Losli 🕶️ | На Часі ⌚️
Життя неймовірна штука, чи не так? Ще місяць тому я морально був готовий до смерті. Це взагалі дивне почуття – повністю відпустити все і визнати, що кінець цієї стрічки, під назвою ЖИТТЯ, вже близько.
Ну а зараз я маю змогу написати для вас. Для кожного, хто це прочитає. Відчуття, чесно кажучи, захопливе. І я довго думав про те – що ж я напишу в першу чергу. Мішанина з думок, емоцій та бажань. Але, напевно, все поступово.
В Україні зараз, на момент 28-го липня, доки я це пишу – триває війна. Клята війна, яку проти нас розв’язала зовсім не дружня і ще чого “братська” росія. До моменту початку повномасштабного вторгнення, я окрім всього ще й був блогером. Блогером не широкого масштабу, але теплу аудиторію мав і дуже любив писати про те, чим займаюсь все життя, а саме – даю свою оцінку всьому підряд. І зараз я не планую, попре все, кидати свого улюбленого заняття. Я і далі буду писати про кіно, музику, серіали, літературу, відео, ігри тощо. Просто слід прийняти, в першу чергу вам, що за всіма цими текстами стоїть одна людина, а вже за нею – ще багато чого. І тому цей блог буде не тільки про розважальний контент, а й про мене особисто, про мою оцінку тому, що коїться у мене, в моїй рідній країні, у рідному місті, серед рідних людей. Всім, хто зараз це читає – я вже дякую за це, нескінченно дякую. Для мене це дуже важливо.
Одним подібним постом я все одно не відбудуся. Для мене буде важливо виказати все те, що так давно було на душі. Нехай цей пост буде про все і ніщо одразу, але я хоча б задам тон.
Для тих хто не знає або забув – трошки про мене. Мене звати Максим, мені 23 роки. На момент початку масштабного наступу я був разом зі своєю сім’єю у селищі Малі Проходи, що на Харківщині. Це доволі проблемна зона з точки зору військової тактики, бо бєлгород знаходиться по суті ближче до цього села, аніж сам Харків. І тому 24-го числа загарбники до нас увійшли в село і до цього часу не хочуть виходити. Це тимчасово, так їм і передайте. Вони підписали контракт не на мільйони рублів, а скоріше смертний вирок. Але не про те мова.
4 місяці я перебував в повній окупації. Хвала всесвіту – нам не довелося пережити все те, що було в Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі, Херсоні, багатьох селах в Донеччині та Луганщині. Сказати що було легко? Ні, не думаю так, але жертву із себе я робити не буду – мені стовідсотково дуже пощастило. 4 місяці ми знаходились між двома вогнями. Доки ЗСУ стріляє по ворогу, що стоїть буквально в сусідньому дворі, ці самі вилупки по сусідству гатять зі всіх гармат одночасно. Чого я тільки не наслухався там.
Зараз моя сім’я і я знаходимося у місті Марбург, Німеччина. Ми в безпеці. Для подяк я виділю окремий пост, як і для детальних історій з окупації. Сподіваюсь вам буде цікаво подібне.
Цим постом я хотів би просто видати всі думки про те, що відбувається прямо зараз і як я до цього ставлюсь:
- Сумнівів в тому, що це саме війна я не мав і не маю
- З найпершого дня, коли я ще мав зв’язок і навіть інтернет, я побачив неминучу перемогу України
- Мені багато за що соромно, але цьому я теж потім приділю окремий пост
- Зараз я думаю, що кінець цій війні наступить у 2023 році
- Я обов’язково повернусь в Україну та буду жити в рідних кордонах незалежної України. Це принципове питання для мене, бо за це право прямо зараз вмирають люди. Я вдячний кожному і жодна жертва особисто для мене не буде марною
Цей пост в будь-якому разі прочитають лише україномовні люди, або ті, хто розуміє цю мову. До інших не маю наміру звертатись через свій блог. Нехай це буде виключно для україномовних людей ніби подарунок особисто від мене. Бо якщо навіть брати мої основні плани, а це – розважально-оглядачний контент, я бачу сенс працювати саме для вас. Подібного багато англійською, дефіциту не відчувається, а російською я не готовий і не маю бажання не те що вести блог, а навіть користуватися більше потрібного по життю. Дякую за ваше розуміння.
Вже стільки написано, а це все ще вода…
Війна – це жахіття. Ніхто і не міг уявити, що подібне може торкнутися нас у 21-му столітті. Або могли, але просто не вірили, гнали якомога далі ці думки. Навіть визнаючи те, що війна вже 8 років на нашій землі.
Зараз ми всі прийняли правила гри та стали сильніше. Мені хочеться вірити, і я так дивлюсь на все у житті, що навіть у понятті “війна” можна опустити все погане і перед собою залишити позитивне. Це досвід, це імпульс до об’єднання. Це самовизначеність, це посилена повага до себе і до людей поряд. Це жорсткий поштовх, аби скинути рожеві окуляри та не обманюватися що до русні. Війна – жахлива, але це все ще урок. І доки ми живі з вами, ми просто зобов’язані робити висновки та з натхненням йти по життю і брати від нього максимум. На зло цим потворам. Бути щасливими попре все…
Готуючись до написання тексту, я зрозумів просту істину. Аби зрозуміти хто наш ворог, що це за “Друга армія СВІТУ”, треба визнати, що як для “військової операції” забагато жертв серед цивільного населення. Скільки всього знищено за ці місяці…це не військова операція, це навіть не війна. Це просто ганьба для цілої країни. І нехай це найбільша країна на планеті (тимчасово), але ці люди показали – у них просто нема сердець і нічого людяного за ними не стоїть.
Стиснуто і по деталях у мене сьогодні не дуже виходить. Ось що називається – дорвався. Захоплюють емоції, досі, і досі я не зміг виговоритися. Але поступово зроблю це, не без вашої підтримки та уваги. Сподіваюсь, що навіть це пост зможе вас хоч трошки захопити й, не знаю навіть – зігріти. Показати, що ви зовсім не одні серед всього. Я, зізнаюсь вам, не планував такого повернення до блогу до самого кінця війни. Я думав, що це не дуже красиво з мого боку – займатися розважальним або інформаційним контентом, щось казати на аудиторію про цю війну, коли деякі люди все ще у підвалах, їх домівки бомблять, а страх нікуди не дівається. Але я просто сподіваюсь, що навіть цією маленькою справою я зможу допомогти хоч комусь, окрім себе. Я не хочу мовчати про це, але я і не хочу бути ТІЛЬКИ ПРО ЦЕ. І тому, доки ви все ще це читаєте – я можу бути спокійним, це комусь потрібно. Обов’язково пишіть мені в особисті повідомлення (Telegram), якщо у вас вже маються питання, чи ви хочете виразити свої думки. Також для цього підійдуть коментарі.
І наостанок – коротеньке відео з моїм трошки вільним виконанням гімну під відеоряд з каналу «Air Production».
На ньому – мій рідний Харків, місто контрастів. Я дуже люблю тебе, Харків. Дуже люблю тебе, Україна.