Ольга Круглій.jpg)
24 лютого життя всієї країни поділилося на до і після. Зараз часто можна почути фразу “Життя не буде таким, як раніше”. І це правда. Адже змінилось все: цінності, спосіб життя і мислення, рід діяльності. У перші дні війни кожен та кожна відчував розгубленість і нерозуміння куди рухатись далі. Але разом з тим, велика кількість українців відразу об’єднались та шукали різні способи, як допомогти країні. Волонтерство – це не новинка для нас, загартовані Революціями та війною на Сході, ми не просто готові надавати допомогу іншим, але й вміємо робити це професійно. Ми бачимо, як підприємці переформатовують свою діяльність, аби підтримати Збройні Сили України чи територіальну оборону. Лідери думок та зірки використовують свій ресурс для того, аби допомагати сім’ям, які постраждали внаслідок бойових дій. Ми всі самовіддано допомагаємо, використовуючи власні компетенції.
Те саме і відбулося з командою громадської організації “Центр Інноваційної Освіти “Про.Світ”. До війни ми займались розвитком освітньої реформи, працювали з директорами шкіл та допомагали їм впроваджувати автономію у свої заклади. Але з перших днів бойових дій, ми зрозуміли, що це все поки не на часі. І почали шукати те, що буде актуальним, як для освітян, так і для всіх українців. Кожен член та членкиня команди проживали перші дні війни по-своєму, але змогли об’єднати зусилля і професійний досвід для того, аби підтримувати інших. Зараз ми працюємо над онлайн-групами підтримки для волонтерів. Проєкт “Про.Підтримка” виник і від нашої потреби також. Ми на собі відчуваємо волонтерське вигорання, синдром провини вцілілого та інші стани, з якими складно впоратися самотужки. Ділимось власними історіями, як ми пережили перші дні війни та як адаптували свою діяльність, аби допомагати іншим.
Олександра – керівниця Центру Інноваційної Освіти “Про.Світ”
Ще 23 лютого я була керівницею освітньої організації та краудфандингової платформи, вела учнівську навчальну програму “Ідея Є!”, де учні збирали кошти на краудфандингу на свої освітні мрії, з командою розпочали дворічну програму й будувала стратегію розвитку організації. Я обожнювала своє життя і докладала чимало зусиль, аби працювати на улюбленій роботі, жити у своєму звичному графіку.
Звісно, у лютому вже почалися розмови про “а що раптом” і щоразу відповідала “ми будемо працювати у найкращих інтересах країни, враховуючи компетентності команди” і продовжували якісно виконувати нашу роботу.
А 24 лютого я прокинулася у своїй квартирі від вибуху, думала наснилося на фоні всіх розмов і тривог, але у телефоні вже було повідомлення в одному з робочих чатиків “Почалося”. А далі години дзвінків близьким, моніторинг новин, щогодинне “Як ти?” у всіх можливих листуваннях з близьким, скасовування усіх заходів на найближчий тиждень, замороження проєктів і намагання зрозуміти, як жити далі. Я лиш наступного дня виїхала з Києва, здала кров, забрала маму і виїхала у безпечне місце, наскільки це взагалі можливо в умовах повномасштабного вторгнення.
У перші дні все відбувалось хаотично. Дружній організації необхідна була допомога в обдзвоні сімей та людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Я шукала волонтерів або вирішувала своїми силами. Також долучилась до волонтерів Української волонтерської служби, допомагала на гарячій лінії підтримки, під’їжджала до місцевої тероборони і питала чи щось необхідною. Я шукала необхідну амуніцію для тих, хто звертався, супроводжувала сім’ї при евакуації Україною та закордон.Паралельно вивчала що відбувається, як працює логістика, які проєкти вже є, а які виклики лише з’являються чи з ними не працюють. І вибудовувала стратегію переформатування нашої організації.
Все це супроводжувалось відчуттям, що щоб я не робила – цього недостатньо.Від вигорання врятував сон. Поруч зі мною моя мама і ми максимально поєднали наші зусилля та сильні сторони, тож працюємо в максимальній синергії. Я працюю 12 годин на добу, раніше прокидалась щоранку о 5-й, перевіряла новини і вже з 8-ї починала працювати. Зараз прокидаюсь пізніше і новини перевіряю лиш раз на добу, перед сном.
Допомагає впоратись із цими станами також команда і наше рішення розпочати проєкт, який є актуальним зараз. Ми у повному складі повернулись до роботи, робочий календар почав наповнюватись зустрічами, всі знаходяться в безпеці і з рідними і ми продовжуємо втілювати нашу стратегію, нашу місію, додавши до роботи проєкт, який підтримує внутрішньопереміщених та волонтерів. Згадалося, як в грудні та січні було важко, зараз роботи в рази більше і сили знаходяться. Надихають люди, які продовжують працювати, надихає ЗСУ, завдяки яким я досі просвітянка, надихає наша єдність і цінності.
Анастасія – програмна менеджерка Центру Інноваційної Освіти “Про.Світ”
Днів десять перед війною разом з колегами робили круті роздаткові матеріали для учасників одного з наших проєктів. Я була дуже задоволена, натхненна і дуже втомлена, бо мала ще чимало життєвих завдань. І тому початок війни – проспала, хоч близькі чули вдома гуркіт о 5.30 і о 6 годині ранку. О 7-ій ранку після не першого будильника я почала всіх підривати в дитсадокшколуна роботу і слова чоловіка “Почалася війна” до моєї свідомості не доходили довго. Бо я не вірила, що це може бути зі мною, в моєму місті, в моїй країні. І так було ще кілька днів після того, як ЦЕ сталося. Мої бабусі і дідусі – діти війни, я змалку знала про їхнє тяжке дитинство, багато читала про ті часи і завжди дякувала тим, хто виборов Перемогу. Останні 8 років у мене боліло серце за Донбас. Та все одно війна була від мене далеко. І раптом вона на повний зріст увірвалася в моє життя і почала його змінювати.
Я поки що не втратила життя, живі мої близькі і рідні, ми вдома і в нас ціле майно. Але я втратила довгостроковий (та й середньостроковий) контроль за своїм життям, ретельно вибудувані плани, кошти. У порівнянні з іншими українцями, мої втрати мізерні, і тому не дозволяю собі жалітися, рюмсати – переоцінка цінностей іде повним ходом. Протягом цього часу у мене не було відчуття, що я роблю замало. У моїй голові зразу вибудувалися чіткі задачі: вберегти себе живою, адекватною, мобільною, бо я маю вберегти власних дітей живими і здоровими, в тому числі психічно. А далі – робити те, що маю: за обов’язками і покликом серця. Гадаю, ця ієрархія зберегла мене і від вигорання як такого.
Волонтерські і робочі активності розпочалися у мене з перших днів, бо моя професія психолога виявилась дуже потрібною. Минулі тижні війни були наповнені постійними перекличками “ви де і як” з багатьма людьми, консультуваннями телефоном і в чатах, збиранням речей і харчів для тероборони, нічними сидіннями в чатах підтримки і за розмовами зі знайомими. А також низкою вебінарів щодо кризового консультування, першої психологічної допомоги, навчанням на програмах фахової підтримки потерпілих, що дозволило вже розпочати вести групи підтримки для волонтерів і педагогів. Я розпочала і професійне навчання, бо відчула, що наявних знань і вмінь для цих надскладних умов не вистачає.
Зараз окрім відчуттів болю, жалю, тривоги в мені є почуття вдячності тим, хто оточує, почуття захоплення тими, хто самовіддано захищає, рятує, допомагає, почуття гордості за тих, хто, не дивлячись на втрати, біль, страх, втому – вірить і творить подвиг, велич якого ми зрозуміємо лише згодом. Це допомагає зберегти найголовніше почуття – надію.
Марина, операційна менеджерка Центру Інноваційної Освіти “Про.Світ”
До повномасштабного вторгнення росії в Україну, у ГО «Про.Світ» я була операційною менеджеркою. Як зараз пам’ятаю 23 лютого 2022 року: ми зробили останні кроки фінального звіту одного із наших проєктів, який готували майже місяць, домовились із кур’єром про відправку, друкували роздаткові матеріали для офлайн-зустрічі учасників – одним словом робоча рутина. 5:07 24 лютого телефонний дзвінок від родичів, чути перші вибухи. Розуміння, що почалася війна, прийшло одразу, ми про це останнім часом багато говорили. Але все ж не вірилось. Далі – купа повідомлень та дзвінків, їдемо з Києва під звуки сирен до батьків в Білу Церкву. Постійна нудота, безсонна ніч, знову вибухи. Ми з сім’єю приймаємо рішення їхати в безпечніше місце до рідних на захід України, попереду важка і далека дорога. Моніторинг новин, нескінченні повідомлення «Як ти?».
Перші дні я була в ступорі. Пустота в голові, жодних ясних думок. Єдине відчуття, яке супроводжувало – це нерозуміння що робити далі, що буде завтра, як жити в цілому. Хотілось робити щось вже і зараз. Тож я записалася на здачу крові. Запропонувала допомогу місцевій теробороні. Допомагала знайомим знайти житло. Як виявилося в перші два тижні війни в рідній Київській області виникли проблеми з медичними препаратами, багато життєво необхідних ліків були відсутні в аптеках. Дефіциту на ліки в регіоні, де ми знаходились не було, тому прийняли рішення купувати, що кому необхідно і передавати в рідні краї. Це були щоденні квести в аптеки зі списками від рідних, друзів, знайомих з подальшим відправленням Новою поштою. Значну частину ліків було передано для військових у Білу Церкву.
Щиро радію, що наша команда знову зібралася разом для того , щоб бути корисним і допомагати іншим. Знаю, проєкт “Про. Підтримка” стане в нагоді нашим волонтерам знайти ще більше сил та енергії для добрих справ. Надихаюся роботою нашої команди, волонтерів та загалом нашого крутого народу, непереможної нації. Вірю в ЗСУ, сплю в піжамці.
Одна із психологинь проєкту “Про.Підтримка”, Лариса Пєтушкова зазначає, що групове обговорення спільних проблем волонтерів сприяє поліпшенню їхнього самопочуття, зміцненню відчуття психічного благополуччя й особистісної впевненості.Ми розподілили волонтерів за їхнім запитом та тією сферою, де вони допомагають іншим. Перебуваючи в колі людей з аналогічними проблемами та обставинами життя, завдяки обміну думками чи новою корисною інформацією, емоційній взаємопідтримці, волонтери візьмуть для себе те, що їм потрібно для відновлення. Аби надалі ефективно виконувати свою діяльність, підтримувати і допомагати тим, хто цього найбільш потребує.
Допомагаючи іншим – ми допомагаємо собі. Більше інструментів для саморегуляції та підтримки інших можна отримати, долучившись до проєкту “Про.Підтримка”. Кожен зробити це у свій спосіб: експертністю, інформаційно, фінансово або взяти участь у групах підтримки. Зустрічі будуть відбуваються щотижня, у закритих групах, які фасилітують досвідчені психологи. Детальніше про те, як долучитись, можна за посиланням.