Вікторія Савченко
Повномасштабне вторгнення змусило її змінити орієнтири. Тетяна поставила кар’єру ведучої на паузу та разом із дочками, майже на два роки, вимушено переїхала до Німеччини. Доти сім років вона працювала ведучою, ще раніше відповідала за комунікації в Службі надзвичайних ситуацій та працювала фотографинею в суспільно-політичній газеті. Про шлях повернення на телебачення Тетяна розповіла у своєму інтерв’ю для Суспільного Мовлення.
З якою новиною ви вийшли у свій перший ефір на Суспільне Новини?
— В мій перший ефір увійшли дві новини, які найбільш запамʼяталися. Це призначення Сирського Головнокомандувачем і пожежа внаслідок російських ударів дронами по Харкову, в якій загинуло троє маленьких дітей. Тож можна сказати, у свій перший ефір на Суспільному я вийшла з однією новиною: війна росії проти України триває. Вона жорстока, кривава і нещадна до українського народу.
Яке ваше враження від команди та колег на Суспільному?
— На Суспільному я зустріла багатьох колег, з якими працювала раніше, з деякими — довгі роки. У мене відчуття, наче я повернулася в сімʼю. Посмішку радості поки що важко стримувати. З іншого — надихає факт, що всі ці люди професіонали, я знаю їхній рівень не лише з телевізійної картинки, а безпосередньо в роботі, тому я почуваюся впевнено і рада долучитися до колективу телеканалу з високими стандартами й бездоганною репутацією.
— Думаю, ставити собі цілі сьогодні, коли триває ця страшна війна, можуть лише військові. Звісно, в мене є деякі амбіції й плани, повʼязані з ними. Але про це поки що говорити зарано.
Хвилюєтесь перед поверненням у професію?
— Хвилювання завжди присутнє, перед кожним випуском у прямому ефірі. Тому можу сказати лиш про градацію цього відчуття: перед першим ефіром на Суспільному воно було найсильнішим, а потім з кожним наступним випуском ставало легше. Загалом, перед поверненням у професію, я відчувала лише радість.
Розкажіть про ваше життя в Німеччині. Чи думали ви залишитися в Європі?
— Я поїхала в Німеччину на місяць. Майже два роки я прожила в такому стані, що ми тут на місяць, а наступного — повертаємось. Нас прихистила сімʼя Вайс в Баварії. Петер відомий в Німеччині актор, веселий, розумний і дуже відкритий як для німецького менталітету. Його дружина Брігітта — дантистка, на перший погляд, сувора, але насправді доброзичлива жінка з відмінним почуттям гумору. Їм обом по шістдесят років, але на вигляд та за енергією — не більше сорока. Нам дуже пощастило зустріти їх. Вони наполягали, аби я залишилася жити в Німеччині. Але я не змогла погодитись.
— Ми їздили в Україну раз на пів року. У травні 2023-го ми з дітьми побачили всі види обстрілів та роботу ППО. Віра, моя старша донька, відчула, побачила, пережила і зрозуміла, що це не обовʼязково фатально. Вона мені тоді сказала: «Мамо, я хочу жити в Україні, я всіх розумію, можу говорити, тут мої друзі, я не боюся». Ці слова стали вирішальними.
За чим або ким ви найбільше сумували під час вимушеної еміграції до Європи?
— Цю відповідь я можу розтягнути на години. Бо, як виявилось, існує дуже багато речей, які привʼязують тебе до певного місця чи людей. Відчуття перебування вдома — мабуть, так можна описати все, за чим я сумувала. Сюди відносяться посиденьки з родиною, жартики з друзями, робота з колегами; район, в якому жила щасливою, місто, де народилися мої діти, мова, яку чую з дитинства, діалекти, які можна впізнати з пів слова, запах паленого листя восени, світло в чиїйсь хатині зимою, як у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», смак перестиглої вишні, що нагадує шкільні роки. Словом, вдома є речі, які пронизують спогадами, асоціаціями, від яких тілом йдуть мурашки. І ніде у світі такого не знайти. Принаймні для мене так.
У вас було розуміння, куди рухатись і що робити по поверненню в Україну?
— Найперше мені потрібно було знайти житло. Я домовилась зі своєю подругою, яка виїхала за кордон, пожити в її квартирі. Її житло знаходиться за містом, тому я планувала пожити там, доки знайду роботу, а пізніше переїхати ще раз — ближче до школи, садочка та офісу. На рахунок роботи я не хвилювалась. Прозвучить нескромно, але я ведуча з досвідом і приязна людина. В мене багато друзів і колег, з якими я підтримую приятельські стосунки. Тому, мені здавалося, що знайти роботу за фахом — питання часу. Зрештою, так воно і сталося.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт та національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Фото — Анастасія Мантач