Вікторія Савченко.png)
Дмитро Грінченко — журналіст, телеведучий, ведучий новинних програм на телеканалі Суспільне Новини й Українському Радіо, а також випусків новин на Першому каналі Суспільного Мовлення, що виходять під час телемарафону «Єдині новини». Про те, як спів став реабілітацією від важких новин, сльози від «Мрії», альтер его — «Дмитра Степового» та колекціонування вінілових платівок Дмитро розповів у своєму новому інтерв’ю.
Чому 18-річний Дмитро вирішив вступати саме на журналістику? Які у вас були мрії та плани щодо вашої майбутньої кар’єри?
— До підліткового віку я хотів бути диктором на залізничному вокзалі. Ми з друзями навіть зробили диск на палиці, як у чергових, дзвоником я імітував звук, який лунає з рупора, перед повідомленням диктора, а потім оголошував: «На першу колію прибуває міжміський потяг Чернігів — Куликівка». Мені подобалось працювати з голосом. В 10 класі я переріс цю мрію і задумався над вчителюванням. Мене бентежило питання української мови, тому я був налаштований і на такий кар’єрний фінт. Потім сталося ЗНО, 200 балів та КНУ ім. Шевченка. Більшість з моїх майбутніх однокурсників ще за шкільних часів почали займатися журналістикою та кар’єрою в медіа. У мене за плечима було лише кілька статей у місцевій газеті з мальовничою назвою «Поліська Правда», яка потім стала моїм першим місцем роботи. До четвертого курсу я щовихідного їздив в Куликівку: підпрацьовував у місцевій газеті, займався концертними програмами в будинку культури. Літню практику після 3-го курсу попросився пройти в Чернігівській обласній телерадіокомпанії. Тоді ж моя однокурсниця розрекламувала мене своїм колегам на Першому каналі Суспільного в Києві, куди я прийшов на позицію кореспондента вже за рік після отримання бакалавра, а згодом — став регіональним редактором.
Чому ви вирішили поєднувати роботу ведучого на Українському Радіо та телеканалі Суспільне Новини?
— Я інколи ловлю себе на думці, що мало коли обирав прямі шляхи у становленні своєї кар’єри. Хтось від початків формує себе ведучим на телебаченні: людина стає на цю стежку й торує свій шлях. Я до цієї стежки ходив обиняками, не так давно на неї став. Зараз мені максимально подобається поєднувати кар’єру теле- і радіоведучого. З практичної та ергономічної сторони це дуже класно, адже всі новини за день у тебе в голові.
На радіо дуже важливий голос: він має бути налаштований під слухача та слухання. Твої інтонації мають бути ненав’язливими, скажімо так, у межах чинних стандартів, але водночас не треба бути монотонним. В телеефірі ти вже маєш працювати не тільки голосом, а й обличчям. За час поєднання роботи на радіо та телебаченні у мене сталась свого роду мімікрія. Коли я приходжу на ефір на радіо, я можу продовжити працювати обличчям й стежити за своєю мімікою, а на телеефірі буває більше відпрацьовую голосом.
Чи взаємодієте ви зі своєю авдиторією?
— Буває, що слухачі Українського Радіо пишуть мені у фейсбук повідомлення з правками мовних хиб. Іноді такі повідомлення мені надсилають одразу після закінчення ефіру. Це так круто! В мене є кілька людей, які час від часу й досі мене поправляють. Зараз я часто отримую рефлексії на кшталт «твій випуск був мовно грамотний». Я насправді люблю дискутувати зі своїми слухачами у месенджерах з приводу мовних правил.
Розкажіть про один цікавий кейс за час вашої роботи на Суспільному
— Восени на студію Суспільного приходили студенти-магістри з університету імені Грінченка. Мене запросили розповісти їм про роботу на телебаченні та радіо. Для них я був універсальним медійником, який мав досвід роботи і як репортера, і як редактора, і ведучого на різних платформах. Після нашої зустрічі вони отримали завдання зробити екстрений випуск новини, який ми поті разом з ними розбирали. Це був мій перший такий досвід роботи як експерта-початківця, і мені сподобалась така колаборація. Я зрозумів, що мені хочеться пояснювати й розповідати про свою роботу та світ новин простими словами, але нетривіально. Зараз у нас з’явилась можливість попрацювати ще й з підлітками завдяки Дитячій академії Суспільного. І я дуже горю цією ідеєю.
Чому ви почали з’являтися в ефірі під псевдонімом Дмитро Степовий?
— Коли я працював на радіостанціях групи TAVR, мені вигадали псевдонім — Дмитро Степовий. Серед радійників є неписана культура працювати під псевдонімом. От і моя колишня радійна шефиня обіграла прізвище моїх родичів по лінії тата — Степанців. Вона вхопилась за корінець «степ» і почала гратися з формою. Так у нас в одній редакції новин зібралися представники природних зон в Україні. Наприклад, мій колега працював під псевдонімом Яровий, ну а я був представником степів. Тим часом я ще паралельно працював на Українському Радіо під своїм справжнім прізвищем — Грінченко. І так було, що сьогодні ввечері я Дмитро Грінченко, а вже завтра о 7-й ранку повторюю собі перед ефіром, щоб не забути: «…з вами я — Дмитро Степовий».
Чи траплялись у вашій професійній кар’єрі ситуації або ж новини, до яких ви не були готові, чи вам важко давалися?
— Можливо, хтось назве мене несентиментальним, чи неспівчутливим, але я зазвичай готовий читати важкі новини, в тому числі про загиблих. Я розумію, що це війна, всі мої внутрішні подразники заблоковані: ефір, шапка, новини, все. Я маю це читати. Я намагаюсь бути у робочому тонусі. Однак є така новина, яка за півтора року роботи саме на теленовинах довела мене до риски, коли в мене покотилась сльоза — про річницю першого польоту літака Мрія. Досі не розумію, чому так, але мій, як то кажуть, вселенський сум, біль — цей літак, його образ, увібрали у себе. Не показуйте мені параду до 30-ї річниці незалежності з «Мрією», бо стриматися буде складно. А тут ось нещодавно була річниця першого польоту «Мрії». Ми з колегами підготували невеликий матеріал до цієї дати, який закінчився кадрами руїни та передачею слова моїм колегам на аналітичну студію. Кожна секунда передачі ефіру для мене була тягітною, бо знову відчув цей біль, сльози знову почали підбиратися до очей.
В інстаграмі та на фейсбуці ви розповідаєте про свої колекції платівок українських виконавців. Яка у вашій колекції найбільш цінна?
— Для мене найсимволічніша «Тріо Маренич». Бо перша з українських, які придбав. Платівки я ніколи не ховаю, адже там цілі збірки: пісні Івасюка у виконанні Софії Ротару, записи «Кобзи», вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», хору Верьовки та багато інших. Колекціонувати я почав саме через якість звуку. Але був й інший тригер, через який в мене зараз з півтори сотні платівок. В Україні випустили збірки української класики 70-х, 80-х та 90-х років на вінілі, які я з певних причин не придбав. Вже зараз їх знайти нереально, тому я почав збирати окремо платівки з піснями, які увійшли до тої збірки. Ще я принципово не слухаю сучасну музику на платівках, адже вона не писалась спеціально під них. На сучасних платівках я не відчую цього вайбу, коли вініл трошки похрипує, або чути недотерту піщинку під голкою на програвачі.
Окрім того, що ви колекціонуєте українську музику, ви ще й співаєте у «В.У.Х.А.» (Великий український хор аматорів) та граєте на піаніно. Що для вас стало відправною точкою, щоб почати співати?
— У свій час хор «В.У.Х.А.» мені дуже психологічно допоміг. Восени 2022 року в мене відбулися зміни в кар’єрі: тоді я йшов з посади ведучого на «Апострофі», але ще не повернувся на Суспільне. Паралельно я продовжував вести новини на радіо й щодня розповідав про чергові обстріли, руйнування та загиблих, що, звичайно, дуже гнітило мене в ментальному плані. Відтоді моїм заспокійливим став спів у хорі. З піснями в аранжуванні нашого хормейстера Євгена Маляревського ми вже мали кілька виступів: у січні, у травні минулого року — у малій залі Жовтневого палацу, а зараз готуємося до концерту наприкінці місяця. Продовженням історії співу у хорі стало піаніно. Кілька місяців займаюся, а стільки нового для себе відкрив!
До яких висновків ви прийшли за час війни, й зокрема повномасштабного вторгнення?
— З першого дня війни я продовжив виходити в ефіри на «Апострофі». Наша команда жила в студії: ми не переривали ефір, постійно робили включки, інформували людей. В один із перших днів, коли російська армія підходила до Києва, ночував у метро. Було відчуття, наче вони ось-ось по коліях до нас дійдуть. Але вирішив повертатися додому. Дійшов висновку, що не міг не працювати, бо «бездіяльність — найтяжчий гріх». Героїня Ірми Вітовської так казала у фільмі «Брама», здається. Згодом я став жити день в офісі, день вдома. Потім графік стабілізувався, як і життя в місті. Зрештою, за час війни я зрозумів, що кожного дня є ризик вже не жити завтра. Усі справи, які я відклав на потім став робити зараз. Бо під час війни поняття завтра стає дуже ефемерним.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Захищаємо свободи в Україні.