всі будівлі, що руйнуються. На відміну від першої Bad Company, у другій частині географія більш різноманітна і нам дають повоювати на Чукотському півострові, Болівії, Колумбії, чилійській пустелі та засніжених горах Аргентини. І якщо на папері це звучить все якось цікаво, то насправді виходить трохи нудно. Майже половину гри ми бігаємо коридорними джунглями, де з будівель тільки дерев’яні халупи або невеликі сараї. У величезній пустелі Атакама з трьох точок із завданнями, тільки на одній є невелике селище із цегляними будинками серед яких цікаво вести бій з ворогом.
Що помічаєш відразу, так це рівень постановки гри. Катсцени стали кінематографічнішими, додали кілька нових персонажів. З них, найбільш вдалого можна відзначити пілота вертольота Sikorsky UH-60 Black Hawk Флінна, з позивним «Примарний гонщик». Його суперечки з Хеґґардом про пацифізм і карму можна вважати єдиною віддушиною у серйозному сюжеті другої Bad Company.
Сюжет гри починається в 1944 році, коли два загони спецназу корпусу морської піхоти США пробираються на острів у Японському морі, щоб захопити японського вченого-перебіжчика. Під час завдання ми кілька разів чуємо дивне виття, яке супроводжується невеликими сейсмічними поштовхами. Перша місія зроблена як еталонний вступ до гри: у ній немає нудних моментів, а кількість екшену та моментів між перестрілками вивірено ідеально. Невелика поїздка під трек Мікаеля Карлссона досі викликає позитивні емоції навіть через дванадцять років після релізу гри.
Але якщо перша місія якось інтригувала, то далі все здувається. Престон Марлоу випадково знаходить апарат, схожий на мінний снаряд, який передають вищому командуванню. Цей пристрій є частиною тієї самої «Чорної зброї», що видає потужний електромагнітний імпульс, яка, за словами головного лиходія, може в правильному місці вирубити всю енергосистему США. Після своєї знахідки загін відправляється у військовий тур Південною Америкою у пошуках секретних агентів, захоплення супутника, пошуку головного лиходія та знищення суперзброї. Це абсолютно логічно та похвально, що сценаристи вирішили зробити щось більше у сюжетному плані, а не тупцюватись на місці. Але, враховуючи такий контраст у настрої та легкості між двома частинами під-серії, не такої пригоди очікуєш від загону, який потрапив до штрафного батальйону з різних, дурних причин. У мене, чомусь, є таке відчуття, що зробити з другої частини типовий, модний на той час, блокбастер на зразок Call of Duty було все ж таки рішенням видавця. DICE могли до пуття довести свою механіку пісочниці, зробити хороший сиквел, але в такому разі конкурувати з Call of Duty на полі одиночної кампанії було б проблематично, адже механіки зовсім різні.
На жаль, розробники або видавець (або всі одразу) вирішили погнатися за своїм головним конкурентом і не захотіли розвивати власні ідеї для одиночної кампанії. Цікавий, хоч і простий сюжет вирішили замінити на типову голівудщину з порятунком США від злих росіян і знищенням супер-зброї. Не зрозумійте неправильно, у першій Bad Company теж були злі росіяни, з якими ми воювали, але там основна мета у нас була більш приземлена і не така набридлива. Переїхавши на більш замкнені локації, гра намагалася запропонувати щось оригінальне. Був цікавий момент зі снайперським прикриттям загону, коли треба було стріляти під гуркіт грому. Відсилка до «Втечі з Шоушенка», коли Енді Дюфрейн під шум грому розбивав каналізаційну трубу під час втечі. Або момент зі спуском з гори, при критично низькій температурі, коли нам треба було швидко бігти від однієї будівлі до іншої, щоб не померти від переохолодження. Реалізовано це, може, і не так якісно, але сама по собі задумка цікава.
І ще один цікавий факт. Четвірка персонажів настільки сподобалися гравцям, що у жовтні 2012 року EA оголосила про створення однойменного серіалу у жанрі екшн, з нальотом фірмового для серії гумору, що продовжує історію загону. Така собі Команда А, тільки з персонажами відеогри. У виробництві були задіяні телеканал Fox, Sony TV та студія Happy Madison, яку в 1999 році заснував той самий Адам Сендлер. За повідомленнями Deadline, сюжет будувався навколо загону Браво-1 Чарлі та розповідав подальшу долю його учасників. Головні герої завершили свою службу в армії та вирішили податись у приватний сектор військових організацій. Після одного із завдань, їхній колишній офіцер командувач вирішує усунути всіх чотирьох персонажів, які могли бути зачіпкою до його минулих, темних справ. Керівником проекту був Джон Ейзендрат, який найбільш відомий як сценарист і виконавчий продюсер телесеріалів «Шпигунка» (англ. Alias) з Дженніфер Гарнер у головній ролі та «Чорний список». На жаль, далі цієї новини, судячи з усього, виробництво не пішло. Не було озвучено ані приблизної дати показу серіалу, ані акторського складу. Можливо, з цієї причини, ми так довго і не чуємо нічого про третю Bad Company. Можна припустити, що ЕА робили ставку на продовження сюжету всесвіту саме в форматі серіалу, тому не поспішали робити третю гру, хоча кінцівка в Bad Company 2 залишилася цілком відкритою. З огляду на нинішні репутаційні втрати для EA і, швидше за все, скасований серіал по Bad Company, я думаю, ми ще побачимо Battlefield: Bad Company 3 у цьому десятилітті.
Battlefield 3
З Battlefield 3 вся ігрова серія вийшла на свій новий етап розвитку. Для гри була написана нова версія рушія Frostbite 2.0, який тоді видавав неймовірні картинку і звук, (та й навіть зараз, в технічному плані, гра за 12 років не надто постарішала). До візуальної частини додається якісна анімація і, вже, фішка серії – руйнування оточення.
Зі збільшеним бюджетом та амбіціями, тодішній голова видавництва Джон Рікітелло заявив, що Battlefield 3 збирається прямо конкурувати з Call of Duty. У зв’язку з цим, Battlefield 3 вирішив боротися з Call of Duty на всіх фронтах ігрових режимів: мультиплеєр, синглплеєр і навіть у невеликих кооперативних місіях на кшталт Spec Ops, які вперше з’явилися у Call of Duty: Modern Warfare 2.
Момент для прямої конфронтації був прийнятий дуже вдалий: під час розробки фінальної частини неймовірно успішної трилогії Modern Warfare майже весь ключовий склад пішов з Infinity Ward через конфлікт з Activision. Видавцеві довелося у найкоротші терміни знайти їм заміну, щоб гра встигла вийти у визначений термін. Вже тоді було очевидно, що зліпити настільки успішну гру, якою була Call of Duty: Modern Warfare 2 не вийде (мається на увазі загальну якість проекту, за фінансовий успіх навряд чи хтось сильно боявся, адже ім’я в гри залишилося те саме). До проблем з кадрами, додалася давня болячка ігор серії Call of Duty – не найкращий рушій, який рідко коли дивував в візуальному плані. У 2011 році цей пункт, напевно, досяг свого апогею. На тлі, ледь не некстген графіки та звуку у Battlefield 3, Call of Duty: Modern Warfare 3 у технічному плані відставала за всіма параметрами.
У 2011 році, напевно, тільки лінивий не порівнював два головні шутери осені. Причину явища зрозуміти можна було: крім маркетингової кампанії, ігри мали місяць різниці між релізами восени. Але порівнювати ці дві гри було не зовсім коректно, адже мультиплеєр Battlefield 3 це зовсім інше, ніж мультиплеєр Call of Duty, а синглплеєр тоді був у двох ігор, на жаль, дуже посередній.
Якщо критики і гравці захоплювалися багатокористувацьким режимом, то синглплеером майже всі були трохи розчаровані. Щоб спробувати конкурувати з Call of Duty у плані одиночного режиму, DICE явно не раз і не два озиралися на свого конкурента під час розробки сюжетної кампанії. Сингл був повністю переведений на прямолінійні рейки з купою заскриптованих моментів, відмовившись від невеликих пісочниць, як це було в Bad Company і Bad Company 2. На жаль, скрипти розставлені не дуже вдало і з грою «склеєні» вони дуже посередньо. При повторному проходженні кампанії я кілька разів натикався на місця, де можна було випадково обійти скрипт, пройти трохи далі і зустріти «таймер смерті», який каже вам повернутися назад на поле бою (як невидимі стіни на мультиплеєрних картах). У місії, де треба було захопити маєток Аміра Кафарова (торговця зброєю), у мене зламався скрипт, який відчиняв би наступні двері — це сталося тому, що в одному місці не заспавнились вороги і мої два союзники сиділи за своїми укриттями ніби чекаючи їх, але нічого не відбувалося. Сумно бачити такі моменти в такій технологічно розвиненій грі, як Battlefield 3, тим більше через 9 років після релізу проекту.
Швидше за все збіг, але розповідь сюжету в Battlefield 3 будується на допиті головного героя двома агентами ЦРУ з включенням місій у вигляді флешбеків та кількома змінами персонажа, який перебуває в центрі уваги. Такий підхід був реалізований у Call of Duty: Black Ops роком раніше. Якщо коротко, то основний сюжет розповідає про спробу запобігти ядерному теракту в Нью-Йорку та Парижі. По ходу гри, головний герой зі своїм загоном знаходить ящик з ядерною боєголовкою та місцем ще для двох таких самих снарядів, тільки ці два були відсутні. До речі, ідея з трьома ядерними бомбами — привіт із Battlefield 2: Modern Combat, де теж були три ядерні снаряди.
Ще, у грі присутня механіка QTE, яка і тоді вже була трохи вимученою, але все ще модною. У 2022 році вона виглядає трохи комічно, враховуючи не найкращу її реалізацію в Battlefield 3.
Зробити персонажів, такими що запам’ятовуються, або цікавого антагоніста у сценаристів з DICE теж не вийшло (хоча всього три роки тому у DICE вдалося створити один з найулюбленіших загонів у відеоіграх). Якщо розглядати союзників, то в голові спливає, хіба що Діма та Монтес, і то, бо у другого це написано на касці. Головний лиходій Соломон запам’ятався лише своєю головною музичною темою (і це завдяки композиторам гри, а не сценаристам) і ще напевно своїм револьвером Magnum, як у генерала Шепарда з Call of Duty: Modern Warfare 2. Конфлікт усередині загону прописаний буквально одним реченням, що промовляє Стів Кампо, наш лідер загону під час одного із завдань. Командир загону Коул намагається будь-яким шляхом вибити собі підвищення у званні і часто віддає накази рівня «fubar», через що гинуть Кампо і ще один наш товариш по службі Маткович під кінець гри. Дивитися на сцену їхньої смерті без сліз не можна. І ні, сльози не від напруження драми. Просто подивіться самі.
Чим гра могла б здивувати на тлі Call of Duty, то це використанням військової техніки в одиночному режимі. На жаль, через рейкову структуру таких моментів у грі всього два: політ на McDonnell Douglas F/A-18 Hornet (який у підсумку і той виявився урізаним по геймплею, а пізніше переріс у завдання схожим з місією на AC-130 в Call of Duty 4: Modern Warfare) та дві місії на танку M1 Abrams.
За що з повною впевненістю можна сказати спасибі одиночної кампанії, так це за музичну тему головного антагоніста гри написану Юккою Рінтамякі та Йоханом Скугге (ці двоє ще напишуть непоганий саундтрек до Battlefield 4).
Незважаючи на не найхитріший сюжет в одиночній кампанії, до гри був написаний роман під назвою «Battlefield 3: Russian» за авторством Енді Макнаба та Пітера Грімсдейла. Книга показує події гри з погляду одного з грабельних персонажів, а саме Дмітрія Маяковського.
Враховуючи всі перераховані вище плюси і мінуси одиночної кампанії, складно сказати, що вона пряма погана. У гри є моменти, що запам’ятовуються, такі як зліт на винищувачі, десантування з літака, знищення позиції снайпера в готелі. Графіка, звук і ганплей привносять відчуття задоволення від гри навіть у новому десятилітті. Окремо написаний роман під гру показує, що розробники та видавець справді намагалися зробити щось варте, а не лише прикрутити режим чисто для галочки. На жаль, недосвідченість команди у побудові якісного, рейкового синглплеєра, а також наявність головного акценту в розробці саме мультиплеєра вилилося в не найкращий одиночний режим, який, особисто мені, навряд чи хочеться колись перепроходити ще. Це в принципі і не проблема, мультиплеєр зробив свою справу – гра продалася неймовірним тиражем для серії та сили DICE були витрачені недаремно.
Battlefield 4
Сказати, що гравці були здивовані швидким анонсом Battlefield 4 — значить нічого не сказати, адже він відбувся у липні 2012 року. Та й загальний візуальний стиль теж насторожував, бо він дуже скидався на Battlefield 3, яка вийшла в жовтні 2011 року.
Незважаючи на змішані відгуки до одиночної кампанії в Battlefield 3, DICE вирішили робити подібний режим у своїй наступній грі. Вони навіть не вигадували велосипеда і події в Battlefield 4 є продовженням сюжету в Battlefield 3. Так, у грі можна зустріти деяких персонажів з минулої гри. Наприклад, Лазло Ковік, який був одним із агентів ЦРУ, котрий проводив допит сержанта Блекберна у третій частині. Тут йому відвели куди більшу роль, хоч і не таку тривалу, як можна було очікувати.
Другий персонаж — це Дмітрій Маяковський. Діма один із протагоністів у Battlefield 3. У третій частині зовнішність героя була змальована з російського актора Олега Тактарова. У четвертій частині, зовнішність Дмітрія кардинально відрізняється. Невідомо, чи це через якісь недомовленості між DICE/EA з Олегом Тактаровим або просто через те, що в книзі «Battlefield 3: Russian» його зовнішність описувалася, як схожа на зовнішність Соломона «через що їх можна було сплутати» і тому на роль Дмітрія було запрошено іншого актора (Павла Личникова).
І ви могли б спитати: «А де я бачив нового Діму?». Правильно! В провальній п’ятій частині Міцного горішка
Сюжетно, Battlefield 4 розгортається в 2020 році, через 6 років після подій Battlefield 3, і акцент зміщується на глобальну війну США з диктаторським режимом Китаю, який підтримує росія. Цього разу, ігровий персонаж у нас один – Деніел Реккер, член розвідувального загону «Могильник». Все починається із завдання з отримання розвідувальних даних від російського генерала, а потім, як-то кажуть, все закрутилося.
Особливістю кампанії я назвав би те, що гравець та його загін прив’язаний до авіаносця класу «Оса» під назвою «Валькірія», ми несемо службу там. До нього нам треба пробратися з боєм під час першого завдання, з нього ми починаємо наступне і однією з головних цілей упродовж усієї гри було повернутися чи захистити свою базу. Це непогано так впливало на атмосферу гри. Звичайно, це в підмітки не годиться до умовної Mass Effect з її Нормандією, але зустріти такий підхід у сингплеєрі Battlefield 4 було цілком несподівано. Call of Duty до такого доросте лише у 2016 році з релізом Call of Duty: Infinite Warfare. За кількістю місій, у порівнянні з Battlefield 3, тут їх вдвічі менше, але від цієї загальної кількості, десь половину часу ми так чи інакше пов’язані з «Валькірією».
У геймплейному плані, при побудові рівнів, шведи вирішили повернути елемент невеликих пісочниць, відмовившись від коридорів на кшталт Battlefield 3. Маючи у себе в арсеналі візор, за допомогою якого гравець міг помічати на карті ворогів, додаткове озброєння та припаси, головний герой майже у всіх місіях може наказувати своїм членам загону або допоміжній бойовій техніці атакувати певних ворогів. Так само, знайшовши на рівні ящики з припасами, гравець міг будь-якої миті змінити свій арсенал на той, який найбільше підходить до конкретної ситуації на полі бою (як у Battlefield: Bad Company 2).
З бойовою технікою так само “не густо”, але все одно дають покерувати бойовим катером, добираючись до місць із завданнями і один раз дають поїздити на танку вулицями Сінгапуру (в цьому місці є невеликий елемент пісочниці, коли втративши танк не означає, що потрібно перегравати епізод: на рівні можна було знайти порожню китайську бронетехніку або ящик із припасами та взяти в арсенал протитанкову зброю для успішного проходження завдання).
Як і в минулому випадку, до Battlefield 4 теж вирішили написати окремий роман під назвою «Battlefield 4: Countdown to War», за авторством того ж Пітера Грімсдейла. Цього разу книга розповідає про пригоди агента Лазло Ковіка, які відбувалися до та під час подій Battlefield 4.
На жаль (знову ж таки) назвати одиночну кампанію Battlefield 4 чудовою дуже важко. Якщо закрити очі на її нетривалість, що ще можна назвати плюсом, адже вона в такому разі не набридає, то загальна сумбурність того, що відбувається, трохи пригнічує. Є таке відчуття, що десь зникли хоча б одна-дві місії, через що загальна картина того, що відбувається, здається трохи хаотичною.
Не повірите, але в Battlefield 4 є аж три кінцівки, які відрізняються тим, хто зі своїх помре в фіналі і залежить вона від вибору гравця в самому кінці. Але після цього фіналу нам не показують жодного відеоролика про те, що сталося далі, гра просто закінчується і як би натякає бігти швидше в мультиплеєр. З огляду на непогану атмосферу синглплеєра і персонажів, які більше запам’ятались, ніж у Battlefield 3, прикро не знати, що ж там далі буде або просто чим закінчилась наша невелика пригода.
Завжди була зрозуміла думка, що синлгплеєр у Battlefield це більше розминка і такий собі полігон для того, щоб гравець ознайомився з механіками гри, звик до геймплею перед тим, як розпочинати гру в мультиплеєрі. Враховуючи цей факт, можна помітити, що багато рівнів майже у всіх синглах серії побудовані так, щоб показати гравцеві якусь фішку або навчити загальним поняттям. Battlefield 4 теж намагається цим займатися і з цієї причини страждає. Рівень у Шанхаї, задача — під покровом ночі пробратися в готель, що охороняється, і вивести звідти кілька VIP-персон. Завдяки новому рушію, нічний рівень під зливою виглядає просто чудово, але під кінець завдання, гравця змушують грати в кішки-мишки з танком, який їздить по території і який вам потрібно знищити за допомогою вибухівки С4 або протитанкових мін. І ти просто, як дурень, бігаєш за ботом, намагаючись його або завести на міни або забігти йому в спину, щоб закласти вибухівку. Таких танків там було два. Цей момент абсолютно руйнує динаміку всього і незрозуміло взагалі, як його допустили до фінальної версії гри.
Але якщо з переліченим вище можна якось сперечатися (хоча, здавалося б, «навіщо?»), то на що не можна заплющити очі — це на штучний інтелект ворогів і союзників. Вороги на будь-якому рівні складності бачать вас завжди і стріляють майже завжди лише у вас. Це особливо помітно, якщо проти вас ще воює якийсь БТР, який потрапляє через стіни. А штучний інтелект союзників навпаки – абсолютно зламаний. Він тільки що й може, як відчиняти якісь двері чи кричати вам, щоб ми сховалися за укриття чи бігом йшли. Говорячи, що союзники можуть лише відчиняти двері та кричати — я це маю на увазі буквально, вони не вбивають ворогів. Усіх супротивників на рівнях доводиться вбивати самому. Я проходив кампанію вперше на Xbox One три роки назад, тобто через 7 років з релізу, штучний інтелект залишається таким же неробочим. У відео, які прикладені знизу, ця проблема спостерігалася і на ПК, і на PlayStation 4 ще кілька років тому, тобто не можна сказати, що це одиничний випадок тільки в мене і лише на моїй платформі.
Вибравши трохи інший підхід до розробки одиночної кампанії в Battlefield 4, DICE знову не вдалося зробити цілісний, якісний режим. У ньому так само є чимало пам’ятних моментів, атмосфера, звук і музика, більш опрацьовані персонажі. Нова версія рушія Frostbite 3.0 видає картинку набагато якіснішу, ніж у Battlefield 3, а погодні ефекти та реалізація водних поверхонь дивує навіть зараз. Незважаючи на змішані відгуки до попередньої одиночної кампанії, розробники вирішили розвивати свій всесвіт, знову вдалися до написання роману, щоб ще більше розвинути лор гри.
Маючи на руках якісні технології для виробництва, шведам вічно чогось не вистачає. Намагаючись повторити Call of Duty у двох попередніх іграх, кінцевий результат так і віддавав вторинністю. У спробі зробити гру, наближену до своїх канонів, кампанії в Battlefield 4 заважали якісь інші проблеми. У 2013 році гра конкурувала з Call of Duty: Ghosts, яка, на думку більшості гравців, є однією з найгірших у серії, у тому числі й по одиночній кампанії. Тобто, другий раз поспіль, у якісному плані у EA та DICE не було сильного конкурента, але зробити однозначно краще у них все одно не вийшло.
Battlefield 1
З анонсом Battlefield 1 DICE всіх приємно вразили. Вони наважилися перенести серію в сеттинг Першої світової війни, війни, яку дуже рідко використовують у відеоіграх. Вибір часової епохи зіграв шведам на руку, якщо порівнювати їхню гру з головним конкурентом в особі Call of Duty. Коли щорічний серіал від Activision з кожним роком все далі й далі віддалявся в майбутнє, чим розчаровував безліч гравців, то стрибок у часи Першої світової війни всі прийняли із захватом. Зрозуміти таку радість можна було — жодна велика студія не робила AAA гру в епоху «війни, яка мала покласти край усім війнам».
За словами DICE, вони давно думали про цей часовий відрізок для своїх ігор, але були ще не готові реалізувати його в якійсь конкретній грі. Коли розробники вперше прийшли до EA з цією ідеєю, вона була відхилена через побоювання, що грати в період Першої світової війни буде не дуже весело. Але пізніше, коли DICE зробили невелике демо, вони змогли переконати видавця і ми маємо одну з найоригінальніших ігор не тільки в серії, а й у всій індустрії (що стосується ААА шутерів, звичайно).
Спершу, одиночний режим у Battlefield 1 мав більш звичний вигляд, але пізніше розробники відмовилися від цієї ідеї і придумали новий для себе формат під назвою «Військові історії». Це рішення було зумовлене бажанням DICE створити більш глобальну історію і показати, як багато людей торкнулася війна. «Військові історії» це збірка невеликих, завершених розповідей, що не перетинаються між собою, події яких відбуваються в різних локаціях Європи та Близького Сходу. Одиночна кампанія складається з прологу та п’яти історій: «Крізь бруд і кров», «Друзі з вищих кіл», «Вперед, Савойя!», «Посильний» та «Ніщо не призначено».
В одиночному режимі Battlefield 1 дивує з перших хвилин. Нам пропонують зіграти в пролозі, про який я вже трохи згадував у розділі про Battlefield 2: Modern Combat. Це вступна місія, де гравець має на меті лише обороняти свою позицію, а перед самим початком гра відразу каже: «You are not expected to survive». Буквально все навколо нас каже, що війна – це пекло: бруд, поранені та мертві солдати, розруха, спалені дерева та важкий ембієнт, який грає десь віддалено та тисне на гравця.
Як я вже говорив не раз, синглплеєр у Battlefield завжди був полігоном для розминки перед мультиплеєром, як DICE не намагалися це прикривати за декораціями голлівудських постановок своїх різних сценаріїв. Цього разу вони навіть не намагалися і це добре. Перша історія, під назвою «Крізь бруд і кров» являє собою навчальну місію ведення бою на танку та його лагодження. У перші хвилини гри нам навіть дають завдання захопити деякі точки, і ми натурально, як у мультиплеєрі, заїжджаємо у потрібну область і чекаємо деякий час, доки підніметься наш прапор.
Сюжет історії розповідає про екіпаж танка Mark V «Чорна Бесс» у битві при Камбрі. Головний герой Даніель Едвардс, у минулому водій, який вирішує віддати борг Королю та вітчизні та добровільно подається до британських військ. Зав’язка сюжету віддалено нагадує фільм «Лють» з Бредом Піттом у головній ролі, 2014 року, коли в танковий екіпаж надходить новий, молодий мехвод-кулеметник. З усім екіпажем до пуття познайомитися не дають і нас відразу відправляють у бій знищувати ворожі гармати і захоплювати стратегічні точки. DICE залишилися вірними своїй давній фішці серії — відкритим локаціям. У Battlefield 1 вони не настільки величезні, як Battlefield: Bad Company, але розгулятися все одно є де. Перша половина завдання — суцільна їзда на танку, а також періодичний його ремонт, а ось далі нам дають вийти з транспорту, щоб розвідувати шлях, захопити опорну точку і знайти нові свічки запалювання для танка. У цей момент включається стелс-режим, в якому навіть можна кидати гільзи, щоб відволікати супротивників — все за завітами стандартного набору стелс-гри. Вбивати всіх зі спини лопатою ніхто не змушує, але маючи у себе під рукою шумний або тихий шлях досягнення поставленої мети на відкритих локаціях Battlefield 1 ми отримуємо кілька варіантів перегравання завдання. Дають навіть пролетіти голубом — ось чого не чекаєш від Battlefield.
Події першої історії розповідають про реальну битву, яка називається Битва при Камбрі 1918 року. Справа в тому, що в 1917 році була перша битва за це місто, яка тоді не увінчалася успіхом, але в історію увійшла, як перша битва, де масово застосовувалися танки. Друга битва закінчилася перемогою союзних військ та захопленням французького міста.
Окремо, до речі, хочеться відзначити CG-ролики, що грають у перервах між геймплеєм. Видно, що їх робили професіонали, адже постановка, ракурси там іноді бувають просто нереальні. Деякі моменти можуть сміливо змагатися з повнометражними фільмами за загальною якістю, того що відбуваються на екрані.
Друга історія під назвою «Друзі з вищих кіл» — це польотна місія, де нас вчать загальним азам керування літаком. Розповідь історії ведеться від імені Клайда Блекберна (можливий родич або просто відсилання до Генрі Блекберна, головного протагоніста Battlefield 3). Клайд не сама чесна людина і вся зав’язка історії будується на тому, що він вкрав літак після невдалої гри в покер у британського пілота Джорджа Рекхема. Піднявшись у небо, ми вчимося керувати повітряною технікою та застосовувати стаціонарне озброєння. Під час тренувального польоту у небі з’являються німецькі триплани. Після успішного бою, головний герой, попри застереження свого навігатора Вілсона, вирішує піти за останнім ворожим літаком, що приводить їх до німецького складу боєприпасів і Вілсон користуючись моментом встигає зробити кілька аерознімків. Побачивши ці знімки, командування вирішує вирушити на повітряну операцію зі знищення цього складу.
Після чергової повітряної баталії літак з головними героями отримує пошкодження, і вони падають. Як і в попередній історії, тут нас теж викидають з техніки і включають стелс, але більш обґрунтований сюжетно — Блекберна викинуло з літака на німецьку територію і нам потрібно пробратися назад до британських військ. Тут так само, як і завжди — цілком велика територія, кілька шляхів для просування, купа німецьких солдатів, ціла кишеня з гільзами, а також розставлені ящики зі зброєю на рівні, яку можна в будь-який момент підібрати. Пройшовши ворожу територію, ми знаходимо пораненого Вілсона, котрий вже давно знає, хто ми насправді. Після короткого діалогу, у Блекберна щось перемикає в голові, і він вирішує змінитися і рятує свого пораненого навігатора, пробираючись по «нічийній землі», обминаючи прожектори, щоб не потрапити під кулеметну чергу.
В останньому акті Блекберн прямує на трибунал до Лондона, але в цей час німецькі війська здійснюють черговий наліт на місто. Джорджа Рекхема вбивають, і Блекберн умовляє Вілсона сісти в літак і дати відсіч загарбникам. Тут нас зустрічає чергова повітряна битва, але вже в небі над Лондоном, де нам потрібно знищити два німецькі цепеліни. Цей момент, до речі, нагадує The Order 1886, що вийшла роком раніше. Наприкінці Блекберн випливає з Темзи і закінчує свою розповідь.
Ця історія примітна своєю, як легкістю в першій половині гри, де викрадення літака більше обігрується як комедійний елемент, так і різкою зміною настрою, коли ми опиняємося на німецькій території. Обходячи ворожих солдатів можна почути їхні діалоги про життя, про сім’ї, якісь прості бажання. І в тебе є вибір: пробувати оминати всіх або все-таки вбивати своїх ворогів, адже війна не шкодує нікого. Говорити про технічну складову самої гри, напевно, вже навіть не варто. У всіх іграх, починаючи з Bad Company, були якісні технології, які завжди дивували гравців. Так і тут, всі битви, оточення, спецефекти створені на найвищому рівні. Але чим найбільш примітна ця історія, так це її використанням прийому «ненадійного оповідача» та руйнуванням четвертої стіни. Як я говорив раніше, вся розповідь історії ведеться від імені самого Блекберна. Але в кінці він каже:
І це моя історія. Егоїст, який ризикував власним життям, щоб урятувати іншого і, таким чином, виявив, що врятував сам себе. Однак у воєнний час всі події перемішалися, і ви, ймовірно, почуєте інші версії. Шахрай, який вкрав літак, убив свого приятеля, потім збрехав і обдурив, щоб прокласти шлях через половину Західного фронту — лише для того, щоб уникнути військового трибуналу в хаосі повітряного нальоту. Але не слухайте нічого з того. Те, що ви почули від мене правда. Я б вам її не розповідав, якби вона була неправдою… чи не так?
Якщо вам не подобалися сегменти стелсу в попередніх історіях, то «Вперед, Савойя!» надає натуральний екшн практично без хвилини спокою. Ця розповідь будується на спогадах літнього бійця італійського загону «Ардіті», який брав участь у захопленні однієї важливої фортеці разом зі своїм братом. У обладунках, з кулеметом MG 08 ми вирушаємо в бій. Нам з перших секунд відомо, що наш брат загинув у тому бою, але в кінці, завдяки музиці та акторській грі, все одно стає трохи сумно від втрати.
Раптом ви подумали, що така броня у головного героя це зовсім перебір, то як би не так. Часи Першої світової війни можна назвати «дивним золотим віком» військових технологій. Саме тоді замислилися, як захистити солдата на полі бою. Важко сказати, що спроби були вдалими. Багато екземплярів різних обладунків та броньованих жилетів зі своєю функцією справлялися не так добре, як очікувалося. Вони могли витримати влучання пістолетної кулі, але влучання з гвинтівки прошивало листи металу. Величезна вага, звуження видимості солдата, знижена мобільність, відсутність будь-якої вентиляції, якщо це закриті обладунки – це те, що першим спадає на думку. Натомість, вони добре захищали від ударів штик-ножа або інших колючих предметів, а також від каміння та іншого сміття, що падає після вибуху снаряда.
П’ята історія, під назвою «Посильний», переносить нас на Галліпольський півострів, де відбувалася Дарданелльська операція, мета якої полягала у захопленні Константинополя з подальшим виведенням з війни Османської Імперії, а також відкриття морського шляху до Російської Імперії. Тут ми граємо за австралійця Фредеріка Бішопа, ветерана Англо-бурської війни, до якого прикріплюють молодого бійця Джека Фостера. Фостер збрехав про свій вік на призовній комісії, щоб потрапити на фронт до легенди Австралії. Відносини Бішопа та Фостера будуються на зрозумілому шаблоні «вчитель – учень» або «старе та молоде покоління». До речі, у Віртуальному військовому меморіалі Австралії можна знайти бійця з ім’ям Фредерік Джеймс Бішоп, але це лише збіг. Справжній Фредерік Бішоп помер 23 червня 1918 під Соммою, у віці 24 років.
Спочатку, Бішопу молодик абсолютно не сподобався, але через деякий час вирішує вчити його, оберігати його і забирати завдання, які призначалися Фостеру, через недосвідченість другого. Що стосується геймплея, то тут уже все зрозуміло — чистий екшн упереміш з необов’язковим стелсом, який можна пропустити, вбиваючи всіх на своєму шляху відкрито — як-не-як, а ви австралійський Капітан Прайс. Дають навіть поскакати на конячці. Незважаючи на сказану Бішопом фразу “Ти австралієць, нас неможливо вбити”, історія має трагічний кінець для головного героя. У фінальних титрах нам розповідають, що хоч і бій для країн Антанти закінчився поразкою, для турецького народу це певною мірою можна було назвати знаменним боєм. Одним із організаторів оборони Дарданел був Мустафа Кемаль Ататюрк — майбутній засновник та президент Турецької республіки.
Події останньої історії під назвою «Ніщо не призначено» відбуваються на Близькому Сході. Оповідання ведеться від імені Томаса Едварда Лоуренса, більш відомого, як Лоуренс Аравійський, який за наказом британського уряду допомагає арабським племенам бедуїнів здобути незалежність від Османської Імперії. Мотив історії простий – протистояння старих племен новим технологіям. Основне завдання всієї історії – знищити османський бронепоїзд «Канавар» (у перекладі з турецького «звір»), який курсує Хіджазькою залізницею. Основою моделі ігрового танка послужила реально існуюча бойова машина «Заамурец», яка перебувала на озброєнні залізничних військ Збройних сил Російської Імперії.
Так як у геймплейному плані Зара Гуфран, головна героїня, одна, а османських солдатів багато, то в цій історії превалює механіка стелсу: території величезні, порядок виконання завдань на карті не є заздалегідь визначеним, тому в цій історії фантазії гравця, в принципі, є де розгулятись. Завдяки відкритій місцевості та можливості застосовувати будь-яке доступне озброєння та бойову техніку завдання з цієї історії, також, мають підвищену реіграбельність. Цей факт ніколи і жодної гри в мінус не зараховувався.
Назва історії відносить нас до фільму «Лоуренс Аравійський» 1962 року випуску. В одній із сцен, цю фразу вимовляє Томас Лоуренс, коли йому кажуть, що смерть одного з бедуїнів була призначена.
Що маємо у результаті? Це, напевно, той унікальний випадок, коли одиночна кампанія у Battlefield повністю вдалася. Так, тут є якісь дрібні мінуси, але про них навіть не хочеться говорити, бо решта переваг їх повністю перекриває.
Кожна історія є унікальною і має свої особливості. Вони короткі і не встигають набриднути. Тут не грають голлівудські актори, але ті, що є тут — їхнім персонажам віриш і за їхніми історіями цікаво спостерігати. Кожна повість порушує свої теми: обов’язок і честь, самопожертву і героїзм, втрата найближчих людей, загибель імперій на місці яких виростають нові держави, втрачене покоління. Такого точно не очікуєш від студії, у якої синглплеєр завжди був для галочки.
До геймплею теж особливих зауважень немає. Це майже завжди відкриті локації з декількома варіантами досягнення поставленої мети. Нарешті додали більшу кількість техніки на рівнях — цього так не вистачало в попередніх іграх серії.
Синглплеєр у Battlefield 1 не тільки розважає гравця своєю картинкою та звуком, але й також залучає до історії і робить так, що тобі хочеться дізнатися більше про ті події. DICE додали до гри розділ «Кодекс», де можна прочитати різну історичну довідку. Такими мають бути ігри на історичну тематику, вони повинні ще й навчати (у розважальній формі, звісно).
Від себе ще додам, що через рік після релізу Battlefield 1, у 2017 році вийшла Call of Duty: WW2. Вони не конкурували між собою, та й часові рамки інші, але, особисто мені, формат військових історій з Battlefield 1 сподобався куди більше змученого, громіздкого синглплеєра Call of Duty: WW2. Activision також вирішили виїхати на ностальгії у гравців і повернутися в минуле, але, як на мене, це не вийшло.
Хтось не сприймає одиночну кампанію Battlefield 1 серйозно через формат коротких історій, але я вважаю, що з цим рішенням DICE потрапили точно в десятку, щоб нарешті зробити якісний одиночний режим: як у технічному плані, так і в плані сценарію.
Battlefield 5
Після Першої світової війни для DICE було логічно піти далі та «повернутися» вже до часів Другої світової війни, що вони й зробили. Але з самого анонсу в гри справи не задалися. Дивний дебютний трейлер, де сеттинг з дуже великою натяжкою скидався на Другу світову, а також відповідь одного з розробників спільноті з тією вже, мабуть, легендарною фразою: «якщо не хочете, то не купуйте».
Шведи не стали ламати робочу формулу та одиночну кампанію, також, реалізували у форматі «Військових історій». Ставка була зроблена на маловідомі історії та битви, які дуже рідко або взагалі ніколи не висвітлювалися у відеоіграх. Після кожного завдання нам наводять коротку історичну довідку про події, пов’язані з показаною раніше історією. Але якщо у вас виникне бажання пошукати в Google вказані в грі імена або місця, навряд чи щось знайдете. Ерік Холмс, директор з дизайну одиночної кампанії Battlefield 5, сказав таку фразу: «Історії у грі вигадані, але вони повинні відчуватися так, ніби відбувалися насправді».
Порівнюючи з Battlefield 1 відразу впадає в око кількість історій — їх всього чотири: «Без прапорів», «Аврора», «Тіральєр» і «Останній “Тигр”», плюс невеликий пролог на початку гри. Причому остання історія навіть не була доступна на старті, вона вийшла через місяць після релізу.
Як не крути, але порівняння з попередньою грою серії неминучі. Пролог по структурі, в принципі, схожий на Battlefield 1. Він складається з декількох невеликих моментів, де ми граємо за звичайного піхотинця в Норвегії, потім ми керуємо танком, ще через пару хвилин вже взяли на себе роль снайпера, після чого кілька хвилин беремо участь у повітряному бою і під кінець гинемо десь у Голландії. Вступ до Battlefield 5 за невеликий відрізок часу показує майже всі її основні ігрові механіки. Але, досягти такої ж якості, якою був пролог у Battlefield 1 шведам не вдалося. За загальними враженнями це вже здається спробою виїхати на минулих заслугах, хоча з іншого боку і добре, що DICE не копіювали ліниво свою попередню гру.
Геймплейно — це продовження ідей Battlefield 1. У більшості випадків перед нами відкриваються відносно великі рівні з декількома шляхами проходу, різним транспортом (один раз навіть можна вкрасти Junkers Ju 87) і можливістю добиратися до своїх цілей тихим або не дуже шляхом. Розбирати геймплей кожної історії особливого сенсу вже немає, а ось стисло розглянути сценарну частину історій можна.
Історія «Тіральєр» розповідає про бій на півдні Франції восени 1944 року, коли союзні війська вже відкрили другий фронт на півночі країни. Ми граємо за молодого бійця Французьких колоніальних військ Деме Сіссе. Сама ж розповідь ведеться від особи, постарілого Деме, який розповідає, що частину правди про той бій приховують. Його, як і інших сенегальців, закликають до захисту батьківщини. Після прибуття до Франції, Деме Сіссе зустрічає свого старшого брата Ідріссу і майже відразу ж відчуває на собі расову дискримінацію, адже у них відбирають гвинтівки, а натомість дають лопати із завданням наповнити мішки з піском. Після довгого дня роботи вони отримують свій шанс провести захоплення добре укріпленої німецької позиції.
Що хочеться відзначити, то це візуальний стиль новели. Локація виглядає красиво: пожовтілі ліси, затягнуте хмарами небо, південь Франції. А ось до сценарію є претензії. Після успішного бою Деме так і рветься далі. Ідрісса його намагається відговорити, адже наказу не було, підкріплень немає і в нього самого є сім’я, до якої хочеться повернутися. Але як тільки Деме вимовляє полум’яну промову про повагу і славу після того, як вони успішно просунуться вперед, бійці, що залишилися, вирішують-таки піти і захопити протиповітряні позиції ворога.
Захопивши зброю, сенегальські солдати зазнали великих втрат, а поранений німецький піхотинець сказав їм, що незабаром буде контрнаступ і всіх їх уб’ють. Почувши ці слова, Деме знову вирішує йти тільки вперед, мовляв, цього не чекатиме німецьке командування, а заразом можна захопити штаб нацистів неподалік. Ідрісса знову намагається відговорити юного бійця, посилаючись на малі сили, що залишилися, і абсолютну нелогічність атаки в лоб. Але Деме знову умовляє всіх, і вони виступають.
Після геймплейної частини, ми проникаємо всередину штабу, де нас зустрічає танк «Тигр» (звідки він узявся на обгородженій території шато?), і Ідрісса, жертвуючи собою, кидається з гранатою на танк, підриває техніку, а сам гине. Деме увійшовши до будинку каже: «Подивися Ідрісса. Ми королі». З нізвідки приходить місцевий Шарль де Голь зі своїми бійцями, пропонує зробити фото на згадку, після чого, у майбутньому, сенегальців зі знімку прибирають, таким чином приховуючи їхню участь у активних бойових діях у звільненні Франції від німецької окупації.
Я практично не знайомий з історією сенегальських Тіральєрів і не беруся аналізувати показане нам у новелі. Засмучує інше, а саме головний герой. Зрозуміти темперамент молодого, гарячого хлопця, який так і рветься у бій можна, та й таких персонажів ми вже не раз бачили у різних мистецьких творах. Але Деме повів на загибель майже весь свій загін, навіть не будучи командиром. Він повів на смерть старшого брата, у якого дружина залишилася без чоловіка, а діти без батька. Все заради чого? Щоб стати королем? Деме каже це прямо: «Нас запам’ятають королями». Але акцент історії зміщується на те, що їхній внесок залишився непоміченим для французького командування. Мені особисто складно співпереживати таким персонажам.
Наступна історія, під назвою «Без прапорів», розповідає про Біллі Бріджера, злочинця, експерта з вибухівки, який потрапив до лондонської в’язниці. Там йому пропонують вступити до британських військ, а саме до «Особливого човнового відділення Британської армії», щоб уникнути тюремного терміну. Роль цього підрозділу — різні диверсійні операції біля противника. З досьє Біллі відомо, що він тричі намагався пограбувати один й той самий банк. Не сказати, що Біллі тямущий, зате він точно наполегливий. Потрапивши під командування Джорджа Мейсона, вони вирушають до Північної Африки для знищення кількох німецьких літаків. До речі, Крейг Фейрбрасс, актор який дав зовнішність і голос Джорджу Мейсону, раніше озвучував персонажа на ім’я Гас із Call of Duty 4: Modern Warfare.
Ця історія навіює загоном Браво-1 Чарлі з 222 батальйону, де головні герої (крім командира) були людьми із сумнівною репутацією. Цікаво спостерігати за перепалками Бріджера та Мейсона, а ось комедійна вставка з викраденням машини у німецького солдата, з його супутнім взяттям у полон, викликає більше почуття іспанського сорому. Цей момент знятий нелогічно та погано, у найгірших традиціях старих ситкомів чи фільмів категорії «В». Насамкінець навіть є заключна сцена, де всі «розійшлися», а полонений німецький солдат у багажнику кличе когось хтось є поруч. Так і хочеться додати закадровий сміх. Як говорив Марк Стронг, голос якого можна почути у пролозі: «”Військові історії” демонструють не лише жахи війни з її кровопролиттям, руйнуванням та душевними травмами, а й надію, яку ці жахи незмінно породжують».
Що тут скажеш? Якби не було в історії моменту з німецьким бранцем, її можна було б назвати гарною, але через це загальні враження трохи розмазані. У всьому іншому, для масштабів невеликої новели видно прогрес у відносинах між Бріджером і Мейсоном: від ненависті один до одного, до зав’язування дружби, коли Бріджер виявив свої найкращі якості і допоміг двом вибратися з, здавалося б, смертельної колотнечі та виконати поставлене завдання.
Події «Аврори» відбуваються у 1943 році в Норвегії. Ми граємо за молоду дівчину Сольвейг, учасницю норвезького опору, яка має першочергове завдання врятувати єдиного, хто вижив із британської диверсійної групи, яку знищили раніше. Тою, хто вижив, виявляється мати головної героїні — Астрід, а центральні події розгортаються на, і в районі гідроелектростанції Веморк біля міста Рьюкан. Веморк важлива тим, що у ній здійснюється виробництво важкої води, що була найважливішим елементом німецької ядерної програми. Тяжка вода повинна була використовуватися в ролі теплоносія, тобто речовини для відведення тепла від активної зони реактора, та у ролі уповільнювача нейтронів. Саме за допомогою нейтронів здійснюється поділ ядер палива, але у швидких нейтронів переріз (ймовірність) поглинання ядер палива нижче, ніж у теплових. Тому доцільніше швидкі нейтрони сповільнювати за допомогою якоїсь речовини. У ролі сповільнювача підходить як важка вода, так і графіт, легка вода і берилій, але через неточності експерименту, які мали визначити властивості графіту, німецькі вчені вибрали важку воду для уповільнення нейтронів.
З геймплейного нововведення хочеться відзначити механіку їзди на лижах по снігових схилах та решті території локації. Це не тільки весело, а й додає більше мобільності головної героїні. Ми весь час боремося одні проти багатьох німецьких солдатів, тому, маючи можливість швидко пересуватися, ми можемо швидше займати вигідну позицію. Є й запозичення однієї механіки із минулої гри серії. Це момент швидкого переміщення від одного джерела тепла до іншого, намагаючись не померти від переохолодження. Таке рішення вперше було реалізовано в Battlefield: Bad Company 2, коли Марлоу спускався з гір та потрапив у снігову бурю. Тут же головна героїня після падіння в крижане озеро намагається не померти від гіпотермії. Також, у першій половині історії в очі впадає полярне сяйво, яке огортає майже все нічне небо і виглядає воно неймовірно красиво.
Після того, як ми звільнили Астрід, нам ставиться завдання знищити не тільки цей завод, але й усі запаси важкої води, які незабаром буде відправлено до Німеччини. Зрештою, все зводиться до того, що ми разом з матір’ю не тільки знищуємо завод, а згодом, наодинці, деякі запаси дорогоцінної води. Її залишки ліквідує Астрід, жертвуючи собою і підриває біля себе гранату, тим самим пошкоджуючи бочки з водою. Подальша доля Сольвейг невідома.
Схожі події на електростанції Веморк справді відбувалися, але не так, як показано у грі. Було зроблено дві спроби, організовані британськими спецслужбами, щодо здійснення диверсії на заводі, одна з яких була повністю провалена. Перша операція «Незнайомець» відбувалася 1942 року. 19 листопада атакуючі групи відлетіли на двох планерах «Хорса», які мали бути доставлені на місце бомбардувальниками «Галіфакс». В результаті один планер впав у море через пошкодження буксирувального каната, а друга група врізалася в скелю.
Друга операція, «Ганнерсайд», відбувалася вже в 1943 році. Її керівником був призначений лейтенант Королівської норвезької армії Йоахим Реннеберг. Усі відібрані Реннебергом бійці були добровольцями з військовослужбовців Королівської Норвезької армії: лейтенанти Кнут Хаугланд та Каспер Ідланд, сержанти Фредрік Кайзер, Ханс Стурхауг, Арне Хьельструп та Біргер Стремсхейм. Без єдиного пострілу диверсійна група зуміла закласти вибухівку та пошкодити основні точки комплексу.
І хоч ця операція повністю не знищила електростанцію, але зуміла надовго зупинити виробництво німецької ядерної бомби. Завод відновлювати було надто довго та дорого, тому командування вирішило вивезти її залишки до Німеччини. У 1944 році було здійснено підрив судна, на якому транспортувалися бочки з важкою водою, більша частина їх була втрачена, а тієї кількості, що залишилося, було недостатньо для успішного функціонування реактора. Усі учасники цієї операції вже мертві. Командир групи Йоахім Реннеберг помер останнім, 21 жовтня 2018 року. Саме ця диверсія вважається ключовою причиною у невдачі німецького ядерного проекту.
«Останній “Тигр”» без сумніву найкраща історія у всій грі. Весна 1945 року, кінець війни, союзні війська неухильно наближаються до Німеччини з перемогою. Ми граємо за Петера Мюллера, ветерана війни, командира танка «Тигр» 237. Основні події відбуваються в місті Кельн, а геймплейно у нас танкові битви на дуже вузьких міських вулицях упереміш з боями на невеликих відкритих просторах. Під час історії двічі дають вийти з танка, щоб спочатку знищити ворожу авіатехніку, а потім забрати важливі документи.
З початку розповіді нам задають загальний тон того, що відбувається — війна наближається до кінця, моральний дух як ніколи низький, ми бачимо, як ведуть дезертирів. У нас два нових члени екіпажу: Шредер та Хартман. Шредер ідейний нацист, не переносить дезертирів і вічно говорить про велич Німеччини та важливість війни. Хартман, навпаки, нервовий хлопець, який морально ламається першим із групи та готовий втекти з поля бою будь-якої миті. Також, свій внесок у формуванні атмосфери розповіді вносить головна її музична тема, яка підкреслює велич танку, мощі та жаху, що він несе на ворога.
Всі події розгортаються протягом одного дня, де ми бачимо, як екіпаж готовий йти в бій, і як пізніше морально ламається кожен по черзі, і чим все це закінчується. Загартований у боях мехвод Кертц в один з моментів запитує у свого командира «що далі?». Сам Петер Мюллер все частіше думає про те, що відбувається, йому важко дивитися на повішених дезертирів (у числі яких виявився молодий Хартман), він не поділяє сліпого фанатизму Шредера. Можливо, цей персонаж занадто гіперболізований своїм завзятим бажанням служити Фатерлянду, але й з іншого боку, такий герой ідеально грає на контрасті, де майже у всіх опустилися руки під кінець війни і тільки один молодик готовий вбивати навіть своїх, аби не здаватися.
Коли танк опиняється у щільному оточенні, а американці пропонують здатися без бою, Шредер без наказу відкриває вогонь по ворогові, після чого зав’язується бій на зруйнованій площі біля собору. Ворогів багато, але танку абияк вдається здолати всіх супротивників. Трохи згодом додається ворожий артилерійський вогонь і навколо танка, натурально, починається стискатися вогняне кільце, з якого екіпаж намагається вирватися. Танк отримує пошкодження гусениці і стає знерухомленим. Наступний здається Кертц, він намагається піти, бо розуміє, що війну програно. Все, що вони робили до цього – все втрачено, немає сенсу чинити опір. І коли той намагається піти, Шредер розстрілює його з МР-40 у спину, адже він не терпить дезертирства. Мюллер кидається до пораненого товариша, але той уже загинув. Побачивши сили противника, що наближаються, Петер вирішується зняти з себе Залізний хрест і здатися, але Шредер спрямовує і на нього автомат, екран темніє, чутні постріли. Доля Петера Мюллера, ймовірно, невідома.
Сценаристам DICE варто сказати «дякую» лише за те, що вони наважилися зробити історію про протилежний бік конфлікту. Розробники неодноразово порушували тему, що воюють, по-перше, люди, а не прапори чи якісь країни. Адже можна показати безліч історій, які рідко або взагалі ніколи не зображалися у відеоіграх.
Новелі, на зразок «Останній “Тигр”» легше вірити, адже вона не прикривається якоюсь однією подією, намагаючись вдати, що можливо так і відбувалося. Куди легше повірити в екіпаж танка, який боровся до останнього навесні 1945 року. Складніше повірити в історії, де вісімнадцятирічна дівчина, разом з матір’ю, знищує цілий завод і всі запаси важкої води, що добре охороняються. Складніше повірити в історії, де мета головного героя стати королем. Ось тому і працювали історії в Battlefield 1. Вони всі або розповідали особисті історії екіпажу танка, або це була розповідь від ненадійного оповідача, або спогади одного солдата, який був пішаком у великій битві. Вони не претендували на статус “не розказана історія”.
Підбиваючи підсумки, кампанія в Battlefield 5 залишає по собі змішані враження. Добре, що DICE не закинули ідею «Військових історій», а також залишилися вірними концепції відкритих рівнів із кількома шляхами їхнього проходження. Графіка, звук — як завжди на висоті, приємний ганплей. Із цим у серії Battlefield майже завжди було добре. А ось сценарна частина новел засмучує. Десь вийшов спірний персонаж, якому складно вірити через його особисті (тобто сценарні) рішення. Десь вставили гумор, що не підходить до тону історії. Видно, що якість постановки впала. CG ролики звичайно залишилися, але вже немає тих цікавих рішень, які були в Battlefield 1. Однозначно витягує на собі тільки одна, якісна історія, а саме «Останній “Тигр”».
Також, впадає в око історична неточність з тієї простої причини, що Друга світова війна куди більше висвітлена у медіа, літературі. З перших хвилин прологу у головного героя в руках гвинтівка FG-42 в 1940 році, танк «Тигр» в тому ж 1940 або 1941 роках. І таких прикладів ще багато. Але, розробники мають на це пояснення — серія Battlefield ніколи не була історично достовірною. І якщо для мультиплеєра така фраза підходить ідеально, адже дійсно, в багатокористувацькому режимі можна робити будь-що, то для синглплеєра, де висвітлюється конкретний рік і конкретні події – така відповідь зовсім лінива відмазка.
Таким вийшов матеріал. Враховуючи той факт, що DICE королі онлайну, у них були свої злети і падіння, але важко сказати, що, хоча б одна одиночна кампанія в їх іграх була відверто поганою. З бадьорого старту на терені синглплеєрів був невеликий спад через спроби зробити свій Call of Duty. Методом спроб і помилок розробникам, схоже, вдалося знайти свою ідеальну формулу для легких і ненав’язливих одиночних кампаній у вигляді «Військових історій», де вони можуть реалізовувати всі свої найкращі ідеї та показувати будь-які сюжети. Сподіваюся, вони цей режим не закинуть і ще радуватимуть нас у майбутньому. Але і тримаємо у пам’яті незакритий гештальт у вигляді Battlefield: Bad Company 3, тільки щоб з легкістю першої Bad Company та на сучасних платформах.