📀 Коротка історія сучасної музики — частина п'ята (90-ті)

У попередньому десятилітті технологічні новації справили ключовий вплив на розвиток музичної індустрії. Завдяки технологіям та талановитим музикантам і продюсерам з’явилися нові можливості звукозапису та цілі жанри.

З того моменту вплив технологій на музику лише збільшуватиметься з кожним новим десятиліттям. Дев’яності принесли «війну гучності», остаточне становлення та шалену популярність електронної музики, а також чергове «британське вторгнення». Але про все по черзі.

В усіх кольорах райдуги

Носії завжди грали ключову роль у розвитку музичної індустрії, і в дев’яностих ця тенденція нікуди не поділася. Перші розробки цифрового носія з оптичним методом запису даних почалися ще в далеких шістдесятих, однак суттєвий прогрес у них відбувся лише коли до справи підключилися дві великі корпорації — Sony та Philips.

Кожна з них окремо вела свої роботи з представлення нового формату і наприкінці сімдесятих обидва гіганти показали свої розробки публіці. Sony продемонструвала прототип диска діаметром 30 см — порівняного з типовою вініловою платівкою. На такий диск можна було записати 2,5 години музики. Philips же показала маленькі диски діаметром 11,5 см з максимумом 60 хвилин звукозапису.

Згодом обидві компанії домовилися про співпрацю та разом визначили компромісний, але ближчий до компактного варіант — 12-сантиметровий диск з 74 хвилинами можливого звукозапису. Так на один диск могла повністю поміститися 9-та симфонія Бетховена. Носій назвали Compact Disk Digital Audio.

Завдяки тому, що Sony та Philips вирішили не обмежувати інших виробників у штампуванні CD та виробництві програвачів для них, формат швидко прижився. Хоча перші CD-програвачі й коштували шалених грошей — понад $700 (що дорівнює близько $2000 сьогодні з урахуванням інфляції), та час конкуренти зі своїми винаходами успіху не мали.

Крім переваг у тривалості та простоті запису, компакт-диски не мали обмежень на гучність записуваного треку на відміну від вінілових платівок. Згодом це призвело до «війни гучності», але про це ми поговоримо пізніше.

Перший комерційний альбом на компакт-дисках надійшов у продаж у 1982 році — це був The Visitors, лебедина пісня гурту ABBA. У 1985 році на CD виходить альбом Brothers in Arms гурту Dire Straits, який першим розійдеться накладом у понад мільйон копій, що й стане відправною точкою для зльоту технології.

Вже у 1988 році продажі компакт-дисків перевищили продажі вінілових платівок, а у 1991 — аудіокасет. Приблизно тоді ж конгломерат представляє новий носій — CD-R, або recordable. Він дозволяє записувати на диски будь-яку інформацію поза межами відповідних виробництв. А під кінець десятиліття з’явилися ще й CD-RW — диски, які можна перезаписувати багато разів.

Домашній звукозапис

Разом зі стрімкою еволюцією носіїв розвивався й ринок персональних комп’ютерів. У середині вісімдесятих ПК продавалися по кілька мільйонів на рік, а вже за десять років цифри збільшилися у понад десять разів — продажі сягнули 60-70 мільйонів машин.

На початку дев’яностих персональні комп’ютери стали досить дешевими й поширеними, а також вони отримали достатньо потужності для редагування цифрового аудіо і доступ в інтернет, який запустився у 1991 році. Це розпочало нову еру в створенні, звукозапису і, авжеж, розповсюдженні музики.

У 1989 році на комп’ютерах Atari з’явилася перша версія програми багатоканального зведення аудіо під назвою Cubase відомого виробника синтезаторів та іншого музичного обладнання Steinberg. Cubase не була єдиною у своєму роді програмою, однак вона вперше представила інтуїтивний графічний інтерфейс для роботи зі звуком у вигляді таймлайна, де різні аудіодоріжки розташовувалися списком.

Сьогодні цей інтерфейс впізнають навіть люди, далекі від музики, оскільки він присутній буквально в усіх подібних програмах, яких з’явилося згодом немало. Проте Cubase досі залишається одним з основних інструментів сучасних музикантів.

Так технології професійного звукозапису вперше могли потрапити просто в домівки ледь не всіх охочих займатися музикою.

Ідеальний шторм

Та все ж це був лише початок. Технологічні інновації продовжували закручуватися в ідеальний шторм, що кінець кінцем ледь не знесе всю музичну індустрію вщент.

У 1991 році Товариство імені Фраунхофера на чолі з німецьким науковцем Карлхайнцем Бранденбургом представляє новий формат стиснення аудіоінформації під короткою назвою MP3. Ідея полягала в тому, щоб зменшити розмір аудіофайлу шляхом видалення з нього частот, які все одно людським вухом не сприймаються.

У типовому форматі Audio-CD, який записували на компакт-диски, одна хвилина звукової інформації займала 10-15 мегабайт, тоді як MP3 стискав її до 1-3 мегабайти зі втратами в якості, які середній слухач просто не помічав. У форматі mp3 на типовий компакт-диск поміщався не десяток-другий треків, а в три-п’ять разів більше.

І в тому ж таки 1991 році для користувачів відкрилося Всесвітнє павутиння або просто інтернет, який почав набирати обороти вже до середини десятиліття, а наприкінці дев’яностих ним користувалося вже 500 мільйонів людей або майже 10% мешканців планети. Такими ж темпами зростали й швидкості, доступні його користувачам, та знижувалася вартість доступу.

Отже, у десятилітті дев’яностих ми отримали можливість створювати, редагувати й записувати музику майже в домашніх умовах, стискати її до розміру, що дозволяв розмістити на компакт-дисках сотні треків, перезаписувати їх необмежену кількість разів. А ще — передавати їх будь-якій людині на планеті за допомогою мережі, яка не мала жодних регуляцій в силу своєї революційної новизни. Здавалося, що могло піти не так?

А проте зараз ми все ще на зорі дев’яностих, і хмари над музичною індустрією поки не виглядають загрозливо.

Золота ера хіпхопу

Пройшло менш ніж двадцять років після того, як 18-річний хлопчина Клайв Кембелл, він же DJ Kool Herc, вперше придумав замість пісень на вечірках грати лише їхні танцювальні інструментальні програші, наклавши на це речитатив, що вже був популярним елементом афроамериканської культури.

Впродовж цих років хіп-хоп перетворився на сталий жанр зі своїми зірками й навіть першим революціонером з його новою школою репу — Ріком Рубіном. Та не лише в Нью-Йорку вирувало життя хіп-хопу. Паралельно і під впливом східного узбережжя формувалася своя сцена на західному — у Лос-Анджелесі.

Масивний поштовх західній сцені дав піджанр ґанґста-репу, який сформувався навколо вуличних банд та кримінального світу. Авжеж, ці тематики не оминули й східних реперів, та все ж наріжним каменем вони стали саме на заході. Яскравим прикладом тут може послужити трек 6 ‘N The Mornin’ репера Ice-T.

6-та ранку, поліція біля моїх дверей

Свіжі кросівки «Адідас» скриплять по підлозі у ванній.

Я тікаю через заднє вікно.

Навіть не встиг забрати свою шкільну касету.

Ice-T

Та найбільш важливим альбомом, з якого часто ведуть відлік west-coast репу як сформованого жанру, є Straight Outta Compton гурту N.W.A. Випущений у 1988 році, він став справжнім проривом для жанру і репрезентацією нового західного стилю хіп-хопу (відносно вже заявленого східного). На тринадцяти треках можна почути всі ключові відмінності цього напрямку.

Сцена західного узбережжя черпала натхнення з фанку — зокрема творчості Parliament-Funkadelic з танцювальними бітами та рясністю синтезаторів. Тексти оберталися навколо життя вуличних банд, сексу, насильства та наркотиків, але загалом не були надто навантаженими глибокими сенсами, повністю відповідаючи загальному вайбу сонячної Каліфорнії. Хоча це не зовсім стосувалося безпосередньо N.W.A. — вони привносили у свій реп і політичний контекст.

Невдовзі після приголомшливого успіху в учасників виникли взаємні претензії одне до одного, такі як права на пісні або підозри в гомосексуальності — так, за сучасними мірками вся творчість N.W.A. і образи його учасників були дуже сумнівними з етичного погляду. Врешті решт, гурт розпався.

Більшість його учасників запустила згодом успішні сольні кар’єри, однак був серед них той, хто згодом змінить не лише жанр, але й усю музичну індустрію загалом. Звали цього учасника Андре Ромелл Янґ, але виступав він під псевдонімом Dr. Dre.

Отже Dr. Dre полишає N.W.A. та засновує власний лейбл Death Row Records, на якому в 1992 році випускає свій дебютний альбом The Chronic. Платівка стає бестселлером та завойовує Андре його перше Ґреммі за трек Let Me Ride. Крім цього, за допомогою The Chronic репер представляє публіці низку нових артистів (фрешменів), серед яких виявляється Snoop Doggy Dog (в подальшому Snoop Dogg).

Той випустить свій дебютник Doggystyle за допомогою Dr. Dre і на його леблі вже за рік — у 1993-му. Хоча визначних нагород альбом не збере, та разом із The Chronic вони остаточно сформують те саме звучання західного узбережжя, що також отримало назву g-funk (gangsta funk). В подальші роки воно вийде в мейнстрим та стане домінантним на хіпхоп-сцені.

Попри те, що колиска жанру була на сході, в Нью-Йорку, східна сцена раптом опинилася в тіні. Втім, це не означає, що там взагалі нічого не відбувалося, навпаки — еволюція пішла дещо інакшим шляхом, що призвело до появи окремого напрямку в жанрі.

На відміну від заходу, іст-кост черпав своє натхнення з джазу. Звук східного узбережжя був більш мелодійним, щільним, в’язким, а також мав великий фокус на текстах. Вони також відрізнялися — на сході репери намагалися бути інтелектуальнішими, підіймати більш серйозні теми на глибшому рівні, хоча, безумовно, так само в контексті бандитського й вуличного життя, тільки вже у кварталах східних мегаполісів.

Добре розчути це вдасться на платівці Illmatic репера Nas — ключового музиканта східного узбережжя того періоду. Альбом досі вважається важливим для жанру та індустрії. Музичний вплив Nas сягнув Каньє Веста, який своєю чергою продовжить його справу в наступному десятилітті і досягне в тому неабияких успіхів.

Також варто відзначити Wu-Tang Clan — колектив із цілих дев’яти реперів, які неймовірним чином зуміли об’єднатися та записати в 1993 році чудову платівку Enter The Wu-Tang (36 Chambers) і навіть придумати для нього свою візуальну естетику, засновану на романтиці азійських бойовиків. Їхній вплив обмежується популяризацією іст-кост звуку, а також натхненням для наступних поколінь реперів, та все ж згадати його варто.

Продовжували працювати «вихованці» Ріка Рубіна — Beastie Boys, LL Cool J, Run-DMC, Public Enemy… Останні стали натхненням для інших гучних музикантів з політичною платформою — Rage Against The Machine. Сам співзасновник «нової школи репу» Рік Рубін на той час уже переїхав на захід та зайнявся іншою музикою, і про це ми також поговоримо.

З від’їздом Рубіна на перший план в області продюсування та менеджменту хіп-хоп артистів виходить колишній інтерн популярного лейблу Uptown Records на ім’я Шон Комбз. Після того, як його звільнили через провал в організації заходу, внаслідок якого в натовпі загинуло дев’ять людей, він засновує власну компанію — Bad Boy Production.

Лейбл одразу пілписав кількох доволі успішних нових реперів та стрімко набрав ваги. Хедлайнером стає The Notorious B.I.G. Його дебютний альбом одразу вивів репера у вищу лігу. Випустив він його під назвою Ready to Die у 1994 році — а вже в 1995 році почав дружити з культовим баскетболістом Шакілом О’Нілом, записав спільну пісню з Майклом Джексоном (This Time Around) і навіть просунув на сцену власних протеже — гурт Junior M.A.F.I.A., з якого згодом теж вийде важлива зірка.

Будучи ключовою персоною стилю східного узбережжя, The Notorious B.I.G. наводить мости з західним. У 1993 році, ще до свого успіху, він знайомиться з уже відомим на той момент діячем західної сцени — 2Pac.

Тупак Шакур народився у Нью-Йорку і до 17 років жив у Балтіморі, Меріленд. Після цього разом з родиною переїхав до Сан-Франциско, і вже там розпочав свою музичну кар’єру. Батьки Шакура були лівими політичними активістами та членами політичної організації «Партія Чорної Пантери», яка боролася за права чорного населення США.

Це, а ще дорослішання на східному узбережжі, ймовірно, вплинуло на творчість молодого Тупака, який, хоч і взяв за основу західне звучання, та привніс у нього елементи типово східного — джазові семпли та щільні тексти політичного забарвлення. Контраст з іншими західними реперами спрацював — Тупак швидко завоював авторитет серед колег та в індустрії загалом.

Перші два альбома отримали статус «миттєвої класики» — тобто, робіт, які вже на релізі потрапляють у золотий фонд музики. Творчістю 2pac, який попри непросте дитинство, отримав непогану творчу освіту, грав у кіно, і за зразок в написанні текстів брав Шекспіра, почали швидко надихатися репери обох хіпхоп-стилів.

Війна берегів

Напруга між хіпхоп-сценами західного та східного узбережжя була завжди, від самого початку сходження першої. Авжеж, на сході вважали себе родоначальниками хіпхопу (заслужено), але на заході музиканти думали, що не гірші й привнесли достатньо нового в жанр, щоб з ними рахувалися (теж заслужено).

Певний час протистояння носило характер майже дружньої конкуренції. Дві великих зірки — 2pac та The Notorious B.I.G. записали спільний трек, виступали разом, а їхні друзі й протеже спілкувалися й ділилися досвідом одне з одним.

Однак все змінилося у 1994 році.

Першим кривавим інцидентом стало поранення Тупака. Події розвивалися так. Шакур приїхав до студії на Мангеттені, щоб взяти участь у записі куплету для іншого репера. Біля студії його радісно зустріли The Notorious B.I.G., а також члени Junior M.A.F.I.A. Після того, як Тупак зайшов до студії, троє озброєних людей спочатку наказали лягти всім на підлогу, а коли Шакур завагався, вистрілили в нього декілька разів.

2Pac пережив напад, але згодом звинуватив свого вже колишнього друга The Notorious B.I.G., продюсера Шона Комбза та інших членів банди у підставі. Ті усе заперечували. Правду не вдалося з’ясувати досі, однак саме цей інцидент став початком драматичного повороту в суперництві двох берегів.

Кілька років інтенсивної війни між найбільшими лейблами сходу й заходу — Death Row Records та Bad Boy Records — крім особистих сутичок, публічних інцидентів, подружніх зрад і всякого такого іншого, популяризували явище «діссів».

7 вересня 1996 року Тупак Шакур був розстріляний насмерть з автомобіля у Лас-Вегасі. У лютому, після місяців переговорів, Snoop Dogg та Шон Комбз дали спільну пресконференцію, на який заявили, що війну між сходом та заходом завершено. Через місяць після цього, у березні 1997, точно таким же чином як і Тупака, в Лос-Анджелесі було вбито The Notorious B.I.G. Обидва вбивства досі не розкриті.

Dr. Dre покинув Death Row Records незадовго до вбивства 2Pac, щоб заснувати лейбл під назвою Aftermath, що зіграє важливу роль у розвитку хіпхопу в двохтисячних.

У 1997 році Шон Комбз під псевдонімом Puff Daddy випустить свій дебютний альбом, на якому буде присвята The Notorious B.I.G. Цей трек під назвою I’ll Be Missing You стане першою реп-піснею в історії, яка очолить головний чарт Billboard Hot 100.

За Комбзом завжди тягнувся шлейф звинувачень у сексуальному насильстві, домаганнях та інших злочинах подібного характеру. Врешті решт в листопаді 2023 проти репера та продюсера розпочався розгляд справи в суді — позов подала його колишня дівчина, співачка Кессі Вентура. Після неї з новими позовами вийшло ще декілька жінок. На цей момент можна сміливо сказати, що кар’єру Комбза завершено і, швидше за все, він опиниться за ґратами.

Чужі серед своїх

Якщо ви знаєте англійську та уважно слухали артистів, представлених вище, то вже зрозуміли, що жанр у дев’яностих ряснів мізогінією, гомофобією та іншими формами дискримінації. Хоча на ті ж хвороби він продовжує страждати й сьогодні, ситуація значно змінилася, і велика заслуга в цьому належить першим жінкам-реперкам, які змогли пробити дорогу собі та своїй творчості у цьому вкрай недружньому середовищі.

Let's talk about sex, baby

Let's talk about you and me

Let's talk about all the good things

And the bad things that may be

Ще до війни двох берегів так повелося, що більше впливових жінок у хіпхопі з’явилося саме на сході. Далося взнаки кілька факторів. Ранній хіпхоп, що розвивався у 70-80-х роках у Нью-Йорку, не був зав’язаний виключно на бандитській романтиці, в якій саме домінували чоловіки. Крім того, звичаї східних регіонів США — Нью-Йорку та інших мегаполісів — в принципі були ліберальнішими та просунутішими, тож упереджень щодо жінок було менше.

Перший успіх для жіночого репу прийшов з проривом гурту Salt N Pepa. Тріо реперок Шеріл Джеймс і Сандри Дентон та діджейки Дейдри Роупер випустило свій перший альбом у 1986 з хітом Push It. Однак справжнього успіху артистки досягли вже в дев’яностих. У 1994 гурт завоював Ґреммі — трійця стала першими жінками в репі, що отримали цю престижну нагороду.

Salt N Pepa підіймали відверті теми і одними з перших в своєму жанрі насмілилися заявити про суб’єктність жінок у відносинах та сексі. Це серйозно контрастувало з чоловічим репом, в текстах якого жінок об’єктивізували. В подальшому цей наратив просуватимуть практично всі жінки в хіпхопі, що допоможе загальній справі жіночої емансипації на сцені, розпочатої ще Мадонною.

Важливо згадати й MC Lyte — першу сольну реперку, яка випустила власний альбом. Вона ж отримала першу в історії жіночу номінацію на Ґреммі з треком Ruffneck — за рік до Salt N Pepa, хоча тоді й не виграла її. Крім уже згаданих тем, MC Lyte читала про залежність від наркотиків, насильство та соціальну несправедливість.

Найбільших успіхів на ниві соціополітичного коментаря досягла Queen Latifah. Хоча пік її кар’єри відбудеться у двохтисячних роках, вже у дев’яностих вона була впливовою діячкою в репі, вплинувши стилем і піднятими темами на своїх сучасниць, тож стала фактично жіночим обличчям золотої ери хіпхопу.

Варто відзначити, що Queen Latifah також завжди давала привід чуткам про її сексуальність, однак лише в 2021 році реперка зробила камінг-аут і представила публіці свою партнерку. Також вона стала першим реп-артистом в історії шоу на перерві Суперкубку з американського футболу.

Друга половина дев’яностих років відзначилася остаточним ствердженням жінок у хіпхопі, і хедлайнеркою тут стала Lil’ Kim. Колишня учасниця Junior M.A.F.I.A. та вихованиця Шона Комбза, Кімберлі Джонз розпочала сольну кар’єру вже після війни берегів. Її яскравий образ та надвідверті тексти, в яких реперка практично довела зусилля своїх попередниць на ниві секс-позитивного фемінізму, революціонізували образ жінки в хіпхопі.

Кім відкрито зізналася, що надихалася не лише колегами зі свого жанру — зокрема і згаданих вище жінок, але й Мадонною, що раніше робила те саме у поп-музиці. На основі образу Lil’ Kim згодом будуватиме свої кар’єри наступне покоління реперок наприкінці двохтисячних, починаючи з Ніккі Мінаж. Щоправда, самій Кім це не сподобалося і спричинило біф між нею та Мінаж, який формально триває й досі.

З виходом хіпхопу з підпілля та завоюванням ним широкої аудиторії питаннями були лише, коли цей жанр почне впливати на поп-музику, і хто саме прокладе цей місток. Відповіддю став успіх Мері Джей Блайдж (Mary J. Blige) — ще однієї коліжанки Шона Комбза.

Розпочавши кар’єру наприкінці вісімдесятих як гостьова вокалістка у різних реперів, Мері Джей випустила свій дебютний сольний альбом лише у 1992 році. Він одразу привернув увагу як критиків, так і слухачів незвичайним і свіжим поєднанням вокалу та хіпхоп-бітів. Хоча вона зробила це не першою — до цього були експерименти і в Майкла Джексона, і в його сестри Джанет, і в багатьох інших музикантів.

Продовжила справу її подруга Міс Лорен Гілл. Реперка з колективу Fugees запустила сольну кар’єру альбомом The Miseducation of Laurin Hyll, який став другим стовпом сучасного R&B, а також представив такий жанр як нео-соул широкій аудиторії. Критики відзначали, що їй вдалося органічно поєднати в одній пісні реп та вокал та створити так званий «мелодійний реп». У 2024 році Apple Music визнала платівку найкращим альбомом в історії американської музики.

Мері Джей Блайдж та Лорен Гілл вдалося разом сформувати сучасний R&B та нео-соул, які домінуватимуть в чартах кілька наступних десятиліть, та розповсюдять свій вплив на більшість інших музичних жанрів. Їхній вплив сягнув такого широкого спектру артистів як Бейонсе, Адель, Брітні Спірс, Джей-Зі, Blackpink, P!nk, SZA та безліч інших.

Зоря нової ери

Поки два узбережжя стрілятимуть одне одного за лідерство в хіпхопі, ближче до колиски попмузики — на півдні Сполучених Штатів — реп-сцена розвивалася в своєму темпі.

У 1994 році виходить альбом Southernplayalisticadillacmuzik молодого реп-дуету з Атланти, Джорджія OutKast. Альбом суттєво відрізнявся від звичного слухачам звучання великим фокусом на живих інструментах, рясністю використання гітарних ліків, характерних саме для південної музики, бас-гітари, а також сплаву як західного, так і східного впливів, зокрема елементів як фанку, так і джазу з сучасним R&B. Тексти ж рясніли місцевим, південним сленгом.

Визнання публікою та критиками альбому Southernplayalisticadillacmuzik стає поворотним моментом для південної сцени та початком періоду, який назвуть «брудне десятиліття». Протягом цього часу південна сцена, яка включатиме в себе такі центри як Атланта, Новий Орлеан, Г’юстон, Мемфіс та Маямі, отримала найбільший розвиток.

Зокрема ще один важливий альбом вийшов саме з андерграунду Мемфіса разом з колективом Three 6 Mafia. Їхній дебютний альбом Mystic Stylez 1995 року став наріжним каменем для формування стилю «треп» (від trap house — будівлі, де продаються наркотики), що проб’ється в мейнстрим і розповсюдить свій вплив на поп-музику в 2010-х роках.

Наступні дві платівки OutKast — ATLiens (1996) та Aquemini (1998) — зміцнять позиції гурту, всього півдня у хіпхопі, і, немов останній елемент паззлу, значно посприяють фактичному злиттю жанру в одне ціле та остаточному його виходу в мейнстрім і захопленню глобальних чартів.

Хоча в подальшому репери та R&B-виконавці звертатимуться до минулого і надихатимуться західним чи східним звуком, та все ж про війну згадуватимуть все менше. Хіпхоп став не лише величезним, одним з найпопулярніших жанрів на планеті, але й розповсюдив свій вплив на всі інші жанри популярної музики, а без подій, що відбулися в дев’яностих і які ми так детально розглянули щойно, вся музична індустрія могла б виглядати радикально інакше.

Радісна меланхолія

Як ми вже знаємо, з однієї гілки диско у вісімдесятих виросло два великих танцювальних напрямки — ранній хіпхоп і рання електронна музика. Так би вони й розвивалися окремо, якби не невгамовні британці, яким завжди все треба заплутати.

Паралельно з зародженням хіпхопу по той бік Атлантики, в англійському Бристолі злиденна, але вільна публіка також збиралась на вуличні вечірки з діджеями. Тільки в силу культурно-колоніальних особливостей, музика, яка там грала, зазнала впливу не афроамериканського речитативу, а ямайського реґґі (через велику кількість переселенців з колишньої колонії). Тому й звучала по-особливому.

Заводили платівки на таких вечірках зазвичай об’єднання вільних музикантів та діджеїв, які називали «звукосистемами». Такі звукосистеми не були формальними групами — ентузіасти просто збиралися, ставили обладнання і щось грали для публіки разом.

З часом і затуханням феномену звукосистем одна з них під назвою The Wild Bunch підписала контракт з лейблом Virgin Records, перейменувалася на Massive Attack і в 1991 році випустила дебютний альбом Blue Lines, який згодом назвуть першою трипхоп-платівкою, хоча тоді такого жанру ніхто не виділяв.

Та все ж Blue Lines одразу визначив характерне «бристольське звучання» — мінімалістичне аранжування з розлогими інструментальними партіями та семплами під уповільнений біт, позначений глибоким басом. Трохи пізніше завдяки учаснику Massive Attack Неллі Гуперу, світові стає відома Björk, що з його допомогою отримала свій перший міжнародний хіт — Human Behaviour. Авжеж, лонгплей, який містив цю пісню, мав багато трипхопових впливів. Але про Б’єрк ми ще поговоримо пізніше.

Сама ж назва «трипхоп» походить зі статті Mixmag, в якому так назвали першу роботу каліфорнійця DJ Shadow. У цей період він випустив дві важливих роботи.

Платівка Endtroducing…, що ввійшла в історію як перший альбом, зроблений повністю з семплів, справила вплив на продюсерів усього світу, зміцнивши уявлення, що попри свою вторинну природу, семплування — це окрема форма мистецтва.

А робота DJ Shadow разом з британцем Джеймсом Лавеллем в межах його проєкту UNKLE над альбомом Psyence Fiction. Характеризувати цю платівку якось конкретно важко, тож не дивно що в момент свого релізу вона отримала доволі змішані відгуки критиків.

Здається, що на Psyence Fiction відбувається абсолютний хаос із жанрів, інструментів, прийомів, та і запрошених виконавців — від Річарда Ешкрофта з The Verve (якого ми ще згадаємо) до Майка Ді з Beastie Boys. Не прийнята критиками Psyence Fiction, утім, стане передвісницею появи пізніше Gorillaz, і це на додачу до чудової, еклектичної та космічної музики. Тож однозначно заслуговує на згадку в історії.

У 1998 році Massive Attack повторює успіх першого альбому з платівкою Mezzanine, переосмисливши та удосконаливши новими ідеями жанр, який самі й створили. На вокалі головного хіта лонгплею Teardrop, який потім отримав ще одне життя як головна тема серіалу «Доктор Хаус», виступила Елізабет Фрейзер з культового постпанківського гурту Cocteau Twins.

Безперечно варто згадати й інших бристольців Portishead, які привнесли до трипхопу мелодійність та нуарну атмосферу, не в останню чергу завдяки вкрадливому та дещо стражденному голосу вокалістки Бет Ґіббонс. Два альбоми Dummy та Portishead допомогли гурту ввійти до класики жанру, і однозначно гідні уваги.

Трипхопу вдалося одночасно залишитися як «річчю в собі», так і розповсюдити свій вплив на попмузику загалом. У різні часи й до сьогодні трипхопові елементи можна почути в творчості Мадонни, Radiohead, Кайлі Міноуг, Прінса, Лани Дель Рей та багатьох інших артистів.

Повстання машин

Електронна музика після ранніх експериментів у попередніх десятиліттях також переживає розквіт і народжує цілий розсип різноманітних піджанрів. Ключовою причиною успіху стає, авжеж, технічний прогрес, що подарував можливість створювати музику просто на комп’ютері, часть навіть у домашніх умовах.

Як ми дізналися, коли читали про вісімдесяті, маленький жанр Hi-NRG, що народився з диско за допомогою продюсера Джорджо Мородера та артистки Донни Саммер, став причиною появи декількох ключових напрямків електронної музики. Що таке Hi-NRG, вам нагадає, наприклад, одна з класичних та найвідоміших пісень у цьому жанрі.

Результатом суміші Hi-NRG з різними іншими впливами, переважно «чорними» (або за застарілою термінологією афроамериканськими), такими як фанк, соул чи навіть рок, став хаус — величезний напрямок електронної музики. Його коріння можна прослідкувати до чикагських танцювальних клубів.

У промислових пейзажах Детройта руками діджейського тріо The Bellevile Three народився двоюрідний брат хаусу — жанр техно. Хоча витоки цього жанру були схожі (фанк, рок, диско та, головним чином, Hi-NRG), та вплив німецьких електронних піонерів Kraftwerk та індустріальної атмосфери «іржавого поясу» сформував цей напрямок електронної музики зовсім інакше.

Хоча відділити ці два жанри, особливо на ранніх стадіях їхнього розвитку, досить важко, та узагальнено хаус є більш оптимістичним, яскравим та «живим» жанром, тоді як техно несе похмурий, штучний, синтезований вайб. У хаусі ударні важливі для збереження ритму, однак він може містити значну кількість інших елементів, в тому числі й не в ритм. Натомість для техно ударні і є основною складовою музики.

У дев’яностих світовий центр техно переміщується до Німеччини, а саме Франкфурту та Берліну. Другий остаточно забере лідерство після падіння Берлінської стіни та возз’єднання, коли спраглі до всього нового мешканці східної частини стануть потужним рушієм для розвитку андерграудної сцени.

Хаус тим часом все далі розпадався на безліч відгалужень під впливом найрізноманітніших інших жанрів. Ембіент-хаус, італо-хаус, трайбал-хаус і так далі і тому подібне — з чим лише не змішували цю музику. Розбиратися глибше в цьому рекомендовано лише якщо вас безпосередньо цікавить історія жанру.

Усім іншим варто знати лише те, що саме в цей період розвитку хаусу відбулося сходження таких важливих електронщиків, як  The Future Sound of London, Пол Окенфолд та Moby, ідеї яких згодом перекочували і в поп-музику. Часто таких артистів-експериментаторів категоризували як IDM — intelligent dance music, тобто «розумною танцювальною музикою».

Брейк «Амен», про який ми згадували в контексті Dr. Dré, став причиною появи ще одного сімейства музичних жанрів, окрім хіпхопу. Це сімейство характеризується використанням цього, а також інших брейків, і часто його називають «брейкбіти». Найбільший розвиток і популярність ці жанри отримали у Великій Британії.

Ми вже згадували трипхоп як продукт британської культури звукосистем, а його кузеном став джангл — суміш того ж самого ямайського реґґі з його ж електронною версією та брейкбітом. Джангл сягне піку популярності у 1994-95 рр. і народить жанр драм-н-бейс, що завоює широкомасштабну популярність впродовж двохтисячних. Сьогодні джангл доволі часто є елементом поп-треків, особливо тих, що походять з Великої Британії.

А з нью-йоркського різновиду хаусу (гараж-хауз) приблизно у той самий час під впливом драм-н-бейсу з’явиться його британське дитинча — просто гараж (або UK-гараж). Він стане дідусем майбутнього дабстепу, про який ви точно чули. А разом гараж і джангл сформують ґрайм — особливий британський стиль хіпхопу, який набере популярність вже у двохтисячних.

Якщо вам здалося, що всі ці перипетії електронної музики занадто складні для розуміння, то дійсно так і є. Тому вхідним квитком до цих жанрів зазвичай ставав напрямок біґбіт (big beat). Навряд чи його можна назвати окремим жанром — це була швидше медійна назва для переліку конкретних артистів, яких об’єднувало одне — вони робили фактично конвенційні поп-композиції, з типовою для них структурою та характерними рисами, за допомогою інструментів і засобів електронної музики.

Перш за все, до таких варто віднести The Chemical Brothers, які випустили три успішних платівки впродовж дев’яностих років.

Також важливим біґбіт-музикантом був Fatboy Slim, який водночас багато зробив і для розвитку хіпхопу в Англії.

Третіх, The Prodigy не завжди вважають біґбіт-гуртом, оскільки вони часто виходили за його межі і робили менш доступну публіці електронну музику, однак їхній внесок у її популяризацію та розвиток не можна переоцінити.

Загалом, в силу обмеженості свого потенціалу, біґбіт залишився явищем дев’яностих і не отримав розвитку після того, як достатньо людей познайомилося з електронною музикою. У подальшому всі біґбіт-музиканти змінять стилістику і почнуть робити більш вузькоспеціалізовану музику.

Іншим коротким та яскравим явищем на перетині електронної та поп-музики стане євроденс. Ритми хаусу, Hi-NRG чи навіть трансу, часто реп, та поп-мелодії з текстами про любов і щастя — хоча рейвери здебільшого таку музику певний час оминали, вона стала популярною серед широкої аудиторії та лунала на дискотеках по всьому європейському континенту.

Попри доволі зверхнього ставлення до жанру з боку «серйозних» електронних музикантів та фактичну відсутність впливових артистів, які б зберегли свою популярність в подальшому, євроденс вплинув на розповсюдження танцювальної музики, привніс в електронну музику мелодійність та вокал, а в поп-музику — навпаки елементи електроніки.

Доб’є євроденс паризький рободует Daft Punk своїм дебютним альбомом Homework, якому присвоюють заслугу повернення хаус-музики до коріння разом з майстерним вплетінням усіх доступних на той момент електронних жанрів. Хоча Homework досі вважають одним із найкращих хаус-альбомів в історії жанру, найбільший вплив Daft Punk матимуть вже у наступних десятиліттях, тоді ми про них і поговоримо детальніше.

Якщо ж говорити з точки зору персонального впливу на музику, ключовою особистістю дев’яностих, напевно, був Річард Девід Джеймс більш відомий як Aphex Twin.

Він розпочав робити музику ще з 14 років і за власним зізнанням навчився створювати щось подібне до хаусу та техно ще до того як сам уперше почув ці жанри. Однак першу популярність йому принесла ембіент-музика — його дебютний альбом у 1992 році одразу визнали проривним та таким, що просуває кордони ембіенту набагато далі, ніж міг подумати навіть творець цього жанру Браян Іно.

В подальшому Aphex Twin набуде слави саме як дивак і неперевершений експериментатор, що розсуває межі дозволеного. Авжеж, дозволить йому це як особлива форма синестезії (стану, коли люди можуть «бачити музику» чи пов’язувати слова з кольорами), так і захопленість електронікою — музикант з юності любив розбирати і заново збирати синтезатори, при чому так, щоб міняти принцип їх роботи.

Більшість своїх альбомів Aphex Twin випустив саме в дев’яностих, і його музичні експерименти спричинили безпрецедентний вплив не лише на електронну музику, але й на інші жанри. Джеймс майже не слухав музику інших виконавців, що дозволило йому створювати її за власними правилами та відчуття, а це своєю чергою відкрило дорогу до інновацій.

Головним чином Aphex Twin дозволив перекинути місток між електронною музикою та роком, що змінило його назавжди.

Гучніше!

Під потужним натиском хіпхопу та електронної музики трансформується рок. Звичний слухачам важкий метал у поєднанні з іншими жанрами породжує реп-метал, ню-метал, індастріал-метал, треш-метал та купу інших металевих сплавів з різними приставками. Нова хвиля, панк та постпанк також продовжують еволюціонувати та розсипатися на безліч піджанрів, серед яких і ґрандж, і ска, і бритпоп, і так далі.

Всю цю потужну масу переважно гучної музики можна об’єднати під парасолькою альтернативного року — поняття, яке хоч і народилося раніше, та все ж увійшло в мейнстрим саме на початку дев’яностих завдяки демократизації інструментів для створення музики.

Альтернативою цей рок був для звичної тоді рок-музики з епічними гітарними запилами, пафосними текстами і стадіонними аудиторіями, яка остаточно перетворилася на комерційний конвеєр. Натомість альтернативний рок пропонував свіжість та авангардність звучання завдяки ідеям з інших жанрів, близькість до слухача і головне — різноманіття, коли кожен міг знайти собі музику до душі.

Так, наприклад, народився ґрандж — «брудний» гібрид важкого металу та панку з постпанківськими впливами. Широку популярність жанр отримав з виходом альбому Nevermind гурту Nirvana у 1991 році. Хоча деякі музичні критики не хочуть виділяти ґрандж в окремий жанр, та все ж у гуртів цього напрямку є певні спільні риси.

Це, зокрема, дуже гучне звучання, фокус на електрогітарах з з дісторшном, та використання музичних прийомів, характерних не для стадіонного металу, а швидше музикантів постпанку та нової хвилі. Наприклад, на пісні Come As You Are ви з самого початку чуєте практично The Cure-івську гітару. Крім того, одного разу для MTV лідер гурту Курт Кобейн виконав The Man Who Sold The World — пісню Девіда Бові, який з одного боку записав її під впливом хард-року на початку сімдесятих, але з іншого — згодом став важливим діячем ери нової хвилі перед вісімдесятими. Тож може вважатися фактично ідейним натхненником та містком між епохами для групи.

Історія Nirvana загальними рисами повторює трагедію Joy Division — як після самогубства лідера Яна Кертіса на руїнах гурту постав New Order, так і тут під проводом ударника Nirvana Дейва Ґрола після самогубства Курта Кобейна постала інша важлива група дев’яностих — Foo Fighters. Хоча остання не стала впливовою з музичної точки зору, та все ж вона відповідальна за добрий десяток культових пісень масштабів «більше ніж життя», що відгукнулися в серцях мільйонів, а сам Дейв Ґрол як барабанщик надихнув багатьох колег і аспірантів.

Разом з Nirvana коротку еру ґранджу формували такі гурти як Pearl Jam, Soundgarden та десятки інших. Всі вони домінували в чартах і на музичному телебаченні свого часу. Як це було кілька разів до того, ґрандж не став довгожителем як жанр, однак своєю яскравістю та інакшістю зміг натомість змінити музичний ландшафт у цілому.

Подейкують, що саме з ерою ґранджу зникло класичне поняття рок-зірки як недоступного небожителя. Ґрандж-музиканти могли мати надпопулярність та збирати ті ж самі стадіони, що й їхні старші колеги з класичної рок-сцени, однак свідомо поводили себе приземлено, вдягалися просто, не визнавали авторитетів та пропагували нігілізм у своїх віршах. Багато з цього вірно й для інших напрямків альтернативного року.

Важливими для поп-музики майбутнього були спроби поєднати рок та реп. Такі ініціативи з’явилися ще у вісімдесятих, і були успішними — зокрема саме цим займався наш старий знайомий продюсер Рік Рубін. Працюючи на західному узбережжі США з низкою гуртів, за допомогою впливів металу та панк-року, він допоміг створити «нову школу репу» — гучну, агресивну й часто політичну. Однак був гурт, з яким Рубін співпрацювати спочатку не хотів.

Гурт цей називався Red Hot Chilli Peppers (RHCP). Хлопці зібралися ще у 1981 році і впродовж усіх вісімдесятих записали декілька альбомів, кілька разів змінивши склад, і досягли помірного успіху. Музика RHCP з самого початку містила в собі великі впливи фанку, а в записі альбомів брали участь відомі фанк-музиканти — зокрема, і батько всього жанру Джордж Клінтон з Parliament-Funkadelic. Лідер RHCP Ентоні Кідіс переважно читав реп, лише зрідка додаючи вокал.

Попри ідеальне співпадіння між Ріком Рубіном та RHCP за баченням і відчуттям музики, у вісімдесятих продюсер відхилив прохання гурту доєднатися до запису їхнього альбому. Причиною стала глибока наркозалежність усіх учасників, що значною мірою впливала на якість їхньої роботи. Лише у 1988 році Кідіс починає боротися з хворобою — після смерті від передозування свого найкращого друга й гітариста RHCP Гіллела Словака.

Кідіс потрапляє в реабілітаційний центр, де покладе край своїй залежності, Словака замінить Джон Фрущанте, Рік Рубін нарешті погодиться працювати з RHCP, і разом вони запишуть ключовий не лише для гурту, але й для музики загалом альбом Blood, Sex, Sugar Magik, що вийде у 1991 році.

Рубін зробив для RHCP те, за що й став найбільш відомий як продюсер — «почистив» їхній звук від зайвого. Якщо на перших альбомах було багато дісторшну та різних музичних інструментів, то Blood, Sex, Sugar Magik є настільки мінімалістичним, наскільки це взагалі можливо. Саме це, а також схильність Джона Фрущанте до більш мелодійної гри на гітарі, зробило музику RHCP ближче до масового слухача, і призвело до феноменального успіху платівки.

Альбомом Blood, Sex, Sugar Magik гурт спричинив значний вплив на музикантів другої половини дев’яностих та двохтисячних, створив багато визначних елементів для інших піджанрів альтернативного року — зокрема, реп-металу та ню-металу. В подальшому на цьому ґрунті виростуть Rage Against the Machine, Linkin Park, Papa Roach, System of a Down (які теж зобов’язані успіхом Ріку Рубіну) та десятки інших важких груп, музика яких домінуватиме в чартах усю другу половину дев’яностих та першу — двохтисячних.

Разом з тим, через цю та інші платівки, спродюсовані Ріком Рубіном, його звинуватять у тому, що він розв’язав «війну гучності» — коли кожен продюсер вважав своїм обов’язком підвищити гучність записаної музики так, щоб «перекричати» своїх конкурентів по чартах.

Власне, варто згадати також Nine Inch Nails та його лідера Трента Резнора. Гурт, що народився з натхнення постпанком та електронною музикою Depeche Mode, популяризував жанр індастріал-метала — рок-музики зі значною кількістю електронних елементів. Трент Резнор безпосередньо відповідальний за зліт кар’єр Мериліна Менсона та Rammstein, а також зробив значний внесок у продюсерську справу – багато його сучасників називають Резнора своїм натхненником. Що ж стосується жанра в цілому, він випав з мейнстріму вже до кінця дев’яностих, однак розповсюдив свій вплив на популярну культуру, і досі проявляється в багатьох її аспектах: від моди до саундтреків кіно й відеоігор.

Ще одна велика хвиля альтернативної музики накрила слухачів з ренесансом наступного жанру. Чіпкі мелодії поп-музики поєдналися з високим темпом і протестною лірикою панку та породили нову генерацію поп-панку. Такі гурти як The Offspring, Green Day, Blink-182 та Sum 41 співали про підліткові проблеми, несправедливість дорослого світу та активно критикували мейнстрім — і водночас захоплювали ротації радіостанцій, телевізійні ефіри і були приголомшливо успішні в фінансовому плані.

Попри свою очевидну комерційну спрямованість і часто-густо музичну банальність, поп-панк все ж став саундтреком цілого покоління не лише слухачів, але й майбутніх музикантів. Хвиля популярності поп-панку триватиме аж до другої половини наступного десятиліття, і спричинить появу значної кількості важливих послідовників серед артистів найрізноманітніших жанрів. Але про це ми поговоримо наступного разу.

Перед тим як перейти до найбільш яскравого явища на тодішній альт-роковій сцені, варто згадати ще про построк. Народжений з експериментальної суміші відомих рок-жанрів з джазом, психоделікою, електронною музикою, зокрема ембіентом, построк фокусувався на створенні музичних мережив — на відміну від звичного року, де фокус знаходиться на мелодії та гітарних ріфах. Значну роль у розвитку построку зіграв той самий Браян Іно, якого ми згадували вже доволі часто. Серед найбільш яскравих гуртів жанру варто згадати Godspeed you! Black Emperor, Talk Talk, Mogway та ближче до кінця десятиліття Sigur Rós.

Жанр завжди залишався нішевим і ніколи не апелював до широкої аудиторії, однак його вплив розповсюдився на всю музику загалом. Ідеї, віднайдені построковими музикантами, часто переходять до інших жанрів. Також построкові композиції часто стають саундтреками до фільмів і відеоігор.

Бритпоп та останні конвульсії другого британського вторгнення

Як нам уже відомо з попередніх частин історії музики, «британським вторгненням» називався феномен різкого зльоту популярності артистів з Великої Британії у США та іншому світі. Перше британське вторгнення відбулося у шістдесятих — під час та після активності The Beatles.

А от друге розпочалося у вісімдесятих роках — коли в Америці запустився музичний телеканал MTV, і британські артисти швидко захопили його ефіри своїми креативними відео. Наприкінці того десятиліття вторгнення дещо сповільнилося, однак у дев’яностих, незадовго до кульмінації, все ж змогло набрати нової сили разом із явищем під назвою бритпоп.

Бритпопом називають музичний рух, що утворився на початку дев’яностих, на основі мелодій і оптимістичної стилістики з поп-музики шістдесятих із додаванням ідей із нової хвилі та панку 70-х та 80-х. Утім варто додати, що хоча часто бритпоп-гурти й мали спільні музичні риси, та все ж головною спільною характеристикою було те, що це альтернативний рок (дуже різного звучання) походженням з британських островів, а не характерний жанр.

В якомусь сенсі бритпоп народився на противагу більш агресивному та похмурому ґранджу, що домінував музичні чарти початку того десятиліття, і до того ж підважував позиції британської музики на її ж батьківщині.

Чотирма стовпами бритпопу вважають гурти Suede, Pulp, Oasis та Blur. Перші фактично розпочали хвилю бритпопу піснею Animal Nitrate. Це був уже третій сингл з їхнього дебютного альбому, однак він першим злетів у британському чарті. Музика гурту не мала зрозумілих масовому слухачеві аналогів на той момент, однак разом з тим мала певну магнетичну силу завдяки використанню класичних прийомів поп-музики.

Успіх Suede перевів фокус уваги публіки на британську гітарну музику, в тому числі й на ті гурти, які починали навіть раніше за них, але все ніяк не могли досягнути популярності, такі як от Pulp, The Stone Roses та десятки інших.

Blur vs Oasis

Бритпоп вийшов на свій пік і кульмінацію в 1994-95 роках разом з культовим протистоянням між його двома головними гуртами. Blur на чолі з Деймоном Албарном сформувалися у Лондоні ще наприкінці вісімдесятих, досягли певних успіхів, однак у спробі підкорити Америку, почали поступатися популярністю вдома, тож повернулися і знову зацікавили британську публіку.

Oasis у Манчестері, на півночі Англії заснував трошки пізніше Ліам Ґаллагер, а потім до гурту приєднався його брат Ноель. Сварки між братами були постійними, легендарними, доходило до фізичного насильства, та все ж це не завадило гурту стрімко набрати популярність приблизно у той самий час, що й Blur.

Музика гуртів була різною. Звучання Blur було винахідливим, що цінували премії, критики й обізнані фанати, та водночас частиною публіки воно сприймалося як неавтентичне, штучне — «річчю в собі». Натомість Oasis свідомо не писали складних пісень, бо ніхто з учасників гурту не володів інструментами досконало, і апелювали до широких мас.

Та попри велику різницю, обидва гурти поважали творчість одне одного та надсилали одне одному заочні реверанси. Так, на BRIT Awards 1995 року, де Blur забрали одразу чотири нагороди, Деймон Албарн сказав, що їхня перемога мала б бути розділена з Oasis.

Проте згодом щось пішло не так.

Слухачі почали порівнювати два гурти між собою та вважати конкурентами — а вага їхня вже була такою, що протистояння порівнювали з найбільшим після The Beatles та The Rolling Stones у шістдесятих. Логіка протиборства, врешті решт, проникла й у голови самих музикантів, тож коли в 1995 році кожен із них запланував реліз власного альбому на осінь, стало ясно, що без битви це не минеться.

Для підтримки альбомів потрібно було випускати сингли. Blur запланували дату свого релізу Country House, але потім Oasis оголосили, що їхній сингл Roll With It вийде на тиждень раніше, не залишивши таким чином Blur шансів на досягнення першого місця в чарті, оскільки їхній сингл, швидше за все, продовжував би тримати його на другий тиждень. Тоді Албарн і менеджер Blur Енді Росс вирішили також змістити дату свого релізу так, щоб обидва треки виходили в один день, 14 серпня. Так конкуренція принаймні виглядала чесно.

Коли настав день X, композиція Blur — Country House обійшла пісню Oasis — Roll With It на кілька десятків тисяч проданих копій. У черговому випуску хіт-парада Top of the Pops гурт відсвяткував це виступом, на якому басист Blur вдягнув мерч Oasis, щоб ще більше принизити опонентів.

Протистояння Blur та Oasis насправді виходило за межі конкуренції успішних гуртів, принаймні в очах публіки. Аудиторія бачила в ньому битву традиційно бідної, промислової Півночі, яку представляли «герої робочих кварталів» Oasis, і молоді багатого та освіченого середнього класу з Півдня й столиці, за яких грали Blur.

Тож емоційний накал подальших місяців не збавляв обертів. Доходило до абсурду — поки з’являлися повідомлення, що диктатор Саддам Хусейн міг отримати доступ до ядерної зброї, на передовицях світових газет і часописів замість цєї критично важливої проблеми були обличчя Деймона Албарна й братів Ґаллагерів.

Прийшов жовтень, і Blur випустили свій альбом The Great Escape, а Oasis — свій (What’s The Story) Morning Glory? Перший отримав комерційну перемогу, продемонструвавши більше продажів. Проте в народній пам’яті залишиться другий — головним чином завдяки наявності там культових Wonderwall, Don’t Look Back in Anger та Champagne Supernova.

Після бритпопу

Після завершення Битви Бритпопу, доля гуртів склалася дуже по-різному.

Blur перевинайдуть себе в наступних альбомах, піддавшись впливам електронної музики, і нарешті випустять свій перший безспірний інтернаціональний хіт — Song 2. Проте з початком нового тисячоліття інтереси учасників розійдуться і вони нададуть перевагу розвитку різноманітних власних проєктів, хоча й збиратимуться періодично для виступів та запису ще декількох альбомів (один із них допоможе зробити продюсер Вільям Орбіт — запам’ятайте це ім’я). Деймон Албарн заснує власну Studio 13, де народиться його нова пристрасть — проєкт Gorillaz, що стане важливим явищем наступного десятиліття.

Oasis продовжуватимуть успішну музичну кар’єру, хоча й не випустять більше жодних епохальних хітів. У 2009 році гурт скасує виступ на фестивалі через те, що в Ліама діагностують ларингіт. Згодом Ноель стверджуватиме, що насправді це було похмілля — брат яро заперечуватиме. Цей конфлікт поставить крапку на існуванні Oasis. Вже через тиждень Ноель оголосить про вихід з гурту. Ліам залишиться зі старою командою, але під новою назвою Beady Eye. Ноель створить власний гурт Noel Gallagher’s High Flying Birds. Брати продовжують обмінюватися образами й шпильками в соцмережах та медіа по цей день.

Короткий період затухання хвилі бритпопу заведенно називати пост-бритпопом. Впродовж цього часу отримали популярність The Verve, Keane, Snow Patrol, Stereophonics та деякі інші гурти. А також розпочалася історія двох сучасних музичних мастодонтів — Radiohead та Coldplay.

Бритпоп став тою рушійною силою, яка остаточно проштовхнула альтернативний рок у мейнстрім, що призвело до розквіту всього напрямку у двохтисячних та десятих роках. Але цю історію ми розглянемо у наступній частині.

Останній подих Motown

Попри хвилю бритпопу нечуваного масштабу, найбільш популярною британською групою в США та на планеті з часів The Beatles стали зовсім не представники альтернативного року. Це була п’ятірка дівчат Spice Girls, які досягли такого рівня впізнаваності, що фактично стали національним символом острівної держави. Та для розуміння цього феномену нам потрібно повернутися трошки назад у часі.

А саме — до шістдесятих, епохи зародження попмузики в тому вигляді, в якому ми знаємо її зараз. Коли ми знайомилися з шістдесятими, то дізналися про Motown — музичний лейбл, який визначив звучання як тодішнього R&B, так і вплинув на формування R&B сучасного, що багато в чому корінням уходить до фірмового звучання Марвіна Ґея, головної зірки лейблу.

Саме на Motown також випустив свої найбільші хіти гурт Jackson 5 (пізніше The Jacksons) — не лише сімейний підряд родини Джексонів та місце становлення короля попмузики Майкла Джексона, але й фактично перша ланка в ланцюжку, який призведе до буйного розквіту бойзбендів через три десятиліття, але про все по порядку.

Наприкінці сімдесятих, зі зміною лейбла та відходом Майкла, The Jacksons остаточно втратили свою популярність. Однак їхній прапор підхопив гурт New Edition, заснований чорним підлітком Боббі Брауном та його шкільними друзями. Назва гурту, що перекладається як «нова редакція», несла в собі сенс «перезапуску», або нової генерації Jackson 5 (хоча, авжеж, до родини Джексонів хлопці не мали жодного відношення). New Edition успішно проіснував всі вісімдесяті, а з 1990 року учасники пішли займатися власними сольними проєктами.

У той самий час лейбл Motown переживав важкі часи — судові суперечки, інертний менеджмент та послаблення контролю якості призвели до того, що компанія стрімко втрачала свій легендарний статус і хватку, тож була в пошуках артиста, що може витягти її з крутого піке. Всесвіт дав Motown ще один шанс — лейбл знайшов гурт Boyz II Men.

Гурт із чорних хлопчаків сформувався ще у 1985 під назвою Unique Attraction, однак почувши пісню New Edition — Boys to men, надихнувся назвою і перейменувався відповідно. Врешті решт, Boyz II Men в пошуках шляху нагору зустріли й самого учасника New Edition Майкла Бівінза, який був настільки вражений їхнім виконанням, що взяв їх під своє крило.

У 1991 році виходить перший альбом Boyz II Men — Cooleyhighharmony, який спродюсував Бівінз. На відміну від більшості R&B-гуртів того часу, у Boyz II Men усі вокалісти були рівнозначними (замість одного лід-вокалу). Крім того, учасники отримали нікнейми, під якими активно просувалися в медіа. Згодом це стане ключовоми фішками всіх бойзбендів.

Дебютний альбом Boyz II Men виявився дуже успішним. Окрім мільйонних продажів та перші місця в чартах, гурт отримав за нього й свою першу Греммі. Успіх Boyz II Men не лише подарував нове життя Motown (яке, втім, лейбл змарнував), але й розпочав справжню лихоманку хлопчакових гуртів у всій музичній індустрії по обидві сторони Атлантичного океану.

Ера бойзбендів

Найбільш успішними послідовниками Boyz II Men можна назвати Backstreet Boys. Сформував гурт Лу Перлман, який у 1992 році дав оголошення в газету про пошук хлопців у групу «з виглядом New Kids on the Block (це був бойз-бенд з білих хлопців, заснований колишнім учасником New Edition — ред.) та звучанням Boyz II Men». На заклик відгукнулося завчасно сформоване тріо друзів, яких взяли одразу, а на інші два вакантних місця претендували сотні хлопчаків.

Врешті решт, гурт був зібраний і почав репетирувати та виступати по шкільних дискотеках, локальних заходах, ярмарках та торгових центрах, набираючи свою початкову фанбазу. Після пари років таких виступів у 1995-му вони нарешті відправляться в студію записувати свій перший альбом.

Паралельно руками все того ж Лу Перлмана формується інший хлопчачий гурт — процес почнеться з Кріса Кікпатріка, якому не вистачило місця у Backstreet Boys. Він зв’язується з Перлманом, отримує згоду того на фінансування ще одного гурту, та понад рік шукає собі спільників, котрих врешті решт виявилося четверо, серед яких був і Джастін Тімберлейк.

За останніми буквами імен учасників формується назва для гурту — NSYNC. Так само, як і Backstreet Boys, вони набираються досвіду та фанбази на живих виступах, і лише потім прямують робити дебютні записи.

Велика кузня попмузики — Cheiron Studios

Backstreet Boys у 1995 році, як і за ними NSYNC у 1997-му, полетіли записувати свої перші альбоми до Швеції. За кілька років тому там, у Стокгольмі відкрилася студія «Шейрон» на чолі з молодим продюсером на ім’я DennyZ Pop (реальне — Даґ Крістер Волле).

Денніз Поп спродюсував низку проривних хітів для європейського ринку — зокрема і для Dr. Alban, а також сингл All That She Wants шведського гурту Ace of Base, який отримав успіх і в США. Попри бадьорий старт, «Шейрон» все ще не вважалася конкурентом своїм колегам з Лос-Анджелеса, Нью-Йорка чи Лондона, а значить — її послуги коштували значно дешевше.

На той момент Денніз Поп уже знайшов собі протеже. Колишній вокаліст та сонґрайтер невдалого метал-гурту Макс Мартін і гадки не мав, чим займаються музичні продюсери, однак Денніз побачив у хлопцеві талант до написання чіпких пісень, і запропонував тому працювати разом.

Саме Макса Мартіна відрядили на роботу над першими піснями для Backstreet Boys. Так з’явився спочатку перший хіт гурту — Quit Playing Games (With My Heart), потім і другий, значно більш відомий нам — Everybody (Backstreet’s Back), і врешті решт третій, найбільший — I Want It That Way у 1998 році.

Так само Макс Мартін відповідальний і за найбільші хіти NSYNC — I Want You Back, Tearin’ Up My Heart, It’s Gonna Be Me та інші.

До початку двохтисячних популярність обох американських культових бойзбендів спаде, а учасники почнуть розходитися власними шляхами. Найуспішнішим із них виявиться Джастін Тімберлейк, який стане помітним артистом, і не тільки в музиці, у наступному десятилітті.

Лу Перлман стикнеться зі звинуваченнями у організації фінансової піраміди. Виявиться, що він брав гроші в інвесторів, користуючись успіхом своїх гуртів, однак повертав інвестиції попереднім інвесторам з грошей нових. Він помре під вартою у 2016 році від серцевого нападу.

Відлуння на островах

Успіх New Edition та його «білої версії» New Kids on the Block помітять і по той бік Атлантики. Тож у 1990 році так само за оголошенням британські продюсери зберуть гурт Take That.

На відміну від американських колег, які базували звучання на сучасному R&B (або його відгалуженню — нью-джек-свінгу, такому собі гібриду фанку, джазу та R&B), продюсери Take That взяли напрямок убік диско та класичних балад, що дозволило швидко завоювати популярність у Європі, але не зачепило публіку у США.

Після кількох років активної діяльності, гурт полишає найбільш помітний його учасник — Роббі Вільямс. Після цього в 1996-му Take That припиняють діяльність, а от Вільямса чекає доволі успішна сольна кар’єра, що триває й досі.

Трошки перцю

Повертаємося до Spice Girls. Якщо можна як на конвейері будувати гурти з голосистих хлопців, то чому не вийде з дівчатами? Тим більше, що саме дівчачі гурти були рушієм попмузики в часи «будівлі Brill».

Відповідь саме на це питання шукали батько й син Герберти з компанії Heart Management. Вони провели прослуховування понад чотирьох сотень молодих дівчат на участь у гурті Touch. Однією з ключових ідей гурту було також те, що всі дівчата матимуть свій, неповторний образ, який разюче відрізнятиметься від інших учасниць — так кожен слухач може водночас і залишатися фанатом гурту, а також знайти собі фаворитку, образ якої найбільше відгукується в його серденьку.

Дівчат, врешті решт, знайшли, однак робота над створенням гурту йшла повільно, і учасниці були незадоволені напрямком його розвитку. До того ж, їм досі не запропонували жодних контрактів — тож їхня співпраця з Heart Management фактично не була ніяк не врегульована, зокрема і в частині розподілення майбутніх прибутків.

В ході численних показів Touch різним інвесторам, партнерам і музичним лейблам ті проявили великий інтерес, тож Герберти, в передчутті заробітку, нарешті запропонували дівчатам контракт. Однак було вже пізно — замість підписання договору і публічного запуску вони вирішили піти від своїх перших менеджерів. Щоб убезпечити те, що вони вже встигли створити, вони просто вкрали мастер-записи перших пісень з офісу Heart.

Після запису ще кількох демок вони шукали вихід на новий менеджмент, і потрапили до поля зору менеджера Саймона Фуллера. Після підписання контракту з Фуллером, дівчата перейменувалися у Spice Girls — у музичній індустрії їх уже називали “the Spice girls”, за ім’ям однієї з перших їхніх пісень.

Ця довга історія становлення гурту важлива тим, що Spice Girls вже на цьому етапі руйнували стереотип навколо герлз/бойз-бендів, самостійно обравши свою долю. Ця впевненість у собі і своїй вартості, а також відносини з менеджером на основі взаємоповаги й великого ступеня творчої свободи, згодом стане ключовою в успіху гурту.

Перша пісня Spice Girls — Wannabe вийшла у липні 1996 року, і одразу стає шаленим хітом у Великій Британії та Європі. Вже під кінець року, маючи лише один альбом, Spice Girls зібрали свій перший півмільйонний натовп на різдвяному виступі у Лондоні, та мали низку рекламних контрактів з топовими глобальними брендами.

Після цього дівчата полетіли підкорювати Америку — і зробили це з першої спроби. Wannabe дебютувала в американському чарті одразу з 11 позиції, що стало найуспішнішим дебютом не-американського артиста в США після The Beatles.

Spice Girls випустили всього три альбоми (по одному — в 1996, 1997 та 1998 роках), але цього буде достатньо для глобального домінування. Сумарно вони продадуться накладом у понад 100 мільйонів копій, що зробить гурт одним з найпопулярніших в історії, а серед герлз-бендів — найуспішнішим.

Гурт з’явився у момент, коли в чартах домінували або репери, або рокери, або бритпопери — і переважно хлопці. Тож цей контраст став однією зі складових успіху. Другою стали різні образи учасниць, в яких кожна фанатка могла знайти себе, а разом вони транслювали жіночі солідарність та сестринство. І це було не лише грою на публіку — в піснях Spice Girls всі учасниці мали рівні або компенсовані вокальні частини, а за умовами контрактів отримували рівні частки прибутків.

Spice Girls не лише спричинили сплеск появи нових герлз-бендів (серед котрих були й Destiny’s Child, яких варто розглянути в наступній частині), але й надихнули величезну кількість маленьких дівчаток на творчість. Значна кількість нових імен, які ми отримали у двохтисячних та десятих роках, завдячують початком свого творчого шляху саме захопленню музикою Spice Girls.

Талановитий менеджер Spice Girls Саймон Фуллер сьогодні є найвпливовішим діячем британської музичної індустрії. На базі кейсу Spice Girls саме він придумає телевізійний формат Pop Idol та American Idol, на основі якого потім з’являться інші подібні талант-шоу, зокрема й «Ікс-фактор», створений колишнім членом журі Pop Idol Саймоном Кавеллом. Крім того, в портфоліо Фуллера — відкриття світу Емі Вайнгауз, менеджмент десятків глобальних артистів та ідея шоу ABBA Voyage, що увічнює учасників легендарної шведської четвірки у віртуальній реальності.

На останок варто також зазначити, що глобальна популярність бойз- та герлз-бендів також породила корейський феномен K-pop, який почне розкриватися також у наступному десятилітті.

Принцеса та сірий кардинал попмузики

Шведська історія в попмузиці не завершилася разом з ерою бойзбендів. Навпаки — після успіху їхніх хітів у «Шейрон» ставало все більше клієнтів. У березні 1998 року до Стокгольму прилетіла 17-річна Брітні Джин Спірс.

Дівчина з самого дитинства відвідувала всі можливі гуртки, курси і талант-шоу, бо її батьки були одержимі творчим успіхом доньки. У 1992-му році Брітні обрали для ролі у перезапуску дитячого телешоу «Клуб Міккі Мауса». Разом з нею в шоу брали участь Джастін Тімберлейк, Крістіна Аґілера та Райян Гослінг.

Однак серіал швидко закрили через непопулярність. У пошуках продовження творчої кар’єри для Брітні батько то намагався представити її як виконавицю дорослої поп-музики на кшталт Шеріл Кроу чи Джанет Джексон, то пробував просунути її в дівочий гурт, для чого звернувся навіть до вже знайомого нам Лу Перлмана. Саме через нього Брітні потрапила на прослуховування до Клайва Калдера, головного інвестора в проєкти Перлмана. Той був у захваті від співу Брітні, тож відправив її до вокальних педагогів, а згодом — до студії Денніза Попа.

У «Шейроні» Брітні записала свій дебютний альбом …Baby One More Time. Успіх був миттєвим і феноменальним. З відстані сьогодення у це дещо важко повірити, однак фірмове звучання Брітні Спірс, що було створено у шведській студії, було ковтком свіжого повітря на тлі популярної музики того часу. Саме завдяки успіху Брітні Спірс поп-музика стала такою, якою ми знаємо її зараз — вона почала еру «підліткового попу», який посунув всі інші жанри на околиці мейнстриму майже на півтора десятиліття, а центр світового продюсування музики перемістився до Стокгольму.

Над піснями з …Baby One More Time працював здебільшого Макс Мартін з іншими колегами. Денніз Поп у записі платівки участі майже не брав, оскільки на той момент був уже не в змозі — у продюсера діагностували рак шлунку. У серпні 1998 Денніз помер, не доживши до здійснення своєї давнішньої мрії — зробити Стокгольм музичною столицею — буквально кілька місяців.

Після смерті свого наставника, Макс Мартін з командою ще якийсь час продовжили працювати в «Шейрон», завершуючи розпочаті проєкти. Серед таких, зокрема, була й пісня It’s My Life для Bon Jovi. У 2001 році команда прийняла рішення закрити студію, оскільки, на власну думку, вони досягли всього, чого хотіли.

Найкращий учень Денніза Попа, Макс Мартін, заснував власну компанію — Maratone Studios, з якою, з притаманною шведам скромністю, продюсер став сірим кардиналом попсцени — найбільш впливовим музичним професіоналом планети і хітмейкером №1.

Та про це наступного разу.

Друге пришестя Мадонни

Мадонна гучно увірвалася на світову сцену у вісімдесятих, швидко пробила собі шлях нагору і вже на початку дев’яностих знаходилася ніби на піку своєї творчої кар’єри. Артистка заснувала власний, вкрай успішний лейбл Maverick, зустрічалася з топовими реперами того часу — Vanilla Ice та Тупаком Шакуром, готувалася до прем’єри фільму-мюзиклу «Евіта» про аргентинську політикиню й правозахисницю Еву Перон, де виконала головну роль.

Майбутнє було безхмарним. Водночас невтомима й бунтівна натура Мадонни не могла задовольнитися успіхом. Вагітність першою донькою Лурдес, захмарні висоти кар’єри і загальна обстановка змусили звернутися артистку до духовних практик індуїзму й каббали, що змінило й бажаний напрямок творчого розвитку для неї.

Мадж хотіла, щоб її наступний альбом був чимось інакшим. Вона спробувала працювати з кількома продюсерами: з одним виходили пісні, схожі на її попередню платівку Bedtime Stories. Інший навпаки запропонував занадто сильний і очевидний перехід до езотерики й азіатського впливу — що звучало як музика Пітера Ґебріела.

Нарешті вдалося знайти Вільяма Орбіта (згадали?), який до того зробив кілька реміксів на треки Мадонни, що сподобалися артистці. Обмінявшись думками про майбутнє платівки, вони закрилися разом в студії на довгі чотири місяці для запису — Орбіт згадував, що працювали вони так, що в нього кровили пальці від постійної гри на гітарі.

Мадонна завжди була відомою своїм ретельним підходом до всього, що вона робить. Альбом мав багато відсилань до індійської культури, тож коли в ході запису альбому виявилося, що вона вимовляє неправильно деякі слова на Санскриті, для неї було винайнято викладача — одного з найзаслуженіших індійських науковців та філологів, володаря десятків нагород Ваґіша Шастрі. Сам альбом спочатку мав називатися Mantra, однак потім Мадонна передумала.

Врешті решт, альбом Ray of Light побачив світ у січні 1998 року — за кілька місяців до іншої важливої платівки, Mezzanine від Massive Attack. Сингли з нього були вкрай успішними — зокрема найвідоміший Frozen, а однойменний Ray of Light досі залишається найкращим дебютом для артистики — він стартував з 5-го місця в чарті Billboard.

Ray of Light повністю змінив образ Мадонни. На той момент, на тлі дебюту Брітні Спірс і бойз-бендів вона вже почала стикатися з критикою щодо відсутності в неї «спектра», тобто здатності виходити за межі звичного образу поп-діви. Про Мадонну думали, що вона звичайна поп-співачка, обставини для якої склалися просто трошки краще, ніж для інших.

Завдяки Ray of Light публіка дізналася, що насправді Мадонна має здатність до творчої еволюції й переосмислення самої себе. Що вже саме по собі мало великий вплив на всю сцену, адже артистці такого масштабу важко придумати собі нове амплуа і розвиватися з позиції поп-королеви, з ризиком в разі невдачі втратити любов шанувальників.

Однак разом з тим Мадонні вдалося не лише перевинайти своє сценічне амплуа, однак остаточно пропхати електронну музику до мейнстриму — після Ray of Light поп-музиканти стали сміливіше експериментувати з електронікою. Сама Мадонна згодом відзначила, що вважає цей альбом найбільшою музичною еволюцією у власній кар’єрі, і з цим складно не погодитися.

Maverick

На кілька слів заслуговує й власна розважальна компанія Мадонни, яку та запустила разом з Warner Music у 1992 році. Це був музичний лейбл, медіа та книжковий видавець, а ще кіно- й телепродакшен.

На той час сам факт того, що жінка керує подібною корпорацією вже був доволі помітним. На додачу, Maverick стала ледь не найуспішнішою розважальною компанією, створеною артистом.

Лейбл Maverick, крім усіх альбомів Мадонни того періоду, випустив платівки Prodigy, третій альбом Мериліна Менсона, дебютний альбом Muse у США, Deftones та багатьох інших.

Найуспішнішою артисткою лейбла стала альтернативна рокерка Аланіс Моріссетт. Її третій альбом Jagged Little Pill продався накладом понад 30 млн копій, що винесло артистку на вершину слави. Якщо послухати платівку, можна зрозуміти, що це буквально концентрований звук кінця дев’яностих, який ногами стоїть на спадку The Smiths, а головою підпирає всю альтрокову сцену двохтисячних.

Що ж стосується Maverick, то наприкінці десятиліття через корпоративні конфлікти Мадонну витиснули з керівництва, після чого компанія поступово йшла на дно, поки остаточно не закрилася у 2009 році.

Do you believe in life after love?

Цією фразою з власної пісні можна було описати становище Шерилін Саркісян, або просто Шер, наприкінці дев’яностих років. На початку п’ятого десятка свого життя Шер, можна сказати, з приголомшливим успіхом творчо реалізувала себе всіма бажанами способами — і як співачка, і як актриса, і як продюсерка, і як режисерка, і навіть як телеведуча. Здавалося, кар’єра мала б потихеньку рухатися до свого природнього заходу.

На додачу артистці довелося пережити й персональні труднощі, найбільшою з яких стала втрата колишнього чоловіка, найкращого друга й творчого партнера Сонні Боно.

Керівництво лейблу на тлі не дуже вражаючих продажів попередньої платівки It’s a Man’s World вмовляло Шер записати танцювальний альбом. Артистка протестувала, бо вже не вважала, що в цьому жанрі можна написати хороші пісні. Все змінила пісня Believe, яку серед інших забутих демок  передали тодішньому керівнику Warner Music Робові Дікінзу. Прослухавши слова пісні, він зрозумів, що пісня ідеально підходить для артистки, яка пережила такий досвід.

Врешті решт, Шер погодилася на запис альбому і разом з кількома продюсерами відправилась на працю в лондонську студію, де й відбулося несподіване диво.

За рік до того, у 1997 році, американська компанія Antares Audio Technologies представила Автотюн (Auto-Tune) — спеціальний пристрій (а також плагін для програм редагування аудіо), який дозволяє коригувати вокал. Автотюн швидко став популярним за своїм прямим призначенням, однак продюсери альбому Шер спробували використати його нестандартно, викрутивши налаштування до граничних значень, і були приємно вражені результатом.

Попри найгірші їхні побоювання, Шер також сподобалася фінальна версія Believe:

По суті, це було руйнування її голосу, тож я дуже хвилювався, коли грав її (пісню — ред.) для неї! Зрештою, я просто подумав, що це звучить так добре, що я повинен принаймні дати їй почути це — і я натиснув Play. Вона (Шер — ред.) була фантастичною — вона просто сказала: «Звучить чудово!», тож ефект залишився. Я був вражений її реакцією і дуже зрадів, бо знав, що пісня дійсно чудова.

Марк Тейлор, продюсер альбому Believe

Після релізу сингл, як і весь альбом, моментально став хітом. Хоча критики сварили платівку за надлишок автотюну практично в усіх піснях (продюсери трошки захопилися), та вона стала найуспішнішим релізом Шер. Пісня Believe є першим в історії випадком використання автотюну як творчого прийому, що також стало називатися «ефектом Шер». Він назавжди змінив попмузику — багато артистів стало повторювати цей прийом, і хоча значна кількість цих спроб були доволі незграбними й надмірними, та все ж коли ним користуються артисти з відчуттям і смаком, виходить чудово.

У 53 роки Шер отримала свою першу премію Ґреммі та рекордсменкою Книги рекордів Ґіннеса як найстарша артистка, що очолила чарт Billboard — досягнення особливо цінне у розпал ери бойз- та герлз-бендів та підліткового попу.

Діви

Після Вітні Г’юстон та Мадонни, які розпочали свої шляхи у вісімдесятих і успішно їх продовжували у цьому десятилітті також, прийшли чудові часи для сольних поп-артисток. У дев’яностих розквітли кар’єри десятків із них — у різних стилях, напрямках і образах.

Мерайя Кері увірвалася своїм потужним п’ятиоктавним голосом на R&B та поп-сцену вже з самого початку десятиліття. Через страх сцени Мерайя відмовилася їхати в тур на підтримку свого другого альбому Emotions, що породило чутки, нібито вона не може співати наживо. Щоб розвіяти домисли, співачці довелося виходити в ефір MTV Unplugged — серії живих концертів в прямому ефірі під акустичний акомпанемент — і приголомшити публіку своїм потужним вокалом.

Пані Кері у 1994 році записала свій різдвяний хіт All I Want for Christmas Is You, який одразу став сучасною класикою, а загалом впродовж своєї активної кар’єри поставила надвисоку планку вокальної майстерності, і довершила тріумвірат найвеличніших вокалісток усіх часів, який тепер складається з неї, Арети Франклін та Вітні Г’юстон.

Наймолодша дитина в сімействі Джексонів — Джанет — також увійшла в зеніт своєї кар’єри в дев’яностих. Впродовж цієї декади вона випустила свої найбільш популярні альбоми: Rhythm Nation 1814 (який технічно вийшов у 1989 році), Janet та The Velvet Rope. Всі три платівки продалися багатомільйонними накладами, що зробило Джанет другою зі своєї родини, хто досяг статусу суперзірки.

У дев’яностих Джанет Джексон яро захищала свого брата Майкла від звинувачень у педофілії (про це можна детальніше почитати у попередній частині циклу) і записала разом з ним пісню Scream з критикою медіа та публіки. Кліп на цю пісню досі носить статус найдорожчого музичного відео в історії.

На жаль, феноменально успішна кар’єра Джанет Джексон перервалася інцидентом під час її шоу на перерві Суперкубку з американського футболу в 2004 році. Тоді вони виступали разом з Джастіном Тімберлейком і за задумом номеру він мав зірвати з неї корсет. Проте щось пішло не так, і корсет зірвався разом з частиною бра, оголивши груди артистки на аудиторію 140 млн людей.

Попри те, що Джанет Джексон не була винною в цьому інциденті, її імідж секс-символа зіграв з нею злий жарт — багато людей вирішило, що вона оголилася навмисне. Тому радіостанції та телеканали оголосили їй бойкот, а премія Ґреммі скасувала її участь в трансляції, де вона мала оголошувати одну з номінацій. Натомість Джастін Тімберлейк ніяк не постраждав від інциденту, і навіть з’явився на тій самій Ґреммі, куди не пустили Джанет.

Хоча Джексон залишилася популярною артисткою і досі випускає нову музику та виступає на сцені, колишня популярність після бойкоту до неї вже ніколи не повернулася. Натомість її музичний стиль, приголомшлива хореографія і сексуально розкутий образ стали натхненням для багатьох наступниць — включно з Бейонсе. Такі актриси як Олівія Вайлд, Кейт Гадсон та Джесіка Альба відзначають виконання Джанет ролей в кіно як джерело натхнення для своєї гри.

Європа ж у ті часи пропонувала дів зовсім іншого характеру й стилю. Тут варто відзначити Шинейд О’Коннор — ірландську альтрокову музикантку та громадську діячку. Хоча найбільш відомою піснею Шинейд є кавер Nothing Compares 2 U, яку в оригіналі написав Прінс, власна її музика та образ також були цікавими і досить впливовими.

Вона була відома своєю активною політичною позицією, зокрема боротьбою з догматами католицької церкви. Попри контраверсійну думку суспільства, вона однією з перших підсвітила проблему сексуального насильства над дітьми у церкві, задовго до масштабного скандалу, що спалахнув у Ватикані.

Глобально відомою в дев’яностих стала ісландська авангард-поп діва Б’єрк. Її перший альбом Debut допомагав продюсувати Нілі Гупер з Бристоля, який до цього працював з Шинейд О’Коннор, а потім — з Massive Attack. На ньому ж був її міжнародний хіт Human Behaviour.

Музику Б’єрк складно вкласти в якийсь окремий жанр, хоча сама вона каже, що є звичайною поп-артисткою. Проте її творчість відрізняється постійними експериментами — не завжди вдалими, але завжди сміливими й несподіваними. Б’єрк працює як мультимодальний артист, тобто її релізи відбуваються не лише в музичній площині, а часто супроводжуються візуальним мистецтвом та арт-перфомансами.

Основні мотиви творчості Б’єрк — це як духовні пошуки й езотеричні роздуми, так і тілесне, технологічне й футуристичне. Естетика та креативна сміливість, які культивує Б’єрк впродовж своєї кар’єри, надихнула сотні артистів на власні філософські пошуки в цих напрямках. Також завдяки Б’єрк світ звернув увагу на скандинавську альтернативну музику.

У Британії теж з’явилася своя альтернативна діва з трошки позаземними вайбами — Пі Джей Гарві. Її енергійна, дещо розхристана натура та надривний вокал можуть нагадувати Патті Сміт, однак сама Гарві вважала це очевидним і занадто лінивим порівнянням. Натомість пропонувала подивитися в сторону Сюзі Сью з Siouxsie and the Banshees, Боба Ділана, легенд блюзу та великої джазової співачки Ніни Сімон.

Разом із Аланіс Моріссетт вони, напевно, є найбільшим натхненням для «сумних жінок з гітарами», ера яких розпочалася у дві тисячі десятих роках

Почесна згадка

Впродовж дев’яностих західна сцена була наповнена талановитими групами й артистами, які досягли великої популярності та мали значний вплив на колег і нові покоління музикантів. Усіх згадати неможливо, та все ж треба коротко додати ще декілька імен, на які варто звернути увагу, щоб довершити музичний пейзаж того десятиліття.

Зокрема, це гурт The Cranberries та її лідерка Долорес О’Ріордан з її неповторним вокалом та яскравою політичною позицією.

Американці No Doubt на чолі з Ґвен Стефані.

Крістіна Аґілера, кар’єра якої сповна розкриється вже у двохтисячних.

Фіона Еппл, яка досі активно випускає нову музику, і залишається актуальною — рідкість насправді для музикантів. І багато інших.

Розквіт world music та фольктроніки

Зростання популярності не-західної етнічної музики, яке почалося ще у вісімдесятих, продовжилося і в дев’яностих. Завдяки широкій доступності синтезаторів та програм для редагування музики, народився також новий жанр — фольктроніка, або суміш фольк- та електронної музики.

Серед важливих артистів, які захопили цей спектр музичної сцени, варто згадати Енію — ірландську співачку та композиторку, що прославилася своїми обробками кельтської музики.

Також додамо Deep Forest, Enigma, Gregorians та багато інших.

Глобальний південь

Економічні та демографічні зміни призвели до того, що найпомітнішою серед не-західних сцен на глобальному музичному ландшафті стала латиноамериканська музика. У першій половині дев’яностих ринок, особливо у США, побачив вибухове зростання музики техано — такого собі гібрида американського кантрі з традиційною мексиканською музикою.

Королевою техано була співачка Селена. Вона стала першою латиноамериканською артисткою, яка випустила іспаномовний альбом, що очолив чарт Billboard.

У 1995 році Селену вбила президентка її ж фанклубу, яку раніше звільнили й звинуватили в махінаціях зі зборами коштів. Убивство стало одним із найрезонансніших злочинів в історії США, глибоко вплинуло на всю Латинську Америку, і зокрема спричинило падіння популярності музики техано в США. У другій половині дев’яностих інша латиноамериканська музика практично повністю замінила техано в чартах.

Саме тоді пішли на зліт кар’єри пуерторіканців Рікі Мартіна й Дженніфер Лопез, колумбійки Шакіри та іспанця Енріке Іґлесіаса, які в повній мірі розкрилися вже в наступному десятилітті.

Як музика стала вільною

Музична індустрія у дев’яностих почувала себе як ніколи добре. Зниження технологічного порогу входу для новачків, поява безлічі нових жанрів, розквіт телебачення й радіостанцій, експансія на не-західні ринки, які теж почали бути важливими й приносити кошти. У 1999 році сукупна музична індустрія заробила грошей більше, ніж будь-коли раніше в своїй історії.

І все це ледь не обернулося прахом.

У 1991 році, як ви маєте пам’ятати, представили формат аудіо mp3, який швидко набрав популярність серед тих, хто хотів передавати музику за допомогою інтернету. Музичний альбом, перенесений на комп’ютер з компакт-диска, важив приблизно 700 мегабайтів, натомість після перекодування у mp3 його розмір зменшувався до 70-90 МБ. Таким чином, стиснений у mp3 альбом можна було скачати з інтернету приблизно за годину-півтори з тодішніми швидкостями.

До середини десятиліття серед гіків уже набрав популярність рух Warez — інтернет-піратів, що дозволяли завантажувати безкоштовно різноманітні дані, захищені ліцензією, в тому числі музику в форматі mp3. Однак через технічні нюанси, в яких потрібно було розбиратися, щоб користуватися всім цим механізмом, він залишався популярним лише серед техногіків і становив незначну загрозу для музичних лейблів. Все змінилося з появою Napster.

Двоє 18-річних студентів Шон Феннінг та Шон Паркер були невдоволені низькою швидкістю, незручним пошуком та іншими складнощами під час завантаження музики через звичні на той момент методи. Тож 1 червня 1999 року вони запустили сайт napster.com. Проєкт базувався на технології peer-to-peer — тобто, файли завантажувалися одночасно з багатьох комп’ютерів у мережі, а не з одного сервера. Сам сайт лише надавав доступ до зручного каталогу доступних файлів, яким могла користуватися будь-яка людина без спеціалізованих знань.

Вже за декілька місяців після запуску Napster мав понад 20 мільйонів користувачів, а кожну хвилину з сайту завантажували понад 14 000 піратських пісень. Оскільки присутності лейблів в інтернеті толком не було, фактично сайт став монополістом ринку — а музична індустрія не отримувала з того ані цента.

Лейбли й артисти намагалися швидко опанувати ситуацію за допомогою судових позовів. Їх були десятки, однак найуспішнішою виявилася група Metallica. У квітні 2000 року їхня пісня I Disappear опинилася на сервісі, а звідти потрапила у ротації радіостанцій ще до свого релізу. Коли менеджмент гурту почав розбиратися, то побачив, що весь каталог Metallica доступний в Napster. Тоді й було вирішено позиватися до суду.

До середини 2001 року позови проти Napster почали доходити до вироків, і творці сайту були змушені його закрити, погодитися на всі можливі виплати правовласникам, а потім подати на банкрутство.

Однак падіння Napster не призвело до бажаного правовласниками ефекту. Поваливши одного титана, вони породили десятки, а потім і сотні інши пірингових мереж, які були значно обачнішими, та головне — анонімними: щоб подати проти них позов, спочатку їхніх творців треба було знайти.

Прибутки музичної індустрії з 2000 року і далі почали стрімко падати і до кінця десятиліття сягли дна.

Мілленіум

Двохтисячні, або ж нульові, роки пройшли на тлі стрімкого становлення інтернету як основного способу споживання музики, відчайдушної боротьби з піратством і критичної ситуації для великих музичних компаній, появи YouTube і соціальних мереж та багатьох інших технічних новацій.

У творчому сенсі на слухачів очікувало подальше розмивання жанрових рамок і зростання популярності альтернативних і незалежних артистів, становлення хіпхопу як мейнстримного жанру та загальна глобалізація з підйомом латиноамериканської сцени.

Про все це — у наступній, заключній частині циклу.