Andriy Chernenko
Діло було у Фінляндії, а ще точніше – у Лапландії, за Полярним колом. Я був там по роботі і так вже вийшло, що по роботі мені потрібно було з’їздити на екскурсію “Катання на північних оленях” і власне покататись на північних оленях. Не питайте)
В нас була група з 15 чоловік, на місці ми зустріли ще сім’ю туристів – мама, тато і маленька дитина, і кататись мали всі разом. Для довідки, катання проходить наступним чином – запрягається один олень, за ним сани, за ними ще один олень, ще сани, і так дев’ять разів. В кожні сани сідають по двоє, і весь цей зв’язаний між собою караван рушає з місця.
Так сталось, що всі були по парах, крім мене, тож я зайняв єдине вільне місце поруч з погоничем в перших санях (туди ще дуже поривався батько з дитиною, але погонич сказав, що в перші сани з дитиною не можна, і, boy, oh, boy – він був правий). Перед катанням нам було сказано, що північні олені – офіційно найтупіші тварини на Землі, тож правило №1 – втримуйтесь від криків, різких рухів і взагалі не провокуйте їх, бо то такі рєбятки, що можуть психануть)
Взагалі вся екскурсія триває хвилин 20, протягом яких ви рухаєтесь зі швидкістю звичайної людської ходи, і це все, поклавши руку на серце, досить нудно. Об’їхавши кілька разів довкола ферми, ми зупинились і погонич почав розпрягати коней оленів, наказавши всім сидіти по місцях тихо-смирно, бо див. Правило №1. На мій подив погонич спочатку відв’язав весь караван від перших саней, в яких залишився сидіти я сам, і почав тягнути кудись вперед першого оленя разом з цими санями. Олень вперся рогами й копитами, йти не хотів, тож погонич зухвало та без вагань порушив Правило №1, від душі ляснувши оленя ломизякою по дупі. І що ж відбулось далі – з підозрою запитаєте ви?! Абсолютно правильно, олень зірвався з місця і, будучи вже не обмеженим довгим та неповоротким караваном, помчав щодуху просто в ліс. Тягнучи за собою одні єдині сани, в яких продовжував сидіти я.
Спершу я навіть подумав, що так задумано, і все йде по плану. Ну типу настав другий етап екскурсії – більш цікавий та інтенсивний. Але вже через кілька секунд стало ясно, що щось таки пішло не так. Олень на добрій швидкості летів просто в хащі, не розбираючи дороги, а сани дивом оминали дерева і кущі. Оглянувшись на ферму, що стрімко віддалялась, я побачив, що погонич не надав особливого значення інциденту і просто продовжив розпрягати решту оленів. Ну а що, звичайний вівторок, що такого?
Коротше, ситуація наступна – ви самі лежите собі на широких санях, які несамовито несе у фінські ліси північний олень aka “найтупіша тварина на Землі”. Допомоги не передбачається, а трагічних зустрічей саней з деревами ще досі не сталось лише якимось чудом. “Треба смикнути за поворозки, ну звісно!” – зметикував я і кинувся шукати їх в санях. Виявилось, що одна з них вже давно теліпається десь під санями, тож смикнути можна тільки за другу. Я фізику в школі вчив, фільми про наїзників дивився, тож зрозумів, що сенсу смикати за одну поворозку немає, хіба що я хочу направити свого перевізника трохи правіше, а то що ж він, бідолаха, все прямо і прямо несеться.
“Ну, значить стрибати!” – пронеслось в мене в голові. Легко сказати, ага. Але схоже, що іншого виходу не було, олень і не думав сповільнюватись, а ліс розріджуватись. Я почав по-тихеньку групуватись, і прикидувати – на яку сторону краще покидати судно. Раптом попереду замаячили люди. Виявляється, олень таки дав невеликий кружок, і добіг назад до ферми. Але легше від того не стало, адже летів він все так же відчайдушно, а попереду прямо по курсу і поперек нашого маршруту стояли сани з тою самою сім’єю туристів. На щастя погонич встиг відтягнути їх зі шляху, тож ми з моїм водієм проїхали повз. Але я встиг помітити вираз обличчя батька з сім’ї, який був в абсолютному екстазі від усього, що відбувається. Схоже він думав, як і я раніше, що нарешті почалась якась крутотєнь, і скоро так покатають всіх.
Але того дня VIP-квиток витягнув лише я, тож, приготувавшись ще раз стрибати, я намагався зловити влучний момент. Як і завжди буває в таких ситуаціях – влучний момент зловив мене сам. Ми не могли оминати дерева вічно, тож не черговому віражі сани вгатились таки в якусь вікопомну сосну, і я вилетів з них ногами вперед (хе-хе), загальмувавши об той же самий стовбур. Ой.
Ліва гомілка вибухнула болем, і моментально стало ясно, що синяком тут навряд чи обійдеться. Добрі люди з моєї групи одразу підбігли та підхопили мене під руки, тож за мить я вже сидів всередині ферми біля великого багаття і дивився гомілку, яка щосекунди збільшувалась в розмірах. Хазяйка ферми виявилась трохи чуттєвіше за погонича, викликала швидку по своїй страховій, яка приїхала так миттєво, ніби ховалась за сусіднім сугробом. Фінські лікарі пом’яли мою ногу в руках, постукали там, понатискали тут, і з щасливою посмішкою констатували – ю а лакі мен! Приписали мені прикладати до ноги холодне, та пообіцяли, що за кілька днів все мине.
Наступні кілька днів я відчайдушно лікувався льодом до ноги та віскі до рота, але легше особливо не ставало. Я поволі шкандибав за групою, з’їздив навіть на чергову екскурсію з північним сяйвом в програмі (маленька сатисфакція), і дотягнув до зворотного вильоту. Ніколи не забуду чортів термінал аеропорту Гельсінкі, витягнутий в довжину, наче клятий удав, і без жодного травалатора! Я думав, що пересадка 4 години – це забагато, але виявилось якраз достатньо, щоб я доковиляв до потрібного гейта.
На наступний день по прильоту я пішов до київського травмпункту, щоб запитати, що ж робити далі, бо на віскі з льодом далеко не заїдеш. Український лікар з недобрим лицем подивився на ногу, зробив рентген, після чого показав мені на екран і сказав: “Бачиш тріщину? То передай своїм фінам, шо вони …(тут вжив якесь фінське слово, перекладу не підлягає)”.
Отож я провів наступні півтори місяці в гіпсі та на милицях, згадуючи свого друзяку оленя незлим тихим словом. Ще через півроку я вже бігав у футбол, тож згадки стали трохи добріше. Тим часом добрі жіночки з моєї групи скинули мені відео, яке вони виявляється зняли ще у Фінляндії, де примудрились зловити епічний момент мого перелому. Коментуючи інцидент, жіночки ще там, на засніженій фермі, тієї ж секунди винесли одностайний вердикт – “об дерево вдарило, зламав ногу!”
І нащо ото було дзвонити в ту страхову, питається?)