Андрій Сірко
Дисклеймер: Хочу ризикнути та зачепити одну стару, але дуже важливу тему. Публікую такий матеріал-монолог вперше, тому готовий до будь-якої критики чи аргументації (в обох векторах), розуміючи, наскільки ця тема є резонансною. В даному матеріалі, поєднані наративи аналізу історії та культури, інформація з відкритих джерел, власні спостереження та досвід, суб’єктивне та об’єктивне розгортання усієї теми.
Питання, яке вже точно ігнорувати не можливо!
Декілька разів, під час війни, я натрапляв на таку картину: «Фуу! Не розмовляйте більше російською» або «Та путін прийшов через те, що тут є люди, які розмовляють російською!» і так далі. Щоразу, побачивши чи почувши таке, я не розумів: чому такі питання, взагалі десь з’являються під час найстрашнішої загрози та найсильнішого об’єднання нації? І претензія, не в тому, що та чи інша сторона шукає крайніх. Ні. Іноді бісить, що люди породжують та живлять новий внутрішній фронт, який грає на руку східному агресору. А саме питання мови, теж містить великий сенс для майбутнього України.
В постах вище зазначеного характеру йшлося про те, що люди які говорять російською «не можуть/не мають права» називати себе українцями. Люди почали внутрішньо ділити інших на жертв та злочинців. Відбувалися звинувачення на швидку руку тих чи інших, в речах, що на превеликий жаль ми засвідчили власними очима, переживаннями або взагалі — життям.
Починаючи з 2014-року, коли більша частина українців не очікувала, що сусідня країна яка коронувала себе «братським народом» для нас, буде так радикально втручатися в революційний твіст нашої держави, таке питання кардинально примножило до себе увагу. Саме тоді, штучна ворожнеча східної та західної частини українців, російсько- та україномовних громадян почала давати свої рушійні плоди. І в створеному понятті «західна» та «східна» Україна вина російщина, адже вона першою розпочала ділити українців.
Мова стала зброєю. Стала новим ґрунтом для зародження сепарації в країні, яка відносно нещодавно народилася та стала самостійною. Вербальність почала слугувати найвпливовішим знаряддям на інформаційному полігоні. Почалося цькування українців між собою, на яких дані події почали діяти підсвідомо, завдяки лише фоновим знанням, поняттям та відчуттям. Парадигма людей змінилася: вони почали гостро реагувати на самоідентифікацію українця через мову.
Але ж, у будь-якої патології можна віднайти зачатки. Навіть у соціально-культурної.
Звідки ростуть ноги?
Нав’язана мода. Понти для визнання. Сором’язливість свого походження. Комплекс меншовартості.
За весь час незалежності, дивує, що російська мова домінувала в багатьох ЗМІ, телепередачах, газетах, тижневиках та особливо в журналах. Пригадайте лише більшу частину ток-шоу на «СТБ» чи «Інтері» для прикладу, і ви зрозумієте це ствердження.
В особистому спілкуванні між людьми, які прекрасно знають українську мову, російська теж локально домінувала. Але, чому це так? Що заважає громадянам України, які знають українську мову, навіть люблять її, спілкуватися рідною мовою? Адже є офіційна політика дерадянізації – зміна назв, міст, місцевостей, вулиць. Не рахуючи маленькі винятки, то ці процедури проходили швидко та без збурення. Українська мова має офіційний статус, але комфортним залишалося в бізнесі чи робочих обставинах розмовляти недержавною мовою. Крім цього, російською мовою видавалися великі тиражі книжок з усякої тематики. Так само й відбувалися публікації новин та постів на різних платформах.
Ніби, що тут такого, що люди придбавали книги іноземною мовою (переважно російською), дивилися ТБ з російськомовними спікерами, переважно слухали музичні композиції російських артистів і т.п.. Але з часом, стало зрозумілим, що населення не відчуває в цьому політики. Це все сприймалося як звичайна частина буденності та у висновку не скасовувала той факт, що така тенденція виконувала свою пасивну місію – непомітно відсувала українську на другорядну роль знецінюючи її.
Навіть на власному прикладі, моя перша публікація в особистому блозі на Tribuna.com була написана саме російською мовою. Яка моя відповідь на це? Все просто: так можна охопити більше читачів, бо матеріал міг потрапити на очі людям з країн СНД та тих, хто з вірогідністю знає російську на долю відсотків більше, а ніж українську. І зараз, я розумію наскільки це серйозна проблема та загроза для української мови.
Як було зазначено вище, домінування російської мови було, й ця боротьба часто отримувала верх над українською відразу за межами побуту. Я зустрівся з такими моментами, коли люди часто соромилися власного діалекту та мови. Вони суто адаптувалися під правила, які їм диктує соціум міста (в моєму випадку це Одеса). Один з прикладів: варто було комусь поїхати з села, то буквально через 1-3 тижні, він/вона повертався(-лася) вже «іншими». Їхнє перетворення розкривалося, як тільки вони починали розмовляти. І з боку це виглядало жахливо, м’яко кажучи, бо було геть не природно. Основний дискомфорт отримувався від дуже не якісної фонетичної розмови, а не від самої мови. Такі собі «соціальні перевертні».
На той час, я не міг це так глибоко обдумати. Зараз уже трохи розумію цю картину. Це був комплекс меншовартості. Ці люди невинні, що така була тоді мода. Приїхавши в Одесу, ти розумієш, що це місто, де переважає російська: вивіски, перехожі, обслуговування тощо. Ймовірно, це було як перебування за кордоном. І це погано, що ти в себе «дома» не можеш почуватися «як в дома» – тавтологія, але по іншому не скажеш.
Цікаво, що в російськомовних українців не було такого комплексу. Він чомусь був помітнішим саме в людей, які розмовляли українською, або суржиком.
***
Поділюся двома різними ситуаціями з мого життя, аби конкретизувати свої слова.
Ситуація №1. Історія з робочої сфери, коли я працював в ДП «Адідас-Україна».
В період моєї кар’єри в сфері роздрібної торгівлі, я працював консультантом-продавцем в офіційному магазині Adidas. Я допомагав людям підбирати футбольне та спортивне взуття в найбільшому Дисконт-магазині в Україні, який знаходиться в Одесі. Майже всі мої колеги (а це близько 30-ти людей) розмовляли суто російською, і це абсолютно не заважало нам в комунікації. Розмовляючих суржиком або українською було близько 4-5 людей в колективі. Тому, я себе зручно відчував, та консультував покупців тією ж мовою, якою міркую та спілкуюсь в побуті. А безпосередньо в роботі, я собі поставив за соціальний експеримент те, що я буду розмовляти українською з відвідувачами. Рідко, бували люди, яким не подобалося, що в «російськомовному» місті, їх обслуговують не російською.
До мене підійшла жіночка та щось запитала. Після моєї відповіді, їй не сподобалося якою саме мовою вона отримала відповідь. Вона вимагала від мене діалогу з нею суто російською. Її головним аргументом був вислів: «Одеса русскоязычный город. Говорите тут по русски!» . В мене виникла внутрішня дилема, де перше — йти на компроміс, «перемкнутися» на російську, наплювати на свої принципи та свою особистість через те, що я можу погано вплинути на імідж магазину мого роботодавця, або другий шлях — стояти на своєму. По суті, російська мова — це іноземна мова. Така ж сама в цьому значенні, як наприклад англійська чи німецька. Вимагати від мене спілкуватися на іноземній мові — це гадаю тупо. Також, тупо ігнорувати той факт, що ці дві мови тісно взаємопов’язані в нашій країні. Але ви маєте зрозуміти цю ідею, що я зараз опишу. А можливо я її не знаю (мається на увазі російську мову). Ну наприклад, я знаю кілька слів на польській, та за сумісним походженням можу трохи зрозуміти спіч поляка, але я ж не можу повноцінно та легко з ним розмовляти. Щось подібне й в цьому випадку. Тим паче ми перебуваємо в Україні, а офіційна мова тут єдина — українська.
При такому розкладі сторона співбесідника просто подумає що я: а) бовдур або прикидуюсь; б) дійсно не розумію мову; в) клятий націоналіст (найчастіший варіант, та дуже популярний за останні часи). Я не хотів прогинатись під цю систему. Я Українець та розмовляю українською в офіційній/робочій сфері, а також розмовляю суржиком в побуті. Я маю на це повне право та притісняти мене стосовно цього — абсурд. Така моя природа і я її не соромлюся. Це навіть мені допомагало розташовувати покупців з одеського регіону або інших частин України на якийсь «рідний» рівень відносин. Люди переходили на той самий суржик та із задоволенням зі мною спілкувалися стосовно їхніх потенційних покупок. Я відчував абсолютно інший імідж обслуговування українською. Знімалися соціальні маски, зникав пафос у людей, з’являлася відкритість та посмішка.
Закінчилася історія тим, що я залишився вірний принципу а жіночка незадоволено пішла до іншого консультанта. Після такого інциденту, до мене не було претензій зі сторони керівництва. Я їй не грубив, вона просто не задоволена, що світ не такий, як їй хочеться. Звичайно, ситуації бували різні, але людей, які вимагали бажаний їм сценарій, ще й в наказному тоні — мало, але вони чітко запам’ятовувались. А трохи згодон був прийнятий закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» і тоді всі мої колеги поступово переходили на сервіс українською. Я зрадів таким змінам. Адже, тепер людям можна ще менше соромитися розмовляти українською.
Ситуація №2. Стосується культури, а саме дубляж кінофільмів.
Усі ми любимо кіно, впевнений в цьому. Дивимось ми його по різному: на одинці або в компанії, на українській мові або іноземній (та сама російська мова). Мій друг любить дивитись фільми суто російською та оминає взагалі кінотеатри де фільми йдуть в прокаті українською. Його аргументом та вихідом з такої ситуації була можливість дивитися фільми в Придністров’ї, де знаходяться альтернативні російські кінотеатри. Ніби, озвучка фільмів українською є огидною на його думку. Я не міг цього зрозуміти, адже мова йшла не про якийсь конкретний продукт дубляжу, а про загальну дистриб’юцію.
Смак це річ індивідуальна. Є фільми, які краще сприймаються в іншому дубляжі, або ж, при першому перегляді (в більшості випадків це період дитинства) формують у вас смакову основу в таких продуктах — часто, це описується як синдром каченя (я один з цих людей).
Наприклад, мені дуже подобається озвучка Леонардо Ді Капріо в голосі Сергія Бурунова, тому дивлюся фільми в інтернеті виключно в його озвучці. Проте, перший фільм в кінотеатрі з Ді Капріо українською, який я бачив, був «Одного разу в Голлівуді». І він мені сподобався, адже дистриб’ютор в Україні не ганебить фільми жахливими аудіосупроводами. Зовсім ні. Моє таке відчуття та думка, що вони навпаки підсвідомо закохують глядача в національний кінопрокат. Українська локалізація апріорі додає в дубляж нотку гумору та в потрібних моментах підкреслює потрібний вантаж емоцій в епізодах сентиментального чи насторожуючого характеру. За приклад підкину «Сам удома» та «Титанік» — фільми які дивлюсь виключно українською і отримую від цього задоволення.
Тут вже питання з іншим ґрунтом. Ніби, така культурна складова не може мати політичного змісту, але його можна віднайти й тут. З’явилася нова призма, яка за певний час змінить асоціації та сприйняття.
***
У нас не маленька за територією країна. Люди народжувалися та росли в різних регіонах. Одні зростали в регіонах які знаходилися в тисячах кілометрів від російського кордону і там з дитинства чули українську. Інша частина вже перебувала в протилежних умовах.
Якщо брати до уваги діалектику, то навіть найщиріший філолог-українець, заїхавши на Гуцульщину, не розбере до кінця, що вони говорять. Самі ж «западенці» мають в арсеналі змінені слова (частіше змішані з польською), які можуть розсіяти людину поставивши в її голові питання: «Чи не послала мене ця людина зашифрованою мовою?» або «А що потрібно відповісти?».
Головний корінь такої проблеми — вічна «тяганина» України в різні руки. Кого ще так, серед європейських країн роздирали чи ділили на частини?! Я поки не знайшов гіршого прикладу.
А що зараз? Маємо очевидний приклад конкретних наслідків. Так історично склалося, що в нас говорять двома, можна сказати навіть «трьома» мовами.
Чому існують російськомовні українці?
На сьогодні, російська мова в Україні є другою за вживаністю мовою звичайно після української. Згідно з офіційними даними перепису 2001 року (який, м’яко кажучи, не актуальний та застарілий), російську мову «назвали» рідною близько 14 млн 273 тис. громадян України, або на ті часи — 29,6% населення країни. Серед них 56% складають етнічні росіяни, тоді як решта — представники інших національностей.
Використання української мови переважає в центрі, на заході та північному сході України, російської — в індустріальних центрах східної й південної України та в Криму.
Але ж в України є своя мова! Державна мова, яка затверджена конституцією та має юридично-правову силу. Можна зрозуміти наявність інших етнічних діаспор, яким не заборониш розмовляти іншою мовою. Це нормальна життєва складова в будь-якій іншій державі. Проте, російськомовні українці це такіж самі українці, як й будь-де всередині країни. Це не окрема масова діаспора чи внутрішня колонія, не емігранти з іншого континету.
Тому, звідси напрошується таке питання: Як все-таки утворився російськомовний етнос в Україні?
А все завдяки спробам росії вбити Україну! І цього разу, така спроба стала найжорстокішою.
Взявши стислу хронологію історії України — лише за останні 300-років, відбулася найінтенсивніша фаза репресії, геноциду та етноциду українців саме предками теперішньої росії:
1720 рік — Петром I, був виданий указ, про заборону друку українською мовою та захоплення українських церковних книжок.
1729 рік — всі постанови та накази уряду, що були написані українською мовою, повинні бути переписані на російську, бо так наказав Петро II.
1763 рік — Катерина II ввела заборону викладати українською мовою уроки в Києво-Могилянській академії.
1764 рік — Катерина II наказала провести русифікацію України.
1769 рік — РПЦ (російська православна церква) ввела постанову про конфіскацію українських букварів і церковних книжок.
1775 рік — знищення Запорізької Січі та закриття українських шкіл при кабінетах козацького полку.
Нескорені Козаки заважали імперії, тому й були розігнані та знищені разом з Січчю великою (ні) Катериною ІІ. Далі, доля наших пращурів зустрілася з жахливим поняттям, як кріпацтво – фактичне перетворення українців на рабів, якими переважно керували пани із московії.
Тим панам імперська влада просто дарувала села разом з людьми, а отже, ці пани були російськомовні. Тоді почалися проявлятися коріння, які започаткували твердження, що російська – мова вєльмож і господ, а українська (насправді, вони боялися такого слова, тому називали «малоросійською») – мова рабів.
1804 рік — за спеціальним царським указом в російській імперії заборонили всі україномовні школи, що призвело до повної деградації українського населення.
1832 рік — реорганізація освіти в Україні перетворила все викладання на російську мову.
1847 рік — посилення переслідування української мови та культури, заборона кращих творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова серед інших.
1862 рік — в російській частині України почалося закриття українських недільних шкіл.
1863 рік — був прийнятий «Валуєвський циркуляр». Цей таємний указ забороняв цензорам давати дозвіл видавати українською духовну та популярну навчальну літературу. Українську мову почали називати окремою малоросійською мовою, яка ніколи не існувала та не має існувати, а їх справжнім язиком називали російську, яка була під корумпованим впливом Польщі.
Така політика Валуєва та надмірний фанатизм, ототожнює його з відомим французьким письменником-фантастом Івом Гандоном. Тому, я сміливо можу надати йому такий титул.
1864 рік — прийняття статуту, який зобов’язує в початкових освітніх школах проводити навчання виключно російською мовою.
1870 рік — міністр освіти росії заявив, що кінцевою метою освіти для всіх іродців (неросіян, людей іншого походження), є безспорно їх русифікація.
1876 рік — постанова Олександра ІІ про заборону друку та ввезення з-за кордону будь-якої української літератури. Також були заборонені вистави української сцени та українські тексти в музичних нотах.
1881 рік — заборона викладання в народних школах та проведення церковних проповідей українською мовою.
1884 рік — заборона Олександром ІІІ українського театру в усіх губерніях «малоросії».
1888 рік — наказ Олександра ІІІ про заборону використання української мови в офіційних установах та українських назв.
1892 рік — заборона перекладу російськомовних книг на українську.
1895 рік — заборона Головним управлінням друкарства видавати україномовні дитячі книжки.
1914-1916 роки — русифікаційна кампанія на Західній Україні, мета якої, заборона українського слова, освіти, церкви.
В часи СРСР та сталіна краще не стало. Тільки від 4 до 7 мільйонів українців загинуло через голод під час чергового геноциду. Більшим ворогом для українців в ті часи став не природній неврожай, а комуністи зі своєю ідеологією про соціалізм.
Україна постійно була жертвою колонізації російської імперії. В «кращому» випадку — українців перетворили б на нижній соціальний шар держави, такий собі розмінний матеріал, а в гіршому — повністю знищили б всю націю. Ось така «вєлікая» ідеологія росії, але запитайте про це в українця і його пріоритети будуть абсолютно зворотніми, якщо діло дійшло б до реалізації.
Русифікація перетворила б Україну не на умовну Бельгію чи Швейцарію, а на аналог Білорусі. А така країна, попросту могла б стати частиною росії. Бо російська імперія не допускає співіснування двох мов — вона хоче придушити українську. Імперія хоче повністю замінити її російською мовою, а відтак — їхніми сенсами.
В ХХІ столітті, а саме з 24 лютого 2022 року, росія просто повторно активувала опцію повномасштабного геноциду. Подібні речі відбуваються на територіях, де ступав російський загарбник та з місцевості де приймаються рішення по «тактично-виправданому» бомбардуванню України.
Невеликий ліричний відступ.
Ніколи не задавалися питанням: Чому росія така географічно велика країна? Яким способом рф встановлювала контроль над цими територіями після захоплення?
Відповідь дуже коротка — Асиміляція! Пояснюючи термін, то це злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння мови, культури, традицій, звичаїв тощо.
Так званий «братський» народ починаючи приблизно з 15-го століття розпочав політику асиміляції. Русифікація усіх територій та популяцій які стали частиною цієї імперії. Ймовірно, це є відповіддю про те, що в України та росії схожа культура. Тільки пригадайте нещодавній випадок, коли марія захарова піднімала питання про те, що борщ потрібно було не ділити між собою, а присвоїти комусь одному. Це чіткий приклад, що відбувалося й з історією та культурою інших народів, не тільки України.
На хвилинку, то росія — це федерація, до складу якої входять аж 21 республіка. Усі ці республіки формуються зі свого корінного населення, а у цієї групи людей є своя мова. Проте, державна мова у них, як не дивно російська. Наприклад, народи Карелії, Поволжя, Уралу чи Кавказу, проживають споконвіків на своїх землях, але обмежені у політичних правах і не мають особливого розмаху розвивати свою культуру та мову.
«Москва, цей імперський центр, відбирає наші багатства й імпортує їх, а на виручені кошти поширює всюди «русскій мір», знищуючи нашу мову, культуру, історію. Нині у Татарстані, на Уралі ми спостерігаємо зросійщення освіти, а це означає, що наступні наші покоління просто не знатимуть мови своєї вітчизни», — констатує Рафіл Кашапов.
Для більшого занурення в цю тему, пропоную переглянути документальний фільм «Соловей співає».
А що стосовно суржика?! Він же також розповсюджений!
Термін «Суржик», використовується у питомому значенні — це суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса. Коротко кажучи, це борошно з суміші різних злакових або зернових культур (часто є низкосортним продуктом/ресурсом). Але за останні століття, саме через багатоплинні міграції народів по території, що зараз належить Україні, суржик став новою лінгвістичною одиницею, більш відомою як діалект (або говір, якщо вже українською). Таке наріччя стало частиною української культури, як наслідок еволюційної гібридизації мови населення, що проживали на цих землях.
Первісно термін «суржик» (вже без додаткових визначень) вживався переважно щодо українсько-російського об’єднання мов. В загальному, під цим словом розуміли «побутове мовлення», в якому об’єднано лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Він може мати елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно. Близьким до такого поняття є наприклад жаргон або сленг.
Суржик в Україні розвинений територіально та має багато різновидів, відносно певної частини країни. Такому національному діалекту, властива відносна структурна близькість, яка є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості.
Один, з популярних представників в медіа, який розмовляє суржиком — Петро Бампер — виразився в одному зі своїх відеороликів, стосовно такого конфлікту українців.
І звісно, потрібно не забувати про одного з найяскравіших представників такого діалекту в українському футболі та частково в національному медіа — Олександр Поворознюк.
Але суржик існує й в інших частинах світу. Це такий собі рудимент, що внаслідували народи після періодів колонізації. Наприклад Білоруський суржик називається «трасянка». У США — спенгліш (суміш іспанської та англійської). Нігерійський піджин — це суміш англійської, іспанської, французької, португальської та мов західної Африки.
У художній мові суржик використовується також, але там він має певне навантаження, можна сказати, смислове: підкреслити якісь риси, виділити їх, для створення комічного, іронічного ефекту (як засіб гумору й сатири також у творах Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового тощо). У музиці також зустрічаються елементи суржику, але це, знову ж таки — для художнього ефекту, з певною творчою метою. Це дійсно цікаво, проте відволікає від головної теми.
Якщо вже тезісно, то суржик в Україні — це «дитя» царського режиму, який століттями забороняв українську мову.
Сьогоднішні реалії: російська агресія сприяла процесу «Українізації»
Сьогодні, ці страшні речі, які раніше були для більшої частини населення прожитою історією, знову стали реальністю.
На дворі 2022 рік — епоха, коли цивілізація все більше переходить на новий технологічно-науковий рівень. Поки світ пишався досягненнями Ілона Маска в різновекторній інженерії, існувала ілюзія, що військові конфлікти ніби можна було урегулювати дипломатією. Але, як трактує нам про це час, то варварські амбіції росії не дозволють такому вірити. Війна України з росією лише очікувала стартового сигналу. Сам історичний фонд та політична манера московії, давали зрозуміти — ці події просто неминучі. Аксіома в чистому вигляді.
Ця війна найжорстокіша у своєму роді через сучасні можливості — описати її тільки словом жахіття чи страшенна, можна лише попутно апелювавши фактичним доказом, що у речника мікроскопічний розмір словарного запасу.
Керівництво росії розуміє, що українці не хочуть бути в росії. Це можна зрозуміти, лише глянувши на феноменальний супротив всієї нації такій ідеї. Тому, кожного дня, знову, убивають українців, просто через те, що вони українці! Вбивають вчителів та вихователів, через те що вони вчать свій народ, знищують архітектурні пам’ятки та книги. На окупованих територіях змінюють прапори, табла, валюту, адміністрацію. Людей катують, ґвалтують, допитують через те, що вони не хочуть буди в імперії, яку так хоче відновити путін. Така собі політична «матрьошка», де гарантований результат знищення народу (геноцид) сягає через шлях його культурної ануляції (етноцид).
Існування російськомовних регіонів України, стало однією з головних номінальних відповідей для росії, чому ж вони так хочуть «врятувати» його населення (пригадайте, що таке асиміляція). Російська мова з лінгвістичної точки зору, як частина балто-слов’янської гілки індоєвропейської мовної сім’ї, ні в чому не винна. Згадайте більшу частину російськомовних українців, які радували націю раніше, а зараз взагалі стають прикладними символами цієї національно-визвольної війни. Ніхто так сильно не зачіпав їх за те, що вони говорять російською. Це вважалося нормальним, та ймовірно не приковувало надмірної уваги. Як виявилося — не дарма. Ці люди зберегли здатність мислити як українець (найкращий приклад саме Володимир Зеленський), і це головна перемога над планом-захоплення нас російщиною.
Припускаю, що культура росії може бути невинною, через її внаслідування імбецилами. Внутрішні репресії творчих людей, які писали твори про росію як державу в не найкращих барвах правди, лише показувало, що ця розтерта плямка на мапі світу розуміє виключно форму тоталітарного правління. Так відбувалося й з російською мовою. Для України вона вже давно перестала бути ПРОСТО додатковою мовою її населення, – це інструмент війни.
Надавати свіжість вашій пам’яті, про те, що відбулося за поняд 100 днів цієї «спєцопєрації» не бачу сенсу. Адже в більшої частини українців, досі у внутрішньому календарі 24 лютого та декілька десятків хвилин до першого сходу сонця, який протрактує той ранок, як ранок України у війні.
Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки, які перебувають в ЗСУ, екстренних службах, волонтерних центрах і не тільки, виконують неймовірний обсяг роботи. Їм взагалі не заважає сам факт, що вони розмовляють українською чи російською, або навіть суржиком! Є речі які зараз по-свому важливіші, а ніж радикально дивитися й реагувати, хто та як говорить.
Гадаю, для кожного є приємним шоком, що початок таких злочинних подій, став початком народженням нової України. Ця війна стала націєутворюючою. Розпочався так званий процес українізації. Люди почали пишатися, що вони Українці. Навіть десяток кращих епітетів не достатньо, аби описати чудовий результат такого згуртування.
Блакитно-жовту символіку можна помітити майже на кожному десятому метрі в будь-якому українському місті/містечку/селищі. Іноземні території висловлюють підтримку нам за таким же трендом. У багатьох людей прокинулася любов до українського та самої України, якої раніше не було в такому обсязі. І це дуже класний фактор, аби ми не забували, що зараз за час та наскільки важливо зберегти це феноменальне об’єднання. А головним тригером цього є саме агресія путіна та його міньйонів, які описуються фразеологізмами на кшталт: «ми сваіх не брасаєм – толька кідаєм» та «сабачу будку надо било с Ірпіня привезти, а не стіралку…».
Стосовно же всього українського, а також окремо мови – це тренд №1 в світі за період цього противостояння. А головне, що це тренд для українців які розмовляли(-ють) російською!
Президент України Володимир Зеленський пояснив, що це очевидно, чому російськомовні українці після вторгнення РФ та вчинення низки злочинів масово почали переходити на українську мову. На таке питання голова держави відповів журналістам в одному з інтерв’ю.
Саме ця різниця є переломною у двох ідеологіях. Україна обожнює та цінує свою мову, але не забороняє використовувати будь-яку іншу.
Щоб затвердити такий тезис, можна повернутись до теми телебачення, де з найсвіжіших прикладів можу навести українське гумористичне шоу «Ліга Сміху». В цьому шоу гармонічно перетиналися команди, в арсеналі яких була українська, російська та декілька видів говорів того ж самого суржику. І не було ніякого відчуття, що десь відбувається дискримінація людей через мову, якою вони спілкуються. Це чудовий приклад того, що Україна вміє об’єднувати все, що історично внаслідувала – навіть чужу мову. Мабуть, це є якимось прикладом соціальної утопії.
В росії абсолютно протилежні поняття. Їхня мета, силою змусити підлеглих інтегрувати руський дух і тикати ним будь-де. Тому, в нашої країни зараз є найкращий момент обрати вірний сценарій для свого остаточного трансформування.
Українізація: які сценарії розвитку?
Це лише питання часу
Завдяки (де факто) Революції Гідності та агресії росії, анексії Криму, АТО, більшість нашого суспільства стали дійсно патріотичними без огляду на етнічне походження, релігію, материнську мову, побутові звичаї. Це дуже позитивна еволюція. Існує впевнене відчуття, що всі покійні громадські діячі, поети, звичайні громадяни отримали б неймовірне задоволення, якщо могли б дізнатися таку новину.
Видно, що чим більше буде політичних загроз Україні з боку інших держав, а конкретно з боку росії, тим гостріше люди відчуватимуть національну самоідентифікацію (пригадайте тезіс «думати як українець»). І тут мова не є механізмом ступору для людей. Як на Революції Гідності, впродовж АТО, і врешті решт, під час теперішньої повномасштабної війни з росією, всюди брали участь українці, які розумілися на спільній ідеї попутно розмовлявши на «трьох» мовах мінімум. І ці три міні епохи, що найсильніше змінили Україну, відбулися менше ніж за 10 років!
Але як показує ситуація, досі існують українці, які підкидують вугілля в штучно-створений «запорєбриковий» камін. В середовище патріотів, почали проникати псевдо-патріоти, які й створюють колотнечу всередині України. Їхня головна проблема полягає в тому, що вони не знають або ж не вміють змінюватися за курсом українізації.
Хтось все життя розмовляв російською, а зараз, через зрозумілі обставини та за власним світооглядом вирішив, що настав час перейти на українську. Можна подумати: «Молодець. Це круто. Радий таким зваженим змінам», але є цікаве але. Деякі з таких людей, починають мірятися своєю українізацією з будь-ким, афішувати її кожному, аби показати що останнім теж необхідно це робити. У них з’явилася огида до російського, проте вони забувають що російського було в них самих.
Псевдо-українцям важливо не що ти робиш для батьківщини, а конкретно як ти це робиш. Ось один з таких прикладів. І цій проблемі потрібне рішення, адже така модель патріотизму буде шкодити Україні. Ніхто не змушує російськомовне населення переходити на українську. Це суто їх власний вибір. Досі існує варіант, при якому можуть існувати українці, що розмовляють не лише однією мовою. Відповідь цьому проста — адже вони українці! Ці люди знають державну мову, тому їм тепер лише залишилося правильно перемкнутися на солов’їну. І я б не використовував такі тафтологічні літературні прийоми, якби не їхнє потрібне та вірне пояснення.
Можливими рішеннями цієї проблеми, є виділені два сценарії після власних спостережень та роздумів.
Сценарій №1. «Суспільна еволюція»
Найканонічніший та найвірогідніший.
Процес доречі пішов. Вже помітна масовість такого переходу на «солов’їну» серед українців. Але це також складний процес, в перебудовуванні мозку аби закласти міцний та надійний фундамент. Люди різні: комусь відразу вда’ється змінити свою лексику, а комусь такі іновації важко адаптувати.
Зрозуміло, що є відомі в медіапросторі українці, які публічно висловили свою позицію стосовно такої національної революції. Їхні успіхі та приклади, надихають інших громадян на вектор українізації.
Співак, радіо- та телеведучий Володимир Гудков (більше відомий як «Дантес») випустив нещодавно пісню «Обійми» про російськомовних українців, які почали адаптовувати свою розмову на український лад.
Мета синглу – підтримати українців, які вирішили відмовитися від російської та переходять на українську. Це перша україномовна пісня співака.
За словами артиста, він 33 роки говорив російською, а зараз, як й багато українців та українок переходить на рідну та солов’їну. Він стверджує, що ніколи не пізно навчитись спілкуватись державною мовою.
Відомий комік та фронтмен «Дизель Шоу» Єгор Крутоголов також долучився до таких змін.
Актор активно допомагає ЗСУ та волонтерам. Підтримує морально націю та уважно спостерігає за ситуацією на рідній Миколаївщині.
«Я не можу. Я не хочу розмовляти російською. Зараз російська мова – це мова мого ворога. Вся ця культура, всі ці Достоєвські, Толсті і Пушкіни, не змогли зберегти цю націю від нападу на своїх сусідів.» – мовив актор у випуску «Факти ICTV».
Відомий український ютуб-канал з проект «ОТДУШИВДУШУ» опублікував новину в своєму інстаграм каналі, що вони також в цьому плані роблять зміни.
Ексфутболіст «Динамо» Київ та головний тренер еміратського «Аль-Айну» долучився до однодумців. Відомий спортсмен своїм прикладом показує вербальні зміни у власному житті.
Володимир Зеленський, нинішній президент України, навіть він сам почав забувати російські слова. Це ще один живий приклад прогресу людини, яка обрала для себе курс українізації. І таких прикладів зараз багато. Я не буду перераховувати кожного та реєструвати цих людей у відповідний список.
Більшість людей вважає, що перейти з російської на українську мову вийде на раз-два, і вони відносно будуть праві. Вони чули українську, десь практикували її за своє життя, тому вона не є для них чужою. Але навіть при такій трансформації потрібно долучити значно зусиль. Навіть в мене іноді проскакують англіцизми чи русизми (не виключно, що в цьому тексті вони також є), тому однією з додаткових цілей в житті є саме поліпшення володінням українською мовою.
Головне при такій трансформації не перевершити антирекорд в пізнанні мови, який був встановлений Миколою Азаровим. Це найкращий приклад з найгірших можливих. Схоже, що його реконструкція на українську зупинилася в розвитку ще в «визначенні пропорції щебня до цементу, аби створити суміш на якій подалі буде встановлюватися лінгвістичний каркас».
Людей, які переходять на українську можна зрозуміти, адже російська для них це умовне джерело агресії та жорстокості. Це погана асоціація на все життя, через мордовських орків.
На політичному ютуб-каналі «Ісландія» є відео про те, що «Російська мова — мова бидла?». Ведучий Сергій Іванов пояснює таке поняття доволі раціонально.
Сценарій №2. «Лексична універсалізація населення»
Альтернативний напрямок розвитку рішення цієї проблеми, й зародження його відбулося відносно нещодавно.
В інтерв’ю Наташі Влащенко, опублікованому в YouTube-каналі Україна 24, Могилевська поділилася думкою про мову. Українська артистка впевнена, що в нашій країні недостатньо однієї державної мови.
На запитання Влащенко, що Могилевська думає про цю новину, враховуючи, що багато українців розмовляють російською, співачка відповіла, що в Україні має бути кілька державних мов і вона цього добиватиметься.
«Я буду першою, хто після війни вимагатиме, проситиме, говоритиме, що Україна повинна мати три мови державні. Зрозуміло, що сьогодні весь світ нікуди не може подітися без англійської мови і наші діти всі її знають – для них це друга рідна мова. І половина України розмовляє російською, половина України розмовляє українською… Чим більше мов ти знаєш, тим більше ти людина. Та сьогодні, під час війни, українська мова – це зброя», – висловилася Могилевська.
Ідея сама по собі цікава – покращення освітнього розвитку людини. Допомогти їй в майбутньому бути грамотнішою та легше пристосовуватися майже будь-де в світі. Але є інші методи, менш радикальні, які дозволять досягти такого результату. Можна покращувати рівень життя та серйозно зайнятися питанням освіти наших громадян, і тоді вийде компенсувати цю ідею більш природньо. А головна загроза такого результату є корупція в навчальних закладах, що дозволяє гнити нашому освітньому аппарату в різних її частинах. Потрібна додаткова серйозно контрольована реформа.
Якщо спробувати глянути в майбутнє та змоделювати такий розклад майбутнього, то можна зпрогнозувати якою буде Україна: перший крок для цього стане на державному рівні додати ще одну чи більше іноземних мов, попутно зробивши їх обов’язковими. Українці зможуть пристосуватися до таких умов, але чи будуть вони їм подобатися? Сама Україна стане привабливішою для іноземців. Їхній комфорт збільшиться в рази, через популярність тут тієї ж англійської. Такий розвиток неодмінно буде позитивно впливати на економіку, проте він має загрозу зашкодити духовним цінностям нашої держави.
Звичайно не мені персонально це вирішувати, але як громадянину Україні, я маю повне право погоджувати або протестувати такі державні напрямки. Гадаю цей сценарій має право на існування, та знайде своїх ідеологістів як ту ж Могилевську. Україна дозволяє полягатися на вашу волю, й хто знає як буде в найближчому майбутньому це все відбуватися.
Головним же залишається вигнати окупантів та перемогти у війні, а далі наш народ та держава точно на шляху не загубиться.
Післямова автора
Просто уявіть, наскільки нам пощастило, що у нас є власна, унікальна та красива мова. Це один з найцінніших скарбів нації та народу. Її існування виборювали століттями. Її ліпили та апгрейдили наші поети, публіцисти, громадські/політичні діячі тощо.
Взяти за приклад інші європейські країни, як Швейцарії та Бельгія знову. Це держави сформовані іншими націями, у них навіть не має своєї повноцінної історії (при всій повазі, але це так). У одних — французька та німецька, а в інших — французька та нідерландська. Це круті країни, з класно сформованою економікою, але в них менше духовно-морального багажу, який готові захищати його ж громадяни з таким запалом як ми. Та ж Канада, що є країною з великої сімки (G7), титан світового ринку та політичної економіки, немає власної мови. Ця країна суміш емігрантів переважно з Англії та Франції. Народ, що є канадцями, зміг на сьогодні створити супер-державу, але поступається тій же Україні в духовному наслідуванні.
Після війни не всі люди перейдуть на українську. І в цьому немає нічого страшного. Я не налягаю, що треба говорити виключно українською та відмовитись від російської, ні. Розмовляти російською не означає не знати державної мови. Я за вибір та його свободу, яка насущна в Україні. Вона своїм прикладом показала, що навіть дві окремі мови можуть інсувати в гармонії між собою, але кожна з них повинна знати своє місце.
Російськомовна людина має сама захотіти розмовляти і полюбити українську, а не через те що в неї хтось тикає пальцем! Так навпаки можна відштовхнути її від цього.
Просто пам’ятайте, ми усі в неокупованих частинах України, можемо спати спокійно тільки тому, що на передовій українці, які говорять українською, російською та суржиком. Ті люди, в яких язик повернеться сказати на солдата, який прийде з війни і який нас захищав ціною життя, що він якось не так говорить — власна претензія буде каменем у їхній же город.
У випадку, якщо людина хоче жити в Україні, але при цьому не буде поважати як мову так й ігнорувати історію, то її потрібно обмежити статусом резидента.Тоді вона зможе жити повноцінно в нашій країні, але не матиме змоги голосувати на виборах, займати державну посаду і т.п.. Тому що такі люди винні в тому, що відбулося з Україною за ці тридцять років незалежності.
Надодачу, до мене прийшла на думку цікава метафора нарахунок ситуації з мовою: російська мова в Україні схожа на гостя у вашому будинку, якому все дозволено. Цей гість занадто буквально сприйняв з боку росії фразу «почувайся як у дома», тому починає створювати вам дискомфорт. Виходом є нагадати йому, що потрібно поводити себе як належно гостю, і тоді всі будуть задоволені.
А закінчити матеріал хочеться однією цікавою цитатою.
Для формулювання чіткішого матеріалу та власної думки, я використовував інформацію з таких джерел, за що їм вдячний:
1. Думки львів’ян про російськомовних українців;
2. Допис в Instagram’i від користувачки _miss_djuli;
3. «9 аргументів, чому українці з росіянами не братські народи»;
4. «Чому ти російськомовний українець?»;
5. (Не) Втрачена українська історія…;
6. «Російськомовні в Україні: хто і як порушує їхні права?»;
8. «Ірина Фаріон. Про російськомовних українців» (Відео);
9. «Ірина Фаріон запитує Азарова… Актуальне питання до влади | грудень ’12» (Відео);
10. Ничто так не украинизировало спортсменов, как открытая агрессия России;
11. «Ведуча 24 каналу звернулась до російськомовних українців» (Відео);
12. «У чому винна російська мова?»;
13. «Наша найбільша нищівна зброя»;
14. «Що таке суржик? | Українська мова»;
18. Допис в Instagram’i на акаунті ?hl=ru” target=”_blank” rel=”noopener noreferrer”>tvoemisto.tv
19. Рафіс Кашапов: я завжди буду критикувати злочинну владу Росії (рос.);
20. В Татарстане поддерживают крымских татар и украинцев – активист Нафис Кашапов;
21. «Чому україномовні громадяни розмовляють російською?»;
22. Як нам позбутися комплексу меншовартості;
23. «Є ненависть до того, що зробили російські війська»: Зеленський – про масову “українізацію”;