Володимир Анфімов
«Інше інтерв’ю» з Володимиром Нечипоруком
Генеральний продюсер Ukrainian Fashion Week розповідає про непросту долю батьків та дитинство, яке пройшло у Воркуті, ділиться спогадами про роботу на радіо і ТБ у часи перебудови, пригадує умови ведення бізнесу у буремні 90-ті та розказує про пригоди, без яких не обійшлося на першому Українському тижні моди.
Слухати
Або на вашому улюбленому сервісі для подкастів за посиланням.
Текстова версія інтерв’ю з Володимиром Нечипоруком
Привіт! Мене звати Володимир Анфімов, це подкаст «Інше інтерв’ю». Герой кожного епізоду — це особистість з унікальною історією, незвичним досвідом або набором знань. Ми говоримо про злети та падіння, перемоги та факапи, і, найголовніше, уроки, які зробили наших героїв тими, ким вони є зараз.
Перш ніж ми почнемо, хочу сказати про дещо важливе. Декілька тижнів тому, коли в мережі з’явився попередній епізод подкасту, я отримав цінне зауваження. Один з підписників Доржа Бату, з яким власне і вийшло інтерв’ю, звернув увагу, що наш подкаст не адаптовано для людей із втратою слуху. Закінчувалося повідомлення словами: «Як вони можуть послухати? Подумайте про це».
Пам’ятаю, що в той момент у мене в голові щось клацнуло і я усвідомив, що у світі є величезна кількість людей, які не можуть послухати подкаст. І всі заклики у соціальних мережах зробити це, бо тут стільки всього цікавого і прикольного, для когось можуть виглядати просто як знущання.
Не довго думаючи, я вирішив, що «Інше інтерв’ю» стає ІНКЛЮЗИВНИМ подкастом. Відтепер всі нові випуски будуть супроводжуватися ТЕКСТОВОЮ версією, яку можна знайти у вкладці Transcript сервісу Simplecast, де я викладаю подкаст та на сайті наших партнерів – сайту «Na chasi ». Посилання шукайте в описі до цього випуску. Будь ласка, поділіться цієї інформацією з тими, кому вона може бути корисною.
Ну а тепер власне до героя сьогоднішнього епізоду. Навіть якщо ви не цікавитеся модою, впевнений, ви чули про Ukrainian Fashion Week — Український тиждень моди.
Володимир Нечипорук: В цій країні не так багато чогось стабільного. Ми пережили всіх президентів, крім Кравчука. Ми з Кучми починали…
— Це Володимир Нечипорук – генеральний продюсер Українського тижня моди. Разом з дружиною Іриною Данилевською – головою оргкомітету Ukrainian Fashion Week – вони зробили і продовжують робити неабиякий внесок в популяризацію української моди.
— Ми вже майже не дивуємося, коли бачимо Мадонну в капелюшках Багінського, чи Бевзу на подіумі в Нью-Йорку. Чи коли ми були в Токіо, бачили в ліфті невеличкого готелю дівчат у фейкових капелюшках від Багінського. Шероун Стоун їде у гастролі в Ізраїль і у неї сукні Оленки Даць. І так далі… Воно радує, але це вже не з галузі фантастики. Ми тільки відслідковуємо – а хто ще.
— Саме їх заслугою є те, що Ukrainian Fashion Week з’явився в далекому 1997-му і з того часу проходить двічі на рік.
— Моє завдання — це інтегрувати Україну в світовий простір. Ці прояви — найвища нагорода і найвище досягнення того, що ми зробили спільно з дизайнерами.
— Слово «Україна» та «український» сьогодні ви почуєте ще не раз. Адже історія Володимира Нечипорука – це не просто історія людини, без якої важко уявити наймоднішу подію України. За його біографією, без перебільшення, можна вивчати становлення самої України.
Неодноразово у своєму житті Володимир був свідком, а то і учасником подій, які кардинально змінили хід історії нашої країни, зокрема Революції на граніті. А ще його сміливо можна назвати першопроходьцем – одним з тих, хто мав безпосереднє відношення до речей, які з’являлися у нас вперше: перші прямі ефіри, перші кліпи, перші рекламні ролики і перші глянцеві журнали. Не кажучи вже, власне, про перший на теренах Східної Європи тиждень прет-а-порте.
А починається ця історія, як не дивно… у Воркуті — холодному і сніжному місті, що розташовано приблизно за 150 кілометрів на північ від Полярного кола. Саме там у 1964 році у родині українців Нечипоруків і народився наш сьогоднішній герой.
— Від зими дуже багато вражень. Снігу у нас було стільки, що ми рили у дворі підсніжні ходи — у нас було ціле містечко. По-перше, там тепло, по-друге, якщо приходили чужаки з інших дворів, то було, де сховатися, поки вийдуть всі інші. Звичайно, фізкультура — це лижі. І в школі пробігти 10-15 км на лижах — це не було якоюсь там відчайдушною фізичною підготовкою.
Ще одне з вражень, яке справляє враження на людей, які не бачили стільки снігу – коли ми гралися, садочок був на ремонті, нас налякав сторож, ми стрибали з даху двоповерхового садочку, але падали в сніг, і ні у кого нічого не було ні з руками, ні з ногами. Снігу було багато…
— Крім клімату, Воркута запам’яталася Володимиру ще однією особливістю…
— Це місто, в якому жили спочатку самі буржуазні націоналісти, а потом їхні нащадки, тобто ми, діти. Коли розповідаю, хто в мене був в класі, досі пам’ятаю: румунка, австрійка, поляк, литовка. І вчительку російської мови завжди дуже сердило (вона дочка репресованих пітерських інтелігентів):
«Чому українець Нечипорук і литовка Кусіаскус знають краще російську мову, ніж ти Власов?». В шкільних і міських олімпіадах, як правило, перемагали ми, представники не російської популяції
— Але як же батьки українця Нечипорука опинилися у Воркуті – за тисячі кілометрів від батьківщини?
— Коли я прийшов вступати в Київ, то мене теж питали: «Як батьки опинилися на півночі?». Я казав: «Служили в армії». Але не уточнював, в якій. В 80-ї роках це ще не було тим, про що можна розповідати.
Я досить пізно дізнався про долю батьків. Хоча при цьому ми їздили на канікули на Західну Україну до родичів. Я не міг зрозуміти, чому у маминих родичів багато фотографій, де вони у фуфайках і чомусь на Уралі.
— Скільки вам було років, коли ви дізналися?
— Це вже восьмий клас, практично 14 років. Вони вже не мали виходу – я все розпитую і розпитую. Всі ці історії я дізнався за наступні три роки.
Сімейною таємницею, яку довго приховували від Володимира було те, що під час Другої світової війни його батьки служили в ОУН-УПА…
— Коли маму арештували, то всю сім’ю – двох сестер, брата і батьків — вивезли в заслання на Урал. А її відправили у Воркуту. Їй дали десять років каторги, дев’ять вона відсиділа.
Тато був молодший за маму, коли його спіймали. У них було завдання — це 44 рік, Червона армія наступала — піти на зустріч фронту, перейти Дніпро і десь там заховатися, асимілювати, замаскуватися.
Всі вірили, що прийде час «Ч» і треба буде підняти повстання в тилу більшовиків. Але із своїм загоном вони змогли дійти тільки під Київ. В Димері, де вони ночували, були завербовані люди, і їх здали
Тата заарештували з автоматом в руках, це був страшний злочин. Йому спочатку дали вирок «розстріл», але він примудрився збрехати – на півроку посунув свій день народження. Малолєтка був, розстріл замінили на двадцять років каторги. Він відсидив одинадцять. Почалися амністії, їх повідпускали і вони між собою познайомилися.
— Тобто батьки познайомилися безпосередньо там?
— Так. Розумієте, я весь час дивувався, як батьки в таких умовах зберегли людяність, доброту і вміння любити людей. У мами закінчилася юність в сімнадцять років, у тата в шістнадцять. Вони звільнилися, коли мали 27-28 років. Величезний період юності, коли і дерева по-іншому ростуть і квіти по-іншому пахнуть, вони провели в таборах.
Звичайно, там цінувалася людяність, порядність, дружба. Мені було завжди смішно, коли закидали, що я – буржуазний націоналіст
Що це значить по-вашому «націоналіст»? Мовляв, ви тільки про свою націю думаєте. Але ми святкували щонайменше, три Пасхи: єврейську, католицьку, за юліанським календарем. Про мацу чув не з розповідей – багато було репресованих євреїв, ну і так далі. Тому багатокультурність дитинства одразу формувала у всіх повагу до інших культур.
Коли батьки розповіли синові всю правду про те, як опинилися у Воркуті, вони вже не боялися вести при Володимирові розмови із своїми друзями. Так би мовити, товаришами по нещастю. Одна з цих історій дуже сильно вплинула на його антирадянські погляди…
— У батьків були друзі: два брати і сестра старша. Вони з-під Києва, з Фастова. Старший в 39-му пішов у Червону армію, служив біля Бресту. А молодший брат і сестра пішли в ОУН-УПА на території Київщини. Той під Брестом втрапляє в полон, цих арештовують в сорокових. І вони зустрічаються у Воркуті. Той захищав совєтську вітчизну, але потрапив в полон і отримав десять років, ці були проти совєтської вітчизни і отримали ті самі десять років. Випадково зустрілися — це був емоційний факт. Але те, що ця система дуже-дуже несправедлива, ставало зрозуміло завдяки таким фактам.
Ще до нас приходив трохи старший чоловік, він сидів з татом в таборах. Він був з армії Будьоного, його теж заарештували і теж відправили на Воркуту. Тому я розумів, що все далеко не добре, якщо різні люди, різних національностей, різного виховання, все одно приїжджають у Воркуту.
— Різні долі, а доля — однакова.
— Комуняцька машина не розпізнає — своїх, чужих. Тільки молох перемалює і переварює цих прекрасних людей.
Цікаво, що після звільнення з таборів, батьки Володимира не перестали бути мрійниками про незалежність України. І не тільки мрійникам — бійцями.
— Рух супротиву продовжувався далі… Я ще був маленький, пам’ятаю, що у нас обшуки проходили – шукали якусь літературу, бо цей рух все ж таки продовжував існувати.
Завдяки оточенню я багато дізнавався про українську культуру, однак мова моя не була канонічною – це була мова сорокових років Західною України з усіма відповідними акцентами.
— Ви так розмовляли, коли приїхали в Київ?
— Так, але я намагався мовчати, бо розумів, що щось не так. Я жив у друзів моїх батьків. Вони раніше поїхали з Воркути, їм вдалося поселитися у Фастівському районі. Тоді мене багато хто сприймав як досить чудернацьку персону. Хтось ставився з повагою, тому що я син Нечипоруків, а для когось я був до певної міри «мавпочкою» — людина з Воркути, говорить українською мовою, читав Ліну Костенко.
До мене з повагою ставився Іван Гончар, був у нього вдома. Він мені показував свої колекції. І ще дуже-дуже багато людей тоді зустрічалися на життєвому шляху… Це був 81-й рік. Ще не закінчилися процеси по Стусу, іншим шістдесятникам, все ще бурлило. Тому українська свідома частина Києва дуже-дуже хотіла запізнатися.
І тут починається наступний, дуже цікавий розділ життя Володимира Нечипорука – університетські роки і навчання на факультеті журналістики університету Шевченка. Запитую, як йому — синові український націоналістів вдалося вступити на так званий «ідеологічний» факультет?
— Я вдячний нашому декану, покійному Дмитру Прилюку. Вже пізніше про це дізнався. Факультет був суперечливий — велика частина українських інтелігентів в кращому розумінні слова, а частина — партійних функціонерів. І мудрий декан, коли один з викладачів каже: «Він з Воркути, його зараз проб’ю по колегах з КДБ», відповів: «Вигнати його ми завжди встигнемо, а от україномовного хлопця з Воркути у нас ще навчалося».
— Тобто вас взяли як екзотику таку?
— Взяли як екзотику.
Саме під час навчання в університеті відбулася знакова подія – Володимир Нечипорук познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною Данилевською. Аби завоювати серце дівчини, Володимир вдавався до різних хитрощів, а одного разу навіть ризикнув власним життям. Зворушлива історія знайомства та кохання цієї прекрасної пари доступна усім, хто підтримує «Інше інтерв’ю» на Патреоні. Якщо ви ще не з нами, то ласкаво просимо.
Ну а ми продовжуємо. У 1986 році Володимир Нечипорук закінчив факультет журналістики і пішов працювати на радіо. Починалася перебудова і гласність. Багато речей, які раніше ніхто собі не міг навіть уявити, тепер ставали реальністю…
— Не було раніше журналістів в ефірі, були тільки диктори. Задача журналіста була – написати диктору текст. Він його краще чи гірше читав. А щоб імпровізація… Перед тим, як вийти в ефір, цей текст відносився в цензуру.
— На перевірку.
— Так, на перевірку. Не дай бог, якесь слово не туди. А тут це начебто є, але вже можна інакше. Імпровізації, які навіть в записі йшли, – це було вперше. Молоді люди в ефірі жартували, спілкувалися і так далі. Це була дуже конкурентна програма. Якби тоді міряли рейтинги, ми були б дуже-дуже крутими.
Після радіо Володимир потрапив на телебачення – почав працювати в молодіжній студії «Гарт». Це була одна з перших розважальних телепередач для молоді на українському ТБ.
— Зрозуміло, що телебачення завжди трохи більш масовий засіб масової інформації. В ті часи і поготів — каналів було менше. Це програма, яка робила багато речей вперше, наприклад кліпи знімала. Нинішній міністр культури Саша Ткаченко вів музичний рейтинг. Всі команди, які з’являлися — «Кому вниз», «Мертвий півень», Марічка Бурмака — все це відбувалося на наших очах…
«Гарт» тоді вже виходив з прямим ефіром по четвергах, а в п’ятницю в ЦК КПУ починали розбирати, що ті наговорили. Плюс ще були моменти, якраз по п’ятницях, коли розглядалися кадрові питання. Було таке, що у нас гість в четвер в ефірі, а в п’ятницю його знімають. Знову ж таки, не тільки тому, що він у нас був…
— То до вас не дуже хотіли ходити?
— Це була як ознака якості. А популярність… Розкажу історію. Якось на вокзалі була якась заворуха, і міліція забрала купу людей, мене в тому числі. Я не міг зрозуміти, чому я тут сиджу, в цьому опорному пункті міліції. Нарешті до мене доходить черга, питають ім’я, прізвище, де працюю. Я кажу: «Володимир Нечипорук, молодіжна студія “Гарт”». А міліціонер такий: «Ти подивись на нього, це треба таку брехню сказати. Ти ще б сказав, що ти в Кабміні працюєш». А інший мент дивиться і каже: «Точно, я його бачив минулого разу… А як там телебачення?». Я дивлюся – час, вечір. Кажу: «Хлопці, я вже боюся додому їхати, давайте відвеземо мене». Вони такі: «Так, зараз відвеземо». Ми сідаємо в бобік, а я кажу: «Ну ми ж на завданні». Вони: «Да, а шо?». Кажу: «Можна сирену?». І ми з вокзалу на Десятинну, як на дискотеці, з сиреною…
Популярність «Гарту» в ті роки добре ілюструє ще одна історія. Сталася вона в жовтні 90-го року під час Революції на граніті. Володимир разом з колегою пішли на Майдан, аби зняти сюжет…
— …На здачі не показували, але він був у нас заготовлений. Раптом чуємо: «“Гарт” — в ефір, “Гарт” — в ефір». Визираємо, а там… Хтось на Майдані сказав, що «Гарт» не випускають в ефір через цей сюжет. Нас викликає керівництво і запитує: «Що у вас там має бути в програмі?». Кажемо: «Нічого, ви ж все бачили». «А про Майдан щось буде?». «Ну буде…». Після того, як люди прийшли, керівництво вже не могло заборонити. А в п’ятницю головного редактора знову покликали в ЦК…
— Я знайшов одну вашу цитату, де ви кажете: «Найвідповідальнішими випусками «Гарту» я вважаю ті, що виходили перед референдумом 1 грудня 1991 року. Тоді кожному журналісту хотілося бути причетним до процесу переконання людей у тому, що незалежність нам необхідна». Можете пригадати цей час напередодні референдуму? Які настрої тоді панували у суспільстві і що ви робили, аби людей переконати?
—Настрої і тоді були достатньо біполярні. Навіть зараз ми бачимо, скільки є людей, які не раді, що живуть в Україні. А тоді це, мабуть, було ще складніше. Були люди, які точно знали, що їм не хочеться того, що було. І ще не було тих, хто вже ностальгував за ковбасою.
Мені хотілося антирадянщині надати якійсь пристойні форми і донести.
Не просто казати, що комуністи — фашисти, а оперувати якимось фактами. Був колега, який займався історичними дослідженнями. Довго вели цю рубрику, щоб показати, яка була історія. Бо, знаєте, зараз, мабуть важко уявити, який дефіцит інформації був. Зараз надлишок інформації, а тоді був просто дефіцит
Славнозвісний журнал «Огонек» Віталія Коротича прочитувався до дірки, одне одному передавали, коли відкривалися архіви, коли з’являлися факти про комуністичні злочини проти людства, не тільки проти України. Почало звучати поняття «голодомор», про яке мало хто говорив. І ОУН-УПА не були такими однозначними ворогами. Тому хотілося більше цієї інформації донести, щоб люди краще зреагували. Ну і реакція була фантастична. Пам’ятаю, що попри все, попри те, що комуністична пропаганда була дуже активною, загальний результат референдуму був дуже пристойний.
—А ваші батьки дочекалися моменту проголошення незалежності?
— Так.
— Ви пам’ятаєте розмову з ними, коли це сталося? Я взагалі не уявляю, що відбувалося в голові у людини, яка так давно про це мріяла?
—Радість була шалена. Мама любила повторювати: «Хіба думала я, що доживу до того часу, що побачу жовто-синій прапор».
До речі про прапор. Я знайомий з людиною, яка відсиділа десять років за те, що повісив на Торговельно-економічному інституті жовто-синій прапор. Якраз він вийшов майже перед проголошенням незалежності – десять років провів в таборах
Цікаво, що в ті часи почали з’являтися персонажі, які здавалися ще більшими націоналістами, ніж націоналісти. Почав уже думати, чи у них не жовто-синій папір в туалеті…
— Тобто це пристосуванці, які швидко перефарбувалися?
— Так. Ми з Яцурою вирішили, що йдемо з телебачення, коли нам почали казати, що нам бракую національної ідеї. І казали це ті самі люди, які ще рік тому «дрючили» нас за зовсім інші речі.
Але тут вже з’явився проєкт Міжнародного медіа-центру. 8 грудня, як зараз пам’ятаю, 1992 року я попрощався в ефірі з глядачами, сказав, що ми йдемо. Ще не знали куди. Але в нас вже була рекламна агенція, зареєстрована 30 грудня 1990 року. Думали, що, принаймні, цим ми собі щось заробимо.
— Я так розумію, йдеться про компанію «ЯНКО». Розшифровується «Яцура, Нечипорук і Ко». Це були 90-ті… Бізнесу до того взагалі в країні не було. Як робити бізнес, ніхто не знав. Ви сказали, що була думка — щось на цьому заробити. Як ви собі це уявляли? Якою була бізнес-модель?
— Ми ще працювали на державній службі, на телебаченні, і розуміли, що ресурсів, які виділяються на створення телевізійної програми, не вистачає. Є певна кількість знімальних днів, годин. Якщо ти проводиш якийсь конкурс, і треба відправити музичну групу в Туреччину, то точно в бухгалтерії держтелерадіо ти не отримаєш ці гроші.
І напочатку це був механізм по реалізації тим творчих задумок, які були. Інколи це було неофіційно – ми просто доплачували операторам чи монтажерам, які у свій вільний час монтували кліпи «Кому вниз», «Мертвий півень» і так далі.
Хотілося знімати рекламні ролики. Потім, коли нарешті почали дивитися, як ці ролики виглядають по той бік міста Мостиська, то зрозумів, що ми ще не скоро дотягнемо до цього рівня. Ще ну було тих технологій. Всі думають, що плаский екран комп’ютера, мобільний телефон, вони були завжди. Ні… Мамонтів не бачив, але пейджер, факс, комп’ютер з величезним екраном — так.
В ті часи, хто міг зробити хоча б 2-3 секунди динамічної заставки, це був левел «Бог». Кожна секунда цієї графіки коштувала шалених грошей. Якби все робилося тільки за гроші, багатьох проєктів не було б. Було здорова цікавість — давайте спробуємо, а потім якось заробимо. І правда, багато таких проєктів потім монетизувалося…
Замовникам теж було цікаво брати участь у процесах. Це був період, коли операційним управлінням займалися власники. Від їх смаків залежав кінцевий продукт.
— Це ви зараз про рекламу?
— Так. Їм було цікаво. Я вихвалявся, що ми придумали назву бренда «Олком». Покійний власник Олег, коли ми вибудовували якийсь натюрморт під час зйомки, ставав на драбину, щоб зазирнути у видошукач і побачити, як виглядає картинка, або сидів на монтажі…
З кумедного. Ми Черновецькому для «Правекс банку» здавали аудіо-ролик — п’ять секунд для радіо.
Я його записав чотири рази поспіль, щоб не мотати туди-сюди. Черновецький послухав і каже: «Перші дві версії — просто гівно, третя — більш-менш, четверту беремо». Я йому вже не казав, що вони просто однакові
Це було свідоцтвом того, як їм було цікаво щось нове. Бо заробляти гроші вони вже навчилися, а як з того всього зробити щось красиве, несподіване… Плюс в 91-му Іра (Данилевська) журнал «Eva» з подружкою придумали. Це також була складова рекламного процесу — знаходити перших рекламодавців. І теж — ринку ще немає. Рекламних бюджетів на глянцеві видання не було. В когось просто випрошували ці рекламні гроші, щоб на них можна було видати журнал.
— Ви починали бізнес в 90-ті, а про цей час ходять легенди і міфи: і рекети, і наїзди. Ви з чимось таким стикалися в своєму бізнес-житті в 90-ті?
— Наша зустріч з Яцурою з бандюками була дуже такою…цікавою.
Про те, як це було, а також чим Володимиру Нечипоруку запам’ятався перший Ukrainian Fashion Week – почуєте вже незабаром. Просто зараз хочу сказати спасибі нашим інформаційним партнерам — Na сhasi. Це онлайн видання про все, що цікавить сучасного українця — від підприємництва та стартапів до культури та урбаністики. Заходьте — naсhasi.com
Також я запрошую вас долучитися до нас у соціальних мережах – Facebook та Instagram. Є у нашого подкасту і Telegram-канал, в якому я розповідаю про внутрішню кухню «Іншого інтерв’ю» – все, що залишається за кадром. Шукайте лінки в описі до цього епізоду.
А ми повертаємося до розмови з Володимиром Нечипоруком. Він власне почав розповідати про їх першу зустріч з рекетом у 90-х…
— Ми були в Міжнародному медіа-центрі, в центрі Києва. Видно, що вони робили обхід своїх територій. Бо перед цим нас не було видно, ми себе на афішували, тому «пропетляли». Плюс ми не брали якихось кредитів, ми не працювали з нерухомістю, з металобрухтом. А тут на Хрещатику якась контора, за обліком її ніде немає.
І приходить молодший Савлохов. Брат його Борис Савлохов – це була легенда, борець, один з перших самих крутих бандюганів, нєубієнний: гранатами в нього кидали, стріляли, підривали… І молодших Совлохових, теж із борців, але трохи меншої вагової категорії, приходить до нас з биком таким конкретним. Кажуть: «Надо поговорить». Ок. Сідаємо, ми з Василем, і ці двоє.
«Ви на нашій території, чим займаєтеся?». «Ну робимо телевізійні новини, не тільки телевізійні новини».
Мозг варить, ніяк не може зрозуміти — бабло де.
«А у вас там техніка якась…». «Так, дививсь….»
Якраз оператор здав камеру і штатив.
«От штатив коштує 7 000 доларів, але ти знаєш — піди продай його хоча б за 3 000, можеш забирати все».
Ми почали розказувати, як ці новини працюють — і наче гроші є, і камера 25000 доларів коштує, і монтажка. Але вони не «друкують» гроші.
І Савлохов видав геніальну фразу: «Знаете что – я считаю, что сильные люди должны дружить с умными». А ще під час розмови у його партнера випадає тесак, коли він ногу на ногу перекидав. Василь каже: «Це випадковість, чи це аргументація?». Той каже: «Нє, це випадковість».
І власне на цьому наше спілкування з бандюками закінчується.
З початку 90-х перенесемося у 1997 рік. Саме тоді відбулася знакова подія для Української моди – був заснований Ukrainian Fashion Week. Ідея Українського тижня моди виникла на святкуванні дня народження дружини Володимира – Ірини Данилевською. На той момент вона видавала перший український глянцевий журнал «Eva». За словами Володимира, кулінарних рецептів не писали, а пробували зробити новий формат жіночого видання. Тоді доводилося багато їздити по Україні і займатися промоушеном журналу разом зі стилістами, дизайнерами та моделями. І от на дні народженні виникла ідея створити Тиждень моди у Києві, аби всі зацікавлені в моді приїжджали в столицю самі. Однак, ідея – це добре, але як же робити той самий тиждень моди? Вирішили запитати у Парижі…
— Ми вже туди відправляли в акредитацію журналістів, фотографа Валіка і редактора Соню Забугу (сьогодні головний редактор Elle, тоді вона працювала у відділі моди). А у Валіка весь час були романи з моделями, він один з перших їздив в Париж, знімав моду. І коли ми вирішили, що нам потрібно зробити Тиждень моди, ми розуміли, що якісь правила мають бути. Ну куди звернутися? Де найкращий тиждень моди? В Парижі!
Десь Соня знайшла в якомусь прес-релізі номер факсу Палати високої моди і ми туди написали «на деревню дедушке», що називається — не конкретно якомусь Жану чи Марії. Мовляв, ми тут хочемо Тиждень моди зробити (вам конкуренцію в світі). Можете розказати, які там правила, що там основне? І дай бог здоров’я тому невідомому чиновнику, який відправив одинадцять сторінок положень
Там нічого складного – регламентація, скільки образів має бути на подіумі, що це має бути колекція наступного сезону… Ми переклали, адаптували під українські реалії. Якісь речі пізніше імплементувалися в правила проведення. Це зараз всі, хто навіть модою не займається, знають, що на Тижні моди не показують дитячі моду, весільну, купальники. А в ті часи ми були готові показувати і купальники, і шуби – хто що робить. Але після того зрозуміли – цього не можна, добре.
—Якщо говорити про перший Тиждень моди, яким він був, пам’ятаєте?
— Це було дуже феєрично…Багато можливостей з’являлося, часто несподіваних. У нас на поверсі, де був офіс рекламної агенції, знаходився офіс однієї компанії, яка торгувала алкоголем. В тому числі в їхньому портфелі була горілка «Абсолют». І на перекурі на курілці якось їм кажемо: «Сусіди, у нас тут така ідея. Може ви нам фуршет допоможете накрити?». Кажуть: «Нє, але у «Абсолюта» цього року в маркетинг-стратегії є захід на фешн-події». Прекрасно! Вони дали гроші, прислали три сукні, які для них зробили дизайнери.
У нас був перший заднік, моделі виходили з силуету пляшки «Абсолют». І з ним пов’язана одна історія. Задник був з фанери, величезної площі. Вже гості на вулиці збираються під Будинком актора на Ярвалу, а його ще монтують
І тут відбувається цей чарівний момент, коли ламається ззаду рейки, і ця здоровенна штука падає. Я такого високохудожнього мату, який виконав дизайнер Серьожа Бизов – інтелігентна людина – у своєму житті не чув не до, не після. Там було закручено в сюжет все, що можна. І це справило якесь чарівне враження. Вони півдня це збирали, якщо не більше. Назад вони його поставили в лічені хвилини…
Гості були тоді теж досить цікаво одягнені. Все, що було максимально брендовано, все вдягалося. Якщо була у пані кофтинка «Dolce & Gabbana», вона її брала, якщо були чоботи з блістюльками «Louis Vuitton» або «Gaultier», це бралося обов’язково.
Вчилися всі: дизайнери, глядачі, організатори. Це була така еволюція. Переважно це було добре ставлення до всього: до нас, що ми це зробили, у глядачів — до дизайнерів, що вони такі кльові. А якщо вони ще отримали довідку, що вони кльові…
Вітя Анісімов виграв у Вільнюсі конкурс, ми отримали одразу міжнародну зірку. Нагадали людям, що Льоша Залевський «Адміралтейську іглу» отримав, чи Пустовіт стажувалася в Парижі. Людям, коли розповідаєш, що не треба дивитися тільки на лейбл, це спрацьовує. Стереотип «Made in» і досі працює. Якщо бірку «Оксана Караванська» почепити на «Pierre Cardin», одразу зміниться ставлення. Бо знань спеціальних бракує, все на смак і на «внушаємость».
— Ці 23 роки організації Українських тижнів моди, чого вас навчили?
— Навчили розуміти, що нічого більш мудрого, ніж придумав народ, немає. Будь-яку приказку береш, розумієш, що за цим стоїть багатовіковий досвід. «Очі бояться, руки роблять» – так. «Краще з розумним втратити, ніж з дурнем знайти» – так.
Ти розумієш, наскільки це правильно. Улюблене моє гасло: «Кожен крок в житті – це падіння, і щоб уникнути його, треба робити наступний крок». Не можна зупинятися, як тільки ти зупинився, ти впав, скотився вниз
Дуже важливо інвестувати в людей, які з тобою працюють. Це найдорожче, що в тебе є. Ми сьогодні, слава богу, не чіпали негативних моментів в історії Ukrainian Fashion Week, але просто перелічити можу: пожежі в офісах, згорів будинок, рейдерськи відібрали журнал і пограбували офіс з купою грошей, цінностей і так далі. І ти розумієш, що з кожної цієї синусоїди знизу ти можеш вийти вверх тільки з тими, хто поруч. Люди тебе не кинуть, вони готові працювати 24/7, коли треба. А ти натомість їм маєш багато віддавати.
Також важливо не ставити собі якоїсь межі. Намагатися піднімати горизонти планування якомога вище. Бо як тільки ти робиш щось «до сіх», то ти ніколи не зробиш далі. Не треба боятися. Рано чи пізно воно спрацює.
— Окрім 23 років організації Ukrainian Fashion Week, у вас є ще одне серйозне досягнення – це 35 років разом з Іриною. Не можу відпусти вас без секрету щасливого шлюбу.
— Секрети, мабуть, у більшості пар однакові. Якщо говорити про нюанси, ми на початку прописали правила. Домовилися під час сварок, бо без них не обійдеться, не казати «завжди» і «ніколи». Не чіпати за будь-яких обставин членів родин, якби вони не повели себе, з нашої точки зори. Важливо пам’ятати, що сварка закінчиться — треба спілкуватися так, щоб не ображати. В більшості випадків нам це вдавалося.
Робота разом, як не дивно, в нашому випадку йшла на користь, бо ти бачив, як твій партнер «убивається» на роботі. Твій партнер бачив, що ти зробив для того, щоб справа рухалася. Це викликало повагу і ніколи не призводило до якихось побутових проблем – кому мити посуд, кому готувати
Останні 17 років – це вже поява першого онука, потім другого і третього – це взагалі «цементнуло» наші стосунки.
Як не дивно, дуже спільна робота цьому сприяла. Це при тому, що найгостріші, найемоційніші суперечки були у нас на професійну тему. Всі жартували, що Нечипорук двічі на рік звільняється – напередодні Тижнів моди…
— Були такі моменти?
— Я двічі писав заяву. Іра — голова оргкомітету, я — всього-навського найманий продюсер. Навіть формально. Але це її справа, це її в першу чергу справа, я тільки допомагаю, бо мені цікаво.
Так, були, сварилися якраз на професійну тему, розходилися погляди, як треба організувати процес. Ясно, що потім змінювали точку зору одне одного. Дуже важливо вміти змінювати точку зору. Не зраджувати принципам, але не думати, що ти — істина в останній інстанції.
Сподіваюся, колись ми зробимо окремий епізод, присвячений виключно Українському тижню моди і поспілкуємося з Володимиром Нечипоруком і Іриною Данилевською про все, що залишається за лаштунками цієї неймовірно важливої для української моди події. А на сьогодні це все…
Якщо вам сподобався цей випуск, не забудьте поділитися ним з друзями та залишити свій відгук на Apple Podcasts. Також хочу запросити вас підтримати подкаст і стати його патроном. Це допоможе мені і надалі робити для вас інтерв’ю з цікавими людьми.
З вами був Володимир Анфімов, почуємося!
Станьте спонсором подкасту «Інше інтерв'ю»
Пропонуємо найтрендовіший та найефективніший формат інтеграції. За дослідженням Nielsen, реклама в подкасті у 4,4 раза ефективніша за візуальну рекламу.
У випадку спонсорства «Іншого інтерв’ю» ви отримуєте подвійну дію: аудіореклама в подкасті та візуальна реклама на сайті з гарантованими переглядами та прослуховуваннями.
Цікаво? Дивіться деталі за посиланням та пишіть нам на пошту — [email protected]
Слухайте також попередній випуск подкасту: Дорж Бату — про нову книгу, секретну роботу та захоплення всесвіту.
Інші подкасти можна знайти під спеціальним тегом «Інше інтерв’ю».
Про подкаст «Інше інтерв’ю»
Від Backstreet Boys до Бернара Вербера – за час роботи на радіо Володимир Анфімов узяв понад 200 інтерв’ю. Змінивши сферу і ставши експертом з комунікацій, він так само обожнює спілкуватися з цікавими людьми. Кожен герой подкасту «Інше інтерв’ю» – це особистість з унікальною історією, незвичним досвідом або набором знань. В розмові з ведучим гості розповідають про свої злети та падіння, перемоги та факапи, і найголовніше, уроки, які зробили їх тими, ким вони є зараз.