Laboratory community
Чи правда, що діти діячів УНР «винайшли» український джаз, гімн Києва був написаний за два дні, а всім відома «Пісня про вчительку» (так-так, саме та, що «зоре світова») приховує справжню військову таємницю? Як український фольк-ансамбль випивав із Сантаною та заробляв на рівні з Пугачовою, а «козачці» Раїсі Кириченко вдалось зробити Івана Богуна українським секс-символом?
Український журналіст Філ Пухарєв створив книжковий гайд, що розкриває історію ключових постатей української естради, історію пісень та головні події української попсцени. Але будьте обережні: читання книжки «Це вам не естрада. Крутими стежками української поп-музики XX століття», що невдовзі вийде у видавництві «Лабораторія», викликає непереборне бажання слухати музику. Рекомендуємо тримати напоготові навушники, носову хустинку і власну ностальгію.
***
Гімн про Київ
У травні 1962-го столиця України здобуває комуністичну «ачівку» — Орден Леніна. Тому міська влада готується прийняти делегацію із «самої» москви, яку хоче вразити особливим подарунком — піснею про Київ.
Колись популярний «Київський вальс» для цього вже не годиться. Шлягер, який написали Платон Майборода та Андрій Малишко в далекому 1950-му, нині слухають хіба динозаври. По щось сучасніше треба йти до нових хітмейкерів, що саме вриваються у 60-ті.
Обов’язковий відомчий пунктик: автор музики до поп-гімну Києва має бути корінним киянином. Ним стає 37-річний Ігор Шамо. Подейкують, композитор вміє «витягати» мелодії з повітря. І це чудово, бо на все про все він має лише два дні.
Воєнні рани та європейський шлюб
«Пісня» — батьки Ісая Шамо розповідали, що це перше слово, яке майбутній композитор промовив у своєму житті. Подружжя київських євреїв назвало сина на честь забаненого в Союзі біблійного пророка, однак в офіційних документах його записали Ігорем.
За совковими канонами Ігор Шамо мав піти слідами батьків і стати лікарем. Але на відміну від Михайла Ткача* його тато й мама дозволили хлопцю самостійно обрати справу життя. А обирати було з чого: Ігор добре малював, а ще краще співав. Тому і вступив до першої в Україні Музичної школи імені Миколи Лисенка.
Я потрапив туди, куди мріяв, — в царину музики, в атмосферу поваги до творчої людини. Якщо в тебе щось виходило, тобою захоплювалися. Я ніколи не відчував заздрості, хоча дух творчого змагання був постійно присутній.
Ігор Шамо про навчання музики
22 червня 1941 року Ігор Шамо планував святкувати випускний. Як відомо, вечірку «зіпсувала» нацистська Німеччина. Юнак відкладає творчі задуми, проходить пришвидшений курс медика і в 1942-му вирушає на передову. Роки війни минають для майбутнього композитора як у диму після обстрілу. Шамо двічі дістає поранення, але виживає й доходить до Берліну.
У травні 45-го на танцях з нагоди радянського Дня перемоги Ігор Шамо знайомиться з Людмилою Большаковою. Вчорашній вояка відтоптує дівчині всі ноги, і та розуміє: це — любов. Невдовзі Ігор та Людмила розписуються в радянському представництві у Відні. Запам’ятайте цю деталь — для розуміння музичного вайбу Шамо вона нам ще знадобиться.
Після війни Ігор Наумович таки втілює свою ідею фікс і вступає до київської консерваторії. Як українська ППО, композитор схоплює все на льоту. Може написати музику за велику перерву та ще й без проблем награти її без нот, на слух. Нічого дивного, що з такими скілами на третьому курсі Ігоря Шамо приймають до Спілки радянських композиторів України (СРКУ).
Я бачу відразу кожну деталь, яка виконує свою функцію у народженні образу. “]”Я
”Ігор
Здається, для мультизадачного Ігоря Шамо немає нічого неможливого. Вдень музикант ходить на пари, ввечері пише саундтреки для кіно і театру, вночі лабає на баяні у ресторанах. А перед світанком зачиняється у ванній (щоб не розбудити дружини та доньки) і створює власну поп-музику — на перспективу.
Перспектива окреслюється для Ігоря Шамо у травні 1962-го в кабінеті міністра культури УРСР Ростислава Бабійчука. Коли чиновник озвучує композитору дедлайн для пісні про Київ, той лише важко зітхає. З таким нагальним завданням йому допоможе впоратися лише колишній бойовий побратим, а нині — улюблений співавтор.
Знайомство на танцях і київський вечір
Листопад 1945-го. Пари кружляють столичним танцмайданчиком, як пожовкле листя за вікном. Осторонь сидять самотні дівчата. Чимало з них не дочекались коханих із війни.
А дехто зустріне своє кохання саме цього вечора.
Ось молодий фронтовик із медалями на грудях несміливо підходить до кралі. Тамара — так звати кралю — погоджується потанцювати із солдатом, але спершу просить його назвати своє ім’я. «Дм… Дм… Дмитро», — із зусиллям вимовляє той.
Після танців Дмитро і Тамара гуляють нічною столицею. Хлопець виливає дівчині всю душу. Розповідає, як важко працював на шахтах Донбасу в 30-х, а в 41-му пішов воювати кулеметником до Червоної армії. І як 8 травня 1945-го — всього за день до офіційного завершення німецько-радянської війни — його контузило від вибуху. Відтоді Дмитро Луценко недочуває і заїкається. Але для нього це лише несуттєві труднощі на шляху до великої мрії — стати поетом.
Мрія майбутнього чоловіка Тамари здійсниться за сімнадцять років. Світ побачить дебютна збірка Дмитра Луценка, один із віршів якої стане всеукраїнським хітом на музику Ігоря Шамо. Цей вірш поет присвятить любові всього свого життя, яку він зустрів того тихого київського вечора.
В очі дивляться канни,
Серце в них переллю,
Хай розкажуть коханій,
Як я вірно люблю!
Та чи знала Тамара Луценко, як непросто далися її чоловіку ці легендарні рядки?
«Хай Київ тебе надихне!»
Повертаємося у травень 62-го. Одна безсонна ніч — і на столі Ігоря Шамо вже лежать ноти майбутнього гімну Києва. Тим часом Дмитро Луценко легко дає собі раду з куплетами, але забуксовує на приспіві.
Перед поетом вимальовується сюжетна арка треку. Столичне надвечір’я перетікає у глибоку ніч. Дотліває вогонь дня, воскресаючи електричними спалахами у вікнах панельних будинків. А далі… Що далі? Бракує ще кількох рядків — чіпких і звучних. Без них усе це — лише красиві, але беззмістовні картинки, наче згенеровані штучним інтелектом.
Ситуацію рятує Ігор Наумович. «Дімо, а сходи-но прогуляйся, — радить композитор другу-співавтору. — Якщо пісня про Київ, то хай він тебе і надихне!».
Втомлений і змучений недосипом поет виходить на розлиту сонцем Володимирську гірку. Його увагу привертає якийсь впертий хлопака, що залицяється до неприступної красуні. «Скажи, ну як тебе не любити?!» — у відчаї кричить він дівчині вслід.
Історія замовчує, чим завершилися спроби горе-донжуана. Зате ми точно знаємо, що після цієї фрази творчим стражданням Дмитра Луценка настав кінець.
«Ігорю, є лірика!» — повідомляє співавтору щасливий поет. І тут таки зачитує йому те, що вийшло:
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Замовники з високих кабінетів приймають пісню Шамо та Луценка без правок. Проте залишається ще одне питання. Хто зможе вивчити «Києве мій» на позавчора і не налажати з виступом перед партійною елітою?