Уявіть. Ви живете в багатоквартирному будинку. У Вас є сусід. Ви приблизно одного віку, але він любить казати, що він набагато старше. Уявляє себе нащадком свого старого батька, якого давно вже нема у живих, і досягнення якого він любить міряти на себе. А батько його був тим ще тираном.
Ви живете з батьками, а він один, і від неприкаяності та вседозволеності, дозволяє собі бути жорстким…але так здавалося раніше.
Ви з ним навіть дружили колись, він здавався вам цікавим. Він здавався начитаним, культурним, піклувався про вас, як про молодшого брата. Вам було доволі комфортно. Ви навіть переймали від нього якісь слова. Але ви дуже різні, максимально, і весь час були.
Ваша мама вважала його не дуже гарним зразком людини і рекомендувала триматись якомога далі. “Не обов’язково шукати друзів саме у себе в будинку. Вийди на вулицю, людей багато абсолютно різних, і ти знайдеш без проблем тих, хто тебе зрозуміє і буде з тобою щирим” – казала вона.
А ось твоєму батьку цей хлопець подобався. Він навіть пару разів, в пориві агресії зізнавався, що краще б був батьком того хлопця. “Ось він знає як жити”. Батько поціновувач сили і, взагалі-то, хотів би жити саме в тій квартирі…
А що ж потім сталося? Цей сусідський хлопець взяв биту, увірвався вночі до вас у дім, забив до смерті твою маму, залишив калікою твого батька (той з часом зміг його простити і не відмовився від теплих почуттів до хлопця).
Сусід сів на ліжко, ще закривавлене, закинув ноги, і каже тобі: “Я буду тут жити. По факту – весь поверх мій, так хотів мій батько, а я цілком його в цьому підтримував. Але ти не переймайся, ми ж по суті брати”..
І повертаючись до питання з початку цього посту:
Як можна? Як можна пробачити цій людині? Чи є в нас хоч крапля гідності? Невже наша мама була не права? Чи ми згодні з батьком?
Зараз, як ніколи, важливо робити свій вибір.
- Я свій зробив.
- Я той самий хлопчик.
- Ви — той самий хлопчик.
Ми не знаємо що обрав він, а це і не важливо. Обирати нам.
Але не забувайте – кров батьків все ще на ліжку, а сусід не вважає себе винним 💔